14 квітня 2022 року м. Ужгород№ 260/8180/21
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Рейті С.І.
при секретарі судового засідання Ватлін Т.В.
за участі представників
позивача: Петрецький С.І.
відповідача: ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
У відповідності до ст. 243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 14 квітня 2022 року проголошено вступну та резолютивну частини Рішення. Рішення в повному обсязі складено 15 квітня 2022 року.
ОСОБА_2 (далі - позивач, ОСОБА_3 ) звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області (далі - відповідач, ГУ ПФУ в Закарпатській області), яким просить визнати протиправною відмову в призначенні пенсії і зобов'язати ГУ ПФУ в Закарпатській області призначити та виплачувати ОСОБА_3 пенсію за віком з дати первинного звернення за її призначенням - 23.11.2021 року.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що ГУ ПФУ в Закарпатській області листом від 30.11.2021 року № 6057-6098/К-02/8-0700/21 відмовлено позивачу у призначені пенсії за віком. Зазначає, що мотивом відмови є відсутність у позивача документу, що підтверджує факт проживання в Україні, оскільки вона з 1993 року проживає в Ізраїлі. Стверджує, що відмова відповідача у призначенні пенсії позивачу є протиправною, оскільки її допущено не обґрунтовано, без урахування усіх обставин, що мають значення для вчинення дії, упереджено, недобросовісно, нерозсудливо, з порушенням принципу рівності перед законом та із проявами очевидної дискримінації стосовно позивача. Просить суд задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою судді від 04.01.2022 року відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін, запропоновано відповідачеві надати відзив на позовну заяву у разі її заперечення.
Відповідач надіслав до суду відзив на позов, відповідно до змісту якого проти задоволення позову заперечив. Зазначив, що звернення від 23.11.2021 року складено в довільній формі відповідно до Закону України «Про звернення громадян». Відповідь на звернення надано листом від 30.11.2021 року, яким позивача повідомлено про відсутність підстав для прийняття рішення про призначення пенсії за віком у зв'язку з ненаданням документу, який би засвідчував місце проживання заявника в Україні.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав з підстав, викладених у позовній заяві, а представник відповідача - проти задоволення позовних вимог заперечив, з мотивів, наведених у відзиві на позовну заяву.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, заслухавши думку представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_3 звернулася до ГУ ПФУ в Закарпатській області із заявою про призначення їй пенсії за віком, до якої додала наступні документи: трудову книжку, копію свідоцтва про народження, копію свідоцтва про укладення шлюбу, копію паспорту для виїзду за кордон, копію картки платника податків про присвоєння РНОКПП, копію диплому, копію документу про останнє місце проживання в Україні, заяву про виплату пенсії на поточний банківський рахунок.
В листі від 30.11.2021 року № 6057-6098/К-02/8-0700/21 ГУ ПФУ в Закарпатській області наведено норми законодавства, що регулюють порядок подання документів для призначення пенсії, зокрема, пункти постанови правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25.11.2005 року «Про затвердження Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», якими, окрім іншого, передбачено, що особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).
Також, згідно вказаного листа, зважаючи на те, що місцем постійного проживання ОСОБА_3 є Держава Ізраїль, то вважає за необхідне роз'яснити, що 28.09.2012 року підписано Угоду між Україною та Державою Ізраїль про соціальне забезпечення, однак згадана Угода набере чинності після її ратифікації парламентами обох Договірних Сторін та водночас із набранням чинності Угоди буде врегульовано питання призначення та виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне проживання до Держави Ізраїль. Наразі Угода про соціальне забезпечення між Україною та Державою Ізраїль Верховною Радою України не ратифікована. Іншого чинним законодавством не передбачено.
Таким чином, фактично позивачу відмовлено у призначенні пенсії за віком лише з підстави ненадання документу, що засвідчує його місце проживання в України.
Позивач не погодившись з відмовою відповідача щодо призначення пенсії та з вимогою вчинити певні дії, звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996 року, ратифікована Законом України від 14.09.2006 року № 137-V, яка набрала чинності з 01.02.2007 року, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (п. 23 ч. 1). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов'язаннями України.
Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об'єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов'язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.
Згідно з ч. 3 ст. 25 Конституції України Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Крім того, суд зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених ч. 4 ст. 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.
