Номер провадження: 22-ц/813/1444/22
Номер справи місцевого суду: 1527/2-497/11
Головуючий у першій інстанції Кисельов В.К.
Доповідач Таварткіладзе О. М.
15.02.2022 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Таварткіладзе О.М.,
суддів: Заїкіна А.П., Князюка О.В.
за участю секретаря судового засідання: Рибачук О.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах і в інтересах малолітньої ОСОБА_2 , ОСОБА_3 адвоката Гусельщикової Марини Анатоліївни на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 11 січня 2013 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 05 листопада 2013 року по цивільній справі за позовом Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради до ОСОБА_4 , за участю третіх осіб: Одеської міської ради, Інспекції архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Одеської міської ради, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , як правонаступників ОСОБА_5 , про знесення об'єкту самочинного будівництва,
за позовом Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради до ОСОБА_6 , як правонаступника ОСОБА_7 , третя особа: Одеська міська рада про приведення об'єкту у попередній стан, знесення об'єкту самочинного будівництва,
за позовом ОСОБА_6 , як правонаступника ОСОБА_7 , ОСОБА_8 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , як правонаступників ОСОБА_5 про зобов'язання не перешкоджати у здійсненні права власності, зобов'язання демонтувати самовільну будівлю, стягнення матеріальної та моральної шкоди,
за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6 , як правонаступника ОСОБА_7 , третя особа: Управління земельних ресурсів Одеської міської ради про визначення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та власністю, знесення об'єкту самочинного будівництва, -
У жовтні 2008 року Управління архітектури та містобудування ОМР звернулось до Суворовського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_4 про знесення об'єкту самочинного будівництва, треті особи: Одеська міська рада, Інспекція архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Одеської міської ради, ОСОБА_5 .
Позовні вимоги мотивовані тим, що Управлінню архітектури та містобудування ОМР стало відомо, що ОСОБА_4 , у відсутність погодженого проекту, здійснюється самочинне будівництво житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . У зв'язку з тим, що незважаючи на обов'язкові для виконання припис Управління архітектури та містобудування ОМР та припис Інспекції ДАБК, будівництво зазначеного вище будинку не було приведено відповідачем до відповідності будівельним нормам і правилам, позивач був змушений звернутися до суду.
У жовтні 2008 року начальник Управління архітектури та містобудування ОМР звернувся до Суворовського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_7 про приведення об'єкту у попередній стан, третя особа - Одеська міська рада.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Управлінню архітектури та містобудування ОМР стало відомо, що ОСОБА_7 , у відсутність погодженого проекту, здійснюється самочинне будівництво житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . У зв'язку тим, що незважаючи на обов'язковий для виконання припис Управління архітектури та містобудування ОМР, будівництво зазначеного вище будинку не було приведено відповідачем до відповідності будівельним нормам і правилам, позивач був змушений звернутися до суду.
У травні 2008 року ОСОБА_4 звернулась до Суворовського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_7 про визначення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та власністю, третя особа: Управління земельних ресурсів ОМР.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_4 є власником 47/100 частин, а ОСОБА_7 є власником 53/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 , що розташоване на земельній ділянці, площею 513 кв. м. Позивачка стверджувала, що відповідач самовільно встановив паркан на земельній ділянці, при цьому захопив частину її земельної ділянки.
Крім того, у червні 2010 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовними вимогами до ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом знесення самочинного будівництва, обґрунтовуючи тим, що ОСОБА_7 самовільно, без належного дозволу або належного затвердженого проекту збудував двоповерховий будинок з порушенням будівельних норм та правил, на вимоги ОСОБА_4 щодо знесення вказаної самовільної споруди та привести будинок та земельну ділянку у відповідності до проекту забудови ОСОБА_7 відмовився, чим на думку ОСОБА_4 , порушив її право користування та розпорядження своєю часткою будинку.
