м. Вінниця
24 лютого 2022 р. Справа № 120/9998/21-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Поліщук І.М., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги мотивовані бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу компенсації за роботу у вихідні, святкові та неробочі дні, а також в надурочний час. Крім того, вимоги даного позову також мотивовані бездіяльністю відповідача щодо невиплати позивачу компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2020 та 2021 роки.
Ухвалою від 25.08.2021 відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. Даною ухвалою також встановлено відповідачу строк на подання відзиву на позовну заяву.
27.09.2021 представником відповідача подано відзив на позовну заяву, в якому останній заперечив щодо задоволення даного адміністративного позову. Зокрема зазначив, що вважає помилковими твердження позивача щодо обов'язку відповідача виплатити йому компенсацію за невикористану додаткову відпусту, як учаснику бойових дій, адже вказана вище додаткова відпустка, що надається учасникам бойових дій та інвалідам війни, не належить до категорії щорічних, а отже, на неї не поширюються норми, передбачені для щорічних відпусток (статті 10-12 Закону України «Про відпустки»). Вказав, що ця відпустка надається за календарний рік незалежно від відпрацьованого часу та має бути використана працівником протягом календарного року. Крім того, зазначив, що така відпустка не замінюється грошовою компенсацією та у разі звільнення працівника, який має право на зазначену відпустку, за неї не виплачується грошова компенсація за дні невикористаної відпустки. Крім того, представник відповідача вказав про безпідставність позовних вимог про компенсацію за роботу у відрядженні у вихідні дні, адже позивач не був залучений до роботи у вихідні дні під час службових відряджень. Крім того, представник відповідача зазначив, що під час чергування на слідчого покладався обов'язок прийняття заяв та повідомлень про злочини протягом робочого дня. У нічний час, у вихідні та святкові дні слідчі перебували поза межами ТУ ДБР у м. Миколаєві, посадові обов'язки не виконували, а лише повинні були залишатись на зв'язку та доповідати безпосередньому керівнику про надзвичайні події у разі їх виникнення. З огляду на викладене, зазначив, що твердження позивача, що вказані чергування були добовими, ґрунтуються виключно на припущеннях, не підтверджуються жодними доказами та спростовуються табелями обліку використання робочого часу.
06.10.2021 позивачем подано відзив на позовну заяву, в якому він наводить додаткові аргументи на спростування тверджень відповідача, викладених у відзиві на позовну заяву. Крім того, наводить додаткові роз'яснення з приводу наведеного у позовній заяві обрахунку належних, на його думку, до виплати сум компенсації.
26.10.2021 представником відповідача подано заперечення на відповідь на відзив, в яких представник відповідача критично оцінив твердження позивача, викладені у відповіді на відзив. Крім того, представник відповідача навів додаткові аргументи та долучив додаткові докази на підтвердження обставин, якими він обґрунтовує свою позицію.
Суд, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності встановив, що 27.11.2018 ОСОБА_1 за результатами конкурсу призначено на посаду слідчого Першого слідчого відділу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві.
28.11.2018 позивача переведено на посаду слідчого Першого слідчого відділу Слідчого управління ТУ ДБР у м. Миколаєві відповідно до Наказу № 29-ос від 28.11.2018.
Відповідно до Наказу про звільнення № 18-ос від 24.02.2021, позивача звільнено з посади слідчого Першого слідчого відділу слідчого управління ТУ ДБР у м. Миколаєві з 01.03.2021 та припинено його державну службу на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку зі скороченням штату державних службовців.
Разом із тим, як зазначає позивач у позовній заяві, відповідач не в повному обсязі здійснив із ним розрахунок у день його звільнення, чим порушив вимоги Конституції України, Кодексу законів про працю України, Закону України «Про державну службу».
Наведені вище обставини слугували підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Закон України «Про відпустки» установлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.
Згідно зі статтею 4 Закону України «Про відпустки» установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв'язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 7 Закону України «Про державну службу», державний службовець має право зокрема на відпустки, соціальне та пенсійне забезпечення відповідно до закону.
