16 березня 2022 року м. ПолтаваСправа № 440/17036/21
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Костенко Г.В. розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні справу позовом за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_2 до Київського районного відділу у м. Полтаві Управління державної міграційної служби України в Полтавській області, Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
08.12.2021 ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_2 , звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Київського районного відділу у м. Полтаві Управління державної міграційної служби України в Полтавській області, в якій просить суд:
- визнати протиправною відмову відповідача в оформленні ОСОБА_2 , у зв'язку з досягненням 16-річного віку паспорта громадянина України, у формі книжечки, відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ;
- зобов'язати відповідача оформити та видати ОСОБА_2 паспорт громадянина України у формі книжечки, відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що Миргородським МВ УДМС України в Полтавській області відмовлено в оформленні та видачі паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховною Ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ, чим порушено її основоположні права та інтереси.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 04.01.2022 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 25.01.2022 залучено до участі у справі в якості другого відповідача Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області.
24.01.2022 до суду надійшов відзив УДМС України в Полтавській області на позовну заяву, у якому представник відповідача просить відмовити у задоволенні адміністративного позову у повному обсязі, посилаючись на те, що звернення позивача розглянуто та поінформовано позивача у визначені законодавством порядку і строки, надано відповідне роз'яснення щодо порядку оформлення та видачі паспорта громадянина України. Відтак, вважає, що права позивача не порушено рішеннями, діями або бездіяльністю.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов до наступних висновків.
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 27.10.2021 звернулася до Київського районного відділу у м. Полтаві Управління державної міграційної служби України в Полтавській області із заявою про видачу паспорта громадянина України у формі паспортної книжечки.
Листом Київсьий районний відділ у м. Полтаві Управління державної міграційної служби України в Полтавській області від 05.11.2021 за вихідним №Ч-8/6/5310-21/5310/3-21 позивача повідомлено, що враховуючи, що відносно ОСОБА_2 не прийнято рішення суду, що набрало законної сили, про зобов'язання ДМС оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року, засвідчене в установленому законодавством порядку, підстави для подачі позивачем документів для оформлення паспорта громадянина України, відповідно до пункту І розділу ІІІ Порядку №456 відсутні.
Не погодившись з такими діями відповідача позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам та відповідним доводам сторін, суд виходить з наступного.
Згідно з вимогами ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
За приписами ст. 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Із зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.
Відповідно до ст. 22 Основного Закону права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя узгоджується з приписами статті 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, яка передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Приватне життя "охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (див. п. 25 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "C. проти Бельгії" від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції "захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (див. п. 61 рішення ЄСПЛ у справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа № 2346/02, ECHR 2002 та п.65. рішення ЄСПЛ у справі "Олександр Волков проти України" (заява № 21722/11).
Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося "згідно із законом", не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було "необхідним у демократичному суспільстві" у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення ЄСПЛ у справі "Ельсхольц проти Німеччини" (Elsholz v. Germany) [ВП], заява № 25735/94, п. 45, ECHR 2000-VIII).
Аналізуючи викладені вище норми законодавства, слід дійти висновку, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
За приписами статті 5 Закону України "Про громадянство України", документом, який підтверджує громадянство України, є зокрема паспорт громадянина України.
Відповідно до п. "а" ч. 1 ст. 13 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" (далі по тексту - Закон № 5492-VI) документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються на документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, зокрема, паспорт громадянина України.
Згідно з частинами 1, 2, 4, 5 ст. 14 Закону № 5492-VI форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.
Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону № 5492-VI паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.
Частиною 3 ст.13 Закону № 5492-VI передбачено, що паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний паспорт України, службовий паспорт України, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, проїзний документ біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, проїзний документ особи, якій надано додатковий захист, картка мігранта містять безконтактний електронний носій. Посвідчення особи на повернення в Україну, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідчення водія не містять безконтактного електронного носія.
Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-ХІІ затверджено Положення про паспорт громадянина України (далі по тексту - Положення № 2503-ХІІ).
Відповідно до пунктів 1, 3, 5, 8, 9-11 Положення № 2503-ХІІ паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу власника та підтверджує громадянство України. Паспорт є дійсним для укладання цивільно-правових угод, здійснення банківських операцій, оформлення доручень іншим особам для представництва перед третьою особою лише на території України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.
Паспортна книжечка являє собою зшиту внакидку нитками обрізну книжечку розміром 88х125 мм, що складається з обкладинки та 16 сторінок.
