ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
21.02.2022Справа № 910/16519/21
Господарський суд міста Києва у складі судді Грєхової О.А., за участю секретаря судового засідання Коверги П.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали господарської справи
за позовом Закритого акціонерного товариства "SCT Lubricants"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ніка-Трейд"
про визнання арбітражної угоди такою, що не може бути виконана та недійсною.
Представники сторін:
від позивача: Радтке О.Д., ордер серія АІ № 1177569;
від відповідача: Пухальська І.С., ордер серія КС № 871037.
Закрите акціонерне товариство «SCT Lubricants» звернулось до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ніка-Трейд» про визнання арбітражної угоди такою, що не може бути виконана та недійсною..
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що арбітражне застереження, яке викладено у п. 10.5 Контракту не може бути виконано у зв'язку з відсутністю такого органу, як Арбітражний суд м. Києва.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.10.2021 судом залишено позовну заяву без руху, встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви - протягом п'яти днів з дня вручення ухвали суду та спосіб їх усунення.
18.10.2021 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва надійшла заява позивача про усунення недоліків.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.10.2021 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, поставлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче судове засідання призначено на 22.11.2021.
15.11.2021 представником відповідача подано відзив на позовну заяву.
17.11.2021 представником позивача подано заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
У судове засідання 22.11.2021 представники сторін з'явились.
За результатами судового засідання судом оголошено перерву до 20.12.2021.
26.11.2021 представником позивача подано заяву про вступ у справу представника.
29.11.2021 представником позивача подано заяву про ознайомлення з матеріалами справи та про вступ у справу представника.
01.12.2021 представником позивача подано заяву про ознайомлення з матеріалами справи.
02.12.2021 представником позивача подано заяву про продовження строку на подання відповіді на відзив, заяву про припинення повноважень представника.
09.12.2021 представником позивача подано заяву про ознайомлення з матеріалами справи.
13.12.2021 представником позивача подано заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
15.12.2021 представником позивача подано відповідь на відзив.
У судове засідання 20.12.2021 представники сторін з'явились.
Розглянувши клопотання представника позивача про продовження строку на подання відповіді на відзив, суд дійшов наступного висновку.
Відповідно до ч. 1 ст. 113 ГПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.
Суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства (ч. ч. 1, 2 ст. 114 ГПК України).
Частиною 4 ст. 166 ГПК України унормовано, що відповідь на відзив подається в строк, встановлений судом. Суд має встановити такий строк подання відповіді на відзив, який дозволить позивачу підготувати свої міркування, аргументи та відповідні докази, іншим учасникам справи - отримати відповідь на відзив завчасно до початку розгляду справи по суті, а відповідачу - надати учасникам справи заперечення завчасно до початку розгляду справи по суті..
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.11.2021, занесеною до протоколу судового засідання, судом встановлено позивачу строк - до 03.12.2021 для подання суду: відповіді на відзив на позов та доказів направлення відповіді на відзив відповідачу.
Відтак, кінцевим строком для подання позивачем відповіді на відзив є 03.12.2021 включно.
Частиною 2 ст. 119 ГПК України унормовано, що встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
В свою чергу, як вбачається з клопотання позивача про продовження строку для подання відповіді на відзив, означене клопотання подане до суду 02.12.2021.
Враховуючи наведені обставини, суд дійшов висновку про необхідність задоволення заявленого позивачем клопотання та продовження строку для подання відповіді на відзив.
При цьому, оскільки 15.12.2021 представником позивача подано відповідь на відзив, суд приймає до розгляду подану представником позивача відповідь на відзив.
Враховуючи, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, з огляду на відсутність підстав для відкладення підготовчого засідання, судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого засідання та призначено справу до судового розгляду по суті на 31.01.2022, яку занесено до протоколу судового засідання.
11.01.2022 представником позивача подано заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
У судове засідання 31.01.2022 представники сторін з'явились.
У судовому засіданні 31.01.2022 судом розпочато розгляд справи по суті.
За результатами судового засідання судом постановлено ухвалу про відкладення розгляду справи на 21.02.2022, яку занесено до протоколу судового засідання.