Відповідно до частини 2 статті 58 Закону України «Про державну службу», додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати та інші види відпусток надаються державним службовцям відповідно до закону.
Відповідно до статті 59 Закону України «Про державну службу», щорічні відпустки надаються державним службовцям у порядку та на умовах, визначених законодавством про працю.
Згідно із положеннями ст. 16-2 Закону України «Про відпустки», учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Аналогічні за змістом положення передбачені в ст. 77-2 КЗпП України.
При цьому, положеннями ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Аналогічні положення містяться в частині першій статті 83 КЗпП України.
При цьому, норми Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки.
Враховуючи вище викладене, суд приходить до висновку про обґрунтованість тверджень позивача про те, що у випадку звільнення особи їй виплачується компенсація за всі невикористані нею дні, як основної, так і додаткової відпустки.
До того ж аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду від 04.04.2018 по справі № 805/5111/15-а, від 07.05.2020 по справі № 360/4127/19, а також від 19 січня 2021 року по справі № 160/10875/19.
В даному ж випадку, як слідує із матеріалів справи, зокрема посвідчення серії НОМЕР_1 , позивач має пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.
При цьому, як зазначає позивач та не заперечує представник відповідача, додаткова відпустка як учаснику бойових дій за 2020-2021 роки позивачу не надавалась, а компенсація за невикористані дні відповідної відпустки при звільненні виплачена не була.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог даного позову, які стосуються визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за 2020-2021 роки.
Окрім того, в межах даного позову позивач також просить суд визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати йому компенсації за роботу у вихідні, святкові та неробочі дні, а також в надурочний час за період його роботи з січня 2019 року по лютий 2021 року.
Надаючи оцінки заявленим вимогам у цій частині, суд виходив із наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 56 Закону України «Про державну службу» тривалість робочого часу державного службовця становить 40 годин на тиждень.
Для державних службовців установлюється 5-денний робочий тиждень з 2 вихідними днями (ч. 2 ст. 56 Закону України «Про державну службу»).
Для виконання невідкладних або непередбачуваних завдань державні службовці, для яких законом не передбачено обмежень щодо роботи, на підставі наказу (розпорядження) керівника державної служби, зобов'язані з'явитися на службу і працювати понад установлену тривалість робочого дня, а також у вихідні, святкові та неробочі дні, у нічний час. За роботу в зазначені дні (час) державним службовцям надається грошова компенсація у розмірі та порядку, визначених законодавством про працю, або протягом місяця надаються відповідні дні відпочинку за заявами державних службовців (ч. 4 ст. 56 Закону України «Про державну службу»).
Відповідно до ст. 72 КЗпП України, робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі. Оплата за роботу у вихідний день обчислюється за правилами статті 107 цього Кодексу.
В даному ж випадку, обґрунтовуючи відповідні позовні вимоги, позивач зазначив, що наказом №100-вд від 11.04.2019 його було направлено у відрядження на 3 календарні дні з 11 по 13 квітня 2019 року (субота).
Крім того, наказом №113-вд від 12.03.2020 позивача направлено у відрядження на 4 календарні дні з 13 по 16 березня 2020 року (14.03.2020 - субота, 15.03.2020 - неділя).
В той же час, як зазначає позивач, за вказані вище три відпрацьовані вихідні дні йому не надавались інші дні для відпочинку та не була виплачена компенсація.
Надаючи оцінку даним обставинам, суд враховує наступне.
Так, питання організації відрядження працівників бюджетних установ та організацій регулюються Інструкцією про службові відрядження в межах України і за кордон, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 13.03.1998 №59 (далі - Інструкція №59).
Пунктами 10-12 Інструкції визначено, що якщо працівник відбуває у відрядження у вихідний день, то йому після повернення з відрядження в установленому порядку надається інший день відпочинку. Якщо наказом про відрядження передбачено повернення працівника з відрядження у вихідний день, то працівникові може надаватися інший день відпочинку відповідно до законодавства у сфері регулювання трудових відносин. Питання виходу працівника на роботу в день вибуття у відрядження та в день прибуття з відрядження регулюється правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства.
