ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"18" березня 2022 р. справа № 300/7952/21
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі судді Чуприни О.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області, Державної судової адміністрації України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області, про визнання протиправними дій щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 (за винятком днів відпустки) із застосуванням статті 29 Закону України "Про державний бюджет України на 2020 рік", та зобов'язання провести перерахунок такої винагороди за вказаний період, обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України і статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", та виплату недоотриманої частини, -
ОСОБА_1 (надалі по тексту також - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася в суд з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області (надалі по тексту також - відповідач-1, Територіальне управління ДСА в області), Державної судової адміністрації України (надалі по тексту також - відповідач-2, ДСА України), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області (надалі по тексту також - третя особа, Головне управління Держказначейства області), про визнання протиправними дій щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 (за винятком днів відпустки) із застосуванням статті 29 Закону України "Про державний бюджет України на 2020 рік", та зобов'язання провести перерахунок такої винагороди за вказаний період, обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України і статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", та виплату недоотриманої частини.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 , Указом Президента України від 14 жовтня 2002 року №926/2002, призначено на посаду судді Болехівського міського суду Івано-Франківської області (надалі по тексту також - Болехівський міський суд) строком на п'ять років. В подальшому Постановою Верховної ради України від 22 травня 2008 року №300/VI позивача призначено на посаду судді того ж суду, безстроково. Наказом голови Болехівського міського суду №02-09/04 від 23 січня 2019 року "Про виплату щомісячної доплати за вислугу років ОСОБА_1 " позивачу встановлено щомісячну доплату за вислугу років в розмірі 60 відсотків посадового окладу з 01.02.2019. Згідно наказу Болехівського міського суду №02-09/33 від 17.06.2020 позивач приступила до обов'язків голови Болехівського міського суду Івано-Франківської області. За період з 1 січня 2020 року до 18 квітня 2020 року ОСОБА_1 нарахована суддівська винагорода, для визначення розміру якої використовувався посадовий оклад виходячи з 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2020 року, доплати за вислугу років в розмірі 60% від посадового окладу судді. Проте, 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, за змістом якої у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому, у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Як визначено статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також, зокрема, при нарахуванні суддівської винагороди. У зв'язку із таким правовим регулюванням, ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 здійснено нарахування та виплату суддівської винагороди із застосуванням статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", тобто виходячи із 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. На переконання позивача, відповідач, нараховуючи та виплачуючи йому суддівську винагороду за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 із застосуванням статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", як суб'єкт владних повноважень діяв в порушення вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Внаслідок вказаних дій мало місце порушення прав ОСОБА_1 на належну суддівську винагороду, розмір якої встановлений законом про судоустрій, що спричинило обмеження гарантій незалежності судді. Серед іншого, позивач покликається на правові висновки Конституційного Суду України, сформованих у рішенні від 28.08.2020 за №10-р/2020. Тому дії відповідача, за аргументами позивача, слід визнати протиправними і зобов'язати нарахувати та виплатити недоплачений розмір суддівської винагороди за спірний період.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10.12.2021 на підставі статей 260-261 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі по тексту також - КАС України) відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін за наявними матеріалами (а.с.32-33).
Відповідач-1 скористався правом подання відзиву на позовну заяву від 23.12.2021 за №06-03/1450/21, який надійшов на адресу суду 24.12.2021 (а.с.41-44). У відзиві відповідач-1 заперечив доводи позивача, наведені у позовній заяві, вказавши на їх необґрунтованість та безпідставність, зазначаючи наступне. Так, частинами 1 і 3 статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону №553-IX) установлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому, у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Обмеження встановлене в частині першій цієї статті застосовується, серед іншого, і до суддівської винагороди. Таким чином, нарахована заробітна плата, грошове забезпечення працівників, суддівська винагорода суддів за спірний період обмежувалася максимальним розміром 47 230,00 гривень на місяць. Відповідач-1 покликається на положення частин 2 і 3 статті 95 Конституції України, статті 4, частини 1 і 2 статті 23 Бюджетного кодексу України, за змістом яких виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави. Будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, а останні встановлюються Законом про Державний бюджет України. З урахуванням вказаного, на думку відповідача-1, Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, не мало правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону №553-IX).
