Провадження № 22-ц/803/2138/22 Справа № 182/4268/20 Суддя у 1-й інстанції - Кобеляцька-Шаховал І. О. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
09 березня 2022 року м.Кривий Ріг
справа № 182/4268/20
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді: Остапенко В.О.,
суддів: Бондар Я.М., Зубакової В.П.,
секретар судового засідання: Євтодій К.С.
сторони:
позивач: ОСОБА_1
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Кривому Розі, в режимі відеоконференції, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2020 року, яке ухвалено суддею Кобеляцькою-Шаховал І.О. у місті Нікополі Дніпропетровської області, відомостей щодо дати складання повного тексту рішення суду матеріали справи не містять, -
В липні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказала, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , який належить їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 29 червня 1989 року та договору дарування від 08 серпня 1989 року. Відповідно до довідки № 5, виданої квартальним комітетом 22 липня 2020 року, в належному позивачу житловому будинку зареєстровані відповідачі по справі, які за адресою своєї реєстрації не проживають з вересня 1990 року. Реєстрація відповідачів створює для позивача незручності, які полягають в тому, що вона позбавлена можливості отримати субсидію.
На підставі наведеного вище, позивач просила суд усунути перешкоди у здійсненні нею права користування та розпорядження належним їй житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування вищевказаним житловим приміщенням та зняти останніх з реєстраційного обліку за вказаною адресою.
Заочним рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2020 року позов задоволено.
Усунуто перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 права користування та розпорядження належним їй житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування вищевказаним житловим приміщенням та знято останніх з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_2 .
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового рішення по справі про відмову в задоволенні позовних вимог позивача з тих підстав, що про існування судового процесу вона обізнана не була і не була належним чином повідомленою про вказане судове засідання.
Апелянт зауважує на тому, що позивач та ОСОБА_4 , яка є сестрою відповідача ОСОБА_2 , навмисно приховали відомості щодо існування даного спору в суді, при цьому позивач отримувала поштову кореспонденцію від імені відповідачів.
Крім цього апелянт зазначає, що на даний час вона разом з сином фактично мешкає за адресою: АДРЕСА_3 , у зв'язку із навчанням сина у Дніпровському державному університеті внутрішніх справ та її місцем роботи, проте відповідачі постійно приділяли увагу позивачу, допомагали матеріально. Основним місцем проживання відповідачів є АДРЕСА_2 , що підтверджується поясненнями свідків щодо поїздок відповідачів у м. Нікополь Дніпропетровської області, тому апелент вважає, що судове рішення було ухвалено з грубим порушенням норм процесуального права.
При цьому апелянт зауважує на тому, що судом першої інстанції не враховано, що місце реєстрації відповідача ОСОБА_2 в будинку АДРЕСА_1 зареєстровано з 26.06.2007 року, а не з 1990 років.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване, апеляційну скаргу - залишити без задоволення та стягнути з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача витрати на надання професійної правничої допомоги в розмірі 4 000 грн.
Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 в режимі відеоконференції, який заперечував проти задоволення апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
Згідно з п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час та місце засідання суду, у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Апеляційна скарга відповідача ОСОБА_2 обґрунтована тим, що справу розглянуто судом за її відсутності без належного повідомлення його про дату, час та місце розгляду справи.
Як вбачається із матеріалів справи, судом першої інстанції ухвалено заочне рішення, яке, за умовами ч.1 ст. 280 ЦПК України, може бути ухвалено на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
Згідно ч. 2 ст. 128 ЦПК України, суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання, якщо їх явка є не обов'язковою.
Відповідно до ч.6 ст. 128 ЦПК України, судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Згідно ж ч. 8 ст. 128 ЦПК України, днем вручення судової повістки є: день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи;3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Матеріали справи не містять доказів вручення відповідачу ОСОБА_2 ухвали про відкриття провадження у справі та повідомлення її про розгляд справи, оскільки, як встановлено матеріалами справи відповідач ОСОБА_2 фактично проживає у АДРЕСА_3 , тому остання не могла отримати кореспонденцію суду за адресою АДРЕСА_2 , що не відповідає ч.5 ч. ст. 128 ЦПК України, згідно якої судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.
Враховуючи, що у відповідності до п.1 ч.1 ст. 280 ЦПК України, для ухвалення заочного рішення повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи є обов'язковим, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права та розгляду справи за відсутності відповідача, який належним не повідомлений про розгляд справи судом першої інстанції, у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції, на підставі п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення по справі по суті позовних вимог.
Як вбачається із матеріалів справи, позивачу ОСОБА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 29 червня 1989 року та договору дарування від 08 серпня 1989 року, належить житловий будинок АДРЕСА_1 (а.с.9-13).
Відповідно до довідки від 22 липня 2020 року № 5, виданої квартальним комітетом, у житловому будинку АДРЕСА_1 , крім позивача зареєстровані відповідачі по справі (а.с.14).
Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою реєстрації не проживають з вересня 1990 року. Факт їх непроживання підтверджується актом 22 липня 2020 року, складеним квартальним комітетом № 5 (а.с.15).
