Справа № 308/14508/19
25 березня 2022 року місто Ужгород
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в особi:
головуючого суддi - Данко В.Й.
з участю секретаря судових засідань - Павлюх Л.М.
представника позивача - ОСОБА_1
представника відповідачів - Гомза В.І.
pозглянувши у вiдкpитому судовому засiданнi в м. Ужгороді спpаву за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачеве Міністерства оборони України до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні майном, зняття з реєстрації та виселення з приміщення для тимчасового проживання військовослужбовців МО України, -
Позивач звернувся до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області із позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні майном, зняття з реєстрації та виселення з приміщення для тимчасового проживання військовослужбовців МО України. Квартирно-експлуатаційний відділ м. Мукачеве Міністерства оборони України зазначає, що у 2006 році на його баланс були зараховані будівлі, які розташовані на території військового містечка № НОМЕР_1 , в т.ч. будівля АДРЕСА_1 , що на території військової частини НОМЕР_2 , яка відноситься до казарменно-житлового форду КЕВ м.Мукачеве та за обліковими даними КЕВ м.Мукачеве значиться, як штаб, в т.ч. медсклад в/ч НОМЕР_2 .
Позов обгрунтовано тим, що в кімнаті № НОМЕР_3 , що в будівлі АДРЕСА_1 (на території в/м №44) тимчасово проживає ОСОБА_2 , 1979 р.н., разом з чоловіком ОСОБА_3 , 1976 р.н., та донькою ОСОБА_4 , 2002 р.н., до яких і заявлено даний позов. Зазначено, що вказана будівля № 3 не має статусу житлового будинку та є державною власністю, що закріплена за Збройними Силами України. Квартирно-експлуатаційний відділ м. Мукачеве Міністерства оборони України розпоряджається майном Міністерства оборони України на праві оперативного управління.
Позивач зауважує, що на момент заселення в дане нежитлове приміщення (до 2006 року), тобто ще до моменту передачі будівлі на баланс КЕВ м. Мукачеве від в/ч НОМЕР_2 , ОСОБА_2 ще являлась військовослужбоцем ЗСУ, - майором медичної служби та працювала у Закарпатському обласному військовому комісаріаті на посаді старшого офіцера відділу комплектування та призову (підготовки до військової служби). Однак 12.10.2018 наказом Командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » №253, майора медичної служби ОСОБА_2 було звільнено з військової служби у запас за ПУНКТОМ «б» (п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» зі змінами) - за станом здоров'я, з вислугою в 13 років.
З вказаних підстав Позивач вважає, що жодних правових підстав для проживання та реєстрації у вищевказаному, тимчасово пристосованому, житловому приміщенні у відповідачів немає, оскільки КЕВ м. Мукачеве не видавав Відповідачу спеціальний ордер (передбачений ст.129 ЖК України) про надання жилої площі.
Також, звертається увага суду на те, що обов'язковою умовою для проживання військовослужбовців ЗС України в службових приміщеннях є перебування таких військовослужбовців і осіб, звільнених у запас або відставку, на квартирному обліку в ЗС України. Однак, Відповідач на квартирному обліку військовослужбовців, як особа, яка потребує покращення житлових умов, не перебуває, а тому Позивач вважає, що на даний час Відповідач, звільнившись з військової служби, втратила трудові відносини із Збройними Силами України та Міністерством Оборони України, а отже - втратила право на подальше проживання у спірному службовому приміщенні.
В позові зазначено, що згідно пояснень завідуючої гуртожитком КЕВ м.Мукачеве, ОСОБА_5 , дозвіл на користування нежилим приміщенням надав тодішній командир військової частини, однак підтверджень даного факту відповідачами не надано, конкурс щодо передачі вказаного майна в оренду не проводився та таке продовжує використовуватись Міністерством оборони України. Відтак Позивач розглядає проживання відповідачів у спірному приміщенні, виходячи з норм майнового найму, а не житлового законодавства і тому виносить на розгляд суду питання про виселення відповідачів із нежилого приміщення без надання іншого приміщення (жилого чи нежилого). Позивач зазначає, що на сьогоднішній день відповідачі, проживаючи в будівлі, створюють перешкоди в користуванні майном, оскільки Міністерство оборони України не може належно експлуатувати будівлю. Звернення до відповідачів з вимогою про виселення результатів не дало.
