Ухвала
24 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 334/8666/19
провадження № 61-2835ск22
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крата В. І. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 березня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 січня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання незавершеного будівництвом житлового будинку об'єктом права спільної сумісної власності,
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суд з позовом до ОСОБА_2 про визнання незавершеного будівництвом житлового будинку об'єктом права спільної сумісної власності.
Позовна заява мотивована тим, що з 22 липня 2000 року позивач перебував у шлюбі з ОСОБА_2 . Під час шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3 . Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 серпня 2010 року шлюб між ними розірваний. Незважаючи на наявність судового рішення про розірвання шлюбу, вони з відповідачкою продовжували проживати однією сім'єю, вели спільне домашнє господарство, виховували сина. Місцем постійного проживання сім'ї був будинок АДРЕСА_1 . Будинок за зазначеною адресою належав позивачеві на підставі договору купівлі-продажу № 1368 від 29 березня 1996 року, укладений між ним (покупцем) та ОСОБА_4 (продавцем) Договір зареєстрований Запорізькою універсальною біржою «Україна» ЛТД в журналі реєстрації біржових угод з нерухомістю 29 березня 1996 року, інвентаризаційний номер постійного зберігання 1368. Ціна договору - 2304000000 карбованців.
На земельній ділянці, призначеній для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд були розташовані: житловий будинок літ. А цегляний житловою площею 29,8 кв. м; вбиральня літ. Г; літня кухня літ. Б; гараж літ. Г; паркан 1, водопровід 2. 02 грудня 1996 року будинок був відчужений позивачем на користь ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу № 1762. У березні 2003 року позивач звернувся до суду із позовною заявою до ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу житлового будинку № 1368 від 29 березня 1996 року недійсним, про визнання права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 . Починаючи з березня 2003 року до січня 2004 року на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 призначеній для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд позивачем були збудовані: літня кухня літ. Ж розміром 5,95 х 6,00 м; мансарда літ. МС над Ж розміром 5,95х6,0 м; навіс К розміром 4,40 х 4,75х41м. Розпорядженням голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради від 29 січня 2004 року позивачу було дозволено зареєструвати зазначені споруди.
17 березня 2004 року позивач, як власник будинку подарував його ОСОБА_2 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вакуленко С. О., зареєстрованого в реєстрі за № 550. Згідно зазначеного договору відповідачка прийняла у дар будинок АДРЕСА_1 , збудований за земельній ділянці площею 395 кв. м на якій розташовані: житловий будинок літ. А площею 30,0 кв. м; гараж літ. Д; літня кухня з мансардою літ. Д; літня кухня з мансардою літ. Ж; навіс К; паркани № 1, 3, 4; замощення №1. Договір оцінений у 59089,00 грн. 30 квітня 2004 року ОП ЗМБТІ здійснена державна реєстрація права власності на будинок за відповідачкою. Після реєстрації права власності за відповідачкою, позивач за рахунок спільних коштів подружжя розпочав роботи з повного переобладнання житлового будинку, будівництво прибудови до житлового будинку, тощо. Внаслідок виконаних робіт усі споруди були переобладнані і до складу житлового будинку увійшли: житловий будинок літ. Л з прибудовою літ. Л і мансардою літ. мс загальною площею 132,7 кв. м, житловою площею 58,3 кв. м; навіс літ. М; гараж літ. Д з оглядовою ямою та козирком; літня кухня літ. Ж з мансардою літ. мс; замощення 11; паркан № 4; ворота № 5. Таким чином, майно, яке було передано відповідачці у дар за час шлюбу істотно збільшилося у розмірі та у своїй вартості, внаслідок спільних трудових та грошових затрат.
ОСОБА_1 просив визнати незавершений будівництвом житловий будинок розташований на земельній ділянці площею 0,0409 га за адресою: АДРЕСА_1 об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Рішенням Ленінський районний суд міста Запоріжжя від 31 березня 2021 в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання незавершеного будівництвом житлового будинку розташованого на земельній ділянці площею 0,0409 га за адресою: АДРЕСА_1 об'єктом права спільної сумісної власності відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що жодних належних доказів факту проживання позивача та відповідача однією сім'єю з квітня 2009 року суду не надано. Для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу та визнання майна спільною сумісною власністю необхідні докази ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї. Саме ці обставини мають встановлюватись судом, а покази свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення вказаного факту. З квітня 2009 року позивач і відповідач не проживали однією сім'єю і не підтримували фактичних шлюбних відносин, у них не виникло права спільної сумісної власності на будь-яке майно, яке було набуте в період з квітня 2009 року і по момент подання позовної заяви по цій цивільній справі. Під час розгляду справи позивач не надав суду доказів, що в організації, що має відповідну ліцензію, було замовлено та складено проект перебудівництва спірного житлового будинку; проект перебудівництва проходив експертизу в організації, що має відповідну ліцензію; будівництво здійснювала особа, яка має для цього відповідну ліцензію; укладення будь-якого договору на відбудову жилого будинку; наявності платіжних документів щодо оплати позивачем будівництва та придбання будівельних матеріалів; отримання будь-яких дозвільних документів, які б надавали право на початок і подальше здійснення будівельних робіт; введення перебудованого жилого будинку в експлуатацію у встановленому законодавством порядку.
