Постанова
Іменем України
23 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 473/540/20
провадження № 61-10919св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І.,
суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 03 вересня 2020 року у складі судді Тополевої Ю. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 03 червня 2021 року у складі колегії суддів: Цюри Т. В., Гірняк Л. А., Комлевої О. С.
у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про встановлення факту, що має юридичне значення,
Описова частина
Короткий зміст заяви
ОСОБА_1 у лютому 2020 року звернувся до суду із вищевказаною заявою, в якій просив встановити факт постійного проживання його у повнолітньому віці на території України станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.
Заява обґрунтована тим, що він був документований паспортом громадянина СРСР серії НОМЕР_1 , виданим 13 грудня 1985 року Іллічівським РВ МВС в місті Одесі, який згодом було втрачено, у зв'язку із чим своєчасно не отримав паспорт громадянина України.
Він не має документів, що посвідчують його особу та підтверджують громадянство, тому змушений звернутися до суду за захистом своїх прав.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Малиновський районний суд міста Одеси рішенням від 03 вересня 2020 року заяву ОСОБА_1 задовольнив.
Встановив факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у повнолітньому віці на території України станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.
Рішення місцевий суд мотивував тим, що зібрані у справі докази та їх належна оцінка дає підстави для встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 у повнолітньому віці на території України станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.
Одеський апеляційний суд постановою від 03 червня 2021 року апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області) залишив без задоволення, а рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 03 вересня 2020 року залишив без змін.
Постанову апеляційний суд мотивував тим, що висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року, є правильним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ГУ ДМС України в Одеській області у липні 2021 року подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 03 вересня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 03 червня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні заяви.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що заявник не звертався до територіальних підрозділів ГУ ДМС України в Одеській області із заявою встановленого зразка про набуття, прийняття чи встановлення належності до громадянства України, не надав до ГУ ДМС України в Одеській області жодних документів, зазначених у Порядку № 215, отже не використав всі передбачені законодавством можливості для отримання статусу громадянина України та звернення до суду із заявою про встановлення факту є передчасним.
ГУ ДМС України в Одеській області стверджує, що встановлення факту пов'язується із спором про право, заява про встановлення факту відповідно до приписів частини шостої статті 294 ЦПК України повинна бути залишена без розгляду.
Заявник не надав доказів свого легального перебування на території України станом на дату звернення до суду.
Суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 757/44694/17-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 654/3462/17.
Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходив
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 10 серпня 2021 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Малиновського районного суду міста Одеси.
Справа № 473/540/20 надійшла до Верховного Суду 02 вересня 2021 року.
Верховний Суд ухвалою від 02 грудня 2021 року справу призначив до судового розгляду у складі колегії п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в селі Мусирма Урмарського району Чуваської АРСР, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 28 квітня 1958 року.
Заявник був документований паспортом громадянина СРСР, який згодом було втрачено, у зв'язку із чим він своєчасно не отримав паспорт громадянина України.
Згідно з військовим квитком серії НОМЕР_3 ОСОБА_1 станом на 1991 рік знаходився на обліку в Білгород-Дністровському військовому комісаріаті.
Також судами встановлено, що фактично заявник станом на 1991 рік проживав у селі Шабо Білгород-Дністровського району Одеської області та працював на сезонних роботах на посаді кочегара санаторію під час опалювального сезону, що підтверджується трудовою книжкою заявника.
Факт проживання заявника у селі Шабо включно до 15 березня 1993 року підтверджується також витягом з домової книги, у якій зазначається, що до села Актового Вознесенського району Миколаївської області заявник прибув саме з села Шабо Білгород-Дністровського району Одеської області.
ОСОБА_1 04 жовтня 1993 року було документовано паспортом для виїзду за кордон УВС 82 Міністерства внутрішніх справ України.
З довідки Вознесенського РВ УДМС України в Миколаївській області від 06 квітня 2018 року № 1324 судами встановлено, що відділом міграційної служби встановлено особу заявника, однак не встановлено належності до громадянства будь-якої держави.
З метою документування та отримання паспорту громадянина України заявник неодноразово звертався до ДМС України та її територіальних підрозділів (листи № 4801.3.3/294-18 від 09 січня 2018 року, № М-230-19/6.4/328-19 від 30 січня 2019 року, № М-6926-19/6.4/2752-19 від 07 серпня 2019 року) з яких вбачається, що йому необхідно звертатися до суду із заявою про встановлення юридичного факту постійного проживання на території України станом на 1991 рік.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають, з огляду на таке.