На підставі викладеного вище, Позивач посить суд зобов'язати ОСОБА_2 , 1979 р.н., разом з чоловіком ОСОБА_3 1976 р.н. та донькою ОСОБА_4 , 2002 р.н., не чинити перешкоди в користуванні тимчасово пристосованим житлом, кімнатою АДРЕСА_2 ; визнати їх такими, що втратили право користування цим тимчасово пристосованим жиловим приміщенням; зняти вказаних осіб з реєстрації та їх виселити.
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 20.12.2019 дану позовну заяву залишено без руху; 15.01.2020 Позивачем усунуто вказані в ухвалі недоліки.
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 12.02.2020 відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду в порядку загального позовного провадження. Відповідачам встановлено строк для подання відзиву на позовну заяву.
Так, 29.09.2020 від представника відповідача ОСОБА_4 , адвоката Гомзи В.І., надійшов відзив на позовну заяву, з якого вбачається незгода відповідачів із позовними вимогами з підстав того, що на момент звернення до суду із позовом відповідачка ОСОБА_4 , 2002 р.н., являлася неповнолітньою особою, що в свою чергу вимагало залучення до участі у справі органу опіки та піклування, оскільки предметом позову виступало питання виселення в т.ч. неповнолітньої особи із займаного жилого приміщення. Відповідачка наполягає на тому, що дана позовна заява не відповідає вимогам ЦПК України з підстав того, що Позивачем, при поданні даного позову, не вжито заходів щодо залучення органу опіки та піклування до участі в справі в якості третьої особи.
Також, 29.09.2020 подано відзив від імені ОСОБА_3 , через адвоката Гомза В.І., де останній вказує, що Відповідача, майора медичної служби ОСОБА_2 було звільнено з військової служби у запас за станом здоров'я з вислугою років 13 років. Оскільки згідно довідки військово-лікарської комісії від 19.04.2018 встановлено причинний зв'язок захворювання з проходженням військової служби, то Відповідач вважає, що не може бути виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві/установі/організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш, як 10 років. З вказаних підстав Відповідачі не погоджуються із позовними вимогами та просять залишити їх без задоволення.
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 23.03.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.
В судовому засіданні представник позивача, ОСОБА_1 , підтримав вимоги позову та просив їх задоволити з підстав, викладених у заяві.
Представник відповідачів, адвокат Гомза В.І., в судовому засіданні заперечив проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позов.
В ході судового засідання від 25.03.2022, судом, на виконання вимог ст. 222 ЦПК України, з'ясовувалося питання щодо наявності в учасників справи заяв чи клопотань, пов'язаних з розглядом справи, які не були заявлені з поважних причин у підготовчому провадженні. На це, представник відповідачів, ОСОБА_6 повідомив суд про наявність обставин, які не існували на момент подання позову, однак мають значення для справи, а саме - станом на час розгляду справи по суті відповідачі, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , перебувають на службі в Збройних Силах України, про що наявні відповідні докази. За наведених обставин, під час судового засідання ОСОБА_6 заявлено усне клопотання про долучення до матеріалів справи відповідних доказів: Довідки № 112 від 22.03.2022 та Довідки № 26 від 23.03.2022. Суд, керуючись положеннями ч.8 ст. 83 ЦПК України, прийняв вказані докази та долучив такі до матеріалів справи.
Суд приходить до висновку, що вказане клопотання заявлено без порушення встановленого порядку подання доказів в суді, оскількитаке хоча і надійшло до суду з пропуском строку для подачі таких, однак представник відповідачів обгрунтував об'єктивну неможливість подання доказів у встановлений законом строк.
Приймаючи вищевказане рішення, врахувавши практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, де вбачається, що доступ до суду не є абсолютним і національним законодавством може обмежуватися, зокрема, для дотримання правил судової процедури (рішення «Станков проти Болгарії» від 12.07.2007), суд вважає можливим та обгрунтованим долучення вказаних вище письмових доказів в контексті вищенаведених норм.