Поряд з цим, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV(далі - Закон № 1058-IV) та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 3 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування право на забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням згідно з цими Основами мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно з п. 1 ч. 1 та ч. 4 1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Аналізуючи зазначені норми права, суд приходить до висновку, що, за загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України незалежно від місця проживання та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.
Зазначений підхід узгоджується із позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 30.01.2020 року у справі № 489/5194/16-а.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі ст. 51 Закону № 1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 п. 2 ч. 1 ст. 49, друге речення ст. 51 Закону № 1058-IV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-IV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
З приводу позиції відповідача про те, що у позивача відсутня реєстрація на території України суд виходить з такого.
Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Відповідно до ст. 24 Конституції України не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.
Тому позивач, незалежно від його проживання в державі Ізраїль, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, у тому числі, правом на пенсійне забезпечення.
Як зазначено в п. 3.3. рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 оспорюваними нормами Закону № 1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Тобто, виходячи з чинного пенсійного законодавства, особа має право на отримання заробленої та призначеної пенсії незалежно від місця її проживання.
Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв'язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в п. 52 рішення у справі № 10441/06 «Пічкур проти України» від 07.02.2014 року.
Також, у п. 3 рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 зазначено, що п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» створено правову ситуацію, у якій громадяни, які працювали на території України, сплачували страхові внески і отримали право на пенсію, але обрали постійним місцем проживання державу, з якою Україна не уклала міжнародний договір щодо виплати громадянам України пенсій, зароблених в Україні, позбавлені можливості їх одержувати. При цьому наголошується, що вказані положення Закону суперечать приписам Конституції України щодо неможливості скасування конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав і свобод громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права громадян на соціальний захист у старості.
Отже, виходячи з правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено у ст. 46 Конституції України.
Зазначена позиція неодноразово була висловлена Верховним Судом за подібних обставин, зокрема, у справі від 14.02.2019 року у справі № 766/15025/16-а. У вказаній справі Верховний Суд сформулював наступні висновки:
1) право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою, і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України;
2) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України - за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України;
3) держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами;
4) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом;
5) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, застраховані згідно із Законом № 1058 та які досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку, мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені в статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;
6) іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачене міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;
7) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи за межами України або її відсутність (спірність) не може бути умовою для обмеження реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (перегляду, відтермінування тощо);
8) не може бути привілеїв чи обмежень у механізмі реалізації конституційного права на соціальний захист, зокрема, за ознаками етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.
В подальшому, Верховний Суд підтверджував вказану позицію в постановах від 13.06.2019 року у справі № 204/1134/17, від 30.09.2019 року у справі № 475/164/17 та від 01.10.2019 року у справі № 804/3646/18.
Позивачу відмовлено у призначенні пенсії за віком лише з підстави ненадання документу, що засвідчує його місце проживання в Україні. Інших підстав відповідач у листі від 30.11.2021 року не зазначив.
З такою позицією відповідача суд не погоджується, виходячи з наступного.
Згідно з положеннями п. 2.9 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1 (далі Порядок № 22-1), особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).
Документи мають бути чинними (дійсними) на дату їх подання.
Документи, видані компетентними органами іноземних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, визнаються дійсними в Україні за наявності легалізації, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Документи, складені іноземною мовою, подаються разом з їх перекладами українською мовою, засвідченими в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру (далі - документи Реєстру), відповідно до їх функціонального призначення поділяються на:
1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: а) паспорт громадянина України; б) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; в) дипломатичний паспорт України; г) службовий паспорт України; ґ) посвідчення особи моряка; д) посвідчення члена екіпажу; е) посвідчення особи на повернення в Україну; є) тимчасове посвідчення громадянина України;
2) документи, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус: а) посвідчення водія; б) посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон; в) посвідка на постійне проживання; г) посвідка на тимчасове проживання; ґ) картка мігранта; д) посвідчення біженця; е) проїзний документ біженця; є) посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту; ж) проїзний документ особи, якій надано додатковий захист.
До заяви про призначення пенсії від 23.11.2021 року позивач додала копію паспорту громадянина України для виїзду за кордон на ім'я ОСОБА_2 . Паспорт виданий 17.09.2011 року і дійсний до 17.09.2031 року.
