Номер провадження: 22-ц/813/2433/22
Номер справи місцевого суду: 523/4184/20
Головуючий у першій інстанції Малиновський О. М.
Доповідач Драгомерецький М. М.
12.04.2022 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,
при секретарі: Павлючук Ю.В.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Іванюка Віктора Ігоровича в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 лютого 2021 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -
19 березня 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» звернулось до суду з позовом ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, у якому просить суд стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором №50015860 від 08.02.2018р., обґрунтовуючи тим, що між ТОВ «Порше Мобіліті» та ОСОБА_1 08.02.2018р. був укладений кредитний договір, за яким Товариство надало позичальнику кредит у розмірі 494 076,00 грн., на придбання автомобіля марки Ауді, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 18,99% на рік, строком користування 60 місяців, а також Товариство надало відповідачу суму додаткового кредиту у розмірі 121 213,32 грн. з цільовим призначенням на добровільне страхування наземних транспортних засобів.
Відповідно до укладеного між ТОВ «Порше Мобіліті» та ОСОБА_1 договору застави автомобіля від 13.02.2018р. з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором відповідач передала у заставу Товариству придбаний автомобіль Ауді, р/н НОМЕР_1 .
Відповідно до пункту 3.2 Загальних умов кредитування у випадку порушення відповідачем терміну сплати будь-якого чергового платежу (його частини) з повернення кредиту відповідно до графіка погашення та/або сплати за користування кредитом на строк щонайменше один календарний місяць, ТОВ «Порше Мобіліті» має право визнати термін повернення кредиту таким, що настав, та/або вимагати дострокового розірвання договору.
На порушення зазначених вище Загальних умов кредитування ОСОБА_1 не виконала зобов'язання за кредитним договором щодо сплати щомісячних платежів, в зв'язку з чим ТОВ «Порше Мобіліті» направило відповідачу вимогу щодо дострокового повернення кредиту та сплати заборгованості за кредитним договором №50015860. За твердженнями позивача, зазначена вимога була проігнорована відповідачем.
03 липня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кірюховою Н.С. було вчинено виконавчий напис №1359 щодо звернення стягнення на предмет застави з метою задоволення вимог ТОВ «Порше Мобіліті» за кредитним договором у загальному розмірі 556 151, 34 грн..
Під час здійснення виконавчого провадження на предмет застави було звернуто стягнення та на рахунок ТОВ «Порше Мобіліті» від продажу заставного майно було перераховано 391 409,15 грн., які були зараховані на погашення наявної заборгованості, у порядку черговості. Разом з тим, коштів отриманих від реалізації предмету застави виявилось не достатньо для погашення заборгованості по кредитному договору, що стало підставою для звернення позивача до суду.
Ураховуючи викладене, ТОВ «Порше Мобіліті» просило суд стягнути з відповідача загальну суму заборгованості у розмірі 183 106,58 грн., яка складається з наступних складових:
заборгованості по сплаті відсотків за користування неповернутою сумою кредиту - 31 185,37 грн.;
3% річних за час прострочення виконання грошового зобов'язання по сплаті відсотків за користування неповернутою сумою кредиту - 456,82 грн.;
інфляційних витрат на суму простроченої заборгованості по сплаті відсотків за користування неповернутою сумою кредиту - 296, 31 грн.;
пені за прострочення по сплаті відсотків за користування неповернутою сумою кредиту, згідно із пунктом 9.1. Загальних умов - 1 522,74 грн.;
заборгованості з оплати страхових платежів - 9 091,02 грн.;
3% річних за час прострочення виконання грошового зобов'язання по сплаті страхових платежів - 161,65 грн.;
інфляційних витрат на суму простроченої заборгованості по сплаті страхових платежів - 84,85 грн.;
пені за прострочення по сплаті страхових платежів, згідно із пунктом 9.1. Загальних умов - 538,82 грн.;
заборгованості із дострокового повернення невиплаченої суми кредиту - 65 926,99 грн.;
3% річних за час прострочення виконання грошового зобов'язання із дострокового повернення невиплаченої суми кредиту - 1 311,31 грн.;
інфляційних витрат на суму простроченої заборгованості із дострокового повернення невиплаченої суми кредиту - 65,93 грн.;
пені за прострочення дострокового повернення невиплаченої суми кредиту, згідно із пунктом 9.1. Загальних умов - 4 371,05 грн.;
збитків завданих ТОВ «Порше Мобіліті» у зв'язку із невиконанням ОСОБА_1 кредитного договору.