Заслухавши пояснення учасників судового процесу, вивчивши надані сторонами письмові докази, суд встановив наступні обставини та правовідносини.
З матеріалів даної цивільної справи вбачається, що спір, який виник між сторонами, стосується виселення зі службового житла (наданої сім'ї військовослужбовця кімнати №14 будівлі АДРЕСА_3 , що на території в/ч НОМЕР_2 ) ОСОБА_2 , яка 12.10.2018 за наказом Командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » №253 була звільнена з військової служби у запас за п.«б» (п.2 ч.5 ст.26 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу») - за станом здоров'я, з вислугою в 13 років, тобто станом на день подання позову не являлася працівником ЗСУ, однак продовжувала проживати у спірному майні разом з чоловіком, ОСОБА_3 , та донькою, ОСОБА_4 .
Крім створення перешкод МО України в експлуатації спірного приміщення, підставою для виселення відповідачів Позивач зазначає ту обставину, що відповідач на квартирному обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов не перебуває та не має права на отримання житла від Міністерства оборони України.
На противагу доводам Позивача, ОСОБА_2 , вказувала, що була заселена у спірну кімнату з дозволу командира в/ч НОМЕР_2 ще до 2006 року (тобто до взяття спірної будівлі на баланс Позивача) і дійсно на час подання позову втратила відносини зі Збройними Силами України, оскільки 12.10.2018 була звільнена у запас за станом здоров'я, з вислугою років 13 років. Разом з тим акцентувала увагу на тому, що спірне приміщення є єдиним місцем проживання її та членів її сім'ї.
Як вбачається із Інформаційної довідки № 86 від 01.11.2019, ОСОБА_2 проживає за адресою: АДРЕСА_4 зі складом сім'ї: чоловік - ОСОБА_3 , 1976 р.н.; дочка - ОСОБА_4 , 2002 р.н. Вказано, що за житлово-комунальні послуги ОСОБА_2 сплачує вчасно та в повному обзязі, заборгованості за житлово-комунальні послуги немає.
Факт проживання відповідачів за вказаною адресою також підтверджується Актом від 31.10.2019 про підтвердження фактичного проживання осіб, за якими закріплена кімната в приміщенні, яке використовується для тимчасового проживання військовослужбовців та членів їх сімей, затвердженого Начальником КЕВ м. Мукачеве, полковником
ОСОБА_7 матеріалах справи міститься Інформаційна довідка б/н, про те, що ОСОБА_2 не перебуває на квартирному обліку, у гарнізонах Закарпатської області (військових частинах/установах), військовослужбовців (запасу/у відставці), які потребують поліпшення житлових умов.
Як встановлено судом, договору користування приміщенням кімнати АДРЕСА_5 ), між КЕВ м. Мукачево та ОСОБА_2 - не укладено. Дозвіл на користування ОСОБА_2 спірним нежилим приміщенням надав тодішній командир військової частини, що стверджується матеріалами справи.
Відповідно до ст.12 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР та іншими нормативно-правовими актами. Питання щодо організації надання житлової площі у гуртожитках Збройних Сил України врегульовані відповідними інструкціями, затвердженими наказами Міністра Оборони.
Відповідно до п. 6.1. Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 30 листопада 2011 року № 737, (яка була чинною на момент винекнення спірних правовідносин, оскільки заселення відповідачів відбулося ще до 2006 року), за відсутності службового жилого приміщення за рішенням командира військової частини особам офіцерського складу надаються приміщення в спеціально пристосованих казармах, будівлях і спорудах (далі - казарма) у розташуванні військової частини. Відповідно до ч. 3 п. 6.1. вказаної Інструкції № 737, казарми - це будівлі, розташовані на територіях військових містечок, які переобладнані для тимчасового проживання військовослужбовців та не зареєстровані в органах місцевого самоврядування як об'єкти житлового фонду.
