справа №380/25892/21
22 березня 2022 року
Львівський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Ланкевича А.З., розглянувши у письмовому провадженні в м.Львові в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Франківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) про визнання протиправною та скасування постанови, -
Позивач звернувся з позовною заявою, в якій просить визнати протиправною та скасувати постанову відповідача ВП №67380901 від 04.11.2021 року про відкриття виконавчого провадження.
Ухвалою судді від 24.01.2022 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами; визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду з наведеним позовом та поновлено такий.
Посилається на те, що спірне рішення відповідача винесене в порушення вимог ст.24 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки за вказаною нормою виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Позивач зазначає, що з 25.04.2019 року він зареєстрований та постійно проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Втім, відповідач не з'ясував дійсного місця проживання позивача, у зв'язку із чим постанова про відкриття виконавчого провадження була надіслана за адресою: АДРЕСА_2 . Окрім того, вказав, що дата набрання законної сили 28.08.2021 року вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-5091-51У від 09.02.2021 року не відповідає дійсності. Наведене і зумовило позивача звернутись до суду за судовим захистом. Просить позов задовольнити повністю.
У встановлений судом строк від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому посилається на те, що в силу вимог ч.5 ст.26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. При цьому, вказав, що боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі. Враховуючи наведене, 04.11.2021 року відповідачем винесено спірну постанову про відкриття виконавчого провадження та надіслано її за адресою, зазначеною у вимозі про сплату боргу (недоїмки) №Ф-5091-51У від 09.02.2021 року. Вважає, що позовні вимоги позивача є безпідставними та необґрунтованими, відтак у задоволенні позову слід відмовити повністю.
Дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.
16.09.2021 року Головне управління ДПС у Львівській області (стягувач у виконавчому провадженні) звернулося до відповідача із заявою про примусове виконання вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-5091-51У від 09.02.2021 року щодо стягнення з ОСОБА_1 боргу в сумі 35675,84 грн.
04.11.2021 року державним виконавцем Франківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) відкрито виконавче провадження №67380901 з примусового виконання вищевказаної вимоги. При цьому, адреса боржника - ОСОБА_1 зазначена: АДРЕСА_2 .
Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що позивач не погоджується з спірною постановою, оскільки така, на його думку, винесена з порушенням норм чинного законодавства, не у спосіб та не в порядку, які встановлені Законом України «Про виконавче провадження», а тому звернувся до суду з даним позовом.
Вказані обставини та зміст спірних правовідносин підтверджені наявними у справі доказами.
Вирішуючи спір, суд застосовує наступні норми права.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно п.7 ч.1 ст.3 Закону України «Про виконавче провадження», примусовому виконанню підлягають рішення на підставі рішень інших державних органів та рішень Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами.
Між тим, відповідно до положень ст.25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» вимога про сплату боргу (недоїмки) є виконавчим документом та виконується державною виконавчою службою в порядку, встановленому законом.
Частиною 1 ст.4 Закону України «Про виконавче провадження» визначено вимоги до виконавчого документа, зокрема, у виконавчому документі зазначаються: адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб).
Відповідно до п.10 ч.4 ст.4 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо виконавчий документ пред'явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю.
Згідно з ч.1 ст.5 Закону України «Про виконавче провадження», примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Частиною 1 ст.18 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Відповідно до ч.5 ст.18 Закону України «Про виконавче провадження», під час виконання рішень виконавець має право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, у тому числі конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних.
Згідно з ч.1 ст.19 Закону України «Про виконавче провадження», сторони виконавчого провадження та прокурор як учасник виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, мають право доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження, право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом.
Частиною 1 ст.24 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу.
Відповідно до ч.1 ст.28 Закону України «Про виконавче провадження», копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур'єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1-4 частини дев'ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.
Документи виконавчого провадження надсилаються стягувачу та боржнику за їхніми адресами, зазначеними у виконавчому документі. У разі зміни стороною місця проживання чи перебування або місцезнаходження документи виконавчого провадження надсилаються за адресою, зазначеною у відповідній заяві сторони виконавчого провадження.
За визначеннями, поданими у ст.3 Закону України від 11.12.2003 року №1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), місцем перебування є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місцем проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини; реєстрація - це внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.
Частиною 2 ст.2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Згідно зі ст.6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.
Відповідно до ч.1 ст.4 Закону України від 20.11.2012 № 5942-VI «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) Єдиний державний демографічний реєстр - це електронна інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для зберігання, захисту, обробки, використання і поширення визначеної цим Законом інформації про особу та про документи, що оформлюються із застосуванням засобів Реєстру, із забезпеченням дотримання гарантованих Конституцією України свободи пересування і вільного вибору місця проживання, заборони втручання в особисте та сімейне життя, інших прав і свобод людини та громадянина.
Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим Законом документів. Єдиний державний демографічний реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про реєстрацію місця проживання чи місця перебування.
Згідно з п.14 ч.1 ст.7 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» до Реєстру вноситься додаткова змінна інформація про місце проживання, про народження дітей, про шлюб і розірвання шлюбу, про зміну імені, у разі наявності - інформація про податковий номер (реєстраційний номер облікової картки платників податків з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків) або повідомлення про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган), а також про місце роботи та посаду (у разі оформлення посвідчення члена екіпажу).
Як видно з матеріалів справи, спірним у цій справі питанням є застосування положень ст.24 Закону України «Про виконавче провадження» в контексті визначення місця проживання боржника, а також питання наявності у державного виконавця обов'язку перевіряти перед відкриттям виконавчого провадження відомості у виконавчому документі стосовно місця проживання боржника.
31.03.2021 року Верховним Судом ухвалено постанову у справі №380/7750/20, спірні правовідносини якої є подібними до тих, які є предметом перегляду в цій справі.
У вказаній постанові Верховний Суд висловив правову позицію, відповідно до якої сама лише вказівка на місце проживання, яке не має жодного взаємозв'язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа. За описаної вище ситуації (у даній справі) визначення місця виконання виконавчого документа щодо позивача (як фізичної особи-боржника) має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника. Будь-яка інша адреса місця проживання чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, з яким Закон України «Про виконавче провадження» пов'язує місце виконання рішення.
15.07.2021 року Верховний Суд розглянув справу №380/9335/20, спірні правовідносини якої також є подібними до тих, які є предметом в цій справі. За наслідками розгляду цієї справи Верховний Суд дійшов висновку про правильність висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 31.03.2021 року у справі №380/7750/20 та не вбачав підстав для відступлення від вказаної правової позиції.
Аналізуючи положення ст.ст.9, 18 Закону України «Про виконавче провадження», а також положення Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Верховний Суд у справі №380/9335/20 дійшов висновку, що виконавець має реальну можливість перевірити місце знаходження боржника шляхом перевірки необхідної інформації у Єдиному демографічному реєстрі або шляхом запиту до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи. Такі дії відповідатимуть вимогам ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, яких державний виконавець має дотримуватись.
Також Верховний Суд у справі №380/9335/20 дійшов висновку, що відсутність прямого обов'язку державного виконавця перевіряти адресу проживання боржника не спростовує необхідності дотримання ним принципів верховенства права; обов'язковості виконання рішень; законності; диспозитивності; справедливості, неупередженості та об'єктивності; гласності та відкритості виконавчого провадження; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями, які визначені ст.2 Закону України «Про виконавче провадження» та кореспондуються з положеннями ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, на відповідність яким суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень. В іншому випадку, нез'ясування адреси проживання боржника може мати наслідком порушення прав боржника, що виражатиметься у штучному створенні перешкод для вчинення боржником дій, зазначених у ст.19 Закону України «Про виконавче провадження» (ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій тощо). Верховний Суд наголосив, що відсутність прямої вказівки в Законі України «Про виконавче провадження» на обов'язок виконавця перевіряти місце проживання боржника не повинна слугувати інструментом ймовірних порушень прав боржника з боку виконавця - суб'єкта владних повноважень.
Виходячи із системного аналізу п.10 ч.4 ст.4 Закону України «Про виконавче провадження» в сукупності з іншими положеннями цього Закону, Верховний Суд у справі №380/9335/20 констатував, що надання триденного терміну для вирішення питання щодо повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання спрямоване саме на необхідність перевірки органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем, зокрема і відповідності зареєстрованого місця проживання боржника - фізичної особи адресі боржника, вказаної у виконавчому документі.
Суд встановив, що боржник у виконавчому провадженні ВП №67380901 - фізична особа - ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується відповідною відміткою в паспорті серії НОМЕР_2 , виданого позивачу Франківським РВ УМВС України у Львівській області 05.09.1996 року.
Таким чином, місце реєстрації проживання боржника не відповідає адресі, зазначеній у виконавчому документі - вимозі про сплату боргу (недоїмки) №Ф-5091-51У від 09.02.2021 року.
Крім того, суд враховує, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що позивач зареєстрований, фактично мешкає на АДРЕСА_2 .