Відповідач ОСОБА_1 надала суду письмові пояснення, в яких посилаючись на необґрунтованість та безпідставність пред'явлених позовних вимог, просила відмовити в їх задоволенні, задовольнивши їх частково у розмірі 18 842,61 грн., як суми залишку заборгованості по кредиту, 3% річних у розмірі 456,82 грн., інфляційних витрат у розмірі 456,82 грн., посилаючись на те, що нарахування процентів та неустойки є безпідставним після направлення ТОВ «Порше Мобіліті» до позичальника вимоги про повернення кредиту.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 04 лютого 2021 року позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково. Суд стягнув з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» заборгованість за кредитним договором в розмірі 65 926,99 грн, 3% річних за порушення грошового зобов'язання в розмірі 1 311,31 грн., інфляційні витрати за порушення грошового зобов'язання в розмірі 65,93 грн., судові витрати в розмірі 8 809,56 грн. В іншій частині заявлених позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі адвокат Іванюк Віктор Ігорович в інтересах позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті», просить рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості з оплати страхових платежів, 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов'язання по сплаті страхових платежів, інфляційних витрат на суму простроченої заборгованості по сплаті страхових платежів, пені за прострочення по сплаті страхових платежів згідно із п. 9.1 Загальних умов та пені за прострочення дострокового повернення невиплаченої суми кредиту згідно із п. 9.1 Загальних умов скасувати й ухвалити в цій частині позовних вимог нове судове рішення про задоволення цих вимог, в решті рішення суду залишити без змін, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
В судове засідання, призначене на 06 квітня 2022 року сторони не з'явились, повідомлені належним чином, із заявами про відкладення слухання справи не звертались.
Крім того, на підставі ст. 29 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», у виконання рішень зборів суддів Одеського апеляційного суду від 02.03.2022р. та 16.03.2022р., у зв'язку із введенням на території України воєнного стану відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022р., керуючись статтею 26 ЗУ «Про правовий режим воєнного стану», враховуючи рішення Ради суддів України №9 від 24.02.2022р. та рекомендації Ради суддів України від 02.03.2022р. щодо роботи судів в умовах воєнного стану, з метою вжиття невідкладних заходів для забезпечення безперебійного функціонування Одеського апеляційного суду, головою суду видано Розпорядження №1 від 02 березня 2022 року, до якого внесені зміни розпорядженням №2 від 16 березня 2022 року, відповідно до п.п. 3-4 якого:
Зважаючи на те, що велика кількість учасників судових процесів не завжди мають змогу подати заяву про відкладення розгляду справи через задіяння до функціонування критичної інфраструктури, вступ до лав Збройних сил України, підрозділів територіальної оборони, добровольчих воєнних формувань та інших форм протидії збройної агресії проти України, або не можуть прибути в суд у зв'язку з небезпекою для життя, розгляд цивільних справ продовжити без участі учасників провадження в приміщенні Одеського апеляційного суду.
Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи.
Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.
При цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов'язковою.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належно сповіщених учасників справи.
Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Повне судове рішення виготовлене 12 квітня 2022 року.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, відзиві відповідача ОСОБА_1 , колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга адвоката Іванюка Віктора Ігоровича в інтересах позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Рішення суду першої інстанції підлягає перегляду в апеляційному порядку в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості з оплати страхових платежів, 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов'язання по сплаті страхових платежів, інфляційних витрат на суму простроченої заборгованості по сплаті страхових платежів, пені за прострочення по сплаті страхових платежів згідно із п. 9.1 Загальних умов та пені за прострочення дострокового повернення невиплаченої суми кредиту згідно із п. 9.1 Загальних умов.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Статтею 536 ЦК України визначено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Статтею 638 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Всі умови договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (стаття 611 ЦК України)
Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Частиною 2 статті 1050 ЦК України передбачено, що, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Судом першої інстанції встановлено, що 08.02.2018 року між ТОВ «Порше Мобіліті» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №50015860, за яким ТОВ «Порше Мобіліті» зобов'язалося надати позичальнику кредит у сумі 494 076,00 грн., строком користування на 60 місяців, з встановленням процентної ставки у розмірі 18,99% на рік, та з цільовим призначенням - для придбання автомобіля Ауді, модель А3, 2016 року випуску, а позичальник зобов'язалась прийняти, належним чином використовувати і повернути позивачу кредит у повному обсязі, а також сплатити проценти за користування кредитом та інші платежі відповідно до умов договору.
Також, позивач надав позичальнику суму додаткового кредиту у розмірі 121 213, 32 грн. з цільовим призначенням - на добровільне страхування наземних транспортних засобів.
На виконання умов кредитного договору від 08.02.2018р. ТОВ «Порше Мобіліті» перерахувало ТОВ «3С Групп» оплату за автомобіль, а відповідач прийняла у власність автомобіль марки Ауді, 2016 року випуску, р/н НОМЕР_1 , зареєструвала у спосіб встановлений законом та отримала на своє ім'я свідоцтво про реєстрацію ТЗ НОМЕР_2 .
Згідно із пунктом 1.6 Умов кредитування виконання зобов'язання ОСОБА_1 за кредитним договором забезпечено заставою майна.
Так, на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 13.02.2018р. між ТОВ «Порше Мобіліті» та ОСОБА_1 укладений договір застави транспортного засобу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кобзарем О.Ю., за умовами якого кредитору у заставу передано автомобіль марки Ауді, 2016 року випуску, р/н НОМЕР_1 .
Також, на виконання умов кредитного договору між ОСОБА_1 та ПАТ «Страхова компанія «Уніка» було укладено договір добровільного комплексного страхування на транспорті №245002/4098/0003193.
Відповідно до пунктів 1.4.2, 2.1, 2.2 Загальних умов кредитування повернення кредиту та процентів за його використання здійснюється шляхом сплати чергових платежів в обсязі та в терміни, встановлені графіком погашення кредиту, до 10-го числа кожного місяця на підставі рахунку, пред'явленого ТОВ «Порше Мобіліті». Період нарахування процентів починається з першого календарного дня місяця і закінчується останнім календарним днем поточного місяця. Проценти нараховуються за методом «30/360» відповідно до графіка погашення кредиту.
Згідно із пунктом 3.2. Загальних умов кредитування у випадку порушення позичальником терміну сплати будь-якого чергового платежу (його частини) з повернення кредиту відповідно до графіка погашення та/або сплати за користування кредитом на строк щонайменше один календарний місяць, ТОВ «Порше Мобіліті» має право визнати термін повернення кредиту таким, що настав, та/або вимагати дострокового розірвання договору.
16 травня 2019 року ТОВ «Порше Мобіліті» направило відповідачу вимогу за вих. №50015860 щодо дострокового повернення кредиту та сплати заборгованості за кредитним договором від 08.02.2018р. №50015860 в розмірі 457 336,14 грн..
У зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 зазначеної вище вимоги Товариства, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кірюховою Н.С. було вчинено виконавчий напис щодо звернення стягнення на транспортний засіб Ауді, 2016 року випуску, р/н НОМЕР_1 , що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 ..
За змістом вказаного виконавчого напису нотаріусом запропоновано за рахунок коштів, отриманих від реалізації транспортного засобу, задовольнити вимоги ТОВ «Порше Мобіліті» згідно із кредитним договором від 08.02.2018р. №50015860, а саме: 44 688,43 грн. - несплачені чергові платежі, 2 395, 95 грн. - штрафні санкції за вимоги щодо сплати, 410 251,76 грн. - сума кредиту, станом на 16.05.2019р., 98 815,20 грн. - штраф в розмірі 20% від суми кредиту, а всього до стягнення 556 151,34 грн..