Усі сторінки книжечки пронумеровані і на кожній з них зображено Державний герб України і перфоровано серію та номер паспорта.
Документом, що посвідчує особу громадянина України за кордоном і при перетинанні державного кордону України, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон або дипломатичний і службовий паспорти, посвідчення особи моряка і проїзний документ дитини. Ці документи виготовляються і оформляються відповідно до положень, що затверджуються Кабінетом Міністрів України на підставі рекомендацій Міжнародної організації цивільної авіації (IKAO, Doc. N 9303).
Бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Терміни запровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення.
Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується.
До паспортної книжечки при досягненні громадянином 25- і 45-річного віку вклеюються нові фотокартки, що відповідають його вікові. Паспорт, в якому не вклеєно таких фотокарток при досягненні його власником зазначеного віку, вважається недійсним.
Паспорт, виготовлений у вигляді паспортної картки (інформаційного листка), має розмір 80х60 мм. У інформаційний листок вклеюється фотокартка і вносяться відомості про його власника: прізвище, ім'я та по батькові, дата народження і особистий номер, а також дата видачі і код органу, що його видав.
Інформаційний листок заклеюється плівкою з обох боків.
Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної картки, визначається Кабінетом Міністрів України.
Отже, чинними на момент звернення заявника Законом № 5492-VI та Положенням №2503-ХІІ передбачено існування двох форм паспорта громадянина України: книжечка і картка.
Тобто, заявник, звернувшись до уповноваженого суб'єкта з відповідними документами, передбаченими вказаним Законом, має право на отримання документа у формі книжечки, зокрема, паспорта громадянина України.
Відповідно до частини 7 статті 16 Закону № 5492-VI уповноважений суб'єкт, якщо інше не передбачено цим Законом, має право відмовити заявникові у видачі документа виключно у разі, якщо:
1) за видачею документа звернувся заявник, який не досяг шістнадцятирічного віку, або представник особи, який не має документально підтверджених повноважень на отримання документа;
2) заявник вже отримав документ такого типу, який є дійсним на день звернення (крім випадків, зазначених у частині сьомій цієї статті);
3) заявник не подав усіх визначених законодавством документів, необхідних для оформлення і видачі документа;
4) дані, отримані з бази даних розпорядника Реєстру, не підтверджують інформацію, надану заявником.
У рішенні про відмову у видачі документа, яке доводиться до відома заявника у порядку і строки, встановлені законодавством, мають зазначатися підстави для відмови. Особа має право звернутися до уповноваженого суб'єкта з повторною заявою у разі зміни або усунення обставин, через які їй було відмовлено у видачі документа.
Рішення про відмову у видачі документа може бути оскаржено особою в адміністративному порядку або до суду.
Отже, зі змісту вищенаведеної норми вбачається, що законодавець передбачив вичерпний перелік підстав для відмови заявникові у видачі документа. Вказаним Законом не передбачено визначення поняття "документ", і разом з цим в силу положень ст.21 цього Закону визначено, що паспортом громадянина України є документ, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.
Відповідач у листі на звернення позивача був зобов'язаний вказати одну з вище перерахованих підстав для відмови у оформленні паспорта у формі книжечки, оскільки паспорт громадянина України в розумінні статті 21 вказаного Закону є документом.
Листом Миргородського МВ УДМС України в Полтавській області позивача повідомлено, що відносно ОСОБА_3 не прийнято рішення суду, що набрало законної сили, про зобов'язання ДМС оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року, засвідчене в установленому законодавством порядку, підстави для подачі позивачем документів для оформлення паспорта громадянина України, відповідно до пункту І розділу ІІІ Порядку №456 відсутні.
Беручи до уваги суб'єктний склад спірних правовідносин, зміст позовних вимог та підстави позову (зокрема щодо відмови від обробки персональних даних, а також про те, що чинне законодавство (як-от Положення про паспорт) дозволяє отримати паспорт громадянина України у тому вигляді, як того просить позивач), а також правове регулювання правовідносин, з яких виник цей спір, є достатні підстави вважати, що ця справа відповідає ознакам, викладеним у рішенні Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи № Пз/9901/2/18 (№806/3265/17).
Зважаючи на положення статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАСУ) правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 19 вересня 2018 року у згаданій зразковій справі, є обов'язковим для судів при ухваленні рішень у типових справах.
За правилами статті 291 КАСУ суди повинні враховувати висновки Верховного Суду у зразковій справ під час ухвалення рішення у типовій справі.
