Справа № 565/228/22
Провадження № 2/565/216/22
31 березня 2022 року м.Вараш
Кузнецовський міський суд Рівненської області у складі:
головуючого судді Демчини Т.Ю.,
з участю секретаря судового засідання Алексейчик А.О.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача Марчук Н.І. ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі судових засідань Кузнецовського міського суду Рівненської області в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі Відокремленого підрозділу «Рівненська АЕС» Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час незаконного відсторонення,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі Відокремленого підрозділу «Рівненська АЕС» (надалі - ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом») з вимогами визнати незаконним та скасувати наказ № 5044-к від 09.12.2021 ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом» у частині відсторонення його від роботи на посаді інженера-дефектоскопіста І категорії Служби контролю металу, а також зобов'язати виплатити невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення, вирішивши в порядку розподілу судових витрат питання стягнення на користь позивача сплаченого ним судового збору у розмірі 1984,80 грн. та витрат на правничу допомогу у розмірі 28500,00 грн. Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що позивач є працівником ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом», оспорюваним наказом його відсторонено від посади з 10.12.2021 з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби CОVID-19. Такий наказ позивач вважає незаконним, оскільки він суперечить вимогам ст.ст.3, 8, 19, 27, 43, 48, 64, 92 Конституції України, ст.23 Загальної декларації прав людини, ст.6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ст.1 Європейської соціальної хартії та ст.ст.2, 5-1 КЗпП України. Кабінет Міністрів України згідно ст.116 Конституції країни не наділений повноваженнями приймати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження прав і свобод людини і громадянина, а тому постанова Кабінету Міністрів України №1236 від 09.12.2020 є незаконною. Згідно з доводами позивача, карантин в Україні запроваджений незаконно, що тягне незаконність вказаного нормативно-правового акту Кабінету Міністрів України, та, відповідно, Наказу Міністерства охорони здоров'я України №2153 від 04.10.2021 як прийнятого на її основі. При винесенні оскаржуваного наказу відповідачем порушено вимоги ст.ст.22, 92 Конституції України та інших актів законодавства щодо засад рівності прав і заборони дискримінації, визначення прав, свобод та обов'язків виключно законами. Оскаржуваний наказ порушує положення Нюрнберзького кодексу, Загальної декларації про біоетику та права людини, Конвенції про права людини та біомедицину та внутрішнє законодавство України щодо добровільності участі у клінічних випробуваннях лікарських засобів - препаратів для специфічної профілактики коронавірусної хвороби, натомість оскаржуваним наказом працівника примушують до участі у медичному експерименті. Крім того, оскаржуваний наказ порушує вимоги ст.32 Конституції України, ст.6 Закону України «Про захист персональних даних», ст.11 Закону України «Про інформацію», ст.39-1 Основ законодавства України про охорону здоров'я, ст.286 ЦК України у частині порушення права на таємницю інформації про стан здоров'я, заборони вимагати надання особою даних про діагнози та методи лікування пацієнта. Статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено можливість відсторонення осіб від роботи лише в порядку, передбаченому законом, і такий порядок передбачений у ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», він вимагає звернення відповідних посадових осіб державної санітарно-епідемічної служби з поданням у разі наявності підстав для відсторонення працівника, якому має передувати необґрунтована відмова особи від щеплення або ухилення від нього, і такого порядку додержано не було. Крім того, вакцинацію від коронавірусної хвороби не внесено до календаря щеплень. Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» не містить професії позивача, не передбачає обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби CОVID-19. Висунення вимоги про вакцинацію по суті є зміною істотних умов їх праці, і в порушення ст.32 КЗпП України, позивач не був попереджений про таку зміну у встановлені законодавством строки.
Ухвалою від 17.02.2022 у даній цивільній справі відкрито спрощене провадження.