Приватним виконавцем Мойсеєнко Д.П. було відкрито виконавче провадження з виконання зазначеного вище виконавчого напису нотаріуса №59488360, в межах якого 15.07.2019р. був проведений опис та арешт заставного транспортного засобу, який був оцінений та 27.08.2019р. проданий з електронних торгів за 461 999,00 грн., про що було складено акт від 12.09.2019р..
Від реалізації заставного ТЗ на користь позивача надійшли кошти в розмірі 391 409,15 грн., з урахуванням платежів, що відраховуються у зв'язку із проведенням електронних торгів.
З матеріалів справи, зокрема з наданого розрахунку боргу, убачається, що вказана сума була спрямована на погашення заборгованості по кредитним зобов'язанням ОСОБА_1 в розмірі 344 324,77 грн., 2 395,95 грн. - штрафні санкції за вимоги щодо сплати, 44 688,43 грн. - несплачені чергові платежі, всього на суму 391 409,15 грн..
На думку позивача на теперішній час за ОСОБА_1 залишається борг за тілом кредиту в розмірі 65 926,99 грн.; заборгованість за відсотками в розмірі 31 185,37 грн., нарахованих з жовтня 2019р. по лютий 2020р.; заборгованість з оплати страхових платежів - 9 091,02 грн.; збитки в розмірі 68 120,72 грн., а також стягнення 3% річних, інфляційних витрат за невиконання грошового зобов'язання в порядку, передбаченому частиною другою статті 625 ЦК України.
Звертаючись до суду з указаним позовом, ТОВ «Порше Мобіліті» зазначало, що з моменту направлення вимоги відповідачу та моменту звернення стягнення на предмет застави минув час, отриманих коштів не вистачило для повної сплати заборгованості за кредитним договором.
Вирішуючи наявний між сторонами спір, позивач як кредитор за кредитним договором відповідно до вимог статей 6, 627 ЦК України, самостійно визначивши спосіб захисту порушеного права, 16.05.2019р. направив ОСОБА_1 вимогу про дострокове повернення заборгованості за кредитним договором та звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу із заявою про вчинення виконавчого напису, визначивши у цій заяві заборгованість за кредитним договором, та вказавши, що саме 556 151,34 грн. є повним розміром заборгованості, з яких: 44 688,43 грн. - несплачені чергові платежі, 2 395,95 грн. - штрафні санкції за вимоги щодо сплати, 410 251,76 - сума кредиту, станом на 16.05.2019р., 98 815,20 грн. - штраф в розмірі 20% від суми кредиту.
Отже, у зв'язку із порушенням позичальником виконання зобов'язання за кредитним договором позивач відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та наведених умов кредитного договору використав право вимагати дострокового стягнення з позичальника заборгованості за кредитним договором, звернувшись до відповідача з вимогою про дострокове повернення заборгованості за кредитним договором 16.05.2019р..
Звернення Товариства із заявою про дострокове стягнення кредиту, в даному випадку шляхом направлення вимоги про дострокове повернення заборгованості, незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. За збігом місячного строку, встановленого у вимоги, вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі, а саме з 16.06.2019р..
Отже, ТОВ «Порше Мобіліті», використавши своє право у травні 2019 року шляхом направлення вимоги про дострокове повернення заборгованості, на власний розсуд змінило умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, а також неустойки.
Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, комісію, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. В даних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення процентів, суд першої інстанції правильно виходив з того, що у ТОВ «Порше Мобіліті» відсутнє право нараховувати, а відповідно й стягувати проценти після закінчення строку дії кредитного договору (16.06.2019р.), зокрема в розмірі 31 185,37 грн., які нараховані за період з жовтня 2019р. по лютий 2020р., а також щодо стягнення нарахованої позивачем неустойки (пені) від сум заборгованості по сплаті відсотків, пені від суми оплати страхових платежів, пені від заборгованості із дострокового повернення невиплаченої суми кредиту. Також і відсутні підстави для нарахування та стягнення з відповідача 3% річних за прострочення сплати процентів у розмірі 456,82 грн. і інфляційних витрат у розмірі 296,31 грн..