При цьому, Інструкція №59 не передбачає, що дні відбуття або повернення із відрядження, які збігаються з вихідними, святковими, або неробочими днями вважаються такими, у які працівник спеціально відряджений для роботи, тому компенсація за роботу в ці дні не виплачується. За такі дні працівнику передбачена виплата лише добових.
З огляду на вище викладене, суд погоджується із позицією відповідача щодо відсутності підстав для виплати позивачу компенсації за роботу у вихідний день - 13.04.2019.
Крім того, положеннями п. 13 Інструкції №59 передбачено, що за відрядженим працівником зберігається місце роботи (посада)протягом усього часу відрядження, в тому числі й часу перебування в дорозі.
Працівнику, який направлений у службове відрядження, оплата праці за виконану роботу здійснюється за всі робочі дні тижня за графіком, установленим за місцем постійної роботи, та відповідно до умов, визначених трудовим або колективним договором, і розмір такої оплати праці не може бути нижчим середнього заробітку.
Державному службовцю, який направлений у службове відрядження, заробітна плата за весь період відрядження виплачується відповідно до Закону України «Про державну службу».
При цьому, якщо працівник спеціально відряджений для роботи у вихідні або святкові й неробочі дні, то компенсація за роботу в ці дні виплачується відповідно до чинного законодавства (п. 9 Інструкції №59).
В даному ж випадку, із змісту наказу №113вд від 12.03.2021 не слідує, що позивач був направлений у відрядження з 13 по 16 березня 2020 року спеціально для роботи у вихідні дні.
Будь-яких доказів того, що позивач у вихідні дні (14.03.2020 - субота, 15.03.2020 - неділя) виконував свої безпосередні обов'язки, матеріали справи також не містять.
До того ж слід зазначити, що інформація про роботу позивача у відповідні вихідні дні під час його перебування у відрядженні також відсутня в Табелях обліку використання робочого часу.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для виплати позивачу компенсації за роботу у вихідні дні, а саме: 13.04.2019, 14.03.2020 та 15.03.2020.
Крім того, в позовній заяві позивач також зазначив, що відповідно до графіків чергувань, затверджених відповідачем, він був залучений до чергування 27 разів, з яких 9 разів у вихідні дні. Загалом позивачем нараховані 492 години 15 хвилин роботи понад установлену тривалість робочого дня.
Разом із тим, як зазначає позивач, за вказані відпрацьовані години відповідачем не надавались дні відпочинку та не була нарахована компенсація за роботу понад установлену тривалість робочого дня.
В той же час, заперечуючи проти задоволення вимог у цій частині, представник відповідача зазначив, що на виконання покладених завдань, у ТУ ДБР у м. Миколаєві на сектор організаційно-адміністративного та аналітичного забезпечення ТУ ДБР у м. Миколаєві, окрім іншого, було покладено обов'язок реєстрації усних заяв, які надійшли на телефон «гарячої лінії» щодо злочинів, розслідування яких віднесено до компетенції Державного бюро розслідувань.
Протягом робочого дня сектором здійснювався прийом та реєстрація усних заяв про злочини, що надійшли на телефон «гарячої лінії», у нічний час та у вихідні та святкові дні телефон «гарячої лінії» перебував у служби охорони ТУ ДБР у м. Миколаєві.
Крім того, зазначив, що наказами ТУ ДБР у м. Миколаєві від 21.11.2018 №13 та від 23.09.2019 №82 було запроваджено чергування працівників слідчих підрозділів ТУ ДБР у м. Миколаєві для одержання заяв і повідомлень про злочини, віднесених до підслідності ДБР, а також відомостей про обставини, що можуть свідчити про вчинення злочину.