Вказане свідчить про те, що відповідач прийняв до виконання виконавчий документ не за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, тобто з порушенням правил ст.24 Закону України «Про виконавче провадження».
Аналізуючи наведене правове регулювання у контексті встановлених обставин справи, суд приходить висновку, що відповідач, приймаючи спірну постанову про відкриття виконавчого провадження за повідомленим стягувачем місцем проживання боржника (позивача у справі), яке не є його (боржника) зареєстрованим місцем проживання, діяв неправомірно.
Щодо доводів позивача про те, що дата набрання законної сили вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-5091-51У від 09.02.2021 року - 28.08.2021 року - не відповідає дійсності, суд враховує, що такі не можуть бути предметом дослідження у даній справі, оскільки позивачем не оскаржуються дії Головного управління ДПС у Львівській області по виставленню вимоги та/чи сама вимога. Незгода позивача з даним рішенням (вимогою) по суті не є встановленою законом підставою для повернення виконавчого документу стягувачу органом державної виконавчої служби.
Суд звертає увагу, що державний виконавець за наявності відмітки у вимозі №Ф-5091-51У від 09.02.2021 року про набрання нею законної сили 28.08.2021 року, не наділений законом повноваженнями з'ясовувати правильність зазначення цієї дати, обставини надсилання позивачеві вимоги, її отримання тощо.
При цьому, слід вказати, що у разі скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, зазначене є підставою для закінчення виконавчого провадження відповідно до п.5 ч.1 ст.39 Закону України «Про виконавче провадження», а не для визнання протиправною та скасування постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження.
В контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між їх суб'єктами, суд вважає, що спірне рішення відповідача про відкриття виконавчого провадження не відповідає критеріям, визначеним у ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, адже прийняте не на підставі, не у спосіб, що визначені Конституцією та ч.2 ст.24 Закону України «Про виконавче провадження», та необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, а відтак порушує права та законні інтереси позивача.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. А, згідно ч.1 ст.90 цього ж Кодексу, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню повністю.
Щодо судового збору, то згідно ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України такий відшкодовується позивачу в повному обсязі.
Окрім того, позивачем заявлену вимогу про стягнення витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката, в сумі 4700,00 грн.
Відповідно до ч.1 ст.132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (п.1 ч.3 ст.132 КАС України).
Згідно ч.ч.1-5 ст.134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
За змістом ч.ч.7, 9 ст.139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Відтак, аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов'язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Суд враховує, що при визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності і необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі ст.41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
Такий підхід застосовано Великою Палатою Верховного Суду від 19.02.2020 року у справі №755/9215/15-ц.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Виходячи з аналізу вказаних правових норм вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
На підтвердження розміру витрат позивача на професійну правничу допомогу суду додано: договір про надання правової допомоги від 23.12.2021 року; акт №1 надання правової допомоги від 29.12.2021 року.
Оцінивши наявні в матеріалах справи докази складу та розміру витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для цієї справи та відповідність наданих послуг видам правової допомоги, визначеним ст.ст.19, 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а також враховуючи предмет спору, значення справи для сторін та конкретні обставини справи, яка не є складною, суті виконаних послуг, зокрема, відсутності юридичного супроводу адвоката в суді у зв'язку з розглядом справи в порядку спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні), суд вважає, що сума, заявлена до відшкодування у розмірі 4700,00 грн є надмірною та неспівмірною з фактичним обсягом наданих адвокатом послуг.
При цьому, суд враховує, що підготовка та подання позову до суду у даній справі не потребувала надмірного, значного обсягу юридичної роботи, оскільки основні доводи у даній категорії справ, викладені в численних судових рішеннях в аналогічних спорах і саме такі доводи були і відображені адвокатом при підготовці позовної заяви.
Відтак, як наслідок, з урахування критеріїв пропорційності, підставним є присудження на користь позивача за рахунок фінансування відповідача витрат на професійну правничу допомогу лише в обсязі 2000,00 грн.
Керуючись ст.ст.2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 139, 241-246, 250, 262, 291, 382, підп.15.5 п.15 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
позов задовольнити повністю.
Визнати протиправною та скасувати постанову Франківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) про відкриття виконавчого провадження №67380901 від 04.11.2021 року.
Стягнути з Франківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) (місцезнаходження: вул.Конотопська, 6, м.Львів, 79044; код ЄДРПОУ: 35009269) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_3 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) судові витрати в сумі 2908 (дві тисячі дев'ятсот вісім) гривень 00 копійок.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський оружний адміністративний суд, а у разі реєстрації офіційної електронної адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Ланкевич А.З.