Відповідно до п.6.4. Інструкції № 737, на підставі рішення про надання місця для проживання в казармі квартирно-експлуатаційний орган видає спеціальний дозвіл на проживання в спеціально пристосованій казармі, який є єдиною підставою для вселення в надане житлове приміщення. Спеціальний дозвіл дійсний на час навчання або проходження військової служби військовослужбовцему ЗС України в цьому населеному пункті. Аналогічі положення закріплені в Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Збройних Сил України та членам їх сімей житлових приміщень, затвердженої наказом МО України №577 від 06.10.2006, яка також втратила чинність, проте діяла на момент заселення відповідачів та згідно якої службові житлові приміщення надаються військовослужбовцям за місцем проходження ними військової служби за рішенням командира військової частини за погодженням з квартирно-експлуатаційним органом.
Зважаючи на вищенаведене, єдиною підставою для вселення в надане службове житлове приміщення являвся спеціальний ордер, оформлення та видача якого являвся обов'язком квартирно-експлуатаційний органу. З вказаних підстав, суду не надалось можливим встановити з яких підстав такого ордеру/дозволу - не видано, оскільки матеріали справи та результати судового розгляду свідчать про те, що протягом вказаного періоду ОСОБА_2 та її сім'я відкрито користувалися спірним приміщенням і враховуючи, що до них не пред'являлося претензій, користувалися правомірно. Наведене свідчить про неналежне оформлення керівництвом військової частини такого права користування, тобто встановлено, що рішення Квартирно-експлуатаційною частиною про надання спірного приміщення ОСОБА_2 та членам її сім'ї не приймалось та спеціальний ордер (дозвіл) на проживання - не видавався.
Також, згідно п.6.10 вказаної Інструкції № 737 передбачено, що підлягає виселенню з усіма членами сім'ї, які з нею проживають, крім випадків, передбачених чинним законодавством, особа, яка звільнена з військової служби і має вислугу менше ніж 10 років.
Також суд звернув увагу на те, що з пояснень відповідачів встановлено, що спірне нерухоме майно являється їхнім єдиним реальним місцем проживання, а відтак втрата цього житла покладе їх у вкрай важке становище.
Із матеріалів справи вбачається, що Позивачем подавався Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в якості доказу про наявність реєстрації права власності ОСОБА_2 на інше нерухоме майно, окрім спірного. Однак, в ході дослідження даних доказів, судом встановлено, що таке право власності на 1/3 частини квартири АДРЕСА_6 - закрите на підставі відчуження ОСОБА_2 вказаної долі в майні від 16.11.2011. Окрім того, судом встановлено, що згідно матеріалів справи відповідачі, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , значаться зареєстрованими в кімнаті АДРЕСА_7 .
Вказані Відповідачами обставини не спростовано; Позивачем не надано жодних доказів того, що у випадку виселення Відповідачі мають можливість проживати в будь-якому іншому житлі.
Також, суд звернув увагу на наявність в матеріалах справи доказів про те, що відповідачі, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , станом на день розгляду справи проходять військову службу, тобто фактично перебувають у відносинах зі Збройними Силами України та мають безпосереднє відношення до Міністерства оборони України.
Зокрема, згідно наявної в матеріалах справи Довідки № 112 від 22.03.2022 вбачається, що (дослівно): “старший сержант ОСОБА_3 перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_4 ”.
Також, згідно Довідки № 26 від 23.03.2022 (дослівно): “майор медичної служби ОСОБА_2 перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_5 з 03 березня 2022 року (призначений наказом військового комісара Закарпатського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки № 48 від 03.03.2022)”.
Отже, судом встановлено, що відповідачі, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , перебуваючи у відносинах зі Збройними Силами України, мають безпосереднє відношення до Міністерства оборони України, а тому - фактично володіють відповідним статусом, котрий дозволяє їм, відповідно до ст.12 ЗУ “Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей” користуватися службовим приміщенням в якості військовослужбовця та членів сім'ї військовослужбовця.