У відзиві ДП НАЕК «Енергоатом» зазначило, що вважає відсутніми підстави для задоволення позову, свою позицію обґрунтовує тим, що 01.11.2021 року наказом Міністерства охорони здоров'я України № 2393 «Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» доповнено Перелік посад, що підлягають обов'язковому профілактичному щепленню проти гострої респіраторної хвороби COVID - 19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України вказаної хвороби, до якого віднесено також працівників підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 № 83. До вказаного Переліку входить і ДП НАЕК «Енергоатом». На підставі вищезазначеного нормативно-правового акту, з 09.12.2021 на період дії карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України, щеплення проти COVID-19 набуло статусу обов'язкового для працівників підприємства відповідача та його підрозділів, у тому числі і ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом». На виконання вимог законодавства щодо обов'язкової вакцинації від гострої респіраторної хвороби COVID-I9, відповідачем 09.11.2021 було видано наказ № 4722-к «Про інформування щодо профілактичного щеплення проти COVID-19», яким зобов'язано керівників структурних підрозділів до 30.11.2021 повідомити працівників ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом» про те, що з 09.12.2021 на виконання п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 30.10.2021 № 1096) буде здійснене відсторонення від роботи працівників, які відмовлятимуться або ухилятимуться від вакцинації проти COVID-19. Позивач був проінформований про правові наслідки у випадку його відмови або ухилення від обов'язкового щеплення, шляхом оголошення йому 09.12.2021 змісту персонального попередження про необхідність надання документу щодо наявності профілактичного щеплення проти COVID-19, або медичної довідки про наявність протипоказань до вакцинації, через його відмову у отриманні даного документу. Вказаних у попередженні документів позивач не надав. Адміністрація ДП НАЕК «Енергоатом» зверталась до Міністерства охорони здоров'я з метою отримання роз'яснення щодо можливості допуску до роботи працівників, у яких відсутні документи про наявність щеплення, проте наявні документи у підтвердження негативного результату тестування на COVID-19, однак листом від 09.12.2021 відповідача проінформовано про те, що така можливість законодавством не передбачена. Так як позивач є працівником ВП «Рівненська АЕС», не надав документів про отримання обов'язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, не надав документів у підтвердження наявності протипоказань до вакцинації, відповідач зобов'язаний був відсторонити позивача від роботи. Оскаржуваний наказ відповідач вважає винесеним на підставах і в порядку, передбаченому чинним законодавством, він не має наслідком втручання у приватне життя позивача, не суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практиці Європейського суду з прав людини. Дані про проведення щеплень не є даними про стан здоров'я особи, які не підлягають розголошенню, даними про особисте чи сімейне життя особи, не є примусом, в умовах визначеними обов'язковими щеплень для певних категорій осіб, тому не порушує права, свободи і інтереси позивача. У відзиві також заявлене клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 уточнив позовні вимоги, зазначивши, що вимога про стягнення середнього заробітку за час незаконного відсторонення стосується періоду з 10.12.2021 по 28.02.2022 включно, оскільки з 01.03.2022 його допущено до роботи та відновлено нарахування йому заробітної плати. Уточнені позовні вимоги позивач ОСОБА_1 підтримав в повному обсязі та з підстав, викладених у позові, просив їх задовольнити, вбачаючи для цього достатні підстави. На думку позивача, при винесенні оскаржуваного наказу не було дотримано встановлену законодавством процедуру відсторонення, яка передбачає звернення уповноваженою особи санітарно-епідеміологічної служби до адміністрації підприємства з поданням про відсторонення, до того ж за змістом ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», відсторонення в порядку цієї норми має стосуватись окремих працівників та видів робіт. Позивач наголошував на добровільності вакцинації від COVID-19 і допущенням у зв'язку з цим дискримінації відносно нього. Позивач, крім того, підтвердив своє ознайомлення з усіма наказами відповідача, що стосуються предмету позову, як щодо попередження про необхідність надання документів про щеплення, так і про відсторонення його від посади, а також підтвердив свою відмову засвідчити власним підписом факт ознайомлення з наказом про відсторонення, що було задокументовано актами уповноважених працівників підприємства. Крім того, позивач відмовився повідомити суду про факт надання або ненадання документу про вакцинацію від COVID-19 або медичного висновку про наявність протипоказань до такого щеплення відповідачу, вважаючи цю інформацію медичною таємницею, що не підлягає розголошенню за відсутності його згоди на це. Одночасно позивач зазначив, що від щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 він не відмовлявся та не ухилявся.