При цьому суд зазначає, що в рішенні Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи № Пз/9901/2/18 зазначено право будь-якого громадянина надавати чи не надавати згоду на відповідну обробку персональних даних, тому наявність чи відсутність релігійних переконань, в даній справі, не потребує доведення, оскільки первинною є саме наявність чи відсутність згоди на відповідну обробку персональних даних.
Вирішуючи спір по суті, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що норми Закону № 5492-VI, на відміну від норм Положення про паспорт (чинного на момент виникнення спірних правовідносин), не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорта у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, імені та по батькові, та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій. На думку Великої Палати Верховного Суду, це є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Також такий підхід не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було "встановлене законом"), не було "необхідним у демократичному суспільстві" у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя у контексті неможливості реалізації права на власне ім'я, що становить порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція).
При вирішенні спору Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що законодавець, приймаючи Закон України від 14 липня 2016 року № 1474-VIII, яким внесено зміни до Закону № 5492-VI, не дотримав вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими та виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституцією України, та не допускати жодної дискримінації залежно від часу виникнення правовідносин з отримання паспорта громадянина України.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.
Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 вересня 2018 року, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.
Аналізуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що відповідач своїми діями прямо порушує права позивача, передбачені статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, оскільки не оформлення паспорта громадянина України у формі паспортної книжечки, обмежує його права, що встановлені законом, і не є необхідними в демократичному суспільстві.
За визначенням ст. 2 Закону України "Про захист персональних даних" персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.
Згідно частинами 1, 5-6 ст. 6 Закону України "Про захист персональних даних" мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних. Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та ненадмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних.
Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України (ч.5 ст.7 КАСУ).
В статті 8 Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України від 06.07.2010 № 2438-VI, зазначено: "Будь-якій особі надається можливість: a) з'ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у ст. 5 і 6 цієї Конвенції".
Враховуючи викладене, суд вважає за доцільне зазначити, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.
За сталою практикою ЄСПЛ, першою умовою виправданості втручання у права, гарантоване ст. 8 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом, причому тлумачення терміну "закон" є автономним, та до якості "закону" ставляться певні вимоги (див. рішення ЄСПЛ у справі "Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства" (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13 липня 1995 року, заява № 18139/91, п. 37) Під терміном "закон" … слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам "доступності" та "передбачуваності".
Слід вказати, що станом на дату звернення позивача до міграційного органу діяв Закон № 5492-VI, а також два підзаконних нормативних акти: Положення про паспорт громадянина України, затверджене Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року № 2503-ХІІ та постанова Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302 "Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України".
Примушування громадянина до отримання паспорту у вигляді картки з безконтактним електронним носієм є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Також такий підхід не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було "встановлене законом"), не було "необхідним у демократичному суспільстві" у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар.
Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя у контексті неможливості реалізації права на власне ім'я, що становить порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція).
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 19.09.2018 по справі № 806/3265/17, а також Верховного Суду, викладеною в постанові від 26.06.2019 по справі № 820/155/18, які є обов'язковими для врахування судом першої інстанції.
Згідно зі ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
При цьому, перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити, чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження "нагальній суспільній потребі", тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи відповідає воно легітимній меті (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справі "Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine" від 14 червня 2007 року).
Однак, у спірних відносинах відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а відтак, відсутні перешкоди для оформлення та видачі позивачу паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховною Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ.
У свою чергу, відсутність у позивача паспортного документу суттєво обмежує реалізацію його прав, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, права на охорону здоров'я та соціальний захист, тощо.
Отже, відмовляючи у оформленні і видачі позивачу паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховною Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ, відповідач Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області в особі його територіального підрозділу Миргородського МВУДМС України в Полтавській області діяв без урахування всіх обставин, які мали значення для вчинення відповідних дій, не врахувавши приписи Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ, та своїми діями щодо не оформлення паспорта громадянина України ОСОБА_4 у формі паспортної книжечки порушив її особисті права, що не відповідає основоположним приписам Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року (ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року).
Суд вважає за необхідне зазначити, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.
Підсумовуючи вищевикладене, суд вважає, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є: визнання протиправними дій Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області в особі його територіального підрозділу Миргородського МВ УДМС України в Полтавській області щодо відмови в оформленні та видачі ОСОБА_4 паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховною Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ, та зобов'язання Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області оформити та видати ОСОБА_2 паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховною Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ.
Таким чином, з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду у справі №806/3265/17, позовні вимоги обґрунтовані та підлягають задоволенню.
Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Позивач при зверненні до суду сплатив судовий збір у розмірі 908,00 грн.
Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.
З огляду на ухвалення судом у цій справі рішення про задоволення позовних вимог фізичної особи, понесені позивачем судові витрати сплаченого судового збору у розмірі 908,00 грн належить стягнути на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з наступного.
Частинами першою та третьою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, до яких, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частин другої, четвертої - шостої статті 134 вказаного Кодексу за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною першою статті 138 КАС України передбачено, що розмір витрат, пов'язаних з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів та вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою справи до розгляду, встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.
Згідно з частинами третьою та дев'ятою статті 139 згаданого Кодексу при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що розмір суми витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу та вартості виконаних робіт.
З наявних у матеріалах справи документів вбачається, що за подання позову до суду позивач понесла судові витрати на професійну правничу допомогу складають 6000,00 грн, що підтверджується квитанцією б/н від 01 грудня 2021 року.
На підтвердження понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано ордер серія ПТ №187243 про надання правової допомоги від 01.12.2021, опис виконаних робіт та розрахунок понесених витрат від 08.12.2021, квитанція б/н від 01.12.2021.
Відповідно до опису виконаних робіт та розрахунок понесених витрат від 08.12.2021 надано позивачу правову допомогу адвокатом Павленко А.І., а саме: неодноразово проводив бесіду з позивачкою по питанню складання адміністративного позову, надав первинну юридичну консультацію (4 години) - 2000,00 грн., вивчив документи, надані позивачкою (2 години) - 1000,00 грн., розшукав та вивчив Закони, а також судову практику Верховного суду, постанови Пленуму Верховного суду України, рішення обласних, апеляційних та районних судів по цій категорії справ ( 2,5 години) - 1500,00 грн., склав проект адміністративного позову (4 години) - 2000,00 грн., уточнив з позивачкою підстави та текст адміністративного позову, склав уточнений адміністративний позов (2 години) - 1000,00 грн., прийняв участь у судових засідання в якості представника позивачки - 4000,00 грн. Загальна сума гонорару 11500,00 грн. Зважаючи на складність справи, особливості предмету спору, а також час, необхідний для підготовки та участі у розгляді справи по суті, сума гонорару становить 6000,00 грн.
У відзиві на позовну заяву відповідач зазначив, що відсутні докази щодо понесених позивачкою витрат на правничу допомогу.
Беручи до уваги доводи відповідача та зміст виконаних робіт (наданих послуг) згідно з описом виконаних робіт та розрахунок понесених витрат від 08.12.2021, суд доходить висновку, що витрати на правничу допомогу за такі послуги є неспівмірними та завищеними, оскільки підготовка справи до судового розгляду не передбачала зібрання значного обсягу доказів (до позову надано лише копії паспорта та ідентифікаційного номера позивача, заяви та листа) та збирання доказів не вимагало подання адвокатських запитів чи інших зусиль адвоката. Матеріали справи не містять доказів консультування позивача, доказів опрацювання та застосування судової практики. Фактично вся надана позивачу правова допомога полягала у написанні одного процесуального документу - позову. Також спірні правовідносини не вирізняються своєю складністю та з питання вирішення подібних правовідносин судами України напрацьовано сталу судову практику. Враховуючи викладене, суд доходить висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката не є співмірним із наданими адвокатом послугами та складністю цієї справи, а відтак підлягає зменшенню до 2000,00 грн.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 3, 6-10, 139, 241-245, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), яка діє в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; АДРЕСА_1 ) до Київського районного відділу у м. Полтаві Управління державної міграційної служби України в Полтавській області (пров.Шкільний 6, м.Полтава, Полтавська область), Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (вул. Пушкіна, 63, м. Полтава, 36039, код ЄДРПОУ 37829297) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправними дії Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області в особі Київського районного відділу у м. Полтаві Управління державної міграційної служби України в Полтавській області щодо відмови в оформленні та видачі ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховною Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ.
Зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області в особі Київського районного відділу у м. Полтаві Управління державної міграційної служби України в Полтавській області оформити та видати ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховною Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (вул. Пушкіна, 63, м. Полтава, код ЄДРПОУ 37829297) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), яка діє в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; АДРЕСА_1 ) витрати зі сплати судового збору в сумі 908,00 грн. (дев'ятсот вісім гривен) та витрати на правничу допомогу в сумі 2000,00 грн. (дві тисячі гривен).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, а також з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених підпунктом 15.5 підпункту 15 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Г.В. Костенко