Конституційний Суд України ухвалюючи рішенням від 28.08.2020 за №10-р/2020 і визнаючи такими, що не відповідають Конституції України положення частин 1 і 3 статті 29 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік (у редакції Закону №553-IX), не визначив будь-яких особливостей застосування чи виконання такого рішення та зазначив лише, що положення Закону визнані неконституційними втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом цього рішення. Вказане кореспондується із положеннями статті 152 Конституції України та статті 91 Закону України "Про Конституційний Суд України". Спірна виплата суддівської винагороди мала місце до прийняття коментованого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до прийняття такого рішення. В силу коментованого в період з 18.04.2020 до 27.08.2020 положення частин 1, 3 статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" були чинними і на підставі них здійснювалось нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди. Відтак, рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 не може бути підставою для задоволення позовних вимог. На підставі вказаного відповідач-1 просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
Державна судова адміністрація України не скористалася правом на подання відзиву на позов, а Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області правом на подання пояснень щодо позову чи відзиву.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, вивчивши зміст позовної заяви, відзиву відповідача-1 на позов, дослідивши і оцінивши в сукупності зібрані по справі докази, якими сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення проти них, проаналізувавши зміст норм матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, судом встановлено наступні обставини.
Указом Президента України "Про призначення суддів" від 14 жовтня 2002 року №926/2002 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Болехівського міського суду Івано-Франківської області строком на п'ять років (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/926/2002#Text) (а.с.10-11).
Наказом Івано-Франківського обласного управління юстиції від 31.10.2002 за №03-01/116 встановлено ОСОБА_1 посадовий оклад згідно штатного розпису із виплатою надбавки за вислугу років в розмірі 15 відсотків від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас (а.с.21).
В подальшому, 28 вересня 2017 року, Постановою Верховної ради України "Про обрання суддів" від 22 травня 2008 року №300/VI ОСОБА_1 безстроково призначено на посаду судді того ж суду (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/300-VI#Text) (а.с.12-18).
23 січня 2019 року наказом голови суду №02-09/04 "Про виплату щомісячної доплати за вислугу років ОСОБА_1 " позивачу встановлено щомісячну доплату за вислугу років в розмірі 60 відсотків посадового окладу з 01.02.2019 (а.с.22).
Згідно наказу Болехівського міського суду №02-09/33 від 17.06.2020 "Про обрання на посаду голови Болехівського міського суду Івано-Франківської області" позивач приступила до обов'язків голови Болехівського міського суду Івано-Франківської області (а.с.23).
За період з 1 січня 2020 року до 18 квітня 2020 року ОСОБА_1 була нарахована суддівська винагорода, для визначення розміру якої використовувався посадовий оклад, виходячи з 30-ти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020, а також доплати за вислугу років в розмірі 60% від посадового окладу судді.
12.03.2020 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 за №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", якою з 12.03.2020 на усій території України встановлено карантин.
Надалі, з 18.04.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020 за №553-VI (надалі по тексту також - Закон №553-VI, Закон №553-ІХ від 13.04.2020), яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, згідно якої установлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 за №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України положення частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14.11.2019 за №294-ІХ зі змінами; абзацу 9 пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020 за №553-ІХ.
За доводами позивача в період з квітня по серпень 2020 року остання отримувала суддівську винагороду в обмеженому розмірі у зв'язку із застосуванням відповідачем положень статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Позивач вказує на відомості, які містяться у розрахункових листах за квітень 2020 року (№165570), за травень 2020 року (№168290), за червень 2020 року (№171958), за липень 2020 року (№175114) і за серпень 2020 року (№179401), стверджуючи про обмеження суддівської винагороди у її виплаті в період з квітня по серпень 2020 року, виходячи із змін до Державного бюджету України на 2020 рік, введених в дію Законом №553-VI, розмір якої становить 201 234,30 гривень (а.с.25-29).
Вважаючи такі дії відповідач-1 щодо нарахування та виплати суддівської винагороди протиправними, ОСОБА_1 звернулася до суду за захистом своїх прав на належну суддівську винагороду, розмір якої визначено законом про судоустрій.
Надаючи правову оцінку публічно-правовим відносинам, суд виходить із наступних підстав та мотивів.
У відповідності до вимог пункту 3 частини 1 статті 244 КАС України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин, суд зазначає, що при вирішенні даної справи керується нормами Законів та підзаконних нормативно-правових актів в тій редакції, яка чинна на момент виникнення чи дії конкретної події, обставини і врегулювання відповідних відносин.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина 2 статті 19 Конституції України).