Представник відповідача Марчук Н.І. повністю підтримала відзив на позов та з викладених у ньому підстав просила суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази та оцінивши їх у сукупності, суд встановив та врахував наступне.
Позивач ОСОБА_1 з 18.10.2005 працює на ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом», з 21.05.2020 і по даний час - на посаді інженера-дефектоскопіста І категорії промислово-виробничого персоналу технологічної групи відділу неруйнівних методів контролю Служби контролю металу, що підтверджується копіями наданих учасниками справи наказів та довідок ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом», та ніким не оспорюється.
Наказом генерального директора ВП «Рівненська ЕАС» ДП НАЕК «Енергоатом» № 4722к від 19.11.2021 «Про інформування щодо профілактичного щеплення проти CОVID-19» ухвалено повідомити працівників про те, що з 09.12.2021 буде здійснюватися відсторонення від роботи працівників, які відмовлятимуться або ухилятимуться від вакцинації проти CОVID-19, до усунення причин, що його зумовили, а також що у період відсторонення працівника заробітна плата не нараховується, період відсторонення не зараховується до страхового стажу, не враховується при визначенні строку нарахування відпустки, оплата тимчасової непрацездатності в цей період не здійснюється.
З вищезазначеним наказом ОСОБА_1 ознайомився 26.11.2021, про що свідчить його підпис на відповідному листі ознайомлення.
08.12.2021 ОСОБА_1 вручене персональне попередження про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати у зв'язку з відсутністю щеплення проти CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. У попередженні повідомлено, що наказом Міністерства охорони здоров'я № 2393 від 01.11.2021 розширений перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти CОVID-19, до вказаного переліку увійшли працівники ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом», і дана норма набирає чинності з 09.12.2021. У попередженні зазначено, що зі вказаної дати для працівників підприємства це щеплення є обов'язкове. У попередженні ОСОБА_1 запропоновано до 09.12.2021 надати документ, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти CОVID-19 або довідку «Висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» форми № 028-1/о, в іншому випадку його буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на підставі ст.46 КЗпП України та ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» до усунення причин, що зумовили відсторонення.
Законодавством не визначено форми фіксації факту ухилення або відмови від обов'язкового профілактичного щеплення. Відтак, суд повинен переконатись, чи існував у кожному конкретному випадку такий факт у дійсності.
Зі змісту наданої суду копії попередження ОСОБА_1 про відсторонення від посади вбачається, що при ознайомленні 08.12.2021 з даним документом позивач чітко зазначив, що від щеплення проти CОVID-19 він відмовляється. Проте ця обставина позивачем оспорюється.
Копією інформації з ПЗ «Медичний монітор» по працівнику ОСОБА_1 , таб. №20056, підтверджується, що станом на 04.03.2022 у відповідача відсутня інформація про наявність у ОСОБА_1 щеплення проти CОVID-19 або наявність висновку лікаря щодо протипоказань до вакцинації проти вказаної гострої респіраторної хвороби.
Крім того, позивач ОСОБА_1 29.11.2021 подав до ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом» заяву, у якій письмово довів до відома відповідача, що рішення стосовно можливості вакцинування він зможе прийняти лише на підставі відповіді на запит на інформацію, що направлений ним до Міністерства охорони здоров'я України.