10.02.2022 представником позивача подано заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
16.02.2022 представником позивача подано письмові пояснення які судом до уваги не приймаються, з огляду на наступне.
При розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом (ч. 1 ст. 161 ГПК України).
Частиною 2 ст. 161 ГПК України визначено, що заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач скориставшись наданими процесуальними правами подав відповідь на відзив на позовну заяву.
Однак в подальшому позивачем подано 16.02.2022 письмові пояснення, які за своєю суттю зводяться до заяв по сутті спору, а саме відповіді на відзив.
При цьому, позивачем не ставилось питання про надання дозволу для надання нових пояснень по суті спору, а судом у порядку ч. 5 ст. 161 ГПК України такого дозволу не надавалось.
Водночас, пунктами 2 та 4 ч. 3 ст. 2 ГПК України визначено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та змагальність сторін.
В свою чергу подання пояснень із новими аргументами проти заперечень відповідача, фактично зводиться до порушення таких принципів та суперечить ч. 1 ст. 161 ГПК України.
Суд зазначає, що доступ до правосуддя в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентної практики Європейського суду з прав людини не може бути абсолютним і підлягає державному регулюванню й обмеженню. Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Доступ до правосуддя здійснюється шляхом точного, послідовного і неухильного дотримання процесуального алгоритму, що передбачений Господарським процесуальним кодексом України.
У судове засідання 21.02.2022 представники сторін з'явились.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
Представник відповідача не визнав заявлені позовні вимоги у повному обсязі та просив суд відмовити у задоволенні позову повністю.
На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
Відповідно до ст. 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 21.02.2022 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
01 лютого 2012 року між Закритим акціонерним товариством «SCT Lubricants» (далі - продавець, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Ніка-Трейд» укладено Контракт № К/12УКР-01 (далі - Контракт), за умовами якого продавець зобов'язується поставити, а покупець прийняти та оплатити на умовах цього Контракту готові мастила та матеріали, антифризи, автомобільні запчастини, засоби по догляду за автомобілями, рекламну продукцію та інш. (далі - товар).
Відповідно до п. 10.5 Контракту усі спори й розбіжності, які можуть виникнути між сторонами з умов цього Контракту або в зв'язку з ним, якщо попередньо не досягнуто згоди шляхом переговорів підлягають передачі на розгляд і остаточне вирішення в Арбітражному суді в м. Києві.
Пунктом 10.6 Контракту сторони узгодили, що в процесі розгляду та вирішення спорів буде застосовуватися право України і регламент Арбітражного суду; склад суду буде складатися з трьох суддів, кожна зі сторін має право призначити одного суддю з числа суддів Арбітражного суду. Мова судочинства - російська. Мито та арбітраж сплачується стороною, що програла.
Цей Контракт набуває чинності з моменту його підписання і дійсний до 31.12.2018, у фінансовому відношенні - до проведення всіх взаєморозрахунків (п. 11.1 Контракту в редакції Додаткової угоди № 12 від 18.12.2017).
У відповідності до п. 11.2 Контракту після закінчення терміну дії цього контракту, при наявності взаємної згоди і після узгодження взаєморозрахунків сторін, термін його дії може бути продовжений ще на аналогічний період.
Звертаючись з позовом до суду, позивач зазначає, що відповідач вважає пункти 10.5 та 10.6 Контракту арбітражним застереженням, а тому звернувся до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України з позовною заявою, не зважаючи на те, що на думку позивача, зміст положень п. 10.5 та п. 10.6 Контракту не можуть бути виконаними та підлягають визнанню недійсними, оскільки означені положення не містять очевидної вимоги, яка передбачає намір сторін розглядати спір в Міжнародному комерційному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України, а також не містять вказівки на застосування Регламенту Міжнародного комерційного суду при Торгово-промисловій палаті України, а отже не є чітким та таким, що може бути виконане, а тому не є ефективним.
Обґрунтовуючи заявлений позов, позивач зазначає, що посилання в контракті на Арбітражний суду міста Києва недостатньо для того, щоб зробити висновок проте, що цей спір підлягає вирішенню саме МКАС при ТПП, з урахуванням обставин, що до 2001 року в Україні арбітражні суду існували в системі державної судової системи, і після були перейменовані в господарські суди.