У січні 2009 року ОСОБА_7 , ОСОБА_8 звернулися до Суворовського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про зобов'язання не перешкоджати у здійсненні права власності, зобов'язання демонтувати самовільну будівлю, стягнення матеріальної та моральної шкоди.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_7 та ОСОБА_9 є співвласниками домоволодіння по АДРЕСА_1 , ОСОБА_8 є членом сім'ї власника ОСОБА_7 . Між жилим будинком ОСОБА_7 та жилим будинком ОСОБА_4 було встановлено межу - паркан. Проте, ОСОБА_4 без погоджувальних та дозвільних документів провела забудову нового жилого будинку на межі з частиною домоволодіння ОСОБА_7 , тим самим порушив його права на здійснення ним прав власності.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 13 жовтня 2010 року цивільні справи за зазначеними вище позовними вимогами об'єднано в одне провадження.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 11 січня 2013 року позовні вимоги Управління архітектури та містобудування ОМР до ОСОБА_4 , за участю третіх осіб - Одеської міської Ради, Інспекції архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Одеської міської Ради, ОСОБА_5 про знесення об'єкту самочинного будівництва, а також за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про зобов'язання не перешкоджати у здійсненні права власності, про зобов'язання демонтувати самовільну будівлю задоволено частково.
Зобов'язано ОСОБА_4 знести за власний рахунок частину житлового будинку літ. «Д» будинку АДРЕСА_1 , а саме приміщення № 2-6, площею 27,3 кв.м, літ. №1-6, площею 24,6 кв.м., літ. № 2-11, площею 24,5 кв.м.
В задоволенні позовних вимог Управління архітектури та містобудування ОМР, ОСОБА_7 до ОСОБА_4 про знесення інших житлових приміщень будинку «Д» будинку АДРЕСА_1 - відмовлено.
Позовні вимоги Управління архітектури та містобудування ОМР до ОСОБА_7 , третя особа - Одеська міська рада про приведення об'єкту у попередній стан, знесення об'єкту самочинного будівництва, та позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_7 , третя особа -Управління земельних ресурсів ОМР про визначення порядку користування земельною ділянкою та про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та власністю, знесення об'єкту самочинного будівництва, а також позовні вимоги ОСОБА_7 , ОСОБА_8 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про стягнення матеріальної та моральної шкоди - залишено без задоволення.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішенням апеляційного суду Одеської області від 05 листопада 2013 року апеляційну скаргу Управління архітектури та містобудування ОМР задоволено частково, апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Суворовського районного суд м. Одеси від 11 січня 2013 року скасовано в частині відмови в задоволенні позову Управління архітектури та містобудування ОМР до ОСОБА_4 про знесення об'єкту самочинного будівництва та в цій частині ухвалено нове рішення, яким позов Управління архітектури та містобудування ОМР до ОСОБА_4 про знесення об'єкту самочинного будівництва задоволено. Зобов'язано ОСОБА_4 знести за власний рахунок об'єкт самочинного будівництва - житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1 . В решті рішення залишено без змін.
Не погоджуючись з рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 11 січня 2013 року та рішенням апеляційного суду Одеської області від 05 листопада 2013 року в частині вирішення позовних вимог Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради до ОСОБА_4 про знесення об'єкту самочинного будівництва, представником ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах і в інтересах малолітньої ОСОБА_2 , ОСОБА_3 адвокатом Гусельщиковою Мариною Анатоліївною була подана апеляційна скарга.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 18 липня 2019 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах і в інтересах малолітньої ОСОБА_2 , ОСОБА_3 було закрито з тих підстав, що оскаржуваним судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не вирішувалося.
Постановою Верховного Суду від 04 березня 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах і в інтересах малолітньої ОСОБА_2 , адвоката Гусельщикової М.А. задоволено, ухвалу Одеського апеляційного суду від 18 липня 2019 року скасовано, справу передано до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Скасовуючи ухвалу Одеського апеляційного суду від 18 липня 2019 року, Верховний суд виходив з того, що під час апеляційного перегляду справи, ухвалою Одеського апеляційного суду від 18 липня 2019 року замінено сторону у справі - відповідача ОСОБА_5 його правонаступниками: ОСОБА_1 і ОСОБА_3 . Підставою для заміни учасника справи стало те, що відповідач у справі за позовними вимогами ОСОБА_7 , ОСОБА_8 до ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про стягнення матеріальної та моральної шкоди - ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а ОСОБА_1 і ОСОБА_3 були його дітьми. Таким чином, до правонаступників ОСОБА_5 , померлого ще до подання вказаної апеляційної скарги - ОСОБА_1 і ОСОБА_3 перейшли всі права та обов"язки сторони у справі, у тому числі й право на оскарження судового рішення. Апеляційний суд на вказане уваги не звернув та не врахував, що при наявності ухвали суду про залучення ОСОБА_1 і ОСОБА_3 до участі у справі у якості правонаступників сторони неприпустимим є висновок про те, що судовими рішеннями питання про їх права, свободи, інтереси та обов"язки не вирішувалися.