Законодавством не передбачено необхідність складення попередження про відсторонення від роботи у випадку ненадання документів про вакцинацію проти COVID-19, не передбачено також і порядок та зміст цього документу. Не передбачено і вимоги до письмових заяв чи заперечень працівників проти цього. Відтак, суд бере до уваги усі фактичні дані, викладені у вищезазначених документах для їх оцінки у сукупності з іншими доказами. На думку суду, для встановлення факту відмови чи ухилення від виконання якогось обов'язку достатньо зафіксувати результати про те, що такий обов'язок не був виконаний за відсутності для цього об'єктивних та обґрунтованих перешкод. Враховуючи відсутність у роботодавця можливості та правомочності збирати у третіх осіб інформацію про вакцинацію працівників, для встановлення такого факту достатньою є встановлення відсутності у роботодавця відомостей про виконання працівником такого обов'язку.
Враховуючи зміст письмових заяв та заперечень відповідача, поданих роботодавцю, власноручно підписане ним твердження про відмову від вакцинації у попередженні про відсторонення, а також неподання позивачем адміністрації ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом» станом на 09.12.2021 відомостей про проведення обов'язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, або про наявність протипоказань для його проведення, підтверджених визначеними законодавством документами, що позивачем будь-якими доказами не спростовано, суд прийшов до висновку, що у відповідача були підстави для встановлення факту відмови або ухилення позивача ОСОБА_1 від обов'язкового профілактичного щеплення проти COVID-19.
При цьому суд вважає безпідставними доводи позивача про те, що вищезазначені відомості, які підлягали наданню роботодавцю, містять медичну таємницю. Відповідно до ст.286 ЦК України, фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Аналогічні за змістом вимоги містяться у ст.39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я». Інформація про факт щеплення особи не міститься у переліку відомостей, які віднесені вищевказаними нормами до медичної таємниці.
З 10.12.2021 позивача ОСОБА_1 відсторонено від роботи на підставі наказу генерального директора ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом» № 5044-к від 09.12.2021 до усунення причин, що зумовили відсторонення, але не більше ніж до закінчення дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України. Зі змісту дослідженого документу вбачається, що правовими підставами відсторонення позивача від роботи у ньому зазначено ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», наказ Міністерства охорони здоров'я від 01.11.2021 № 2393 «Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням», Перелік об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 № 83, п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», ст.46 КЗпП України.
У листі про ознайомлення зі змістом вказаного наказу позивача ОСОБА_1 його підпис відсутній. З Акту від 09.12.2021, складеного та підписаного працівниками ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом» ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 вбачається, що ОСОБА_1 зі вказаним наказом ознайомлений, проте підтвердити цей факт власним підписом відмовився. Така обставина позивачем не оспорюється.
Учасниками процесу також не оспорюється, що вищезазначений наказ відповідача у частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи виданий за відсутності подання про це відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.
Відповідно до ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення.
Відповідно до ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов'язковими. Обов'язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються. Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов'язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Наказом Міністерства охорони здоров'я України № 2153 від 04.10.2021 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням. Зі змісту вказаного нормативно-правового акту (зі змінами, внесеними наказом Міністерства охорони здоров'я України № 2393 від 01.11.2021) вбачається, що обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають, крім інших категорій, працівники підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 № 83, до якого віднесено і ДП «НАЕК «Енергоатом», відокремленим підрозділом якого є ВП «Рівненська АЕС». Суд відхиляє доводи позивача про те, що вказаний наказ не містить положень про обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а лише затверджує Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням. Зміст вказаного наказу Міністерства охорони здоров'я України свідчить про зворотне, адже ним затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням саме проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Наказ Міністерства охорони здоров'я № 2393 від 01.11.2021 опублікований у виданні «Офіційний вісник України» 09.11.2021, відтак, з урахуванням вимог його п.4, набрав чинності з 09.12.2021. При цьому суд відхиляє доводи позивача про те, що вказаний наказ підписаний Генеральним директором Директорату громадського здоров'я та профілактики
захворюваності, який не є уповноваженою особою Міністерства охорони здоров'я України на підписання від імені цього органу державної виконавчої влади відповідних наказів, оскільки цією особою підписано Зміни до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, у той час як сам наказ містить підпис чинного Міністра охорони здоров'я України та відповідні погодження уповноважених осіб Кабінету Міністрів України, Міністерств економіки, соціальної політики, освіти і науки України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, представницьких органів об'єднань профспілок України та сторони роботодавців на національному рівні.