Відповідач в свою чергу, заперечуючи проти позову, у відзиві на позовну заяву зазначає, що із норм Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та умов Контракту, які узгоджуються між собою, є очевидним намір сторін Контракту передати визначені в арбітражному застереженні спори саме на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу з місцезнаходженням у м. Києві.
Заперечуючи проти позову, відповідач зазначає, що позивач обґрунтовуючи свої посиланням на практику Верховного Суду в аналогічних справах, вибірково цитує правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 28.08.2018 у справі № 906/493/16, оскільки у згаданому вище рішенні Велика Палата Верховного Суду зазначила наступний висновок «… - суд може визнати угоду такою, що не може бути виконана, внаслідок істотної помилки сторін у назві арбітражу, до якого передається спір (відсилання до неіснуючої арбітражної установи), за умови відсутності в арбітражній угоді вказівки на місце проведення арбітражу чи будь-яких інших положень, які б дозволяли встановити дійсні наміри сторін щодо обрання певної арбітражної установи чи регламенту, за яким має здійснюватись арбітражний розгляд. У разі невизначеності арбітражної установи сторона арбітражної угоди не має обов'язку перед зверненням до компетентного державного суду звертатися до однієї чи декількох арбітражних установ для того, щоб вони вирішили питання щодо своєї компетенції стосовно цього спору.».
Відповідач зазначає, що згідно ст. 2 Регламенту МКАС при ТПП України у всіх випадках, коли сторони домовилися про розгляд спору відповідно до цього Регламенту, а не зазначили арбітражну установу або неточно/неповно зазначили найменування МКАС, вважається що сторони погодилися на передачу спору на розгляд МКАС. При цьому, у п. 10.6 Контракту сторони погодили, що в процесі розгляду та вирішення спорів буде застосовуватися право України і регламент Арбітражного суду, порядок формування складу Арбітражного суду, кількісний склад арбітрів, мову арбітражного розгляду, право, яке буде застосовуватись, а у п. 10.5 визначили місце арбітражу, що повністю узгоджується з ст. 30, 31, 39, 40, 41 Регламенту МКАС при ТПП України.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
У разі ж якщо сторони згоди щодо укладення договору не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.
У справі, що розглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання арбітражної угоди, викладено у п. 10.5 та п. 10.6 розділу 10 «Рекламації. Вирішення спорів» Контракту № К/12УКР-1 від 01.02.2012, укладеного між сторонами такою, що не може бути виконана та недійсною, в обґрунтування якої зазначив, що арбітражне застереження, яке викладено у п. 10.5 Контракту не може бути виконано у зв'язку з відсутністю такого органу, як Арбітражний суд м. Києва.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітраж - будь-який арбітраж (третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною установою, зокрема Міжнародним комерційним арбітражним судом або Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України (додатки N 1 і N 2 до цього Закону).
Згідно із ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» Арбітражна угода - це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди.
Арбітражна угода укладається в письмовій формі. Угода вважається укладеною в письмовій формі, якщо вона міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв'язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, в яких одна із сторін стверджує наявність угоди, а інша проти цього не заперечує. Посилання в угоді на документ, що містить арбітражне застереження, є арбітражною угодою за умови, що угода укладена в письмовій формі і це посилання є таким, що робить згадане застереження частиною угоди.
Відповідно до ст. 10 та ч. 2 ст. 11 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» сторони можуть за власним розсудом визначати кількість арбітрів. Якщо сторони не визначать цієї кількості, то призначаються три арбітри.
Сторони можуть за власним розсудом узгодити процедуру призначення арбітра чи арбітрів за умови дотримання положень пунктів 4 і 5 цієї статті.
Сторони можуть на свій розсуд домовитись про місце арбітражу. В разі відсутності такої домовленості місце арбітражу визначається третейським судом з урахуванням обставин справи, включаючи фактор зручності для сторін (ч. 1 ст. 20 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).
У відповідності до ч. 1 ст. 22 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» сторони можуть на свій розсуд домовитись про мову чи мови, які використовуватимуться в арбітражному розгляді. В разі відсутності такої домовленості третейський суд визначає мову або мови, які повинні використовуватися під час розгляду. Така домовленість або визначення, якщо в них не обумовлено інше, стосуються будь-якої письмової заяви сторони, будь-якого слухання справи та будь-якого арбітражного рішення, постанови чи іншого повідомлення третейського суду.
