ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
30 березня 2022 року Справа № 903/841/21
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Саврій В.А., суддя Дужич С.П. , суддя Коломис В.В.
при секретарі судового засідання Кужель Є.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Заступника керівника Волинської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Волинської області від 25.01.2022р. (повний текст - 26.01.2022р.) у справі №903/841/21 (суддя Грабар І.О.)
за позовом заступника керівника Володимир-Волинської окружної прокуратури в інтересах держави в особі уповноваженого органу здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Міністерства освіти і науки України
до 1) Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській, Львівській, Волинській областях,
2) Фізичної особи-підприємця Лисак Олега Олександровича,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Державний вищий навчальний заклад “Нововолинський електромеханічний коледж”
про визнання недійсним договору, зобов'язання звільнити та повернути майно,
за участі представників:
прокурор - Кривецька-Люліч Т.А.;
позивач - не з'явився;
відповідач-1 - не з'явився;
відповідач-2 - Лисак О.О.;
третя особа - не з'явився;
Рішенням Господарського суду Волинської області від 25.01.2022р. у справі №903/841/21 відмовлено у задоволенні позову заступника керівника Володимир-Волинської окружної прокуратури в інтересах держави в особі уповноваженого органу здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Міністерства освіти і науки України до 1) Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській, Львівській, Волинській областях, 2) фізичної особи-підприємця Лисак Олега Олександровича, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Державний вищий навчальний заклад “Нововолинський електромеханічний коледж” про визнання недійсним договору, зобов'язання звільнити та повернути майно.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням Заступник керівника Волинської обласної прокуратури звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою.
Апелянт вважає передчасним та таким, що не ґрунтується ні на фактичних обставинах справи, ні на досліджених доказах висновок суду першої інстанції про те, що Міністерство освіти і науки України знало про укладення 02.07.2015р. між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Волинській області та ФОП Лисаком О.О. договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №924, та можливе порушення інтересів держави, позаяк останнє погодило укладання спірного договору і умови продовження строку дії останнього.
Зазначає, що з відповіді Управління забезпечення реалізації повноважень у Волинській області Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях від 06.05.2021р. №10-04-539, наданої на запит прокурора від 23.04.2021р. №50/1-202вих-21 слідує, що Міністерство освіти і науки України, як орган уповноважений управляти відповідним майном, не надало висновку (дозволу) про умови спірного договору оренди у терміни визначені законом. До того ж у судовому засіданні 25.01.2022р. представник Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях (відповідача 1) повідомив, що листа Міністерства освіти і науки України про надання дозволу на укладання спірного договору оренди взагалі немає, бо останній нібито загубився ще у 2015 році при його надсиланні МОН України до Регіонального відділення ФДМ України у Волинській області.
Окрім цього, висновок суду щодо обізнаності позивача про порушення його прав, серед іншого, з моменту погодження умов продовження строку дії договору оренди від 02.07.2015р. №924 ґрунтується на припущенні, оскільки в листі МОН України від 10.06.2021р. №1/11-4182, на який посилається суд у мотивувальній частині рішення, не зазначено коли саме (дата, реєстраційний номер листів - погоджень) останнє як суб'єкт, уповноважений управляти відповідним майном, надало згоду на продовження строку дії оспорюваного правочину. При цьому відомостей (доказів) про погодження Міністерством освіти і науки України строку дії договору оренди від 02.07.2015р. №924 при укладанні додаткового договору №2 від 02.07.2018р., як до речі і про надання дозволу на укладання спірного правочину, матеріали справи не містять.
Враховуючи положення статті 19 Конституції України, Міністерство освіти і науки України не могло допустити, що Регіональне відділення Фонду державного майна України по Волинській області діятиме всупереч інтересам держави і суспільства на користь окремо взятих фізичних осіб.
Отже, викладеним вище спростовуються висновки суду про обізнаність позивача - Міністерства освіти і науки України щодо можливих порушень інтересів держави ще у 2015-2018 роках.
Скаржник стверджує, що наявний у матеріалах справи лист Міністерства освіти і науки України, наданий на звернення ДВНЗ «Нововолинський механічний коледж» від 23.03.2021р. №92/01-10, про надання дозволу на продовження терміну дії договорів оренди, зокрема і договору від 02.07.2015р. №924 не свідчить і не може свідчити про обізнаність позивача про подальші дії та обставини, які виникли пізніше, зокрема про укладення додаткової угоди від 01.07.2021р. №3 про продовження строку дії спірного договору від 02.07.2015р. №924.