Вказаний нормативно-правовий акт, яким встановлено перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, є самостійним актом зобов'язального характеру, його ухвалення Міністерством охорони здоров'я України як центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, відповідає положенням ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».
Отже, з 09.12.2021 працівників ВП «Рівненська АЕС» ДП «НАЕК «Енергоатом» віднесено до категорії осіб, що підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Відповідно до ст.46 КЗпП України, відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством. Отже, вказана норма передбачає можливість відсторонення працівника від роботи і в інших, прямо не передбачених у ній випадках, за умови встановлення таких випадків законодавством.
Конституційний Суд України у рішенні від 09.07.1998 у справі № 12-рп/98 за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч.3 ст.21 КЗпП України (справа про тлумачення терміну «законодавство»), прийшов до висновку, що термін «законодавство», що вживається у ч.3 ст.21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.
З огляду на галузь, при аналізі якої Конституційним Судом України надано тлумачення терміну «законодавство», - трудове законодавство, суд вважає релевантним наведене у вказаному рішенні тлумачення терміну «законодавство» і до положень ст.46 КЗпП України.
Підпунктом 2 п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 визначено обов'язок керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій забезпечити відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до ст.46 Кодексу законів про працю України, ч.2 ст.12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" та ч.3 ст.5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації, виданий закладом охорони здоров'я.
Таким чином, зазначеною нормою чітко визначено інший, прямо не передбачений у ст.46 КЗпП України випадок відсторонення працівника від посади: за умови його відмови або ухилення від обов'язкового профілактичного щеплення проти COVID-19. При цьому цей інший випадок не є тотожним іншому випадку, встановленому у ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», що вимагає подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби для ухвалення адміністрацією підприємства наказу про відсторонення.
Суд враховує відсутність у ст.116 Конституції України повноважень Кабінету Міністрів України звужувати обсяг прав і свобод людини, встановлений Конституцією та законами України. Суд також бере до уваги положення ст.19 Конституції України про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Разом з тим, відсторонення позивача від посади відбулось на підставі закону, а саме - ст.46 КЗпП України, у той час як постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 встановлено один з випадків, при настанні якого вказана стаття КЗпП України підлягає застосуванню. Вказана постанова Кабінету Міністрів України набрала чинності, у встановленому порядку неконституційною не визнавалась, в судовому порядку не скасовувалась, а тому підлягає застосуванню.
Надаючи правову оцінку доводам позивача про те, що відповідачем виданням оскаржуваного наказу було примушено його до вакцинації, незважаючи на норми міжнародного права про її необов'язковість, вчинено дії з примушення до здійснення проти його волі медичних маніпуляцій, суд враховує наступне.
Суд цілком погоджується з доводами ОСОБА_1 про те, що вакцинація осіб від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, не є обов'язковою, якщо не йдеться про окремо визначені випадки обов'язковості щеплень для окремих категорій працівників, діяльність яких піддається певним ризикам. Разом з тим, ніхто не може зазнавати примушення до проведення вакцинації та її здійснення проти волі особи. В законодавстві України відсутня норма, яка б дозволяла таку примусову вакцинацію, саме тому законодавством встановлений механізм відсторонення працівників від роботи на посадах, включених до переліку таких, що вимагають наявність обов'язкових щеплень.
Це твердження не суперечить ані пп.2 п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», ані наказу Міністерства охорони здоров'я України № 2153 від 04.10.2021 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» (з наступними змінами). Наявність вакцинації від цієї хвороби, за умови відсутності документально підтверджених протипоказань до її проведення, передбачена вищезазначеними нормативно-правовими актами як умова роботи на посаді, яку як на час виникнення спірних правовідносин, так і на даний час обіймає позивач.
