16 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 761/8487/19
провадження № 51-4928км21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на ухвалу Київського апеляційного суду від 13 липня 2021 року в кримінальному провадженні №12018100100007919 за обвинуваченням
ОСОБА_6 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянки України, уродженки м. Носівка Чернігівської області, яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимої
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 191, ч. 2 ст. 358 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами
першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 20 листопада 2019 року ОСОБА_6 визнано винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 191, ч. 2 ст. 358 КК України, та призначено покарання: за ч. 1 ст. 191 КК України - у виді штрафу у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян в сумі 850 грн. без позбавлення права обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю; за ч. 2 ст. 358 КК України - у виді штрафу у розмірі 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян в сумі 510 грн. На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_6 остаточно визначено покарання у виді штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян в сумі 850 грн. без позбавлення права обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.
Цим же вироком вирішено питання щодо речових доказів та процесуальних витрат.
Згідно з вироком суду першої інстанції, ОСОБА_6 за встановлених судом обставин визнана винуватою у тому, що 14 червня 2018 року привласнила чуже майно (а саме грошові кошти в розмірі 39 тис. грн.), яке було їй ввірене як старшому фахівцю з обслуговування клієнтів відділення №831 Акціонерного товариства «УкраСиббанк» (яке розташоване за адресою: м. Київ, бульвар Шевченка, 35), та склала і видала як працівник юридичної особи незалежно від форм власності, який не є службовою особою, завідомо підроблений офіційний документ (квитанцію про перерахування коштів та заяву на переказ готівки), який посвідчує певний факт, що має юридичне значення, з метою його збуту.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 13 липня 2021 року зазначений вирок місцевого суду залишений без зміни.
Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду та про призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції допущено істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність. Зазначається, що з дня вчинення ОСОБА_6 кримінального проступку, передбаченого ч. 2 ст. 358 КК України, і на день ухвалення апеляційним судом рішення минуло три роки, передбачені ст. 49 КК України, а тому засуджена мала бути звільнена від покарання на підставі ч. 5 ст. 74 КК України. Також вказується, що апеляційний суд залишив поза увагою доводи прокурора та безпідставно не застосовав відносно ОСОБА_6 обов'язкове додаткове покарання, передбачене ч. 1 ст. 191 КК України, у виді позбавлення права обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор частково підтримав касаційну скаргу, вважав її доводи обґрунтованими в частині звільнення засудженої від покарання за ч. 2 ст. 358 КК України на підставі ст. ст. 49, 74 КК України, а доводи про додаткове покарання за ч. 1 ст. 191 КК України є безпідставними. Просив змінити ухвалу апеляційного суду в частині, що стосується звільнення засудженої від покарання за ч. 2 ст. 358 КК України.
Інші учасники судового провадження були належним чином повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з'явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді, заперечень або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило.
Мотиви Суду
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Положеннями ст. 438 КПК України визначено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції керується статтями 412-414 КПК України.
Відповідно до норм ст. 413 КПК України неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є: 1) незастосування судом закону, який підлягає застосуванню; 2) застосування закону, який не підлягає застосуванню; 3) неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту; 4) призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність.
Перевіривши матеріали справи та доводи, наведені у касаційній скарзі, Верховний Суд доходить таких висновків.
Щодо твердження прокурора про необхідність звільнення ОСОБА_6 від призначеного за ч. 2 ст. 358 КК України покарання на підставі ст. ст. 49, 74 КК України.
За змістом вимог ч. 5 ст. 74 КК України особа може бути звільнена від покарання на підставах, передбачених ст. 49 КК України.
Нормами ч. 2 ст. 12 КК України визначено, що кримінальним проступком є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інше покарання, не пов'язане з позбавленням волі.
Враховуючи, що санкція ч. 2 ст. 358 КК України передбачає покарання у виді штрафу до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешту на строк від трьох до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років, то кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 358 КК України, є проступком.
За положеннями п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минуло три роки у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачено покарання у виді обмеження волі.
Згідно з вироком місцевого суду кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 358 КК України, ОСОБА_6 вчинила 14 червня 2018 року, ухвала суду апеляційної інстанції постановлена 13 липня 2021 року, тобто з моменту вчинення засудженою проступку до моменту набрання вироком законної сили минуло більше ніж три роки, а тому ОСОБА_6 підлягала звільненню від покарання, передбаченого за ч. 2 ст. 358 КК України, на підставах, визначених ст. ст. 49, 74 КК України. Проте вказаний факт залишився поза увагою суду апеляційної інстанції.
Враховуючи наведене, доводи касаційної скарги прокурора про необхідність звільнення ОСОБА_6 від покарання, призначеного за ч. 2 ст. 358 КК України, є слушними.
Щодо доводів прокурора про безпідставне незастосування до ОСОБА_6 додаткового покарання, передбаченого ч. 1 ст. 191 КК України, у виді позбавлення права обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.
Згідно із санкцією ч. 1 ст. 191 КК України, яка діяла на момент вчинення ОСОБА_6 кримінального правопорушення, за привласнення чи розтрату чужого майна, яке було ввірене особі чи перебувало в її віданні, передбачалося покарання у виді штрафу до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправних робіт на строк до двох років, або обмеження волі на строк до чотирьох років, або позбавлення волі на строк до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
На час постановлення вироку відносно ОСОБА_6 санкція вказаної норми закону зазнала змін в частині основного покарання, проте додаткове покарання, як було, так і залишилося факультативним.
За положеннями ч. 2 ст. 5 КК України закон про кримінальну відповідальність, що встановлює кримінальну протиправність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної сили в часі.
Враховуючи, що додаткове покарання 1 ст. 191 КК України не визначено як обов'язкове, і його призначення відноситься до дискреційних повноважень суду, то твердження прокурора про обов'язковість призначення додаткового покарання не є слушними і задоволенню не підлягають.
Водночас прокурор у касаційній скарзі не наводить жодних інших доводів щодо явної несправедливості призначеного ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 191 КК України покарання.
Виходячи з наведеного та керуючись статтями 433, 434, 436-438, 441, 442 КПК України, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню, а ухвала апеляційного суду - зміні.
Також зміні підлягає на підставі ч. 2 ст. 433 КПК України і вирок суду першої інстанції в частині, що стосується призначення покарання за ч. 2 ст. 358 КК України та в частині застосування ст. 70 КК України.
З цих підстав Верховний Суд постановив:
Касаційну скаргу прокурора задовольнити частково.
Ухвалу Київського апеляційного суду від 13 липня 2021 року та на підставі ч. 2 ст. 433 КПК України вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 20 листопада 2019 року відносно ОСОБА_6 змінити.
Звільнити ОСОБА_6 від призначеного за ч. 2 ст. 358 КК України покарання у виді штрафу в розмірі 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян в сумі 510 грн. на підставі ч. 5 ст. 74, п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України.
Виключити з резолютивної частини вироку рішення про застосування ч. 1 ст. 70 КК України і призначення ОСОБА_6 остаточного покарання за сукупністю злочинів.
В решті судові рішення залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.
Судді
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3