Таким чином, підстави для відмови у призначенні позивачу пенсії, вказані відповідачем у листі від 23.11.2021 року, є необґрунтованими.
З огляду на викладене, суд вважає відмову відповідача у призначенні пенсії позивачу - протиправною, а тому позовні вимоги в цій частині належить задовольнити.
Відтак, на час розгляду справи у відповідача в наявності є всі документи для призначення позивачу пенсії за віком. Заява встановленої форми подана позивачем 23.11.2021 року. Вимоги щодо віку та страхового стажу позивачем дотримані.
Отже, підстави для відмови у призначенні пенсії позивачу відсутні.
Судом відхиляються доводи відповідача щодо безпідставності позовних вимог з тих підстав, що відповідь надавалась та оформлена листом ПФУ в Закарпатській області в порядку розгляду звернення, відповідно до Закону України «Про звернення громадян», виходячи з наступного.
Згідно преамбули Закону України «Про звернення громадян» Цей Закон регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об'єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів, однак, нормами цього Закону не регулюються питання призначення пенсій чи звернення до органів Пенсійного фонду України з відповідними заявами, відтак, посилання на такий як на підставу у відмові в оформленні пенсії - на увагу не заслуговує.
Як встановлено судом та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, ОСОБА_3 звернулася до ГУ ПФУ в Закарпатській області саме із заявою про призначення їй пенсії за віком, до якої нею додано: трудову книжку, копію свідоцтва про народження, копію свідоцтва про укладення шлюбу, копію паспорту для виїзду за кордон, копію картки платника податків про присвоєння РНОКПП, копію диплому, копію документу про останнє місце проживання в Україні, заяву про виплату пенсії на поточний банківський рахунок.
При цьому, в матеріалах справи наявні як заява довільної форми (а.с.9-10), так і заява про призначення/перерахунок пенсії, згідно додатку № 1 до Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (пункт I.I розділу I), тобто, заява за встановленою ПФУ формою (а.с.11-12), обидві заяви - з відмітками про їх прийняття 23.11.2021 року.
Пунктом 4.2 Порядку № 22-1 встановлено, що при прийнятті заяви про призначення пенсії заявнику видається розписка із зазначенням, в тому числі, переліку одержаних і відсутніх документів та строку подання додаткових документів для призначення пенсії, сканована розписка пенсіонеру зберігається в електронній пенсійній справі.
В матеріалах справи відсутні та відповідачем не надано доказів повідомлення позивачеві щодо необхідності надання додаткових документів, відсутність яких унеможливлює прийняття рішення по суті справи.
Пунктом 4.3 вищезазначеного Порядку встановлено, що рішення за результатами розгляду заяви та поданих документів органом, що призначає пенсію, приймається не пізніше 10 днів після надходження заяви, та цей строк може бути продовжено не більше ніж на 15 днів, тобто, за відсутності встановленого строку для подання додаткових документів - орган Пенсійного фонду зобов'язаний прийняти рішення за результатами розгляду заяви, яким призначає пенсію за віком або відмовляє у її призначенні, у встановлений Порядком строк.
З урахуванням зазначеного, на підставі встановлених в судовому засіданні фактів та обставин, враховуючи, що мотивація та докази, наведені представником відповідача у відзиві на позовну заяву, не дають адміністративному суду підстав для постановлення висновків, які б спростовували правову позицію представника позивача, а останнім доведено суду обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відтак, такі позовні вимоги підлягають задоволенню повністю.
Згідно ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі та слід стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області на користь ОСОБА_2 сплачений нею при зверненні до суду судовий збір у розмірі 908,00 грн.
Керуючись ст. ст. 5, 19, 77, 139, 243, 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. Адміністративний позов ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області (Закарпатська область, м. Ужгород, пл. Народна, 4 код ЄДРПОУ 20453063) про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
2. Визнати протиправою відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області у призначенні пенсії ОСОБА_2 .
3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області призначити та виплачувати ОСОБА_2 пенсію за віком з дати первинного звернення за її призначенням - 23.11.2021 року.
4. Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 908,00 грн. (дев'ятсот вісім гривень).
5. Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 255 КАС України, та може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення, а в разі проголошення в судовому засіданні вступної та резолютивної частини рішення - протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
СуддяС.І. Рейті