Вимога про обов'язковість вакцинації від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, для осіб певних професій та підприємств не може вважатися примушуванням працівників до вакцинації, оскільки фактично у даному випадку особа, яка обіймає відповідну посаду, постає перед вибором - вакцинуватися і продовжувати роботу або, керуючись власними переконаннями, відмовитися від вакцинації і бути відстороненою від посади. Відтак, відмова від вакцинації є цілком правомірною, але у такому випадку працівник свідомо допускає настання для себе наслідків у вигляді відсторонення від роботи, адже така відмова не повинна ставити під загрозу здоров'я інших осіб.
Варто зазначити, що відсутність вакцинації є перешкодою реалізації прав осіб і в інших сферах суспільного життя, зокрема, може мати наслідком обмеження відвідування розважальних закладів, торгових центрів, закладів громадського харчування тощо.
Відповідно до ст.30 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», держава забезпечує планомірне науково обґрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов'язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України. У разі загрози виникнення або поширення епідемічних захворювань Кабінетом Міністрів України у порядку, встановленому законом, можуть запроваджуватися особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань.
Суд погоджується з доводами позивача про те, що у ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» вакцинація від хвороби COVID - 19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, відсутня у переліку обов'язкових і таких, що включаються до календаря щеплень. Разом з тим, її обов'язковість для окремих професій, виробництв та організацій передбачена наказом Міністерства охорони здоров'я України № 2153 від 04.10.2021 (зі змінами, внесеними наказом Міністерства охорони здоров'я України № 2393 від 01.11.2021). При цьому, як зазначалось вище, встановлення обов'язковості профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, саме Міністерством охорони здоров'я України як центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, цілком відповідає як положенням ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», так і положенням ч.3 ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Разом з тим, обов'язковість профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, що встановлена вищезазначеним наказом Міністерства охорони здоров'я України, у розумінні ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» є щепленням проти інших, прямо не встановлених ч.1 цієї норми інфекційних хвороб, і не є тотожною випадку, передбаченому ч.1 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», що вимагає включення такого заходу до календаря щеплень.
Таким чином, відповідач, видавши оспорюваний наказ, застосував у порядку, передбаченому законом (ст.46 КЗпП України), відсторонення від роботи позивачів, оскільки це прямо передбачено законодавством - пп.2 п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236, що і є одним з інших випадків, передбачених законодавством, встановлених у ст.46 КЗпП України.
Суд враховує, що пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» на керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій покладено саме обов'язки забезпечити контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена відповідним Переліком, а також відсторонення від роботи (виконання робіт) таких працівників та державних службовців, які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність таких протипоказань, виданий закладом охорони здоров'я. Тобто дискреційних повноважень у вирішенні цього питання керівники державних органів (державної служби), керівники підприємств, установ та організацій не мали.
Суд також вважає необхідним зазначити, що статтею 44-3 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність за порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, у тому числі і керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій.
Аналізуючи підстави позову ОСОБА_1 у частині протиправного втручання відповідача у право позивача на працю, суд враховує наступне.
Відповідно до ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Разом з тим, згідно зі ст.3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Тому, вирішуючи питання співвідношення норм ст.ст.3, 43 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя і здоров'я людини над правом на роботу, яку вона обирає.
Вільний вибір та вільну згоду громадянина на працю можна визначити як свободу від примусу до праці, можливість самому розпоряджатись своїми здібностями до праці та самостійно приймати рішення відмовитись від певної роботи у разі, якщо її умови його не влаштовують. Разом з тим, законодавством України не встановлено обов'язок роботодавця чи держави забезпечити громадянина роботою з такими умовами, які він вимагає чи які відповідають його морально-етичним, релігійним чи іншим переконанням.
Згідно ч.2 ст.2 КЗпП України, працівники мають право на здорові і безпечні умови праці. За змістом ст.153 КЗпП України, на всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган, крім випадків укладення між працівником та власником або уповноваженим ним органом трудового договору про дистанційну роботу.