Міністерство освіти і науки України про виявленні порушення при укладенні договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 02.07.2015р. №924, дізналося з листа Володимир-Волинської окружної прокуратури від 19.04.2021р. №50/1-172 вих-21, у якому прокурор просив повідомити про вжитті Міністерством заходи на усунення порушень та чи будуть вживатися заходи щодо визнання недійсним названого правочину та повернення майна ДНЗ «Нововолинський електромеханічний коледж». У відповідь на запит прокурора МОН України (позивач) повідомило листом від 10.06.2021р. №1/11-4182, що з позовом до суду не зверталося.
На підставі викладеного апелянт просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Господарського суду Волинської області від 25.01.2022р. у справі 903/841/21 про відмову у позові заступника керівника Володимир-Волинської окружної прокуратури в інтересах держави в особі уповноваженого органу здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах - Міністерства освіти і науки України до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській, Львівській, Волинській областях, фізичної особи-підприємця Лисака Олега Олександровича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Державний вищий навчальний заклад "Нововолинський електромеханічний коледж", про визнання недійсним договору, зобов'язання звільнити та повернути майно, і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. У випадку задоволення апеляційної скарги стягнути з відповідачів на користь Волинської обласної прокуратури понесені судові витрати зі сплати судового збору
Апеляційна скарга надійшла безпосередньо на адресу суду апеляційної інстанції 18.02.2022р.
Листом від 18.02.2022р. матеріали справи витребувано з Господарського суду Волинської області.
Належним чином оформлені матеріали справи надійшли на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду 23.02.2022р.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду поновлено Заступнику керівника Волинської обласної прокуратури строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Волинської області від 25.01.2022р. у справі №903/841/21, відкрито апеляційне провадження та призначено розгляд апеляційної скарги 30.03.2022р. об 11:00год. Запропонувати учасникам справи у строк по 18.03.2022р. надіслати до Північно-західного апеляційного господарського суду письмовий відзив на апеляційну скаргу, в порядку передбаченому ст.263 ГПК України.
30.03.2022р. на адресу суду від Міністерства освіти і науки України надійшло клопотання у якому просить відкласти розгляд справи №903/841/21 на іншу дату у зв'язку з введенням воєнного часу.
Розглянувши вказане вище клопотання, колегія суддів його відхилила з огляду на наступне.
Відповідно до ч.ч.11, 12 ст.270 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки в судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час та місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
За приписами п.2 ч.3 ст.202 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Відповідно до ч.3 ст.273 ГПК України, апеляційна скарга на ухвалу, постанову суду першої інстанції у справах про банкрутство (неплатоспроможність) у випадках, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", розглядається протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.
Разом з тим, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні учасників справи, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Тобто, неявка учасника судового процесу у судове засідання за умови належного повідомлення сторони про дату, час та місце розгляду справи, не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи.
Застосовуючи згідно з ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватися від дій, що зумовлюють затягування судового процесу та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" від 07.07.1989р.).
В рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Папазова та інші проти України" (заяви №№32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07) від 15.03.2012р. (п.29) суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (§66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України"). Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (§51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006р. у справі "Красношапка проти України").
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих п.1 ст.6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Водночас, заявник не скористався своїм правом згідно приписів ст.197 ГПК України на участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
Крім того, суд призначаючи справу до розгляду надавав можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, а також ухвалою суду явка сторін у справі не визнавалась обов'язковою.
Сторони у справі належним чином повідомлялися про час та місце судового засідання, про що свідчать наявні в матеріалах справи докази.
Враховуючи положення ч.12 ст.270 ГПК України, відповідно до яких неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, судова колегія вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу у справі за відсутністю представників Міністерства освіти і науки України, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській, Львівській, Волинській областях та Державного вищого навчального закладу “Нововолинський електромеханічний коледж”.
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції 30.03.2022р. прокурор підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги, надав пояснення по справі. Просив скасувати рішення Господарського суду Волинської області від 25.01.2022р. у справі №903/841/21 та прийняти нове, яким позов задоволити.
