Справа № 524/9732/18 Номер провадження 88-ц/814/3/22 Доповідач ап. інст. Кузнєцова О. Ю.
24 березня 2022 року м. Полтава
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Полтавського апеляційного суду в складі:
головуючого судді: Кузнєцової О.Ю.
суддів: Гальонкіна С.А., Хіль Л.М.
секретар: Таценко Т.Р.
імена (найменування) сторін:
позивач: ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють у власних інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві в режимі відеоконференції цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про перегляд постанови Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року за нововиявленими обставинами
по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють у власних інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору орган опіки та піклування виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області, Автозаводська районна адміністрація виконавчого комітету Кременчуцької міської ради, про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням,-
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом та, остаточно визначившись у позовних вимогах, просив усунути перешкоди в користуванні житловим приміщенням шляхом позбавлення права користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації місця проживання в квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
В обґрунтування позовних вимог вказував, що є власником квартири АДРЕСА_1 .
Зазначав, що після набуття права власності ним виявлено, що у вказаній квартирі зареєстровані члени сім'ї попереднього власника, а саме ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та їх діти ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , що підтверджується довідкою виданою ОСББ «ЖКБ «Добробут».
Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21 жовтня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду обгрунтовано тим, що між сторонами виникли правовідносини, які регулюються статтею 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), а тому позивачем невірно обраний спосіб захисту порушеного права. Виселення особи з житла у зв'язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК УРСР.
Не погодившись із вказаним рішенням, його в апеляційному порядку оскаржив ОСОБА_1 , просив скасувати його та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідачі по справі без належних на те правових підстав зареєстровані у квартирі, яка є власністю позивача.
Вказав, що ним обрано вірний спосіб захисту свого порушеного права, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житлом. Зазаначив, що не заявляв вимог до відповідачів про виселення, оскільки вони не проживають у належному йому помешканні у зв'язку із добровільним виселенням, що підтверджується атом обстеження умов проживання, складеним органом опіки та піклування.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 не є власником квартири АДРЕСА_1 , що встановлено рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 13.11.2019, яке залишено без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 27.07.2020, тому позовні вимоги позивача є безпідставними.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати касаційного цивільного суду від 19 липня 2021 року, касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року залишено без змін.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що апеляційний суд правомірно врахував рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 13 листопада 2019 року у справі № 524/4661/19, яке набрало законної сили.
Окрім того, у даній постанові було роз'яснено, що у випадку скасування рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 13 листопада 2019 року у справі № 524/4661/19, ОСОБА_1 матиме право звернутися до Полтавського апеляційного суду із заявою про перегляд постанови від 06 жовтня 2020 року за нововиявленими обставинами, згідно п. 3 ч. 2 ст. 423 ЦПК України.
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Полтавського апеляційного суду із заявою про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами постанови Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року.
Підставою перегляду зазначеного судового рішення за нововиявленими обставинами вважає постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 524/4661/19, якою рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 13 листопада 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 липня 2020 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_6 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», приватного нотаріуса Кременчуцького міського нотаріального округу Ганночки Олександра Вікторовича, ОСОБА_1 , третя особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють у власних інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ярощук Вікторія Юріївна, про визнання договору відступлення прав вимоги недійсним, скасування запису про іпотеку, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування запису про право власності.
Вказує, що оскільки судове рішення, яке було підставою прийняття постанови Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року, скасовано, тому є об'єктивні підстави для перегляду вищезазначеної постанови у зв'язку з нововиявленими обставинами.
Відповідно до частини першої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.
Згідно п. 2 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 4 від 30.03.2012 р. «Про застосування цивільного процесуального законодавства при перегляді судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами» у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути переглянуті рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ. У зв'язку із цим такому перегляду підлягають рішення суду першої інстанції (у тому числі заочне або додаткове рішення), ухвалене за будь-яким видом судового провадження, що набрало законної сили, а також рішення суду апеляційної чи касаційної інстанції, якими рішення було змінено або ухвалено нове рішення.
Підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є: 1) істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи; 2) встановлений вироком або ухвалою про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності, що набрали законної сили, факт надання завідомо неправильного висновку експерта, завідомо неправдивих показань свідка, завідомо неправильного перекладу, фальшивості письмових, речових чи електронних доказів, що призвели до ухвалення незаконного рішення у даній справі; 3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду (частина друга статті 423 ЦПК України).
Процедура перегляду остаточного судового рішення за нововиявленими обставинами не є тотожною новому розгляду справи та не передбачає повторної оцінки всіх доводів сторін. Суд має переглянути раніше ухвалене рішення лише в межах нововиявлених обставин. Підставою такого перегляду є не недоліки розгляду справи судом (незаконність та (або) необґрунтованість судового рішення, постанови чи ухвали, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права), а те, що на час ухвалення рішення суд не мав можливості врахувати істотну обставину, яка могла суттєво вплинути на вирішення справи, оскільки її учасники не знали про цю обставину та, відповідно, не могли підтвердити її у суді. Тобто перегляд справи у зв'язку з нововиявленими обставинами спрямований не на усунення судових помилок, а на перегляд судового рішення у вже розглянутій справі з урахуванням обставини, про існування якої стало відомо після ухвалення такого рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 19/028-10/13 від 30 червня 2020 року (пункти 7.4-7.5)).
Нововиявлені обставини - це юридичні факти, які мають істотне значення для розгляду справи, існували на час її розгляду, але не були і не могли бути відомі заявнику, а також обставини, які виникли після набрання судовим рішенням законної сили та віднесені законом до нововиявлених обставин. Питання про те, які обставини вважати істотними, є оціночним. Суд вирішує його у кожному конкретному випадку з урахуванням того, чи ці обставини могли спростувати факти, покладені в основу судового рішення, та вплинути на висновки суду під час його ухвалення так, що якби вказана обставина була відома особам, які беруть участь у справі, то зміст судового рішення був би іншим.
Однією із умов перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є істотність цих обставин для вирішення спору. Тому результат перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами залежить від того, чи спростовують ці обставини факти, які було покладено в основу судового рішення.
Питання про те, які обставини можна вважати істотними, є оціночним, і вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням того, чи ці обставини могли спростувати факти, покладені в основу судового рішення та вплинути на висновки суду під час його ухвалення таким чином, що якби вказана обставина була відома особам, які беруть участь у справі, то зміст судового рішення був би іншим.
Відтак, істотно значимими (суттєвими обставинами) є такі обставини, обізнаність суду відносно яких при розгляді справи, забезпечила би прийняття цим судом іншого рішення.
Європейський суд з прав людини зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу resjudicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (PONOMARYOVv. UKRAINE, № 3236/03, § 40, ЄСПЛ, 03 квітня 2008 року).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 травня 2021 року у справі № 752/4995/17 (провадження № 14-41цс21) дійшла висновку про те, що нововиявленою обставиною є не факт ухвалення судового рішення, не саме це рішення як юридичний факт, а обставина, яку у ньому встановив суд.
З матеріалів справи вбачається, постановою Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року, яка залишена без змін Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати касаційного цивільного суду від 19 липня 2021 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють у власних інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, колегія суддів виходила з того, що ОСОБА_1 не є власником спірної квартири АДРЕСА_1 , посилаючись на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 13.11.2019, яке залишено без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 27.07.2020, а отже не наділений правом на звернення до суду із позовом про усунення перешкод в користуванні власністю.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 524/4661/19, рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 13 листопада 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 липня 2020 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_6 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», приватного нотаріуса Кременчуцького міського нотаріального округу Ганночки Олександра Вікторовича, ОСОБА_1 , про визнання договору відступлення прав вимоги недійсним, скасування запису про іпотеку, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування запису про право власності.
Даною постановою встановлено, що 15 жовтня 2007 року між ОСОБА_6 та ВАТ Банк Фінанси та Кредит укладений кредитний договір № 1/KVN7-10-07, предметом якого є надання кредиту у сумі 29 025 дол. США.
На забезпечення виконання зазначеного кредитного договору 08 жовтня 2007 року між позивачем та банком укладений іпотечний договір, реєстровий напис № 10920, предметом якого стала належна позивачу квартира АДРЕСА_1 .