У пункті 113 Керівництва Секретаріату ЮНСІТРАЛ по Нью-Йоркській конвенції 1958 року зазначається, що відносно арбітражної угоди судами визнавалося, що вона не може бути виконана, якщо арбітражна угода мала «патологічний характер», головним чином у наступних випадках: і) якщо положення арбітражної угоди були складені нечітко і не містили достатньо вказівок, які б дозволили перейти до арбітражного розгляду, та іі) якщо в арбітражній угоді призначалася арбітражна установа, яка не існує. Але суди також можуть застосовувати підхід, спрямований на сприяння арбітражного розгляду, тобто тлумачити нечіткі чи непослідовні формулювання арбітражних угод таким чином, щоб підтримати ці угоди. Переважне право повинно віддаватися наміру сторін врегулювати спір в арбітражному порядку.
У постанові від 28.08.2018 у справі № 906/493/16 Велика Палата Верховного Суду вказала (п. 34 постанови), що "суд має тлумачити незначні помилки та неточності в назві арбітражних установ, що передбачені в арбітражній угоді, на користь міжнародного комерційного арбітражу. Але вирішення питання про виконуваність чи невиконуваність арбітражної угоди у зв'язку з наявністю помилок у найменуванні арбітражної установи є дискрецією суду, який ухвалює рішення з урахуванням усіх обставин справи".
Разом з цим, цією ж постановою Велика Палата Верховного Суду (п. 37 постанови) уточнила (доповнила) висновок Верховного Суду України, що був викладений у постанові від 18.10.2017 у справі № 910/8318/16, зокрема, таким висновком: "суд може визнати угоду такою, що не може бути виконана, внаслідок істотної помилки сторін у назві арбітражу, до якого передається спір (відсилання до неіснуючої арбітражної установи), за умови відсутності в арбітражній угоді вказівки на місце проведення арбітражу чи будь-яких інших положень, які б дозволяли встановити дійсні наміри сторін щодо обрання певної арбітражної установи чи регламенту, за яким має здійснюватись арбітражний розгляд. У разі невизначеності арбітражної установи сторона арбітражної угоди не має обов'язку перед зверненням до компетентного державного суду звертатися до однієї чи декількох арбітражних установ для того, щоб вони вирішили питання щодо своєї компетенції стосовно цього спору".
Таким чином, суд має тлумачити незначні помилки та неточності у назві арбітражних установ, зазначених в арбітражній угоді, на користь міжнародного комерційного арбітражу. Однак, вирішення питання про можливість/неможливість виконання арбітражної угоди у зв'язку з наявністю помилок у найменуванні арбітражної установи є дискрецією суду, який ухвалює рішення з урахуванням усіх обставин справи.
Зазначені принципи закладені, як у міжнародному, так і національному законодавстві. При цьому арбітражна угода є передумовою для передачі спору між сторонами для вирішення визначеній ними арбітражній установі, а також його розгляду за правилами і в порядку, встановленому в цією установою або визначеному за договором між сторонами.
Суд враховує, що арбітражна угода за своєю правовою природою є автономною по відношенню до інших умов договору та повинна розглядатись незалежно від їх виконання. Проте, арбітражна угода не може розглядатись як імунітет від регулювання державою відносин, що пов'язані з укладанням та виконанням договорів, або як спосіб уникнення від вирішення спорів, що виникають між сторонами (правові висновки аналогічного змісту викладені у пунктах 4.20, 4.21 та 4.22 постанови Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 916/2591/16).
Водночас, відповідно до п. 10.5 Контракту усі спори й розбіжності, які можуть виникнути між сторонами з умов цього Контракту або в зв'язку з ним, якщо попередньо не досягнуто згоди шляхом переговорів підлягають передачі на розгляд і остаточне вирішення в Арбітражному суді в м. Києві.