Звертаючись до суду з позовом про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням позивач посилалась на те, що відповідачі по справі не проживають у житловому будинку АДРЕСА_1 більше року, а їх реєстрація у вказаному будинку створює для позивача незручності.
Колегія суддів вважає, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню, з огляду на наступне.
Відповідно до статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Статтею 41 Конституції України, статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, що відповідно до статті 9 Конституції та 10 ЦПК України є частиною національного законодавства України та джерелом права, закріплено принцип непорушності права власності та право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Відповідно до положень частини першої статті 316 ЦК України, частини першої статті 317 ЦК України, частини першої статті 319 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб у спосіб, який власник вважає прийнятним та ефективним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.
За положеннями статті 156 ЖК України та статті 405 ЦК України право члена сім'ї власника будинку, який не є його співвласником, на користування цим будинком обумовлено наявністю сімейних відносин із власником і спільним із ним проживанням у цьому будинку.
Частина друга статті 405 ЦК України встановлює, що член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Положення статті 405 ЦК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Чинне законодавство не містить вичерпного переліку таких поважних причин, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.
Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені законом строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Матеріалами справи встановлено, що відповідно до довідки від 22 липня 2020 року, виданої квартальним комітетом № 5, у житловому будинку АДРЕСА_1 , крім позивача зареєстровані відповідачі по справі (а.с.14). Однак, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 за адресою реєстрації не проживають з вересня 1990 року. Факт їх непроживання підтверджується також Актом 22 липня 2020 року, складеним квартальним комітетом № 5 (а.с.15).
За змістом ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи; ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко - і відеозаписів, висновків експертів.
Відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
Отже, в матеріалах даної справи наявні належні та допустимі докази які свідчать про те, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не проживають у житловому будинку АДРЕСА_1 без поважних причин з власної волі. При цьому, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , на даний час фактично мешкають за адресою: АДРЕСА_3 , що не заперечується відповідачами по справі.
На підставі наведеного вище колегія суддів вважає, що позовні вимоги позивача про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням підлягають частковому задоволенню шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме житловим будинком АДРЕСА_1 .
При цьому позовні вимоги позивача про зняття відповідачів з реєстраційного обліку за вказаною адресою задоволенню не підлягають, оскільки як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ в п. 34 Постанови «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07.02.2014 року усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК України; ст. 405 ЦК України), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Таким чином, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства та на підставі ухваленого судового рішення, яким встановлено, що особа втратила право користування житловим приміщенням, відповідний орган реєстрації знімає особу з реєстраційного обліку.
При цьому не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог позивача доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2 про те, що на даний час вона разом з сином фактично мешкає за адресою: АДРЕСА_3 , у зв'язку із навчанням сина у Дніпровському державному університеті внутрішніх справ та її місцем роботи, проте відповідачі постійно приділяли увагу позивачу, допомагали матеріально, оскільки наведені вище обставини підтверджують, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не проживають у житловому будинку АДРЕСА_1 без поважних причин з власної волі, а факт того, що відповідачі приділяють увагу позивачу та допомагають їй матеріально не спростовує того, що вони втратила право користування спірним житловим приміщенням.
Також не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог позивача доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2 про те, що основним місцем проживання відповідачів є АДРЕСА_2 , що підтверджується поясненнями свідків щодо поїздок відповідачів у м. Нікополь Дніпропетровської області, тому апелент вважає, що судове рішення було ухвалено з грубим порушенням норм процесуального права, оскільки відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою реєстрації не проживають з вересня 1990 року. Факт їх непроживання підтверджується актом 22 липня 2020 року, складеним квартальним комітетом № 5 (а.с.15), що свідчить про те, що спірний будинок не є основним місцем проживання відповідачів.
Не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог позивача доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2 про те, що судом першої інстанції не враховано, що місце реєстрації відповідача ОСОБА_2 в будинку АДРЕСА_1 зареєстровано з 26.06.2007 року, а не з 1990 років, оскільки вказана обставина не має правого значення при вирішенні даного спору.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення по справі про часткове задоволення позовних вимог позивача та визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .
Крім того, відповідно до ст. 141 ЦПК України, з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача підлягають стягненню витрати на правничу допомогу в розмірі 4 000 грн., оскільки відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.
Положеннями статті 59 Конституції України передбачено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
Згідно Акту про надання правової допомоги від 24 січня 2022 року, наданих адвокатських послуг від 24 листопада 2021 року, на стадії апеляційного оскарження по вказаній справі, позивачу ОСОБА_1 надана правнича допомога, а саме: підготовка відзиву на апеляційну скаргу, вартістю 2 500 грн., підготовка клопотання по справі, вартістю 500 грн., участь в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції в режимі відеоконференції, вартістю 1 000 грн. (а.с.204).
Отже, з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача підлягають стягненню витрати на правничу допомогу в розмірі 4 000 грн.
Керуючись ст.ст.255, 367,374,377,381-383 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Заочне рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням - задовольнити частково.
Усунути перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 права користування та розпорядження належним їй житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування вищевказаним житловим приміщенням.
В іншій частині в задоволенні позову відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в сумі 4 000 (чотири тисячі) грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 11 березня 2022 року.
Головуючий:
Судді: