17 березня 2022 рокуЛьвівСправа № 460/279/21 пров. № А/857/21958/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючий-суддя Довга О.І.,
суддя Глушко І.В.,
суддя Запотічний І.І.
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку у Збройних Силах України на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26 жовтня 2021 року (головуючий суддя Щербкова В.В., розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження) у справі № 460/279/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку у Збройних Силах України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинення певних дій, -
ОСОБА_1 (позивач) звернувся з позовом до Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку у Збройних Силах України (відповідач), в якому просив суд: визнати протиправними дії відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.02.2019 по 17.12.2020; зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.02.2019 по 17.12.2020 в сумі 33092,72грн.
В обгрунтування своєї позиції позивач зазначив, що відповідно до судового рішення йому виплачена індексація грошового забезпечення. Дане рішення було виконане 17.12.2020. Зокрема зазначає, що відповідно до статті 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Таким чином, позивач стверджує про наявність у нього права на отримання середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 33092,72грн. З наведених підстав, позивач просив позов задовольнити повністю.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 26.10.2021 року позовну заяву ОСОБА_1 до Рівненського зонального відділу Військової Служби правопорядку у Збройних силах України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинення певних дій - задоволено повністю. Визнано протиправними дії Рівненського зонального відділу Військової Служби правопорядку у Збройних Силах України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.02.2019 по 17.12.2020.
Зобов'язано Рівненський зональний відділ Військової служби правопорядку у Збройних Силах України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.02.2019 по 17.12.2020 в сумі 71037,79грн.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції Рівненський зональний відділ Військової служби правопорядку подав апеляційну скаргу. З посиланням на невірне застосування судом першої інстанції норм матеріального права просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні та ухвалити нове рішення про відмову у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 повністю. Скаржник зокрема зазначив, що з огляду на відсутність спору між сторонами щодо розміру нарахувань та виплат позивачу сум, належних при звільненні, відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин статті 117 КЗпП України. Крім того, відповідач вважає, що вказана стаття не розповсюджується на правовідносини, що виникають в порядку виконання судових рішень.
У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС), суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на наступні підстави.
ОСОБА_1 проходив військову службу у різних військових частинах з 08.09.2003 та наказом начальника Військової служби правопорядку у Збройних Силах України - начальника Головного управління ВСП (по особовому складу) №1 від 09.01.2019 звільнений з військової служби у запас за підпунктом "б" (за стоном здоров'я) відповідно до п.2 ч.5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу", а також наказом начальника Рівненського зонального відділу начальника Військової служби правопорядку у Збройних Силах України від 18.02.2019 № 38 виключений зі списків особового складу зонального відділу, з усіх видів забезпечення.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 29.09.2020 по справі № 460/4194/20 визнано протиправними дії Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку у Збройних Силах України щодо неправильного нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 з 01.01.2014 по 18.02.2019 з встановленням базового місяця - січень 2008 року та березень 2018 року та зобов'язано Рівненський зональний відділ Військової служби правопорядку у Збройних Силах України донарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2014 по 18.02.2019 з врахуванням проведеної виплати з встановленням базового місяця - січень 2008 року та березень 2018 року. Вказане судове рішення набрало законної сили 23.03.2021.
На виконання рішення суду по справі № 460/4194/20 індексацію грошового забезпечення перераховано на картковий рахунок позивача 17.12.2020 в розмірі 71450,48грн, що підтверджується наявною в матеріалах справи випискою по картковому рахунку.
21.12.2020 позивач звернувся до відповідача з заявою про нарахування та виплату середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, однак отримав відмову, оформлену листом від 12.01.2021 за № 51.
Вважаючи дії відповідача щодо відмови у виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні протиправними, позивач звернувся до суду.
Задовольняючи адміністративний позов суд першої інстанції виходив з правомірності заявлених позивачем вимог.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з наступного.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» військовою службою є державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни. У зв'язку з особливим характером військової служби військовослужбовцям надаються передбачені законом пільги, гарантії та компенсації.
Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання служби військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх службових прав у зв'язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців є Закон України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (Закон № 2011-XII).
Частинами 1-4 статті 9 Закону № 2011-XII встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Абзацом 2 частини 3 статті 9 Закону № 2011-ХІІ встановлено, що грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України від 03.07.1991 № 1282-ХІІ "Про індексацію грошових доходів населення" (Закон № 1282-ХІІ).