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача заборгованості по оплаті страхових платежів, а як наслідок стягнення 3% річних, індексу інфляції, пені, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з наступного.
Як визначено п. 5.5. позичальник зобов'язаний забезпечити страхування майна, яким забезпечено виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором протягом усього строку дії кредитного договору в страховій компанії.
Пунктом 5.6. Загальних умов кредитування, передбачено якщо позичальник в порушення п.5.5. цих умов не укладе договір страхування або якщо укладений договір старування не буде чинним з будь-яких причин, Компанія на власний вибір: 1. Укладе такий договір страхування від власного імені або від імені позичальника та здійснить оплату страхових платежів, передбачених таким договором страхування, на користь страхової компанії відповідно до умов, передбачених цими Загальними умовами, або 2. Здійснить від імені позичальника оплату страхових платежів, передбачених таким договором страхування, на користь страхової компанії.
Як було встановлено судом строк дії кредитного договору закінчився 16.06.2019р., а отже згідно із п. 5.5. Загальних умов кредитування, у ОСОБА_1 станом на час направлення Товариством на її ім'я рахунків-фактур був відсутній обов'язок забезпечити страхування майна.
З боку позивача суду не надано платіжних документів, які б підтверджували проведення Товариством оплати страхових платежів від імені ОСОБА_1 та укладання договору страхування від власного імені або від імені позичальника з проведенням такої оплати.
Більш того, судом прийнято до уваги ту обставину, що предмет застави - транспортний засіб марки Ауді, 2016 року випуску, р/н НОМЕР_1 був 15.07.2019р. арештований, переданий на відповідальне зберігання ОСОБА_2 , а згодом 27.08.2019р. проданий з електронних торгів.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення збитків в розмірі 68 120,72 грн., суд першої інстанції виходив з наступного.
Так, позивач вважає, що Товариство на вказану вище суму понесло збитки, які полягають в укладанні між ТОВ «Порше Мобіліті» та ТОВ «Юридична компанія Тріпл Сі» договору про надання юридично-консультативних послуг від 21.06.2012р., що було зумовлено неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх обов'язків і необхідністю у захисті своїх прав у позасудовому порядку.
Таке стягнення позивач ґрунтує на підставі ст. 22 ЦК України.
Відповідно до частини другої статті 22 ЦК України збитками визнаються витрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Зі змісту статей 614, 623, 624 ЦК України вбачається, що для застосування такого заходу відповідальності, як стягнення збитків потрібна наявність усіх елементів складу правопорушення: 1) порушення зобов'язання; 2) збитки; 3) причинний зв'язок між порушенням зобов'язання та збитками; 4) вина.
Заявлена до стягнення сума витрат на оплату юридичних послуг не є збитками, оскільки такі витрати не мають обов'язкового характеру та необхідних ознак збитків відповідно до приписів чинного законодавства, а факт їх наявності та розмір не знаходяться у безпосередньому причинному зв'язку з неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за кредитним договором.
Відтак, доводи ТОВ «Порше Мобіліті» в частині стягнення збитків, зводяться до невірного розуміння позивачем вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин.
Задовольняючи позов в частині не повернутої суми кредиту та застосування до суми боргу по кредиту наслідків, передбачених статтею 625 ЦК України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що на час вчинення нотаріального напису нотаріуса у ОСОБА_1 існував борг за кредитним договором в розмірі 410 251,76 грн. Від реалізації заставного ТЗ на користь позивача надійшли кошти в розмірі 391 409,15 грн., які були спрямовані на погашення заборгованості по кредитним зобов'язанням ОСОБА_1 в розмірі тіла кредиту - 344 324,77 грн., 2 395,95 грн. - штрафні санкції за вимоги щодо сплати, 44 688,43 грн. - несплачені чергові платежі, всього на суму 391 409,15 грн. Отже, розмір несплаченої заборгованості, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача складає 65 926, 99 грн. (410 251,76 грн. - 344 324,77 грн.).