У частині першій статті 293 ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
З указаного вбачається, що законом передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на набуття громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.
Згідно із статтею 3 Закону України «Про громадянство» громадянами України є: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України; 4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки про громадянство України.
Указом Президента України № 215 від 27 березня 2001 року, в редакції Указу Президента України № 588/2006 від 27 червня 2006 року, затверджений Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок).
Пунктом 7 Порядку визначено, що встановлення належності до громадянства України стосується:
а) громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року, в тому числі: осіб, які за станом на 13 листопада 1991 року проходили строкову військову службу на території України і після її проходження залишилися проживати на території України; осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або за станом на 13 листопада 1991 року відбували покарання в місцях позбавлення волі на території України та перебували у громадянстві колишнього СРСР і до набрання вироком суду законної сили постійно проживали відповідно на території УРСР або проживали на території України;
б) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття і батьки яких належать до категорій, зазначених у підпункті «а» цього пункту;
в) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття та виховувалися в державних дитячих закладах України.
Оформлення належності до громадянства України стосується осіб, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та дітей таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття.
Перевірка належності до громадянства України стосується осіб, які перебувають за кордоном і в яких відсутні документи, що підтверджують громадянство України, або якщо виникла необхідність перевірки факту перебування таких осіб у громадянстві України.
Згідно з пунктом 8 Порядку для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає:
а) заяву про встановлення належності до громадянства України;
б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт);
в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Пунктом 25 Порядку визначено, що для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка постійно проживала до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону,) подає документи, передбачені підпунктами «а» - «в» пункту 24 цього Порядку, а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи на зазначених територіях.
Пунктом 44 Порядку визначено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.
Як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції, на підставі наданих заявником доказів дійшов висновку про наявність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про встановлення факту проживання на території України станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Таким чином, тягар доказування обґрунтованості заявлених позовних вимог покладено на позивача, виходячи з принципу змагальності сторін, закріпленого статтею 12 ЦПК України.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою ту обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Встановивши, що ОСОБА_1 станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року проживав на території України судами попередніх інстанцій було залишено поза увагою те, що наявні у матеріалах справи докази не містять інформацію щодо постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року, оскільки надана заявником копія трудової книжки не може бути беззаперечним доказом проживання ОСОБА_1 на території України у спірні періоди.
Наявна у матеріалах справи копія домової книги містить інші періоди проживання ОСОБА_1 на території України, у зв'язку з чим судами слід з'ясувати чи є вона належним доказом для встановлення факту проживання особи на території України, оскільки не можливо встановити факт постійно проживання заявника на території України станом на 1991 рік на підставі доказів, які не містять інформації щодо такого проживання саме відносно особи, яка безпосередньо звернулася із заявою про встановлення такого факту.
Розглядаючи цю заяву суди попередніх інстанцій також встановили, що ОСОБА_1 04 жовтня 1993 року було документовано паспортом для виїзду за кордон УВС 82 Міністерства внутрішніх справ України.
Однак, на порушення вищенаведених норм процесуального права суди не з'ясували на підставі чого ОСОБА_1 як громадянину України було видано зазначений паспорт.
Також поза увагою судів попередніх інстанцій залишилося те, що згідно із статтею 3 Закону України «Про громадянство» громадянами України є, зокрема усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України та особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року.
Тобто згідно із зазначеними нормами права особи є громадянами України або з 24 серпня 1991 року або з 13 листопада 1991 року.
Однак, суди на порушення вищенаведених норм права встановили факт проживання ОСОБА_1 на території України як станом на 24 серпня 1991 року, так і станом на 13 листопада 1991 року.
Від встановлення вказаних обставин залежить те, чи проживав ОСОБА_1 на території України у зазначені періоди.
Враховуючи викладене, оскаржувані судові рішення не відповідають у повній мірі приписам цивільного процесуального законодавства з огляду на передчасність висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо задоволення заяви.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-81, 83, 84, 228, 229, 235, 263, 264 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
Відповідно до частин четвертої, шостої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
Оскільки вищенаведені порушення судами норм матеріального та процесуального права призвели до постановлення незаконних судових рішень, оскаржувані судові рішення слід скасувати і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Щодо судових витрат
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки Верховний Суд не змінює судове рішення та не ухвалює нове, а передає справу на новий розгляд, тому розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області задовольнити частково.
Рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 03 вересня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 03 червня 2021 року скасувати.
Справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про встановлення факту, що має юридичне значення направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийА. І. Грушицький Судді:С. О. Карпенко І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук