22 лютого 2022 рокуЛьвівСправа № 303/10294/21 пров. № А/857/3577/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Довгополова О.М.,
суддів Гудима Л.Я., Святецького В.В.,
з участю секретаря судового засідання Вовка А.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 грудня 2021 року у справі за адміністративним позовом 27 Прикордонного загону імені Героїв Карпатської Січі Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України до громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) про примусове видворення іноземця за межі території України, -
суддя (судді) в суді першої інстанції - Монич В.О.,
час ухвалення рішення: 11:13:42,
місце ухвалення рішення - м. Мукачево,
дата складання повного тексту рішення не зазначена,
27 Прикордонний загін імені Героїв Карпатської Січі Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України звернувся до суду з позовом до громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) про примусове видворення іноземця за межі території України.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 грудня 2021 року позовні вимоги задоволено. Примусово видворено за межі України громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішення мотивоване тим, що відповідач підлягає примусовому видворенню за межі території України, так як був прийнятий відповідно до міжнародного договору про реадмісію, законних підстав для перебування на території України не має, та оскільки між Україною і країною його громадянської належності, а саме Народною Республікою Бангладеш, відсутній договір про реадмісію.
Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, вважає його необгрунтованим та таким, що суперечить законодавству, просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що на момент розгляду справи він не був визнаний винним у вчиненні правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 204-1 КУпАП. Вважає, що була порушена процедура звернення до суду з даним позовом, оскільки йому не надавалося реальної можливості виконати рішення про примусове повернення, прийняття якого є обов'язковим перед винесенням судом рішення стосовно видворення та затримання іноземця. Зазначає, що йому не надали можливості самостійно виїхати з України та не повідомлено належним чином про можливість оскарження рішення про його примусове повернення.
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється відповідно до ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України у зв'язку з неявкою у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 308 КАС України).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, відповідач 23 грудня 2021 року в міжнародному пункті пропуску «Косино-Барабаш» відділу прикордонної служби «Косине» 27 прикордонного загону на підставі статті 3 Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб був переданий на територію України у встановленому Угодою порядку, оскільки 22 грудня 2021 року був затриманий прикордонною поліцією Угорщини на напрямку 296 прикордонного знаку (навпроти ділянки відповідальності відділення інспекторів прикордонної служби «Горонглаб» відділу прикордонної служби «Косине») за незаконний, поза пунктами пропуску, перетин державного кордону з України в Угорщину у складі групи осіб.
Своїми діями порушив ст.9, 12 Закону України «Про державний кордон України» від 04 листопада 1991 року, про що свідчить копія протоколу про адміністративне затримання громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 від 23 грудня 2021 року (а.с.3), копія протоколу особистого огляду, огляду речей та вилучення речей і документів від 23 грудня 2021 року (а.с.4), копія заяви на реадмісію від 22 грудня 2021 року (а.с.7), копія протоколу проведення прикордонно-представницької зустрічі від 23 грудня 2021 року (а.с.8), копія акту приймання-передавання особи від 23 грудня 2021 року (а.с.9).
23.12.2021 начальником 27 прикордонного загону імені героїв Карпатської Січі Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України Кулєш А. затверджено рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , яке отримав відповідач (а.с.14-15).
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції і вважає його таким, що відповідає правильно застосованим нормам матеріального та процесуального права з огляду на наступне.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить із того, що відповідно до ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України визначається Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Частиною 3 статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачено, що іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Відповідно до статті 23 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» нелегальні мігранти та інші іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність відповідно до Закону.
Згідно з вимогами частин 1, 3 статті 29 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передача з України або прийняття в Україну іноземця або особи без громадянства здійснюється відповідно до міжнародного договору про реадмісію. Іноземці або особи без громадянства, прийняті відповідно до міжнародного договору про реадмісію, які не мають законних підстав для перебування на території України, підлягають примусовому видворенню у разі, якщо між Україною і країною громадянської належності чи країною попереднього постійного проживання таких іноземців або осіб без громадянства відсутній договір про реадмісію.