Відповідач-2 заперечив проти доводів та вимог апеляційної скарги та просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги Заступника керівника Волинської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Волинської області від 25.01.2022р. у справі №903/841/21.
Розглядом матеріалів справи встановлено наступне.
02.07.2015р. між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Волинській області (орендодавець) та фізичною особою-підприємцем Лисаком Олегом Олександровичем (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №924 (т.1, арк.справи 16-19).
Відповідно до п.1.1. Договору, орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користуванню державне окреме індивідуально визначене майно: частину приміщення корпусу №1 і №2 площею 33,8 кв.м. (далі-Майно), що знаходиться за адресою: 45403, Волинська обл., м.Нововолинськ, вул.Шахтарська, 16 та обліковується на балансі Державного вищого навчального закладу “Нововолинський електромеханічний коледж” (код за ЄДРПОУ 04656909) (далі - Балансоутримувач), вартість якого визначена згідно з висновком про вартість станом на 31.01.2015р., виконаним суб'єктом оціночної діяльності ФОП Малащицькою Оксаною Григорівною і становить за незалежною оцінкою - 73939,00 грн. без врахування ПДВ.
Згідно п.п.1.2.-1.3. Договору, майно передається в оренду з метою використання Орендарем для розміщення офісного приміщення. Стан Майна на момент укладення Договору вказано в акті приймання- передавання орендованого Майна.
Пунктом 10.1 Договору визначено, що цей договір укладено строком на 2 роки 364 дні та діє з 03.07.2015р. по 01.07.2018р.
Згідно акту приймання-передачі орендованого майна від 03.07.2015р. (т.1, арк.справи 20) балансоутримувач - Державний вищий навчальний заклад “Нововолинський електромеханічний коледж” передає, а Орендар - Фізична особа- підприємець Лисак Олег Олександрович приймає в строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно: частину приміщення корпусу №1 і №2 площею 33,8 кв.м., що знаходиться за адресою: 45403, Волинська обл., м.Нововолинськ, вул.Шахтарська, 16 та обліковується на балансі Державного вищого навчального закладу “Нововолинський електромеханічний коледж”.
В подальшому вказаний договір продовжувався, востаннє згідно додаткової угоди №1 від 02.04.2018р. та № 2 від 02.07.2018р., до 30.06.2021р. (т.1, арк.справи 21-22).
Згідно акту приймання-передачі орендованого майна від 02.07.2018р. (т.1, арк.справи 23) балансоутримувач - Державний вищий навчальний заклад “Нововолинський електромеханічний коледж” передає, а Орендар - Фізична особа- підприємець Лисак Олег Олександрович приймає в строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно: частину приміщення корпусу №1 і №2 площею 33,8 кв.м., що знаходиться за адресою: 45403, Волинська обл., м.Нововолинськ, вул.Шахтарська, 16 та обліковується на балансі Державного вищого навчального закладу “Нововолинський електромеханічний коледж”.
У відповідності до додаткової угоди №3 від 01.07.2021р., строк дії договору - 5 років з дати набрання чинності цим договором (т.1, арк.справи 84-97).
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №268698832, власником будівель ДНЗ "Нововолинський електромеханічний коледж зокрема приміщення за адресою: Волинська область, м.Нововолинськ, вул. Шахтарська, 16, є держава (т.1, арк.справи 47-49).
Відповідно до витягу з Реєстру суб'єктів освітньої діяльності ДНЗ “Нововолинський електромеханічний коледж” належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України, форма власності -державна (т.1, арк.справи 13).
Згідно з Статутом ДНЗ “Нововолинський електромеханічний коледж”, прийнятим загальними зборами колективу 24.06.2008р. та затвердженим Міністерством освіти та науки 14.07.2008р. (т.1, арк.справи 25-37), останній є бюджетною установою, заснований на держаній формі власності, основним видом діяльності якого є забезпечення умов для отримання особою вищої освіти, підготовка фахівців для держави, підпорядкований Міністерству освіти і науки України (п.1.6.Статуту).
Розглянувши доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд прийшов до висновку про наступне:
Щодо наявності підстав прокурора для здійснення представництва інтересів держави в суді, колегія суддів зазначає наступне.
Як встановлено ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Аналогічні за змістом вимоги містяться в п.3 ч.4 ст.19 Закону України "Про прокуратуру".
Згідно ст.121 Конституції України на органи прокуратури України покладено функції представництва інтересів громадян та держави в судах.