На підставі постанови Національного банку України від 17 вересня 2015 року № 612 ПАТ Банк Фінанси та Кредит віднесено до категорії неплатоспроможних та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації.
Згідно з рішенням виконавчої дирекції Фонду від 17 вересня 2015 року № 171 запроваджено тимчасову адміністрацію строком на 3 місяці, з 18 вересня до 17 грудня 2015 року (включно).
Постановою Національного банку України від 17 грудня 2015 року № 898 відкликано банківську ліцензію ПАТ Банк Фінанси та Кредит, розпочато процедуру ліквідації ПАТ Банк Фінанси та Кредит, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ Банк Фінанси та Кредит.
З договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 19 квітня 2018 року випливає, що договір, укладений між ПАТ Банк Фінанси та Кредит, у стані припинення, від імені якого діяв на підставі довіреності та на підставі Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» ОСОБА_7 та ОСОБА_1 за результатами відкритих торгів (аукціону), оформлених протоколом електронних торгів від 29 березня 2018 року № UA-EA-2018-02-01-000024-a.
Згідно з умовами договору купівлі-продажу прав вимоги 19 квітня 2018 року ПАТ Банк Фінанси та Кредит передало ОСОБА_1 всі права вимоги до позичальника ОСОБА_6 за кредитним договором від 15 жовтня 2007 року № 1/KVN7-10-07 та за договором іпотеки.
ОСОБА_1 за купівлю майнових прав сплатив банку 83 152 грн.
Таким чином, ОСОБА_1 правомірно придбав право вимоги за іпотечним та кредитним договорами під час торгів у межах процедури ліквідації банку.
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки 19 квітня 2018 року приватний нотаріус Ярощук В. Ю. внесла запис про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, де іпотекодержателем квартири АДРЕСА_1 зазначено ОСОБА_1 на підставі укладеного договору про відступлення прав вимоги.
На підставі зазначеного договору 14 вересня 2018 року приватний нотаріус Ганночка О. В. зареєстрував за ОСОБА_1 право власності на іпотечну квартиру за іпотечним договором, номер запису про право власності: 28005374, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, з відкриттям розділу, індексний номер: 43099740 від 20 вересня 2018 року.
Встановлено, що 08 жовтня 2007 року між відкритим акціонерним товариством (далі - ВАТ) Банк Фінанси та Кредит та ОСОБА_6 укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Веселовським А. Г. та зареєстрований в реєстрі за № 10920, відповідно до умов якого, в іпотеку банку передано квартиру АДРЕСА_1 та належала ОСОБА_6 на праві приватної власності.
Відповідно до п. 8.1.10 даного іпотечного договору іпотекодавець ОСОБА_6 був зобов'язаний не реєструвати у квартирі, що є предметом іпотеки, будь-яких осіб без письмового дозволу іпотекодержателя.
В порушення даних вимог договору, у квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані: 04.12.2007 - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - неповнолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 - неповнолітній ОСОБА_5 , що підтверджується довідкою про склад сімї або зареєстрованих у житловому приміщенні/ будинку осіб (а. с.11).
Дані про те, що іпотекодержатель надав ОСОБА_6 письмовий дозвіл на реєстрацію у квартирі вказаних осіб в матеріалах справи відсутні.
Згідно акту обстеження умов проживання, складеного службою у справах дітей Автозаводської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради від 16.04.2019 року встановлено, що в квартирі АДРЕСА_1 відсутні меблі, побутова техніка та будь-які речі; будь-які ознаки того, що в помешкані проживають діти відсутні ( а.с. 62).
Таким чином, даним актом встановлено факт того, що в даній квартирі відповідачі тривалий час не проживають (більше 3 років), залишили її добровільно, в даній квартирі відсутні умови для проживання, тому втручання у право користування житловим приміщенням не завдасть шкоди відповідачам.
За ОСОБА_1 було зареєстроване право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору про відступлення прав вимоги за іпотечним договором від 19 квітня 2018 року, укладеним з кредитодавцем, що підтверджено витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20 вересня 2018 року.
Твердження позивача, про те, що після набуття права власності на вказану квартиру він дізнався про реєстрацію у ній членів сім'ї попереднього власника, при досліденні матеріалів справи знайшли своє підтвердження.