Відповідно до ч.1 ст.352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Відповідно до ст.417 ч.1 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Звертаючись у серпні 2017 року з апеляційною скаргою на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 11 січня 2013 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 05 листопада 2013 року, адвокат Гусельщикова Марина Анатоліївна зазначала, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 з 28.07.2008 року. З 26.05.2016 року зареєстрована те мешкає її малолітня дитина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Крім того, у вказаному будинку з 28.07.2008 року зареєстрований та проживає ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Про наявність рішень суду першої та апеляційної інстанції про знесення будинку, в якому вони проживають, апелянти дізналися від сусідів, після чого негайно через свого представника ОСОБА_10 звернулися до суду першої інстанції із заявою про ознайомлення з матеріалами справи та 08.08.2017 року отримали копії судових рішень.
Оскаржувані рішення в частині зобов"язання ОСОБА_11 знести самочинно збудований будинок порушує права ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , як осіб, які з 2008 року мають право постійного користування житловим будинком по АДРЕСА_1 та крім того, порушують права малолітньої ОСОБА_2 , 2015 року народження, яка з травня 2016 року проживає за вказаною адресою.
Крім того, як зазначає апелянт, Управління архітектури та містобудування ОМР звернулося до суду як суб"єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення архітектурно-будівельного контролю у зв"язку з порушенням забудовником ОСОБА_4 вимог законодавства з питань будівництва, містобудування та архітектури, тому в даному випадку відносини між сторонами про знесення самочинного будівництва є публічно-правовими і повинні розглядатися за правилами КАС України.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не брали участі у розгляді цієї справи. 18 липня 2019 року під час розгляду їх апеляційної скарги, вони були залучені апеляційним судом до участі у справі, як правонаступники ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_5 , який являвся їх батьком. При цьому, спадкова справа відносно померлого ОСОБА_5 не відкривалася, а ОСОБА_1 та ОСОБА_3 вступили у спадщину, як діти спадкодавця, які проживали з ним за однією адресою.
Таким чином, до правонаступників ОСОБА_5 , померлого ще до подання апеляційної скарги, - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перейшли всі права та обов"язки сторони у справі, у тому числі й право на оскарження судових рішень.
Про оскаржувані рішення, апелянти дізналися у серпні 2017 року та 14 серпня 2017 року подали апеляційну скаргу, що підтверджується матеріалами справи.
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, в тому числі і в частині порушення правил предметної підсудності, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.
Частиною 3 ст. 3 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII).
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів".
Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 5 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) у порядку адміністративного судочинства.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Таким чином, визначальним критерієм віднесення справи до справ адміністративної юрисдикції є наявність стороною у справі суб'єкта владних повноважень та виконання ним у спірних відносинах управлінських функцій.
Водночас за приписами п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України від 20 травня 1999 року N 687 XIV "Про архітектурну діяльність" для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об'єктів архітектури, додержання суб'єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд.
Частиною 3 ст. 6 Закону N 3038-VI визначені органи архітектурно-будівельного контролю, до яких належать, зокрема, виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад.
Згідно з підп. 1 п. "б" ч. 1 ст. 31 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" виконавчим органам міських рад делеговано повноваження у галузі будівництва, а саме: надання (отримання, реєстрація) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів у випадках та відповідно до вимог, встановлених Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності".
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що Управління ДАБК є суб'єктом владних повноважень, оскільки здійснює делеговані повноваження, а тому юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за участю виконавчих органів з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад, які виникають під час виконання повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю.
Зі змісту ч. 4 ст. 5 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) вбачається, що до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, в яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні особи в чітко визначених законами України випадках.
За змістом ст. 41 Закону N 3038-VI державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об'єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом. Позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставами для проведення позапланової перевірки є, зокрема, виявлення факту самочинного будівництва об'єкта.
Згідно із ч. 1 ст. 38 Закону N 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням.
Проаналізувавши зміст ч. 1 ст. 38 та п. 3 ч. 4 ст. 41 Закону N 3038-VI колегія суддів дійшла висновку, що орган державного архітектурно-будівельного контролю у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, уповноважений видати припис про усунення порушень, у тому числі шляхом знесення самочинного збудованого об'єкта. Цей припис є обов'язковою передумовою для можливості контролюючого органа на звернення до суду на підставі ч. 1 ст. 38 вказаного Закону у зв'язку з його невиконанням. І, враховуючи положення ч. 4 ст. 5 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), такий позов повинен розглядатись в порядку адміністративного судочинства.
Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року, справа № 522/5487/17.
Дії органу державного архітектурно-будівельного контролю здійснюються ним як суб'єктом владних повноважень послідовно в чітко визначеному порядку. Зокрема такий орган, що наділений контролюючими функціями, видає припис, який є обов'язковим до виконання і може бути оскаржений до суду. Оскільки дії щодо видання припису є публічно-правовими, то і подальше звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта зумовлено правовідносинами публічно-правового характеру й повинно розглядатись у порядку адміністративного судочинства.
Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкту самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє не з метою захисту своїх приватних прав та інтересів, а з метою захисту прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав та з метою запобігти можливих суспільно значимих несприятливих наслідкам порушення відповідних норм і правил.
Таким чином, з урахуванням висновків Великої палати Верховного суду, викладених в постанові від 16 травня 2018 року, справа № 522/5487/17, колегія суддів вважає, що спори, які виникають за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими та повинні розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
16.05.2018 року Велика палата Верховного Суду відступила від правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 15 листопада 2016 року, в якій Верховний Суд дійшов висновку, що за змістом ст. 177 ЦК України об'єкти самочинного будівництва належать до об'єктів цивільних прав, а тому спори за позовами органів державного архітектурно-будівельного контролю про зобов'язання знесення самочинного будівництва підлягають розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, оскільки такі спори не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язані з вирішенням питань щодо речових прав.
Відступаючи від зазначеної вище позиції Верховного Суду, Велика палата виходила з наступного.
Об'єктами цивільних прав відповідно до ст. 177 ЦК України є речі. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Речі поділяються на рухомі та нерухомі. До нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (ст. 179, 181 ЦК України).
За приписами ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Статтею 331 ЦК України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Таким чином, для того, щоб новостворене майно стало об'єктом цивільно-правових відносин, потрібно виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація.
Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна) - (ч. 3 ст. 331 ЦК України).
Відповідно до ст. 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Вимоги особи, яка самочинно збудувала нерухоме майно, або заінтересованої особи, що не пов'язані з правом власності на ці будівлі, зокрема, про визнання права на матеріали, одержані при їх знесенні, підлягають розгляду судами на загальних підставах.
Отже, самочинне будівництво не можна віднести до об'єктів цивільних прав, і норми щодо захисту цих цивільних прав на об'єкти самочинного будівництва не розповсюджуються.
Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір, який є предметом даного розгляду, не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом приведення до первинного стану житлового будинку. Справа за позовом такого суб'єкта належить до компетенції адміністративних судів.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі N 161/14920/16-а.
За таких обставин, з урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що, оскільки спір за позовом Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради до ОСОБА_4 , за участю третіх осіб: Одеської міської ради, Інспекції архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Одеської міської ради, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , як правонаступників ОСОБА_5 , про знесення об'єкту самочинного будівництва, є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом приведення до первинного стану житлового будинку, то його розгляд не підлягає в порядку цивільного судочинства, а віднесений до компетенції адміністративних судів, за правилами КАС.
Таким чином, суд помилково розглянув по суті позов Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради до ОСОБА_4 , за участю третіх осіб: Одеської міської ради, Інспекції архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Одеської міської ради, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , як правонаступників ОСОБА_5 , про знесення об'єкту самочинного будівництва в порядку цивільного судочинства.
За таких обставин, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах і в інтересах малолітньої ОСОБА_2 , ОСОБА_3 адвоката Гусельщикової Марини Анатоліївни слід задовольнити частково, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 11 січня 2013 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 05 листопада 2013 року в частині вирішення позовних вимог Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради до ОСОБА_4 , за участю третіх осіб: Одеської міської ради, Інспекції архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Одеської міської ради, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , як правонаступників ОСОБА_5 , про знесення об'єкту самочинного будівництва - скасувати та провадження в цій частині позовних вимог закрити. При цьому, роз"яснити Управлінню архітектури та містобудування Одеської міської ради, що розгляд справи за його позовом віднесено до юрисдикції адміністративного суду.
Відповідно до ч.2 ст.377 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги.
Відповідно до ч.1 ст.377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1 п.1, ч.2 ст.255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу.
Відповідно до ч.1 ст.256 ЦПК України якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної п.1 ч.1 статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на таке.