При цьому, представник відповідача вказав, що під час чергування на слідчого покладався обов'язок прийняття заяв та повідомлень про злочини протягом робочого дня. У нічний час, у вихідні та святкові дні слідчі перебували поза межами ТУ ДБР у м. Миколаєві, посадові обов'язки не виконували, а лише повинні були залишатись на зв'язку та доповідати безпосередньому керівнику про надзвичайні події у разі їх виникнення.
На думку представника відповідача, вказане навантаження є співмірним із заробітною платою, яка забезпечує достатні матеріальні умови для належного виконання слідчими службових обов'язків з урахуванням специфіки, інтенсивності та особливого характеру роботи.
В свою чергу позивач, обґрунтовуючи відповідні вимоги, зазначив, що у тих випадках, коли телефон гарячої лінії перебував не у чергового слідчого, а на посту охорони, вказані особи, залучені до здійснення охорони будівлі, виконували лише посередницьку функцію, а саме: приймали телефонний дзвінок, під час розмови тільки з'ясовували контактний номер телефону та особу, що звертається, після цього негайно повідомляли чергового слідчого про факт дзвінку, після чого слідчий зв'язувався із особою, яка телефонувала, та з'ясовував обставини.
Таким чином, після завершення робочого дня черговий слідчий здійснював прийом заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, віднесенні до підслідності Державного бюро розслідувань, що надійшли на номер спеціальної телефонної лінії.
Крім того, позивач заперечив твердження відповідача про те, що черговий перебував на робочому місці лише у робочий час, після завершення якого покидав територію ТУ ДБР у м. Миколаєві та повинен був лише залишатись на зв'язку та доповідати безпосередньому керівнику про надзвичайні події у разі їх виникнення. Зазначив, що у будній день черговий слідчий зобов'язаний був залишатись на робочому місці до 20:00 год. тобто на дві години після завершення звичайного робочого дня. У вихідний день черговий слідчий зобов'язаний був прибути на 09:00 год. до ТУ ДБР у м. Миколаєві, де отримував телефон «гарячої лінії» від попереднього чергового, та залишався на робочому місці до 18:00 год. Крім того, у будній день після 20:00 год. та у вихідний день після 18:00 год. черговий слідчий разом із телефоном «гарячої лінії» направлявся додому, оскільки у вечірній та нічний час ймовірність особистого прибуття громадян дня звернення із заявою чи повідомленням про кримінальні правопорушення не значна. У день чергування з моменту залишення ТУ ДБР у м. Миколаєві черговий слідчий особисто приймав усі дзвінки на «гарячу лінію» та періодично зв'язувався із черговими частинами Головних управлінь Національної поліції у Миколаївській, Кіровоградській та Одеській областях, з метою з'ясування оперативної обстановки.
Із наведених вище пояснень представника відповідача та позивача слідує, що позивач фактично не заперечує, що чергування згідно із затвердженим графіком полягало у перебуванні чергового на телефонному зв'язку із можливістю прийняти у будь-який момент заяв та повідомлень про злочини.
При цьому, позивач зазначив, що у робочий день черговий слідчий зобов'язаний був залишатись на робочому місці до 20:00 год. Крім того вказав, що у вихідний день черговий слідчий зобов'язаний був прибути на 09:00 год. до ТУ ДБР у м. Миколаєві, де отримував телефон гарячої лінії від попереднього чергового та залишався на робочому місці до 18:00 год.
Втім, відповідні обставини не підтвердженні жодними доказами та базуються виключено на поясненнях позивача.
Крім того, слід зазначити, що факти перебування позивача у робочий день до 20:00 год. чи/або прибуття та перебування на робочому місці у вихідний день з 09:00 год. до 18:00 год. жодним чином не підтверджуються Табелями обліку використання робочого часу.
При цьому, суд вважає обґрунтованими посилання відповідача на положення ст. 71 КЗпП України, якими визначено, що залучення працівників до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу.
В даному ж випадку, жодних письмових розпоряджень чи/або наказів про залучення позивача до роботи у вихідні дні, в тому числі для чергування, матеріали справи не містять, а про існування таких позивачем не зазначено.