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Так, статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Кожному на підставі статі 43 Конституції України гарантує право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України (стаття 126 Конституції України).
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
За правилами частини 1 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 за №1402-VIII (надалі по тексту також - Закон №1402-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з частиною 2 статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Пунктом 1 частини 3 статті 135 Закону №1402-VIII регламентовано базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду, що складає 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до частини 9 статті 135 Закону №1402-VIII обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
Фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України (частина 1 статті 148, частина 1 статті 149 Закону №1402-VIII).
Як уже зазначено судом вище 18.04.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020 за №553-VI, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29 наступного змісту.
Так, у відповідності до статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14.11.2019 за №294-IX (в редакції до 28.08.2020), установлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в Операції об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
За доводами відповідача та виходячи із змісту розрахункових листів за квітень 2020 року (№165570), за травень 2020 року (№168290), за червень 2020 року (№171958), за липень 2020 року (№175114) і за серпень 2020 року (№179401), суддівська винагорода ОСОБА_1 за період з квітня 2020 року по серпень 2020 року нараховувалась та виплачувалась з урахуванням обмежень встановлених статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (а.с.25-29). Така обставину не заперечується відповідач.
Як пояснила позивач їй не виплачено суддівську винагороду у загальному розмірі 201 234,30 гривень (з урахуванням періоду відпустки), в тому числі: за квітень 2020 року - 20 444,19 гривень; за травень 2020 року - 39 543,37 гривень; за червень 2020 року - 56 503,70 гривень; за липень 2020 року - 54 757,04 гривень; за серпень 2020 року - 29 986,00 гривень (а.с.3).
Проте, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 за №10-р/2020 (надалі по тексту також - Рішення) визнано такими, що не відповідають Конституції України положення частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14.11.2019 за №294-ІХ зі змінами; абзацу дев'ятого пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону України "Про внесення змін до Закону України" Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020 року №553-ІХ.
При вирішенні питання щодо конституційності оспорюваних положень Закону №294-IX, Конституційний Суд України виходив із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року №6-рп/2007).
Аналогічно, виходячи з того, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України (надалі по тексту також - Кодекс), так само, як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, що обумовлено положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, Конституційний Суд України в Рішенні від 27.02.2020 за №3-р/2020 дійшов висновку про неможливість внесення Кодексом зміни до інших законів України, зупиняти їх дію або скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, яке є предметом спеціального регулювання іншими законами України (абзац восьмий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
З врахування викладеного, Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.
Крім того, в рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020 за №10-р/2020 констатовано, що юридичну визначеність слід розуміти через такі її складові елементи як чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування) (абзац п'ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року №1-р/2020). Установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування), передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України (частини перша, третя статті 29 Закону №294), є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права.
Згідно з частиною 1 статті 113 Конституції України, частиною 1 статті 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Тобто, оспорюваними положеннями статті 29 Закону №294-IX заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади.
Серед іншого, у вищезазначеному рішенні Конституційний Суд України звернув увагу на те, що згідно з Конституцією України виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (пункт 14 частини першої статті 92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (частини перша, друга статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення частини першої, частина друга статті 130). Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення від 24 червня 1999 року №6-рп/99, від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005, від 18 червня 2007 року №4-рп/2007, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 3 червня 2013 року №3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року №10-рп/2013, від 8 червня 2016 року №4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, від 18 лютого 2020 року №2-р/2020, від 11 березня 2020 року №4-р/2020).
Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11.03.2020 за №4-р/2020).
Отже, обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності суддів.
Суд враховує, що Рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 за №10-р/2020 зазначено про необхідність компенсувати відповідними виплатами, встановленні обмеження суддівської винагороди.
Окрім цього, Конституційний Суд України дійшов висновку, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії втрачені у зв'язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України (пункт 4.3 рішення від 28.08.2020 за №10-р/2020).
Конституційний Суд в першу чергу виходив із приписів частини 2 статті 130 Конституції України, за правовим регулюванням якої питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентується виключно статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що, у свою чергу, виключає можливість застосування до правовідносин стосовно суддівської винагороди норм інших законів.
Правове визначення положень частини 2 статті 130 Конституції України свідчить, що жодний інший закон, окрім закону про судоустрій, не може містити норм щодо врегулювання суддівської винагороди, в тому числі такі інші закони не можуть містити бланкетні норми, які підміняють, змінюють чи врегульовують правовий зміст поняття суддівської винагороди, розміру такої винагороди чи будь-яких її складових.