В силу ст. 625 ЦК України підлягає стягненню 3% річних та інфляційні витрати у зв'язку із невиконанням грошового зобов'язання в розмірі 1 311,31 грн. та 65,93 грн. відповідно, розрахованих позивачем за період з 21.06.2019р. по 17.02.2020р..
Посилання адвоката Іванюка Віктора Ігоровича в інтересах позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» у апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині є незаконним, необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано наявність законних підстав для стягнення заборгованості з оплати страхових платежів, 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов'язання по сплаті страхових платежів, інфляційних витрат на суму простроченої заборгованості по сплаті страхових платежів, пені за прострочення по сплаті страхових платежів згідно із п. 9.1 Загальних умов та пені за прострочення дострокового повернення невиплаченої суми кредиту згідно із п. 9.1 Загальних умов., не приймаються до уваги за таких підстав.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Проте, позивачем, ТОВ «Порше Мобіліті», не доведено належним чином підстави позову в частині стягнення заборгованості з оплати страхових платежів, 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов'язання по сплаті страхових платежів, інфляційних витрат на суму простроченої заборгованості по сплаті страхових платежів, пені за прострочення по сплаті страхових платежів згідно п. 9.1 Загальних умов та пені за прострочення дострокового повернення невиплаченої суми кредиту згідно із п. 9.1 Загальних умов.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі №912/1120/16 (провадження №12-142гс19) вказано, що «у межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості. У постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов'язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов'язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов'язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов'язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов'язання покладається обов'язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов'язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов'язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов'язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов'язання».
Судом першої інстанції встановлено, що п. 5.5. загальних умов визначено, що позичальник зобов'язаний забезпечити страхування майна, яким забезпечено виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором протягом усього строку дії кредитного договору в страховій компанії.
Пунктом 5.6. Загальних умов кредитування, передбачено якщо позичальник в порушення п. 5.5. цих умов не укладе договір страхування або якщо укладений договір старування не буде чинним з будь-яких причин, Компанія на власний вибір: 1. Укладе такий договір страхування від власного імені або від імені позичальника та здійснить оплату страхових платежів, передбачених таким договором страхування, на користь страхової компанії відповідно до умов, передбачених цими Загальними умовами, або 2. Здійснить від імені позичальника оплату страхових платежів, передбачених таким договором страхування, на користь страхової компанії.
Позивачем не надано платіжних документів, які б підтверджували проведення Товариством оплати страхових платежів від імені ОСОБА_1 та укладання договору страхування від власного імені або від імені позичальника з проведенням такої оплати.
Предмет застави - транспортний засіб марки Ауді, 2016 року випуску, р/н НОМЕР_1 був 15.07.2019р. арештований, переданий на відповідальне зберігання ОСОБА_2 , а згодом 27.08.2019р. проданий з електронних торгів.
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз'яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, правові висновки Великої Палата Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та наявні у справі докази, надані сторонами у справі, колегія суддів вважає, що, оскільки строк дії кредитного договору закінчився 16.06.2019р., а отже згідно п. 5.5. Загальних умов кредитування, у ОСОБА_1 станом на час направлення Товариством на її ім'я рахунків-фактур був відсутній обов'язок забезпечити страхування майна, відсутні законні підстави для стягнення заборгованості з оплати страхових платежів, наслідків прострочення страхових платежів та пені.
В судовому засіданні встановлено, що відповідачем ОСОБА_1 не порушено права кредитодавця, тому права останнього не підлягають судовому захисту.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмову у задоволення позову у вказані частині вимог.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в частині вимог про стягнення заборгованості з оплати страхових платежів, 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов'язання по сплаті страхових платежів, інфляційних витрат на суму простроченої заборгованості по сплаті страхових платежів, пені за прострочення по сплаті страхових платежів згідно із п. 9.1 Загальних умов та пені за прострочення дострокового повернення невиплаченої суми кредиту згідно із п. 9.1 Загальних умов, немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальність «Порше Мобіліті» залишити без задоволення, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повне судове рішення складено: 12 квітня 2022 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
А.І. Дришлюк