Зважаючи на це, завданням держави та роботодавця є забезпечення дотримання оптимального балансу між реалізацією права людини на працю та інтересами інших людей. У справі, яка розглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення працівником, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, іншим членам трудового колективу, у тому числі тих, які за станом здоров'я не можуть отримати щеплення. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета - загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров'я, що гарантовано ст.ст.3, 27, 49 Конституції України. Держава, встановивши обов'язок роботодавця відсторонити працівників підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, які не мають профілактичного щеплення, від виконання обов'язків, реалізує свій обов'язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров'я як цих, так і інших працівників підприємства.
Верховний Суд у постанові від 10.03.2021 у справі № 331/5291/19 висловив позицію про те, що вимога про обов'язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров'я, а також здоров'я зацікавлених осіб, є виправданою. Отже, у даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об'єктивні підстави, тобто було виправданим.
Відповідно до ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини висловлював думку, що обов'язкове щеплення є втручанням у гарантоване п.1 ст.8 Конвенції право на повагу до приватного життя особи. Для визначення законності такого втручання Європейський суд з прав людини вказує на те, що аби визначити, що це втручання не потягнуло за собою порушення ст.8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті, тобто встановити, чи є втручання виправданим «відповідно до закону», чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони «виправданими в демократичному суспільстві».
Досліджуючи питання наявності закону, Європейський суд з прав людини неодноразово стверджував, що будь-яке втручання державного органу у право особи на повагу до приватного життя має здійснюватися у відповідності до закону. Цей вираз не лише вимагає дотримання внутрішнього законодавства, але також має відношення до якості цього закону, вимагаючи його сумісності з принципом верховенства права («Halford проти Сполученого Королівства», § 49). Національне законодавство повинно бути чітким, передбачуваним та адекватно доступним («Silver і інші проти Сполученого Королівства», § 87). Це включає в себе достатню передбачуваність того, що особи можуть діяти відповідно до закону, а також чітке розмежування обсягу дискреційних повноважень державних органів.
У даному випадку, як проаналізовано вище, втручання у права позивача було здійснене відповідно до ст.46 КЗпП України, пп.2 п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», наказу Міністерства охорони здоров'я України № 2153 від 04.10.2021 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» (з наступними змінами). Усі вищезазначені норми викладені чітко і однозначно, їх зміст був доведений відповідачем до позивача ОСОБА_1 . Відтак, суд встановив, що втручання у приватне життя позивача ґрунтувалось на законі.
Розглядаючи питання, чи є мета, задля якої був встановлений обов'язок робити щеплення, законною, Європейський суд з прав людини в ухваленому 08.04.2021 рішенні у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (заява № 47621/13) навів наступні аргументи (п.272): «Що стосується мети, яку переслідує обов'язкова вакцинація, метою відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров'я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров'я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8 Конвенції».
У цьому ж рішенні Європейський суд з прав людини прийшов до висновку про відповідність такого втручання критерію необхідності в демократичному суспільстві, зазначивши, що хоча система обов'язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, у питаннях політики в галузі охорони здоров'я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу (п.285).
В контексті охорони здоров'я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров'я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов'язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом. Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні органи влади можуть розумно ввести політику обов'язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань.
Отже, право позивача на працю у структурному підрозділі підприємства, віднесеного до об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, було тимчасово обмежено у зв'язку з відмовою від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19. Однак втручання у вказані права позивача ґрунтується на законі і є необхідним для охорони здоров'я інших осіб. Досягнення цієї мети є пріоритетним та виправдовує втручання у право ОСОБА_1 на повагу до приватного життя та право на працю. Таким чином, втручання у права позивача ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві.
Окремою підставою позову ОСОБА_1 зазначає про те, що у зв'язку з відстороненням від роботи через відсутність профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, він був підданий дискримінації, що заборонено КЗпП України, Конституцією України, актами міжнародного законодавства.
Відповідно до визначення, що міститься у ст.1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», дискримінація - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Частиною 3 статті 6 вищезазначеного Закону передбачено, що не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.