Відповідно до ч.ч.3,4 ст.53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва - частина 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Таким чином, прокурор здійснює представництво інтересів держави у суді у разі їх порушення або загрози порушення виключно у випадках, якщо доведе наявність таких обставин: орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інших суб'єкт владних повноважень не здійснює захист цих інтересів; здійснює такий захист неналежним чином; такий орган взагалі відсутній.
Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України “Про прокуратуру”, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (постанова Великої Палати Верховного Суду №912/2385/18 від 26.05.2020).
Повноваження прокурора на звернення до суду підтверджені матеріалами справи, зокрема листами Волинської обласної прокуратури, Міністерства освіти і науки України, в тому числі листом від 23.03.2021, у якому позивач зазначає про погодження умов укладення спірного договору, не звернення до суду з відповідним позовом (т.1, арк.справи 42-45,50).
При цьому, як вірно відмічено судом першої інстанції, не дотримання визначеного законом порядку надання в оренду об'єктів державного майна та їх ефективне використання за цільовим призначенням становить суспільний інтерес та переважає приватний інтерес у використанні таких об'єктів окремими суб'єктами господарювання.
Звернення прокурора до суду спрямоване на забезпечення дотримання встановленого Конституцією України принципу верховенства права, задоволення суспільних потреб у відновленні законності при вирішенні питання про передачу в оренду державного майна.
Щодо позовних вимог прокурора, колегія суддів зазначає наступне.
Як встановлено ч.2 ст.18 Закону України "Про освіту" від 23.05.1991р. №1060-ХІІ (у редакції, чинній на момент укладення договору оренди) навчальні заклади, засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу.
Згідно 28 Закону України "Про освіту" від 23.05.1991р. №1060- XII (у редакції, чинній на момент укладення договору оренди) система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.
Як встановлено ст.29 Закону України "Про освіту" структура освіти включає, зокрема, дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту.
Із змісту Статуту ДНЗ “Нововолинський електромеханічний коледж”, прийнятого загальними зборами колективу 24.06.2008р. та затвердженим Міністерством освіти та науки 14.07.2008р., вбачається, що коледж є бюджетною установою, заснований на держаній формі власності, основним видом діяльності якого є забезпечення умов для отримання особою вищої освіти, підготовка фахівців для держави, підпорядкований Міністерству освіти і науки України (п.1.6.Статуту).
Фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування. Додатковими джерелами фінансування є: доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання (ч.ч.1,4 ст.61 Закону України "Про освіту" від 23.05.1991р. №1060-ХІІ).
Як передбачено ч.ч.1,5 ст.63 Закону України "Про освіту" матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством. Об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.
Відповідно до ч.2 ст.4 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” від 10 квітня 1992 року N2269-ХІІ (у редакції, чинній на момент укладення договору оренди), серед іншого, не можуть бути об'єктами оренди об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна” (2163-12) (крім пам'яток культурної спадщини, нерухомих об'єктів, які знаходяться на території історико-культурних заповідників та гідротехнічних споруд рибогосподарської технологічної водойми, причалів морських портів).
Приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. Загальнодержавне значення мають, зокрема об'єкти освіти, крім навчальних закладів, майно яких вноситься до статутного капіталу публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування”, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету (ч.2 ст.5 Закону України “Про приватизацію державного майна” від 4 березня 1992 року № 2163-XII, у редакції, чинній на момент укладення договору оренди).
Отже, зі змісту наведених вище норм вбачається, що об'єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти (подібний правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду від 15.06.2018р. у справі №906/164/17, від 25.07.2018р. у справі №906/143/17, від 10.10.2018р. у справі №917/1934/17).
Приміщення - це частина внутрішнього об'єму будівлі, обмежена будівельними елементами, з можливістю входу і виходу (постанова Кабінету Міністрів України №1442 від 28.10.2004р. "Про затвердження Національного стандарту №2 "Оцінка нерухомого майна").
Отже, вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог зазначеної норми законодавець визначає обов'язкове використання об'єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов'язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (в тому числі на умовах оренди).
Невикористання певного приміщення навчальним закладом не свідчить про неприналежність цього приміщення до об'єкта освіти.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 30.01.2018р. у справі №905/1266/17, від 10.04.2018р. у справі №906/165/17, від 04.07.2018р. у справі №902/653/17, від 14.04.2021р. у справі №917/782/20.
Згідно пп.2 п.8 Постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010р. №796 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності” (у редакції, чинній на момент укладання договору оренди) вказано, що навчальні заклади мають право надавати інші послуги, зокрема, надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
Пунктом 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України №63 від 14.08.2001 (у редакції, чинній на момент укладання договору оренди), встановлено, що здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов'язано з навчально-виховним процесом, не дозволяється.
Отже, виходячи зі змісту наведених вище правових положень, як додаткове джерело фінансування навчальних закладів законом передбачена можливість залучати, у тому числі, доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання. Проте, надання в оренду таких приміщень, споруд, обладнання, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов'язаного з освітнім процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
Невикористання навчальним закладом спірних приміщень для навчального (освітнього) процесу не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов'язаною з освітнім процесом.
Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018р. у справі №905/1227/17, постановах Верховного Суду від 15.06.2018р. у справі № 906/164/17, від 05.08.2020р. у справі №913/152/18).
Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців, фізична особа - підприємець Лисак О.О. здійснює діяльність з виробництва будівельних виробів (пластмас), виробництво меблів для офісів і підприємств торгівлі, виробництво кухонних меблів, виробництво інших меблів, виробництво інших дерев'яних будівельних конструкцій і столярних виробів, виробництво дерев'яної тари, формування й оброблення листового скла, холодне штампування та гнуття, виробництво будівельних металевих конструкцій і частин конструкцій, виробництво металевих дверей і вікон, кування, пресування, штампування, профілювання, порошкова металургія, оброблення металів та нанесення покриття на метали, механічне оброблення металевих виробів, монтаж водопровідних мереж, систем опалення та кондиціонування, інші будівельно-монтажні роботи, становлення столярних виробів, інші спеціалізовані будівельні роботи, діяльність посередників у торгівлі деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічними виробами, оптова торгівля деревиною, будівельними матеріалами та санітарно- технічним обладнанням, діяльність у сфері архітектури, ремонт і технічне обслуговування готових металевих виробів, організація будівництва будівель, будівництво житлових і нежитлових будівель, інша професійна, наукова, технічна діяльність, таким чином з вищевказаного вбачається, що ФОП Лисак О.О. в орендованих приміщеннях здійснює підприємницьку діяльність, яка не пов'язана з навчально-виховним процесом навчального закладу (т.1, арк.справи 9, 67).
Отже, спірне приміщення передане в оренду ФОП Лисак О.О. всупереч забороні, встановленій чинним законодавством, оскільки спірне майно передано в оренду з метою використання для проведення діяльності з виробництва будівельних виробів (пластмас), виробництво меблів для офісів і підприємств торгівлі тощо, тобто для діяльності, не пов'язаної з освітнім процесом ДНЗ "Нововолинський електромеханічний коледж”.
З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що спірне приміщення навчального закладу використовується не за освітнім призначенням та в цілях, не пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу.
Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Як встановлено ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Статтею 204 Цивільного кодексу закріплено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1 ст.216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (постанова Верховного Суду №917/782/20 від 14.04.2021р.).
З огляду на встановлені обставини суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що спірне приміщення передане в оренду підприємцю Лисак О.О. всупереч забороні, встановленій чинним законодавством, оскільки використовується підприємцем з метою розміщення офісного приміщення, тобто спірне приміщення навчального закладу використовується не за освітнім призначенням та в цілях, не пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу, у зв'язку з чим позовні вимоги в частині визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 02.07.2015 №924 підлягає задоволенню.
Прокурор у позові також заявив вимгу про зобов'язання ФОП Лисака О.О. звільнити та повернути балансоутримувачу - державному вищому навчальному закладу “Нововолинський електромеханічний коледж” (приміщення площею 33,8 кв.м., яке розташоване за адресою: Волинська область, м.Нововолинськ, вул. Шахтарська, 16).
Як встановлено ч.1 ст.216 Цивільного кодексу України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Частиною 1 статті 785 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Згідно із частиною 2 статті 795 Цивільного кодексу України повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту, як правило, договір найму припиняється.
Як визначено ст.216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Таким чином, визнання недійсним договору оренди є правовим наслідком повернення цього приміщення орендодавцю в порядку і на умовах, які встановлені законом.