Єдиним винятком в такому випадку є норми закону, на які безпосередньо відсилає сам закон про судоустрій, або який має (містить в собі) правові поняття, що визначаються іншими законом.
У випадку внесення законодавцем змін до законів щодо понять відповідних правових інститутів, які безпосередньо визначають "юридичний зміст" і "склад" суддівської винагороди або "базовий розмір посадового окладу судді", а також порядок "нарахування винагороди у розмірі, що не перевищує певні величини/значення", то такі зміни в силу вимог частини 2 статті 130 Конституції України одночасно вносяться в закон про судоустрій.
Відтак, на переконання суду у даній адміністративній справі, норми Закону від 13.04.2020 за №553-VI можуть бути застосовані лише після внесення відповідних змін чи доповнень до Закону №1402-VIII. Однак, відповідних змін до Закону №1402-VIII не вносилося, а сам Закон від 13.04.2020 за №553-VI, як вірно зазначає позивач, не є законом про внесення змін до Закону №1402-VIII.
Безпідставними є посилання представника відповідача-1 на дію в часі (з 18.04.2020 по 27.08.2020) невизнаного не конституційним Закону від 13.04.2020 за №553-VI, так як у спірних правовідносинах до визначення розміру і порядку виплати суддівської винагороди він не підлягає застосуванню взагалі.
Територіальне управління ДСА України в області не пояснила про причини виконання положень Закону від 13.04.2020 за №553-VI і про причини не виконання частини 2 статті 130 Конституції України, статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а також те, чому перевагу у спірному випадку надано саме нормам неспеціалізованого нормативно-правового акта.
Як вже зазначалося, на конституційному рівні (статті 130 Конституції України) законодавцем закріплено фінансове забезпечення судді в розмірі суддівської винагороди, яка визначається виключно відповідним законом про судоустрій, при цьому матеріальне забезпечення судді є невід'ємною частиною гарантій незалежності суддівської влади.
За змістом позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 08.04.2016 за №4-рп/2016, конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною 1 статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.
Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині 1 статті 55 Конституції України.
Відповідно до Європейської хартії про закон "Про статус суддів" від 10 липня 1998 року рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1).
Як зазначав Конституційний Суд України у Рішенні від 3 червня 2013 року №3-рп/2013 конституційний принцип незалежності суддів означає, в тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя.
Ухвалюючи рішення від 04.12.2018 у справі № 11-р/2018 Конституційний Суд України виходив із того, що обов'язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов'язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював свою аналогічну правову позицію стосовно забезпечення гарантій незалежності суддів, зокрема в рішеннях від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008.
Згідно з зазначеними рішеннями Конституційного Суду України, визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу та поширюються на всіх суддів України. Такими гарантіями є, у тому числі, надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо).
Особливу увагу слід акцентувати на правовій позиції Конституційного Суду України, згідно з якою грошове утримання судді спрямоване на забезпечення гідного його статусу життєвого рівня, оскільки суддя обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу.
Пунктом першим Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, визначено, що "незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни; усі державні та інші установи зобов'язані шанувати незалежність судових органів і дотримуватися її".
Згідно з частиною 2 статті 1 Загальної (Універсальної) хартії судді, ухваленої 17 листопада 1999 року Центральною Радою Міжнародної Асоціації Суддів в Тайпеї (Тайвань), незалежність судді є важливою умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Незалежність є неподільною.
Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на міжнародному рівні повинні поважати, захищати та охороняти цю незалежність.
Звуження матеріальних гарантій для суддів у цілому призводить до порушення права особи на справедливий судовий розгляд.
У Рішенні Європейського суду з прав людини (надалі по тексту також - ЄСПЛ, Суд) від 26 квітня 2006 року "Зубко та інші проти України" (заяви №№3955/04, 5622/04, 8538/04 та 11418/04) зазначено, що, на думку Суду, неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не зазнавати тиску та впливу на поведінку (пункт 68). Також ЄСПЛ дійшов висновку, що неспроможність гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, в якій вони залишились, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном (пункт 69).