До того ж, накази від 21.11.2018 №13 та від 23.09.2019 №82, якими було затверджено графіки чергування, не містять жодної вказівки на необхідність перебування чергового слідчого безпосередньо на робочому місці чи/або в приміщені ТУ ДБР у м. Миколаєві.
Крім того, представником відповідача також було долучено до заперечень на відповідь на відзив письмові пояснення начальника Першого слідчого відділу ТУ ДБР у м. Миколаєві, який був безпосереднім керівником позивача. У наданих поясненнях начальник Першого слідчого відділу ТУ ДБР у м. Миколаєві зазначив, що чергування не були цілодобовими, адже слідчий прибував на роботу о 09:00 год. та перебував на робочому місці до 18:00 год. При цьому, у вихідні та святкові дні черговий слідчий міг перебувати, як у приміщенні Територіального управління так і поза його межами, адже єдиною вимогою до нього було обов'язкове отримання телефонного повідомлення (тобто бути на зв'язку) та складання на наступний робочий день службової записки про чергування.
З огляду на вище викладене, суд погоджується із позицією представника відповідача стосовного того, що необхідність перебування чергової особи на зв'язку (телефонному) задля прийняття заяв, у випадку їх надходження, не може вважатись добовим чергуванням.
До того ж, суд враховує, що відповідні чергування позивача, які, як він зазначив, становлять 492 години 15 хвилин роботи понад установлену тривалість робочого дня, жодним чином не підтверджуються Табелями обліку використання робочого часу.
Суд також бере до уваги те, що управлінням Південного офісу Держаудитслужби в Миколаївській області було проведено планову виїзну ревізію фінансово-господарської діяльності відповідача за період з 01.01.2017 по 30.06.2020.
При цьому, як слідує із долученого відповідачем акту планової виїзної ревізії №15-14-11/11 від 17.08.2020, за результатами ревізії не було виявлено жодних порушень, в частині питань, що є предметом спору у даній справі.
З огляду на усі вище викладені обставини, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення вимог даного позову у цій частині.
Таким чином, за наслідком розгляду даної адміністративної справи суд дійшов про обґрунтованість вимог даного позову, які стосуються бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за 2020-2021 роки.
Відповідно до ч. 1 ст. 245 КАС України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії (п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України).
При цьому, суд зазначає, що розрахунок компенсації за невикористані дні додаткової відпустки є компетенцією відповідача як органу, в якому позивач працював і який виплачував йому заробітну плату. Саме на відповідача за наявності законних підстав покладається обов'язок нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки.
Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі "Педерсен і Бодсгор проти Данії" зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 року у справі "Волохи проти України" (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є "передбачуваною", якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. "…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання".
Тобто, під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб'єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права.
Зміст компетенції органу виконавчої влади складають його повноваження - певні права та обов'язки органу діяти, вирішуючи коло справ, визначених цією компетенцією. В одних випадках це зміст прав та обов'язків (право діяти чи утримуватися від певних дій). В інших випадках органу виконавчої влади надається свобода діяти на свій розсуд, тобто оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів дій (або утримуватися від дій) чи один з варіантів можливих рішень.
З огляду на вище викладене, суд приходить до висновку, що належним способом захисту порушених прав позивача буде зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки за 2020-2021 роки.
Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд та вирішення справ в адміністративних справах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Враховуючи вищевикладене, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд дійшов висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Враховуючи відсутність судових витрат у даній справі, питання про їх розподіл судом не вирішується.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2020-2021 роки.
Зобов'язати Територіальне управління Державного бюро розслідувань, що розташоване у місті Миколаєві нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2020-2021 роки.
В задоволенні решти вимог даного позову, - відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 );
Територіальне управління Державного бюро розслідувань, що розташоване у місті Миколаєві (вул. Погранична, 9, м. Миколаїв, код ЄДРПОУ 42341034).
Повний текст рішення складено 24.02.2022.
Суддя Поліщук Ірина Миколаївна