Отже, з припиненням дії договору оренди, відповідач втрачає статус орендаря, а тому позовні вимоги про зобов'язання ФОП Лисака О.О. звільнити та повернути балансоутримувачу - державному вищому навчальному закладу “Нововолинський електромеханічний коледж” (приміщення площею 33,8 кв.м., яке розташоване за адресою: Волинська область, м.Нововолинськ, вул. Шахтарська, 16), є обґрунтованими, та такими, що підлягають задоволенню.
При цьому, приймається до уваги правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.01.2021р. у справі №917/782/20.
Враховуючи викладене суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що Договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 02.07.2015р. №924 укладений з порушенням вимог ст. 63 Закону України “Про освіту”, пункту 3.19. Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14.08.2001р. №63, підпункту 2 пункту 8 постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010р. №796 “Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності”, у зв'язку з чим підлягає визнанню недійсним за приписами статей 203, 215 Цивільного кодексу України, як такий, що суперечить актам цивільного законодавства, а приміщення поверненню його балансоутримувачу, позаяк визнання недійсним договору оренди приміщення має правовим наслідком повернення цього приміщення орендодавцю в порядку і на умовах, які встановлені законом.
Заперечення відповідача-2 з посиланням на укладення з Державним вищим навчальним закладом “Нововолинський електромеханічний коледж” угод про проведення практики студентів вищих навчальних закладів (т.1, арк.справи 101-109, 111), згідно умов якого база практики зобов'язується приймати студентів навчального закладу на практику згідно з відповідним календарним планом не приймається судом, оскільки відповідач не є особою, пов'язаною з освітньою діяльністю, згідно витягу з ЄДРПОУ для відповідача (т.1, арк.справи 9) визначені такі види економічної діяльності: 22.23 Виробництво будівельних виробів із пластмас (основний), 31.01 Виробництво меблів для офісів і підприємств торгівлі, 31.02 Виробництво кухонних меблів, 31.09 Виробництво інших меблів, 16.23 Виробництво інших дерев'яних будівельних конструкцій і столярних виробів, 16.24 Виробництво дерев'яної тари, 23.12 Формування й оброблення листового скла, 24.33 Холодне штампування та гнуття, 25.11 Виробництво будівельних металевих конструкцій і частин конструкцій, 25.12 Виробництво металевих дверей і вікон, 25.50 Кування, пресування, штампування, профілювання; порошкова металургія, 25.61 Оброблення металів та нанесення покриття на метали, 25.62 Механічне оброблення металевих виробів, 43.22 Монтаж водопровідних мереж, систем опалення та кондиціонування, 43.29 Інші будівельно-монтажні роботи, 43.32 Установлення столярних виробів, 43.99 Інші спеціалізовані будівельні роботи, н.в.і.у., 46.13 Діяльність посередників у торгівлі деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічними виробами, 46.73 Оптова торгівля деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічним обладнанням, 71.11 Діяльність у сфері архітектури, 33.11 Ремонт і технічне обслуговування готових металевих виробів, 41.10 Організація будівництва будівель, 41.20 Будівництво житлових і нежитлових будівель, 74.90 Інша професійна, наукова та технічна діяльність, н.в.і.у. (арк.справи 67). Навчання у Державному вищому навчальному закладі “Нововолинський електромеханічний коледж” здійснюється за спеціальностями “Електроенергетика, електроніка та електромеханіка”, “Монтаж і експлуатація електроустаткування підприємств і цивільних споруд”, “Технічне обслуговування і ремонт устаткування підприємств машинобудування”, “Прикладна механіка”, “Підприємство, торгівля та біржова діяльність”, “Прикладна механіка”, “Комп'ютерна інженерія”.
Погодження Міністерством освіти та науки України умов укладення договору оренди державного нерухомого майна не може бути підставою для використання об'єкта освіти не за цільовим призначенням, оскільки така господарська діяльність порушує імперативні приписи ЗУ "Про освіту".
Не приймаються до уваги посилання на постанови Вищого господарського суду України від 20.12.2016р. у справі №922/1761/16, від 20.12.2016р. у справі №922/1573/16, оскільки за змістом частини 4 статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду, тоді як постанови Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні цієї правової норми.