Пункт 42 вказаного Рішення також містить витяг з Пояснювального меморандуму до Рекомендації Комітету Міністрів № (94) 12 "Незалежність, дієвість та роль суддів", у пункті 29 якого зазначено, що статус та винагорода є важливими факторами, які визначають належні робочі умови. Статус суддів повинен відповідати високому положенню їх професії, і їх винагорода має становити достатню компенсацію за їх тягар обов'язків. Ці фактори є невід'ємними умовами незалежності суддів, особливо для розуміння важливості їх ролі як суддів, що виражається у вигляді належної поваги та адекватній фінансовій винагороді.
Європейським судом з прав людини, зокрема, у рішенні по справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) викладено правову позицію та зауважено, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 Рішення Суду). У зв'язку з цим, ЄСПЛ, у вказаній справі не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів, якими встановлені відповідні доплати та пільги з бюджету, і які є діючими, та Закону України "Про Державний бюджет" на відповідний рік, де положення останнього, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон.
Також, Європейський Суд з прав людини у справі "Yvonne van Duyn v. Home Office" (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) зазначив щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань (недофінансування) для уникнення відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію чи прийняли закон, то така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.
Отже, забезпечення державою достойної оплати праці судді є запорукою дотримання гарантій права особи на розгляд справи незалежним і безстороннім судом та збереження справедливого балансу між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права особи.
Статтею 151 Закону №1402-VIII визначено, що Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.
Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів (частина 3 статті 148 Закону №1402-VIII).
Відтак, в силу коментованих приписів Державна судова адміністрація України і її територіальні органи як спеціальні суб'єкти владних повноважень в першу чергу зобов'язані керуватися положеннями законодавства про судоустрій, зокрема, положеннями статті 130 Конституції України і статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Конституційно-правове регулювання спірних правовідносин свідчить, що законодавець, в тому числі відповідні органи виконавчої влади (Державна судова адміністрація України і її територіальні органи), маючи повноваження щодо визначення розміру, складових, умов і порядку випалити суддівської винагороди, виходячи з фінансових можливостей державного бюджету, повинні враховувати, що Конституція України і чинне спеціальне законодавство, яке регулює питання оплати суддівської винагороди, містить імперативний припис щодо вичерпного переліку джерел, які мають регулювати ці відносини, а саме закон про судоустрій, а не інші нормативно-правові акти.
Застосування закону, який на переконання відповідача, визначає спеціальний, тимчасовий порядок нарахування (обчислення) і виплати суддівської винагороди, що не врегульовано законом про судоустрій (частина 2 статті 130 Конституції України), тобто в іншому нормативно-правову акті, свідчить про порушення принципу "якості закону".
Суд зазначає, що "якість закону" є автономним поняттям, створеним Європейським Судом з прав людини у процесі тлумачення положень Конвенції. Вимоги до якості закону проілюстровані у справі "Корецький та інші проти України" (заява №40269/02). Зокрема, в пунктах 46-47 рішення Суд дійшов такого висновку: навіть припускаючи, що положення закону було правильно розтлумачене судами та втручання базувалося на формальній підставі, закріпленій у національному законодавстві, Суд нагадує, що вислів "передбачений законом" у пункті 2 статті 11 Конвенції не тільки вимагає, аби дія, яка оскаржується, була передбачена національним законодавством, а й також містить вимогу щодо якості закону.
Відповідно до позиції Європейського Суду з прав людини чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (рішення Суду у справі "Броньовський проти Польщі", заява №31443/96).
Таким чином, з огляду на суперечливість положень Закону 13.04.2020 за №553-VI, яким передбачена інша розрахункова величина поняття "розміру суддівської винагороди", суд вважає, що для обчислення розміру суддівської винагороди такі положення Закону застосовуватися не можуть, виходячи також із принципу "якості закону".
Частиною 2 статті 2 КАС України законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Так, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
З урахуванням вищевикладеного суд вважає, що відповідачі, нараховуючи і виплачуючи в квітні-серпні 2020 року позивачу суддівську винагороди, діяли не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, чим порушив право ОСОБА_1 на встановлений статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" розмір суддівської винагороди.
Відповідно до частини 1-3 статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Виходячи з наведених вимог процесуального права та враховуючи те, що стаття 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" в частині суддівської винагороди не відповідає Конституції України, суд до спірних правовідносин застосовує норми Конституції України, як норми прямої дії.
Так як Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" та Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року №553-IX не є законами про судоустрій, не є складовою спеціального законодавства про судоустрій та статус суддів, ці Закони жодним чином не можуть регулювати та визначати розмір суддівської винагороди, умови її виплати, так як це є порушенням прямих норм Конституції України та прийнятих у їх розвиток приписів статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Доводи відповідача-1 щодо можливості Територіальне управління ДСА України в області проводити нарахування і виплати суддівської винагороди лише в рамках бюджетного законодавства та в межах бюджетних асигнувань на поточний фінансовий рік не спростовують висновки суду про необхідність застосування при нарахуванні і виплаті суддівської винагороди норм Конституції України та спеціального закону, яким є Закон №1402-VIII.
Суд не приймає до уваги посилання представника Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області на приписи Бюджетного кодексу України в частині того, що розпорядники бюджетних коштів, до яких відновиться і відповідач, беруть бюджетні зобов'язання та проводять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, передбачених кошторисами.
З даного приводу необхідно в чергове зазначити, що в силу вимог частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (надалі по тексту також - Конвенція) та практику Суду як джерело права.
Вкотре у даній справі суд покликається на рішення по справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) Європейським Судом з прав людини, яким сформовано правову позицію, відповідно до якої органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що аргументи відповідача-1 про відсутність механізму реалізації законодавчого положення, відсутність бюджетних асигнувань та відсутність коштів, як причина невиконання взятих державою на себе зобов'язань, не можуть бути підставою для невиконання вимог закону.
Більше того, відповідачі не довели перед судом, що статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" в редакції Закону від 13.04.2020 року №553-ІХ в розумінні вимог частини 9 статті 135, частини 1 статті 148, частина 1 статті 149 Закону №1402-VIII мало місце зміна (зменшення) фінансування Болехівського міського суду Івано-Франківської області згідно з відповідним кошторисами і щомісячними розписами видатків на 2020 рік, в тому числі зменшено такому суду чи Територіальному управлінню ДСА України в області річні обсяги видатків на поточний фінансовий рік в частині забезпечення виплати суддівської винагороди в межах окремого коду економічної класифікації видатків.
Окрім вказаного, суд критично оцінює посилання відповідача-1 на рішення Ради суддів України №22 від 24.04.2020 року, оскільки метою прийняття даного рішення була не "легітимізація" обмеження суддівської винагороди, встановленого Законом №553-ІХ від 13.04.2020, а реагування на факт набрання чинності цього Закону, окремі положення якого, на думку органу суддівського самоврядування, є неконституційним (абзац 4 рішення), для того, аби надавши роз'яснення уникнути спірних питань у його застосуванні.
Також є безпідставними посилання відповідача-1 на рішення Конституційного Суду України щодо збалансованості бюджету України та щодо того, що соціально-економічні права громадян не є абсолютними, оскільки ці рішення жодним чином не стосуються гарантій суддівської незалежності, однією з яких є суддівська винагорода.
Крім того, суд зазначає, чинність норм Закону №553-ІХ не може виправдовувати їх правомірність, адже, як вже зазначалося, при нарахуванні та виплаті позивачу суддівської винагороди відповідач-1 повинен був керуватися нормами частини другої статті 130 Конституції України та статті 135 Закону №1402-VIII, які не зазнали змін у зв'язку із прийняттям Закону №553-ІХ від 13.04.2020.
Не може бути врахована судом аргументи Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області, викладені у відзиві на позовну заяву, зокрема, щодо практики застосування нормативно-правових актів у випадку колізії.
Відповідно до пункту 1 листа Міністерства юстиції України від 26.12.2008 за №758-0-2-08-19 "Щодо практики застосування норм права у випадку колізії" у разі існування неузгодженості між нормами, виданими одним і тим самим нормотворчим органом, застосовується акт, виданий пізніше, навіть якщо прийнятий раніше акт не втратив своєї чинності. Така неузгодженість може виникнути внаслідок того, що прийняття нової норми не завжди супроводжується скасуванням "застарілих" норм з одного й того ж питання.
На думку суду, Територіальне управління ДСА України в області безпідставно та необґрунтовано застосовує до спірних правовідносин практику вирішення колізії між нормами права при неузгодженості між нормами статті 135 Закону №1402, яка імперативно визначає розмір суддівської винагороди, будучи спеціальним нормативно-правовим актом, із прямим застереженням в частині 1 цієї статті про те, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, та нормами Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону №553-ІХ), які встановлюють обмеження у виплаті суддівської винагороди, яким апріорі не може визначатися розмір суддівської винагороди.