Суд першої інстанції вказав, що спірний жилий будинок є не об'єктом незавершеного будівництва, а самочинно збудованим об'єктом. Ці об'єкти цивільних правовідносин мають різний правовий статус та відмінне законодавче регулювання. У зв'язку з цим, визнання права власності на нього також не передбачене законодавством. Незавершеним будівництвом слід вважати недобудований чи неприйнятий у встановленому законодавством порядку в експлуатацію об'єкт, якщо його будівництво було розпочато на відведеній для цього земельній ділянці, за наявності дозвільних документів на початок будівництва та у відповідності до складеного та погодженого відповідно до законодавства проекту будівництва. При недотриманні будь-якої з вищевказаних умов будь-яке будівництво є самочинним. На необхідність чітко розрізняти незавершене будівництво та самочинно збудований об'єкт зазначив Касаційний господарський суд у складі Верховного суду у своїй постанові в справі № 916/633/19 від 18 грудня 2019 року.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 12 січня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 березня 2021 року у цій справі залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що судом встановлено, що допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не дали однозначних свідчень про те, що позивач і відповідач продовжували проживати однією сім'єю після розірвання шлюбу, вести спільне господарство, мати спільний бюджет та інше. Вони навіть не знали, що шлюб припинено. Це свідчить про те, що вони не були достатньо близькими знайомими позивача та відповідача, щоб знати про такі деталі їх життя. Пояснення свідка ОСОБА_3 суд першої інстанції визнав упередженими. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки судовими рішеннями встановлена прихильність сина до батька, та упереджене ставлення до матері. Для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу та визнання майна спільною сумісною власністю необхідні докази ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї. Саме ці обставини мають встановлюватись судом, а покази свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення вказаного факту. З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів факту проживання позивача та відповідача однією сім'єю з квітня 2009 року. Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.
Спірний жилий будинок є не об'єктом незавершеного будівництва, а самочинно збудованим об'єктом. Ці об'єкти цивільних правовідносин мають різний правовий статус та відмінне законодавче регулювання. У зв'язку з цим, визнання права власності на нього також не передбачене законодавством. Незавершеним будівництвом слід вважати недобудований чи неприйнятий у встановленому законодавством порядку в експлуатацію об'єкт, якщо його будівництво було розпочато на відведеній для цього земельній ділянці, за наявності дозвільних документів на початок будівництва та у відповідності до складеного та погодженого відповідно до законодавства проекту будівництва. При недотриманні будь-якої з вищевказаних умов будь-яке будівництво є самочинним. На необхідність чітко розрізняти незавершене будівництво та самочинно збудований об'єкт вказав Касаційний господарський суд у складі Верховного суду у своїй постанові по справі № 916/633/19 від 18 грудня 2019 року.
ОСОБА_1 17 лютого 2022 року, засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 березня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 січня 2022 року.
Підставою подання касаційної скарги, ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, у випадку якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України). В уточненій касаційній скарзі зазначається, що судами було застосовано висновки, викладені у постанові Верховного Суду по справі № 916/633/19 від 18 грудня 2019 року. Таке посилання є безпідставним з огляду на те, що спору щодо поділу майна не існує, а тому наявні підстави для відступу від висновку викладеного у постанові Верховного Суду по справі № 916/633/19 від 18 грудня 2019 року.
Касаційна скарга підлягає поверненню з таких мотивів.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Тлумачення вказаних норм ЦПК України дозволяє зробити висновок, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених в пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, на підставі пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України, має бути в касаційній скарзі мотивовано необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 394 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України).
Аналіз уточненої касаційної скарги свідчить, що у ній відсутнє вмотивоване обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду по справі № 916/633/19 від 18 грудня 2019 року. Сама по собі вказівка на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстав касаційного оскарження та не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України). Тому ОСОБА_1 не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 394 ЦПК України, касаційна скарга підлягає поверненню.
Керуючись статтями 260, 389, 392, 393, 394 ЦПК України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 березня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 січня 2022 року повернути.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя В. І. Крат