У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
У рішенні ЄСПЛ у справі "Сутяжник проти Росії" зроблено висновок про те, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру, зокрема, відступ від цього принципу допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи. Не може бути скасоване правильне по суті судове рішення та не може бути відступлено від принципу правової визначеності лише задля правового пуризму.
Разом з матеріалів справи вбачається, що вирішуючи вимоги Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради до ОСОБА_4 про знесення об'єкту самочинного будівництва, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_4 здійснила самочинне будівництво, яке частково припадає на земельну ділянку, яка не виділялася їй для цієї мети та без дозволу на виконання будівельних робіт та затвердженого проекту.
Проте, з встановлених у справі обставин вбачається, що ОСОБА_4 та ОСОБА_7 будучи співвласниками домоволодіння АДРЕСА_1 - 47/100 та 53/100 частин відповідно, обидва здійснили самочинне будівництво незважаючи на заперечення один до одного щодо такого будівництва.
При цьому, за відсутності визначеного співвласниками та належним чином затвердженого порядку користування земельною ділянкою, яка відноситься до будинку по зазначеній адресі, обидва співвласника збільшили земельні ділянки, частково за рахунок вулиці і відступу за червону лінію. Але чіткі документальні підтвердження, що самовільне будівництво здійснено сторонами і зокрема ОСОБА_4 саме на надлишках земельної ділянки і на цих надлишках знаходиться самочинне будівництво - відсутні.
Заявляючи вимоги до ОСОБА_4 про знесення самочинного будівництва, Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради просило таким чином вжити крайніх заходів по усуненню порушень, але при цьому жодних належних і достатніх доказів, що здійснене ОСОБА_4 самочинно будівництво є новим будівництвом та доказів технічної можливості (неможливості) демонтажу частини будинку без пошкодження конструкції споруди в цілому Управлінням не надано та не визначено, яку саме частину будинку (будівель) слід знести, її розмір та конфігурацію.
Надані Управлінням архітектури та містобудування Одеської міської ради документи на підтвердження заявлених вимог - акти про самочинне будівництво, в яких зазначено, що самочинне будівництво є саме новим будівництвом, а не реконструкцією існуючого будинку - фактично складені працівниками Управління, які висловили власний погляд і власну думку, що зазначено в акті («вважаємо, що дані роботі не відносяться до реконструкції, а є новим будівництвом) (т.3 а. с. 12).
Колегія суддів звертає увагу, що проведеними сторонами справи експертизами не висвітлені питання технічної можливості (неможливості) демонтажу частини будинку без пошкодження конструкції споруди в цілому та не визначено, яку саме частину будинку (будівель) слід знести, її розмір та конфігурацію.
Враховуючи, що знесення самочинного будівництва є крайнім заходом, задоволення вимоги про знесення самочинного будівництва без з'ясування даного питання і підтвердження належними і достатніми доказами - є передчасним.
При таких обставинах рішення суду першої та апеляційної інстанції щодо знесення самочинного будівництва не можна вважати законним.
Тобто дані обставини підлягають з'ясуванню.
При таких обставинах та з урахуванням викладеного в цій постанові відсутні підстави, що скасування судового рішення з урахуванням судової практики Верховного Суду є проявом правового пуризму.
В свою чергу держава в аналогічних випадках гарантує доступ до правосуддя до суду належної юрисдикції (постанова Верховного Суду у справі № 826/10808/18 від 30.03.2020 року).
Таким чином апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з урахуванням підстав та обгрунтувань, викладених в цій постанові Одеського апеляційного суду.
На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 374, 377, 381, 383 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах і в інтересах малолітньої ОСОБА_2 , ОСОБА_3 адвоката Гусельщикової Марини Анатоліївни - задовольнити частково.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 11 січня 2013 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 05 листопада 2013 року в частині вирішення позовних вимог Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради до ОСОБА_4 , за участю третіх осіб: Одеської міської ради, Інспекції архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Одеської міської ради, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , як правонаступників ОСОБА_5 , про знесення об'єкту самочинного будівництва - скасувати та провадження в цій частині позовних вимог закрити.
Повідомити Управлінню архітектури та містобудування Одеської міської ради, що розгляд справи за його позовом віднесено до юрисдикції адміністративного суду.
Ухвала набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного тексту ухвали.
Повний текст ухвали складено: 18.03.2022 року
Головуючий О.М. Таварткіладзе
Судді: А.П. Заїкін
О.В. Князюк