Доводи відповідача-2 про те, що він здійснює діяльність у сфері освіти є безпідставними, оскільки Фізична особа - підприємець Лисак Олег Олександрович звернувся із заявою про зміну виду економічної діяльності останнього 21.10.2021р. державну реєстрацію змін до відомостей про ФОП Лисака О.О. здійснено 29.10.2021р., зокрема, змінено види економічної діяльності останнього та додано КВЕДи 85:60 Допоміжна діяльність у сфері освіти та 79:19 Дослідження й експериментальні розробки у сфері інших природничих і технічних наук (арк.справи 186-190). Отже, на момент укладання спірного договору оренди відповідач-2 не здійснював господарську діяльність у сфері освіти.
Щодо заяви відповідача-2, про застосування до позовних вимог строку позовної давності (т.1, арк.справи 206), колегія суддів зазначає наступне.
В заяві відповідач-2 вказував, що прокуратурі Волинської області Володимир-Волинської окружної прокуратури було відомо про укладення Договору оренди №924 від 02.07.2015р., що підтверджується численними запитами надісланими до ДВНЗ “Нововолинський електромеханічний коледж” №34/4-2312вих-18 від 20.12.2018р, вих.№34/4-235вих-18 від 28.12.2018р., вих.№34/4-841вих-19 від 23.04.2019р., вих.№34/4-1585вих-19 від 09.08.2019р., реалізувати своє право на представництво в суді законних інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, міг ще у 2018 році. Проте ніяких дій вчинено не було. Договір оренди укладено ще у 2015 році, а з позовом позивач звернувся через 6 років після його укладення. Проте, відповідних та переконливих доказів про те, що починаючи з липня 2015 року і по час звернення до суду позивач не знав і не міг знати про передачу спірного приміщення в оренду ним суду не надано.
Як встановлено ч.3 ст.267 Цивільного кодексу України суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.
Виходячи з вимог ст.261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Тлумачення цієї норми, положення якої сформульоване зі словом “лише” (аналог “тільки”, “виключно”), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується.
Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише із наявністю про це заяви сторони.
Статтею 256 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 Цивільного кодексу України встановлено загальну позовна давність тривалістю у три роки.
Частинами 3 та 4 статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
За змістом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Якщо у передбачених законом випадках, у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12.04.2017р. у справі №6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018р. у справі №369/6892/15-ц, від 22.05.2018р. у справі №469/1203/15-ц та від 17.10.2018р. у справі №362/44/17).
У разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18).
Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.
Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
Аналіз статті 261 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. При цьому визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20.11.2018р. у справі №907/50/16 зазначала, що правильним є висновок про те, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого процесуальним законодавством, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21.08.2019р. у справі №911/3681/17 аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Згідно частини четвертої статті 267 наведеного Кодексу, сплив позовної давності про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
У пункті 137 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Олександр Волков проти України” (Oleksandr Volkov v.Ukraine) від 9 січня 2013 року, заява No21722/11, було зазначено наступне: “Суд вважає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі “Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства” (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень”.
Прокурором пред'явлено позов в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, як уповноваженого органу управління майном.
Відповідно до правового висновку, зробленого Верховним Судом у постанові від 30.05.2018р. у справі №916/575/17, прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду.
Для правильного застосування частини 1 статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної у своїх постановах (від 18.04.2018р. у справі №911/2646/17, від 10.05.2018р. у справі №902/422/17, від 24.01.2018р. у справі №914/801/17) при дослідженні питання пропуску позовної давності слід з'ясувати, коли про порушення своїх прав довідалася держава в особі уповноваженого органу, а не органи прокуратури.
Отже, орган прокуратури в даному випадку є лише представником держави. Водночас перебіг позовної давності починається з моменту коли про порушення права стало відомо саме особі, права якої порушено, а не її представнику.
З огляду на викладене, перебіг позовної давності необхідно рахувати з часу, коли саме позивач - Міністерство освіти і науки України, як уповноважений орган управління державним майном, довідалося або могло довідатись про порушення прав держави.
Як слідує з статуту Державного вищого навчального закладу “Нововолинський електромеханічний коледж” затвердженого Міністерством освіти і науки України (арк.справи 25-37) Коледж заснований на державній формі власності, підпорядкований Міністерству освіти і науки України і є вищим навчальним закладом першого рівня акредитації, що проводить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.
