31 березня 2022 року Справа № 160/18823/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Лозицької І.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування рішень,-
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області, якому просить суд:
- визнати протиправними та скасувати вимогу про сплату боргу № Ф-11550-53/64 У від 06.02.2021 року, вимогу про сплату боргу № Ф-11550-53/64 У від 07.02.2019 року та припинити винесення вимог про сплату боргу (недоїмки) з того самого предмету і з тих самих підстав.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач дізнався про оскаржувані вимоги, перебуваючи на території Республіки Молдова.
На думку позивача вказані вимоги є протиправними та такими, що підлягають скасуванню, оскільки позивач офіційно працевлаштований в Республіці Молдова, за спірні періоди позивачем сплачено всі необхідні податки до бюджету Республіки Молдова.
Ухвалою суду від 13.10.2021 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, а також встановлено відповідачу строк для надання відзиву на позов та докази на його обґрунтування.
Заперечуючи проти позову, відповідачем надано до суду відзив на позовну заяву, який долучено до матеріалів справи.
Відповідач зазначає, що за даними інформаційної системи податкового органу ОСОБА_1 перебуває на обліку в Лівобережній ДПІ (Індустріальний район м. Дніпра) ГУ ДПС з 20.05.1997 року як фізична особа-підприємець, та є платником єдиного внеску.
Заборгованість зі сплати єдиного внеску у ФОП ОСОБА_1 в інтегрованій картці платника по коду бюджетної класифікації (КБК) 71040000 «для фізичних осіб-підприємців, у т.ч. які обрали спрощену систему оподаткування, та осіб, які проводять незалежну професійну діяльність» станом на 31.01.2021 року складає 37788,74 грн., яка складається з наступних періодів: по строку сплати 09.02.2018 року нараховано за 2017 рік - 8448,00 грн; по строку сплати 19.04.2018 року нараховано за І квартал 2018 року - 2457,18 грн.; по строку сплати 19.07.2018 року нараховано за ІІ квартал 2018 року - 2457,18 грн.; по строку сплати 19.10.2018 року нараховано за ІІІ квартал 2018 року - 2457,18 грн.; по строку сплати 21.01.2019 року нараховано за ІV квартал 2018 року - 2457,18 грн.; по строку сплати 19.04.2019 року нараховано за І квартал 2019 року - 2757,18 грн.; по строку сплати 19.07.2019 року нараховано за ІІ квартал 2019 року - 2757,18 грн.; по строку сплати 21.10.2019 року нараховано за ІІІ квартал 2019 року - 2757,18 грн.; по строку сплати 20.01.2020 року нараховано за ІV квартал 2019 року - 2757,18 грн.; по строку сплати 21.04.2020 року нараховано за І квартал 2020 року - 2078,12 грн.; по строку сплати 20.07.2020 року нараховано за ІІ квартал 2020 року - 1039,16 грн.; по строку сплати 19.10.2020 року нараховано за ІІІ квартал 2020 року - 3178,12 грн.; по строку сплати 19.01.2021 року нараховано за ІV квартал 2020 року - 2200,00 грн.
Протягом періоду з першого кварталу 2017 року по 4 кв. 2020 року ФОП ОСОБА_1 перебував на загальній системі оподаткування.
Оскільки позивачем не подавалось декларацій про майновий стан та доходи, а також звіти про суми нарахованого доходу застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску то, встановити факт здійснення підприємницької діяльності не можливо.
Як зазначає відповідач, станом на 06.02.2021 року сума боргу (недоїмки) становила 37788,74 грн.
Відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, зареєстрований як фізична особа-підприємець 15.05.1997 року, дата запису 25.11.2021 року, номер запису: 2002240170000156453, взятий на облік до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, Лівобережна ДПІ (Індустріальний р-нм. Дніпра).
Як вбачається з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань підприємницьку діяльність позивача 25.11.2021 року припинено.
07.02.2019 року Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області було винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного соціального внеску №Ф-11550-53/64 У на суму 18276,72 грн., на підставі якої державним виконавцем Індустріального відділу державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області було відкрито виконавче провадження ВП№ 60711674.
Також, 06.02.2021 року Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області було винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного соціального внеску №Ф-11550-53/64У на суму 37788,74 грн.
Не погоджуючись з вищевказаними вимогами, вважаючи їх протиправними та такими, що підлягають скасуванню, позивач звернувся до суду з цією позовною заявою.
Предметом спору у цій справі є правомірність визначення позивачеві як фізичній особі-підприємцю обов'язку зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за відсутності здійснення ним підприємницької діяльності та з огляду на те, що позивач протягом 2017-2020 років був найманим працівником на території Республіки Молдова.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов'язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010р. № 2464-VI в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
За визначенням в п. п. 14.1.226 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до ст. 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Пунктами 3 і 10 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI надано визначення поняттям:
застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;
страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Законом України від 06.12.2016 р. № 1774 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" внесено зміни до Закону № 2464, що діють з 01.01.2017 р., зокрема, щодо обов'язковості визначення бази нарахування єдиного внеску у разі неотримання доходу (прибутку) у звітному році або окремому місяці звітного року.
Фізичні особи-підприємці, які перебувають на загальній системі оподаткування, нараховують єдиний внесок на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому, сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому, сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464).
Мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Так, Верховний Суд у складі колегії Касаційного адміністративного суду в постанові від 04.12.2019 року у справі № 440/2149/19 сформулював правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем. Також вказана позиція висловлена і в постанові Верховного Суду від 05.03.2020 року у справі № 824/509/19-а.
Тобто, суд зазначає, що фізична особа-підприємець зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок сплати єдиного внеску роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
В даному випадку обставина, з якою позивач пов'язує відсутність свого обов'язку сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, і з чим погодився суд першої інстанції, полягає в тому, що позивач з 27.11.2017 року офіційно працевлаштований на території Республіка Молдова та роботодавцем на території Республіка Молдова сплачуються відповідні податки.
Суд не приймає такі доводи позивача, вважає за необхідне зазначити, що в спірному випадку факт проживання та працевлаштування позивача в Республіці Молдова не впливає на його статус як фізичної особи-підприємця і обов'язок як платника єдиного соціального внеску за діючим законодавством України. При цьому, також слід враховувати, що роботодавці в Республіці Молдова не є роботодавцями в розумінні Закону № 2464-VI, відповідно, позивач не вважається застрахованою особою, за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок.
Частина 5 статті 9 Закону № 2464-VI встановлює, що сплата єдиного внеску здійснюється у національній валюті шляхом внесення відповідних сум єдиного внеску на рахунки податкових органів, відкриті в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів для його зарахування, крім єдиного внеску, який сплачується в іноземній валюті розташованими за межами України підприємствами, установами, організаціями (у тому числі міжнародними) за працюючих у них громадян України та громадянами України, які працюють або постійно проживають за межами України, відповідно до договорів про добровільну участь у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування (далі - договір про добровільну участь).
Наведені норми в сукупності з іншими нормами ст. 9 та ст. 10 Закону № 2464-VI передбачають для певного кола осіб, в тому числі осіб, які працюють або постійно проживають за межами України, можливість добровільної сплати єдиного внеску на підставі договору про добровільну участь у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Матеріали справи не містять доказів, що такий договір укладався позивачем в установленому ст. 10 Закону № 2464-VI порядку.
Також матеріалами справи не підтверджено реалізацію права позивача на участь у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування згідно ч. 9 ст. 10 вказаного Закону, а саме: відповідно до договорів про добровільну участь, укладених центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, з такими підприємствами, установами, організаціями (у тому числі міжнародними).
Посилання позивача на Конвенцію між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна та попередження податкових ухилень, яка підписана 29.08.1995 року та набрала чинності для України 23.04.1996 року, суд вважає помилковим, оскільки ця Конвенція, як в ній зазначено, застосовується до податків на доходи і на майно, що стягуються від імені Договірної Держави або її політико-адміністративного підрозділу, або місцевої влади, незалежно від способу їх стягнення.
Відповідно до п. 2, п. 3 ст. 2 Конвенції податками на доход і на майно вважаються усі податки, що справляються від загальної суми доходу та вартості майна або з елементів доходу, включаючи податки на доходи від відчужування майна і податки на загальну суму заробітної плати і платні, сплачуваних підприємством.
Податками, на які поширюється ця Конвенція, зокрема, є в Україні: податок на прибуток підприємств, прибутковий податок з громадян ("український податок").
Відповідно до п. 4 ст. 2 Конвенції ця Конвенція застосовується також до будь-яких ідентичних або подібних по суті податків, які стягуються однією з Договірних Держав після дати підписання цієї Конвенції, в доповнення до або замість існуючих податків цієї Договірної Держави. Компетентні органи Договірних Держав повідомляють один одного про будь-які істотні зміни, що відбудуться в їх законодавствах щодо оподаткування.
Виходячи з правової суті єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цей внесок не є предметом регулювання цієї Конвенції, підтвердженням чого є також подана позивачем Інформація про зібрані аванси на прибуток та податок на прибуток за 2017-2020 роки.
Вказане вище узгоджується з висновками Третього апеляційного адміністративного суду, викладеними в постановах від 19.01.2021 року у справі № 160/6725/20 та від 07.07.2021 року у справі № 280/9542/20.
З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, що за встановлених у справі обставин позивач як фізична особа - підприємець у визначених контролюючим органом періодах 2017-2020 років був зобов'язаний сплачувати єдиний внесок незалежно від того, чи отримує він дохід від такої діяльності чи ні.
Судом встановлено, що позивач сплату єдиного внеску за визначений контролюючим органом період не здійснював, протилежного матеріали справи не містять.
Відповідно до визначення у п. 1 ч. 1 ст. 6 Закону № 2464-VI недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.
Відтак наявність недоїмки і відсутність доказів сплати єдиного внеску свідчить про законність дій контролюючого органу щодо формування та направлення спірних вимог на суми боргу 18276,72 грн. та 37788,74 грн.
Позовна вимога про припинення винесення вимог про сплату боргу (недоїмки) з того самого предмету і з тих самих підстав задоволенню не підлягає, як похідна від попередньої вимоги.
Згідно з ч. 1 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Позивач вмотивованих доводів на підтвердження позову не надав, натомість, відповідач виконав покладений обов'язок, а саме довів правомірність свого рішення, чим спростував твердження позивача про порушення його прав та інтересів.
Згідно з частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Таким чином, із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Підстави для вирішення питання розподілу судових витрат згідно з ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні, з огляду на те, що позивачу відмовлено в задоволенні позову.
Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування рішень - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення суду складений 31.03.2022 року.
Суддя І.О. Лозицька