Пунктом 10.6 Контракту сторони узгодили, що в процесі розгляду та вирішення спорів буде застосовуватися право України і регламент Арбітражного суду; склад суду буде складатися з трьох суддів, кожна зі сторін має право призначити одного суддю з числа суддів Арбітражного суду. Мова судочинства - російська. Мито та арбітраж сплачується стороною, що програла.
Як вбачається з аналізу умов пунктів 10.5 та 10.6 Контракту, очевидним є укладення між сторонами арбітражної угоди, викладеної в означених пунктах Контракту з огляду на узгодження сторонами про передачу спорів на розгляд до арбітражного суду - Арбітражного суду в м. Києві і застосуванням регламенту Арбітражного суду, мови судочинства - російська, складу суду - з трьох суддів, із правом кожної зі сторін призначити одного суддю з числа суддів Арбітражного суду.
У зв'язку з викладеним, суд зазначає, що при передачі спорів на розгляд господарського суду, сторони прав на вибір мови, складу суду позбавлені, оскільки означене б суперечило встановленому порядку здійснення судочинства у господарських судах, в зв'язку з чим, суд відхиляє посилання позивача на обставин, що до 2001 року в Україні арбітражні суду існували в системі державної судової системи, і після були перейменовані в господарські суди, що за доводами позивача могло свідчити про узгодження сторонами про передачу спорів саме до державних судів.
Таким чином, укладена сторонами арбітражна угода свідчить про намір сторін врегулювання усіх спорів й розбіжностей шляхом передачі їх на розгляд у арбітражний суд, а також містить умову щодо місця такого арбітражного суду - у м. Києві.
В свою чергу, щодо не зазначення сторонами повного найменування арбітражного суду, суд зазначає, що відповідно до п. 2 Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України (Додаток № 1 до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж») визначено, що до Міжнародного комерційного арбітражного суду можуть за угодою сторін передаватись на вирішення: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін спору знаходиться за кордоном, а також: спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.
Зовнішньоекономічні відносини, спори з яких можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду, стосуються, зокрема, відносин купівлі-продажу (поставки) товарів, виконання робіт, надання послуг, обміну товарами та/чи послугами, перевезення вантажів і пасажирів, торгового представництва і посередництва, оренди (лізингу), науково-технічного обміну, обміну іншими наслідками творчої діяльності, спорудження промислових та інших об'єктів, ліцензійних операцій, інвестицій, кредитно-розрахункових операцій, страхування, спільного підприємництва та інших форм промислової і підприємницької кооперації.
Доказів функціонування у м. Києві інших арбітражних судів, окрім Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, якими би за суб'єктним та предметною юрисдикцією були підвідомчі спори, які випливають із Контракту, укладеного між сторонами, останніми до матеріалів справи не надано.
При цьому, суд також зазначає, що в силу п. 12 ст. 6 Закону України «Про третейські суди» Третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України.
В свою чергу, позивач у справі - Закрите акціонерне товариство «SCT Lubricants», який є і стороною арбітражної угоди, є нерезидентом України, а відтак і такий спір не може бути переданий на розгляд третейського суду.
Отже, оскільки з огляду на предметну та суб'єктну юрисдикції спорів, які можуть виникнути між сторонами з умов цього Контракту або в зв'язку з ним, та функціонування у м. Києві лише одного арбітражного суду, якому підвідомчі такі спори, суд дійшов висновку, що сторонами узгоджено у арбітражній угоді визначено про передачу таких спорів саме на розгляд Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України.
Виходячи з встановлених у сукупності обставин, суд вважає за необхідне застосувати принцип імунітету та автономії арбітражної угоди, яка містить всі необхідні умови для ідентифікації у відповідності до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», враховуючи висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.08.2018 у справі № 906/493/16, з урахуванням вказівки на місце проведення арбітражу та інших положень у арбітражній угоді сторін, викладеній у Контракті, які дозволяють встановити дійсні наміри сторін щодо обрання певної арбітражної установи, яка має здійснювати арбітражний розгляд, в зв'язку з чим, не вбачає підстав для визнання арбітражного застереження таким, що не може бути виконане і недійсним.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволені позовних вимог, з покладенням судового збору на позивача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. У задоволенні позову відмовити повністю.
2. Витрати по сплаті судового збору покласти на позивача.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено: 11.04.2022
Суддя О.А. Грєхова