Відповідно до п.2.1.Статуту, Коледж підпорядкований Міністерству освіти і науки України, права та обов'язки його визначаються, законодавством України.
Міністерство освіти і науки України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю закладів освіти, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов'язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності.
Отже, уповноваженим органом управління майном, а саме: частина приміщення корпусів №1 і №2 Державного вищого навчального закладу «Нововолинський електромеханічний коледж», площею 33,8 кв.м, який знаходиться за адресою: Волинська область, м.Нововолинськ, вул.Шахтарська, 16, є Міністерство освіти і науки України, а балансоутримувачем - Державний вищий навчальний заклад "Нововолинський електромеханічний коледж".
Визначаючи початок перебігу позовної давності, суд першої інстанції вірно зазначив, що Міністерством освіти і науки України було погоджено Договір, а тому з моменту його укладення орган, уповноважений виконувати функції держави у спірних правовідносинах знав про оренду приміщення Фізичною особою - підприємцем Лисак Олега Олександровича.
Жодних заперечень зазначеного Міністерством освіти і науки України не було подано як під час розгляду справи в суді першої інстанції, так і під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції.
Таким чином, з моменту укладення Договору у Міністерства освіти і науки України існувала об'єктивна можливість знати про обставини його укладення та можливе порушення інтересів держави.
До цього ж, Міністерством освіти і науки України погодило умови продовження строку дії договорів оренди від 02.07.2015р. №924, що підтверджується листом (арк.справи 44).
З огляду на це, Міністерство освіти і науки України було обізнане про можливість сторін продовжувати строки виконання зобов'язань шляхом укладення додаткових угод до Договору.
Тому, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, Міністерство освіти і науки України дізналося про виявленні порушення при укладенні спірного договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності у липні 2015 року, а тому трирічний строк позовної давності охоплюється періодом з 02.07.2015р. до 02.07.2018р.
З позовом до суду в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України прокурор звернувся 11.10.2021р., що підтверджується штемпелем Укрпошти на конверті (арк.справи 65), в якому дана позовна заява надійшла до Господарського суду Волинської області).
Таким чином, оскільки позивачем у справі є саме Міністерство освіти та науки України, в даному випадку пропущено трирічний строк позовної давності за вимогами прокурора, що з урахуванням відсутності документального підтвердження поважності причин такого пропуску є підставою для відмови у позові.
Враховуючи, що прокурор в інтересах держави та в особі Міністерства освіти і науки України звернувся до суду з пропуском встановленого законом строку позовної давності, колегія суддів погоджується з висновком про задоволення заяви відповідача-2 про застосування до заявлених вимог наслідків спливу строку позовної давності.
Згідно ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Як встановлено ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 ГПК України встановлено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно ст.77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Перевіривши та оцінивши в апеляційному провадженні наявні у матеріалах справи докази, з огляду на встановлений факт пропуску строку позовної давності, колегія суддів вважає правомірними висновки Господарського суду Волинської області про відмову у задоволенні позову заступника керівника Володимир-Волинської окружної прокуратури в інтересах держави в особі уповноваженого органу здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Міністерства освіти і науки України до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській, Львівській, Волинській областях, фізичної особи-підприємця Лисак Олега Олександровича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Державний вищий навчальний заклад “Нововолинський електромеханічний коледж” про визнання недійсним договору, зобов'язання звільнити та повернути майно.
Відповідно до ч.4 ст.11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
За усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Пронін проти України", "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зазначене судом першої інстанції було дотримано в повній мірі.
При цьому, п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відхиляючи скаргу апеляційний суд у принципі має право просто підтвердити правильність підстав, на яких ґрунтувалося рішення суду нижчої інстанції (рішення у справі Гарсія Руїс проти Іспанії").
У відповідності до ст.276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи скаржника, зазначені в апеляційній скарзі, апеляційним судом не визнаються такими, що можуть бути підставою згідно ст.ст.275-280 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення, тому суд апеляційної інстанції вважає, що рішення місцевого господарського суду ухвалено у відповідності до норм матеріального та процесуального права і його слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Керуючись ст.ст.269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Апеляційну скаргу Заступника керівника Волинської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Волинської області від 25.01.2022р. у справі №903/841/21 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 04.04.2022р.
Головуючий суддя Саврій В.А.
Суддя Дужич С.П.
Суддя Коломис В.В.