Згідно з частиною другою статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. А відповідно до частини четвертої цієї статті суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Конституція України у частині третій статті 47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
За змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відтак суд приходить до переконання, що розгляд цієї справи повинен відбуватися, зокрема, у контексті рішення Європейського суду з прав людини у справі “Кривіцька та Кривіцький проти України”, в якому викладені загальні принципи тлумачення статті 8 Конвенції щодо права на повагу до свого житла. Європейський суд з прав людини, констатував, що згідно з Конвенцією поняття житло не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання житлом, яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Так, матеріалами справи встановлено, що відповідач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_3 являються працівниками Збройних Сил України, відтак їхній статус дозволяє, відповідно до статті 12 ЗУ “Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей”, отримати право користування службовим приміщенням. Також, судом враховано той факт, що відповідач та члени її сім'ї зареєстровані у спірному житлі та те, що законність їх вселення не спростовано. Отже, як вже зазначалося, Відповідачі постійно проживають у спірному приміщенні, не мають іншого житла на момент подання позову, тому є підстави стверджувати, що вони мають достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, а спірна кімната являється їхнім житлом у розумінні статті 8 Конвенції.
Також, в контексті обставин, що склалися, посилання Позивача на положення ст. 124 ЖК, згідно якої робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою підлягають виселенню з службового приміщення з усіма особами, які з ними проживають, - не може бути прийнято до уваги.
Вказане стосується і посилання позивача на те, що підлягають виселенню з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення особи, які самоправно зайняли жилу площу, і колишні члени сім'ї військовослужбовця чи працівника, які проживають у ньому після розірвання шлюбу, у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу, а також особи, які підпадають під підстави, передбачені статтею 116 Житлового кодексу Української РСР .
Згідно п. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відтак в даному випадку суд вважає за необхідне звернутися до постанови Верховного суду у справі № 357/3258/16-ц, де ВС звертає увагу на те, що у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили (частина сьома статті 10 ЦПК України), а у разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України (частина восьма статті 10 ЦПК України). З огляду на вказане справа повинна бути проаналізована згідно з положеннями ЖК, Конвенції та відповідної практики Європейського суду з прав людини.
Як зазначає Європейський суд з прав людини, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Тому в даній справі суд перш за все повинен встановити, чи відповідатиме виселення відповідача з кімнати у військовому містечку, що є службовим житлом, без надання іншого житлового приміщення критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві… (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Відтак в першу чергу слід встановити, чи вважатиметься виселення відповідачів з спірного нерухомого майна без надання іншого житлового приміщення втручанням держави, що здійснюється згідно із законом у розумінні пункту другого статті 8 Конвенції. Європейський суд з прав людини вважає, що вислів згідно із законом не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом . Згідно з частиною першою та другою статті 109 ЖК виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. … Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Стосовно виселення зі службового житла без надання іншого житлового приміщення, то відповідно до статті 124 ЖК робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, … підлягають виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Однак стаття 125 ЖК визначає перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено сім'ї військовослужбовців, осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників.
В конкретному випадку мова йде про сім'ю військовослужбовця, з врахуванням того, що відповідач ОСОБА_2 станом на момент подання позову була звільнена у зв'язку з обставинами, що не залежали від її волі. Однак, в ході судового розгляду виявилося, що станом на сьогоднішній день службові зв'язки ОСОБА_2 із ЗСУ - відновлені.
Втручання у право на повагу до житла відповідачів буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції.
Крім того, за змістом пункту другого статті 8 Конвенції втручання у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві . Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною легітимною метою… Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції… (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Відтак, суд приходить до переконання, що стороною позивача не доведено, що такий радикальний захід, як виселення відповідачів є дійсно необхідним у демократичному суспільстві, натомість позбавлення їх житла може мати серйозний вплив на їх приватне та сімейне життя, тому не відповідатиме статті 47 Конституції України та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Враховуючи вищевикладене, а також оцінюючи наявні в матеріалах справи докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що в задоволенні позову слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 10, 11,12, 80, 81, 263-268,352-356 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позову Квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачеве Міністерства оборони України до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні майном, зняття з реєстрації та виселення з приміщення для тимчасового проживання військовослужбовців МО України - відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Закарпатського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: Квартирно-експлуатаційний відділ м. Мукачеве Міністерства оборони України, адреса: 89600, м. Мукачево, вул. Берегівська - об'їзна, 1а.
Відповідач: ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_8 ).
Відповідач: ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_8 )
Відповідач: ОСОБА_4 (адреса: АДРЕСА_8 )
Суддя Ужгородського
міськрайонного суду: В.Й. Данко