В контексті досліджуваного питання суд виходить із того, що порядок подолання правових колізій шляхом застосування принципу, відповідно до якого новий закон скасовує положення закону, прийнятого раніше, може бути застосований тільки у разі, якщо обидва ці закони регулюють аналогічні види правовідносин та містять суперечливі між собою положення.
Натомість Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону №553-ІХ) не регулює питання "нарахування" та "виплати" суддівської винагороди, а містить норми щодо "застосування обмежень у виплаті" такої, що виключає правомірність посилання відповідача на вказане правило.
Інші аргументи відповідача-1 відхиляються судом з підстав, вже вказаних у даному судовому рішенні.
Таким чином, суд вважає, що обмежуючи розмір суддівської винагороди позивача шляхом застосування Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами, внесеними на підставі Закону України №553-ІХ, відповідач-1, як суб'єкт владних повноважень і належний розпорядник бюджетних коштів, вчинив дії, які порушують права та гарантії незалежності судді.
У зв'язку з наведеним, оскаржені дії відповідача-1 є протиправними, оскільки вони суперечать вимогам частини 2 статті 130 Конституції України, статті 135 Закону №1402-VIII та звужують охоронювані права і інтереси позивача внаслідок істотного зменшення суддівської винагороди, яку остання отримувала до 18.04.2020.
Згідно пункту 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 за №10-р/2020, положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року №294-IX зі змінами, Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року №553-IX, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Вказане дає підстави для висновку вважати протиправними дії відповідача-1 щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди із застосуванням обмеження, встановленого статтею 29 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік із змінами, внесеними Законом №553-ІХ, саме за період з 18.04.2020 по 27.08.2020
Щодо питання про обрання ефективного способу захисту порушеного права позивача суд враховує наступне.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 22 Бюджетного кодексу України Державна судова адміністрація України є головним розпорядником бюджетних коштів.
В силу правового регулювання положень частини 5 статті 22 Бюджетного кодексу України головний розпорядник бюджетних коштів затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством; здійснює управління бюджетними коштами у межах встановлених йому бюджетних повноважень, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів, організацію та координацію роботи розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів у бюджетному процесі.
Відповідно до пунктів 1, 4 Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого Рішенням Вищої ради правосудця від 17 січня 2019 року №141/0.15-19 (надалі по тексту також - Положення), ДСА України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом.
Згідно з підпунктами 1, 2 пункту 5 Положення основними завданнями ДСА України є організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом; забезпечення належних умов діяльності судів, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України та органів суддівського самоврядування в межах повноважень, визначених законом.
Отже, виплаті будь-яких коштів Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області передує їх виділення головним розпорядником бюджетних коштів - Державною судовою адміністрацією України.
01.01.2021 набрав чинності наказ Міністерства фінансів України "Про затвердження Змін до Інструкції щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету" від 27.10.2020 №636 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 13 листопада 2020 року за №1130/35413), відповідно до якого КЕКВ 2.1. Код 2100 Оплата праці і нарахування на заробітну плату , який включає в себе КЕКВ 2111 Заробітна плата, доповнено новим підрозділом - 2.1.1.3. Код 2113 Суддівська винагорода, за яким виділяються бюджетні призначення для виплати таких видатків бюджету: 1) суддівська винагорода за встановленими посадовими окладами; надбавка за вислугу років; доплата за перебування на адміністративній посаді в суді, доплата за науковий ступінь, доплата за роботу, що передбачає доступ до державної таємниці; 2) допомога на оздоровлення в розмірі посадового окладу під час надання щорічної відпустки; 3) вихідна допомога у разі виходу у відставку.
Отже, в 2021 році (на відміну від 2020) бюджетні видатки на виплату суддівської винагороди здійснюються не за КЕКВ 2111 Заробітна плата (за яким і надалі фінансуються видатки на виплату заробітної плати працівникам апарату суду), а за новим КЕКВ 2113 Суддівська винагорода.
Для виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів в державному бюджеті України передбачена спеціальна бюджетна програма КПКВ 0501150 Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів, розпорядником якої є ДСА України. Водночас для Територіального управління ДСА в Івано-Франківській області не передбачено бюджетних видатків чи окремих бюджетних програм для виконання рішень судів на користь судді (позивача).
Відповідно до Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року №845 у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою.
Відтак, ефективним способом захисту прав позивача буде стягнення недоплаченої позивачу суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно (за вирахуванням податків та зборів) за рахунок бюджетної програми КПКВ 0501150 Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів, розпорядником якої є ДСА України.