На переконання суду, відсторонення позивача від роботи є встановленим законодавством наслідком його свідомого рішення та ненадання ним роботодавцю документу про вакцинацію від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, або про наявність абсолютних протипоказань до такої вакцинації, за встановлення обов'язковості такого щеплення у зв'язку з перебуванням на посаді, яку він обіймає, і охоплюється передбаченим у ст.6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» випадком, коли до вимог, що висуваються для будь-якого працівника, що обіймає посаду позивача чи претендує на неї, встановлено особливу, додаткову вимогу - надання документу про вакцинацію від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, або про наявність абсолютних протипоказань до такої вакцинації. На думку суду, це і є встановлена у ст.6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» особлива вимога, передбачена законом, щодо реалізації окремого права осіб, що не вважається дискримінацією.
Доказів у підтвердження вчинення відповідачем дій, що охоплювалися би ст.1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», - обмеження у реалізації прав і свобод за відсутності правомірної, об'єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, - суду не надано. Відтак, суд прийшов до висновку, що у даному випадку не мала місце дискримінація позивача за ознакою стану здоров'я, медичною чи будь-якою іншою ознакою.
Неспроможними вважає суд і доводи позивача щодо порушення при винесенні оскаржуваного наказу вимог ст.32 КЗпП у частині додержання процедури попередження працівника про зміну істотних умов праці. Так, згідно з ч.3, 4 вказаної статті, у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за п.6 ст.36 КЗпП України.
Незважаючи на те, що перелік істотних умов праці, наведений у вищезазначеній нормі, не є вичерпним, проте, визначаючи умови праці істотними, слід мати на увазі, що такі умови стосуються безпосередньо організації виробництва і праці, тобто характеризують саме трудовий процес. Натомість вакцинація не тягне за собою зміни в організації виробництва і праці у розумінні ч.3 ст.32 КЗпП України, а є лише умовою, за якої працівник допускається до виконання своїх трудових обов'язків. Відрізняються і наслідки недотримання умови про вакцинацію, яким є відсторонення від роботи, від незгоди зі змінами істотних умов праці, яким є звільнення працівника з посади. Відтак, суд прийшов до висновку, що наказ про відсторонення працівника від посади не стосується зміни істотних умов праці.
Твердження позивача про те, що вакцина від коронавірусної хвороби не завершила повний цикл клінічних випробувань, може бути небезпечною, її застосування має бути виключно добровільним, а примушення до її застосування є проведенням незаконного медичного експерименту на людях, судом не аналізуються, оскільки в суді не знайшов свого підтвердження факт примусу позивача до проведення вакцинації, а тому вирішення цих питань перебуває за межами предмету позову.
За таких обставин, суд прийшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову та скасування наказу генерального директора ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом» № 5044-к від 09.12.2021 у частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи на посаді інженера-дефектоскопіста І категорії промислово-виробничого персоналу технологічної групи відділу неруйнівних методів контролю Служби контролю металу.
Також відсутні підстави для задоволення похідної вимоги про виплату невиплаченої заробітної плати за час відсторонення позивача від роботи. Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу. Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов'язків та не виконує роботу, такому працівникові заробітна плата у період відсторонення не нараховується та не виплачується. При цьому чинним законодавством не передбачено обов'язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою або ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Враховуючи викладене, суд відмовляє позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. На підставі ст.141 ЦПК України, судові витрати зі сплати судового збору та витрат на правничу допомогу покладаються на позивача.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст.12, 13, 81, 82, 141, 258-259, 263-265, 274-279, 352-354 ЦПК України, ст.46 КЗпП України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі Відокремленого підрозділу «Рівненська АЕС» Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час незаконного відсторонення - відмовити.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів до Рівненського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .
Відповідач: Державне підприємство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі Відокремленого підрозділу «Рівненська АЕС» Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом», код ЄДРПОУ 05425046, місцезнаходження: м.Вараш Рівненської області.
Повне судове рішення складене 01 квітня 2022 року.
Головуючий суддя Т.Ю.Демчина