Згідно з статтею 2 Закону № 1282-ХІІ індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Відповідно до п. 242 Указу Президента України «Про Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України» після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік. У разі звільнення з військової служби на військовослужбовця оформлюється службова характеристика, в якій відповідний командир (начальник) визначає посаду для проходження служби у військовому резерві Збройних Сил України. Зазначена характеристика додається до особової справи військовослужбовця. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 29.09.2020 по справі № 460/4194/20 зобов'язано Рівненський зональний відділ Військової служби правопорядку у Збройних Силах України донарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2014 по 18.02.2019 з врахуванням проведеної виплати з встановленням базового місяця - січень 2008 року та березень 2018 року.
Відтак, вказаним рішенням було встановлено не проведення повного розрахунку відповідача із позивачем в день його звільнення (встановлено не виплату індексації грошового забезпечення).
Відповідно до частини першої статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
Частиною другою статті 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП, має право на відшкодування, передбаченого в цій статті, якщо спір буде вирішено на його користь.
26 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила у справі № 821/1083/17 постанову, якою касаційну скаргу Комісії з ліквідації Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі залишила без задоволення, а постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року у справі № 821/1083/17 залишила без змін.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) [у рішенні від 8 квітня 2010 року у справі Меньшакова проти України] надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Разом з тим, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того, оскільки відповідач не провів з позивачем при звільнення з військової служби остаточний розрахунок, позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Як встановлено із матеріалів справи, остаточний розрахунок з позивачем було проведено лише 22 січня 2021 року згідно виписки банку, а тому відповідач зобов'язаний нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за затримку розрахунку при звільненні - середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за період затримки обрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.
Відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Позивач просить суд стягнути з відповідача середній заробіток в розмірі 33092,72грн (з врахуванням співмірності, фактично нараховано 300840,48грн за час затримки з 18.02.2019 по 17.12.2020 виплати при звільненні зі служби індексації грошового забезпечення, присудженої рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 29.09.2020 по справі № 460/4194/20).
Згідно з випискою від 18.12.2020 по картці/рахунку, 17.12.2020 позивачеві виплачена сума індексації грошового забезпечення в розмірі 71450,48грн.
Таким чином, відповідач провів фактичний розрахунок з позивачем щодо виплати індексації грошового забезпечення поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП.
Відповідно до довідки про доходи ОСОБА_1 , розмір грошового забезпечення останнього за два останні повні місяці перед звільненням (грудень 2018 року, січень 2019 року) становив 27471,98грн.
Протягом цих двох місяців було 62 календарні дні. Виходячи з цього, середньоденний заробіток становить 27471,98грн : 62 = 443,10грн.
За період з 18.02.2019 по 17.12.2020 було 668 календарні дні, а тому, середній заробіток за час затримки виплати позивачеві при звільненні зі служби індексації грошового забезпечення, становить 295990,80грн (443,10грн х 668), а не 300840,48грн як вказує позивач у позові.
Водночас, суд вважає, що в порівнянні із виплаченою сумою індексації грошового забезпечення в розмірі 71450,48грн, суму 295990,80грн не можна вважати співмірною, оскільки вона значно перевищує суму такої індексації.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Так, застосування судом критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
З урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні даного питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019.
За приписами частини 5 статті 242 КАС України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, суд вказує на те, що при розмірі невиплаченої індексації грошового забезпечення в сумі 71450,48грн, середній заробіток за час затримки розрахунку становить 295990,80грн, що набагато перевищує розмір невиплаченої індексації, а тому суд першої інстанції вірно застосував до даних правовідносин принцип співмірності.
Зокрема, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 71450,48грн / 295990,80грн (індексація грошового забезпечення/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,24.
Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 443,10грн (середньоденна заробітна плата позивача) х 0,24 х 668 (дні затримки розрахунку) = 71037,79грн, а не 33092,72грн як про це просить позивач.
За наведених обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 71037,79грн.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції, зробивши системний аналіз положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, дійшов вірного висновку про задоволення позову, а тому апеляційну скаргу слід відхилити.
Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб'єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов'язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.
В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та прийняв рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
апеляційну скаргу Рівненського зонального відділу Військової служби правопорядку у Збройних Силах України залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26 жовтня 2021 року у справі № 460/279/21 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя О. І. Довга
судді І. В. Глушко
І. І. Запотічний