При цьому суд зазначає, що учасниками справи факт недоплати суддівської винагороди у вказаний період визнається і не заперечується.
З приводу позовної вимоги щодо звернення до негайного виконання рішення суду в частині присудження виплати суддівської винагороди в межах стягнення суми за один місяць, суд зазначає таке.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України під час ухвалення рішення суд вирішує чи є підстави допустити негайне виконання рішення.
Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його ухвалення, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів позивача.
Перелік судових рішень, які виконуються негайно, визначений статтею 371 Кодексу адміністративного судочинства України.
Негайно, серед іншого, виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць (пункт 2 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України).
Інститут негайного виконання рішення суду про виплату заробітної плати за один місяць, виконує функцію запобіжника позбавлення особи засобів існування на час вирішення юридичного спору.
Таким чином, у пункті 2 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України йдеться про негайне виконання стягнення заробітної плати у разі позбавлення працівника такої заробітної плати.
У цій же справі не йде мова про позбавлення позивача заробітної плати, позбавлення його засобів існування, оскільки спірні правовідносини виникли у зв'язку з виплатою суддівської винагороди в неналежному розмірі.
Враховуючи викладене, суд не вбачає підстав для звернення до негайного виконання рішення суду в цій справі в частині присудження виплати суддівської винагороди в межах стягнення суми за один місяць.
Позивач також просить встановити судовий контроль за виконанням судового рішення, у випадку задоволення позову.
В цьому контексті суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Таким чином, необхідність встановлення судового контролю за виконанням судового рішення вирішується судом залежно від обставин кожної адміністративної справи та є його правом, а не обов'язком.
Відповідно до частини 1 статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.
Принцип обов'язковості судового рішення також закріплений у статті 14 КАС України, згідно з якою судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Відтак, оскільки судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим до виконання, а судом не встановлено обставин, які б ставили під сумнів добросовісність відповідачів при виконанні рішення суду у цій справі, суд не вбачає підстав для покладення на відповідача-1 обов'язку подати звіт про виконання судового рішення у відповідності до вимог статті 382 КАС України.
Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В той же час, в адміністративному судочинстві діє принцип офіційності, який полягає в активній позиції суду щодо з'ясування всіх обставин у справі (пункт 4 частини 3 статті 2, частини 2, 4 статті 9, частина 3 статті 77, частина 6 статті 94 КАС України).
Суд вжив всіх заходів на з'ясування обставин, які мають значення для даної справи, в тому числі витребував додаткові пояснення і докази з власної ініціативи.
Таким чином, на думку суду, відповідачами не доведено правомірність та обґрунтованість бездіяльності щодо невиплати позивачу суддівської винагороди у повному розмірі, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд зазначає, що позивач на підставі пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнена від сплати судового збору під час розгляду справи.
Згідно вимог абзацу 2 частини 5 статті 139 КАС України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Аналіз вказаної правової норми свідчить, що основною умовою для стягнення судових витрат з іншої сторони на користь особи, є понесення таких витрат особою.
Суд не стягує з відповідачів витрати по сплаті судового збору, так як останні позивачем фактично не понесені.
Сторонами справи не подано до суду будь-яких доказів про понесення ними інших витрат, пов'язаних з розглядом справи, відтак у суду відсутні підстави для вирішення питання щодо їх розподілу.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року (за винятком днів щорічної відпустки) із застосуванням обмеження, встановленого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14.11.2019 №294-ІХ.
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області провести перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року (за винятком днів щорічної відпустки) обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України і статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 за №1402-VIII.
Стягнути за рахунок бюджетної програми КПКВ 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів", розпорядником якої є Державна судова адміністрація України, на користь судді Болехівського міського суду Івано-Франківської області ОСОБА_1 недоотриману за квітень, травень, червень, липень та серпень 2020 року суддівську винагороду, з утриманням при виплаті передбачених законом податків та обов'язкових платежів.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), АДРЕСА_1 ;
відповідач-1 - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області (ідентифікаційний код юридичної особи 26289647), вул. Грюнвальдська, 11, м. Івано-Франківськ, 76018;
відповідач-2 - Державна судова адміністрація України (ідентифікаційний код юридичної особи 26255795), вул. Липська, 18/5, м. Київ, 01601;
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області (ідентифікаційний код юридичної особи 37951998), вул. Дністровська, 14, м. Івано-Франківськ, 76018.
Суддя /підпис/ Чуприна О.В.