Оскільки, ОСОБА_1 придбав право вимоги за іпотечним та кредитним договорами під час торгів у межах процедури ліквідації банку, та у зв'язку з порушенням ОСОБА_6 умов іпотечного договору, колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_1 не знав, що у іпотечному житлі зареєстровані члени сім'ї попереднього власника ОСОБА_6 .
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до зак ону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...).
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі Спорронґ і Льоннрот проти Швеції будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися згідно із законом, воно повинне мати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві. Якраз необхідність у демократичному суспільстві і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути відповідними і достатніми; для такого втручання має бути нагальна суспільна потреба, а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що право членів сім'ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім'ї.
Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року, справа № 537/2210/18.
У статті 7 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.
У рішеннях Конституційного Суду України N 4-зп від 3 жовтня 1997 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення частини п'ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) №18/183-97 та № 5-рп/2012 від 13 березня 2012 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) № 1-7/2012 зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.
Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року, справа № 447/455/17, провадження № 14-64цс20.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 316 ЦК України визначено, що право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.
Згідно правового висновку викладеного у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, встановлено, що право членів сім'ї власника будинку користуватися цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України врегульовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
На підставі порівняльного аналізу застосування норм ЖК Української РСР та ЦК України можливо зробити такі висновки.
У частині першій статті 156 ЖК Української РСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.
Зазначена правова норма житлового законодавства не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не визначає його речову чи іншу правову природу.
Проте, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Судом встановлено, що відповідачі по справі не є членами сім'ї нового власника житла, не ведуть з позивачем спільне господарство, у даній квартирі добровільно не проживають.
Колегією суддів враховано, що відповідачі, реалізуючи свої права користування як членів сім'ї колишнього власника, порушують права дійсного власника майна, реалізують своє право на шкоду правам та інтересів ОСОБА_1 , що однозначно доводить порушення дотримання справедливого балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для задоволення заяви про перегляд постанови Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року за нововиявленими обставинами, оскільки обставина, на яку посилається ОСОБА_1 , існувала на час розгляду справи та ухвалення судового рішення апеляційним судом, проте, була встановлена постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 524/4661/19.
Статтею 429 частиною 3 пунктом 2 ЦПК України передбачено, що за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, суд може задовольнити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове судове рішення чи змінити рішення.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
Отже, виходячи з вищенаведеного, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для скасування постановп Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року та рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21 жовтня 2019 року та задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на строни пропорційно розміру задоволених позовних вимог, судові витрати повязані з розглядом справи покладаються у разі задоволення позову на відповідача.
За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
При звененні до суду першої інстанції з даним позовом ОСОБА_1 було сплачено судовий збір у сумі 704,80 грн. За розгляд апеляційної скарги ним було сплачено судовий збір у розмірі 1057,20 грн. При подачі касаційної скарги сплачено судовий збір у сумі 1409,60 грн. До заяви про перегляд постанови Полтавського апеляційного суду від 06.10.2020 було додано квитанцію про сплату судового збору у розмірі 1057,30 грн.
Таким чином, ОСОБА_1 за розгляд даної справи було сплачено судовий збір у загальній сумі 4228,90 грн. ( 704,80 грн. +1057,20 грн. +1409,60 грн. +1057,30 грн.), який має бути стягнутий з відповідачів, тобто по 2114,45 грн. з кожного.
Керуючись ст. 367, ст. 374 ч. 1 п. 2, ст. 376, ст. 382, ст. 429 ЦПК України, -
Заяву ОСОБА_1 про перегляд постанови Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у зв'язку з нововиявленими обставинами задовольнити.
Постанову Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року по справі № 524/9732/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють у власних інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21 жовтня 2019 року задовольнити повністю.
Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21 жовтня 2019 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють у власних інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням задовольнити.
Усунути ОСОБА_1 перешкоди в користуванні власністю шляхом позбавлення права користування житловим приміщенням ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та зняття їх з реєстрації місця проживання в квартирі АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 2114,45 грн. судових витрат з кожного.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий: О.Ю. Кузнєцова
Судді: С.А. Гальонкін
Л.М. Хіль