Україною будь-які міжнародні Угоди з Народною Республікою Бангладеш про реадмісію осіб не укладались, Законами України такі Угоди не ратифікувались.
Особливості провадження у справах за адміністративними позовами з приводу примусового повернення чи примусового видворення іноземців або осіб без громадянства за межі території України урегульовано ст. 288 КАС України.
Згідно з ч. 1, ст. 288 КАС України позовні заяви іноземців та осіб без громадянства щодо оскарження рішень про їх примусове повернення в країну походження або третю країну, а також позовні заяви центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальних органів і підрозділів, органів охорони державного кордону або Служби безпеки України про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України подаються до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальних органів і підрозділів, органу охорони державного кордону чи Служби безпеки України або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.
Відповідно до п.1 Типового положення про пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1110, пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, є державною установою, що призначена для тимчасового тримання іноземців та осіб без громадянства: стосовно яких судом прийнято рішення про примусове видворення за межі України; стосовно яких судом прийнято рішення про затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі України, у тому числі прийнятих відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; затриманих ДМС, її територіальними органами та підрозділами на строки та в порядку, передбачені законодавством; затриманих за рішенням суду до завершення розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Згідно з п.12 р. ІІ Інструкції про порядок утримання іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 29 лютого 2016 року №141, іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців.
Вимогами ч.3 ст. 29 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачено, що іноземці або особи без громадянства, прийняті відповідно до міжнародного договору про реадмісію, які не мають законних підстав для перебування на території України, підлягають примусовому видворенню у разі, якщо між Україною і країною громадянської належності чи країною попереднього постійного проживання таких іноземців або осіб без громадянства відсутній договір про реадмісію.
Як передбачено частиною 1 статті 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» органи охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України) можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця та особу без громадянства, якщо вони не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення.
Оскільки відповідач підстав для законного перебування на території України, передбачених статтею 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» не має, оскільки у нього відсутні документи, що підтверджують законність перебування в Україні, не має документів, що посвідчують особу та дають право виїзду з України; українською мовою не володіє; родичів на території України, які б могли надати допомогу у поверненні до країни походження не має, він є нелегальним мігрантом, самостійно територію України не залишить, має сталий намір потрапити до країн Західної Європи нелегальним шляхом то є підстави для примусового видворення відповідача за межі території України, так як був прийнятий відповідно до міжнародного договору про реадмісію, законних підстав для перебування на території України не має, та оскільки між Україною і країною його громадянської належності, а саме Народною Республікою Бангладеш, відсутній договір про реадмісію.
Додатково апеляційний суд зазначає, що відповідно до пункту 30 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» при вирішенні справ про примусове видворення суди повинні враховувати положення статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року та статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Зокрема, відповідно до пункту «f» частини першої статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім як відповідно до процедури, встановленої законом, у випадку законного арешту або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
З огляду на це, право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, які чітко визначені в законі.
Європейський суд з прав людини у справі «Солдатенко проти України» (п. 111 рішення від 23 жовтня 2008 року) зазначив, що встановлюючи, що будь-яке позбавлення свободи має здійснюватися «відповідно до процедури, встановленої законом», пункт 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не просто відсилає до національного закону, він також стосується «якості закону», вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права. При цьому «якість закону» означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля.
У пункті 103 Рішення Європейського суду з прав людини від 17 квітня 2014 року «Справа Анатолій Руденко проти України», яке стало остаточним 17 липня 2014 року (№ 50264/08) вказано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин.
Слід зазначити, що пункт 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має на увазі фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків стосовно права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті цього положення.
Враховуючи наведені норми чинного законодавства та встановлені фактичні обставини справи, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і не дають підстав стверджувати про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись ст. ст. 308, 310, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. ст. 316, 321, 322, ч. 1 ст. 325 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) залишити без задоволення.
Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 грудня 2021 року у справі № 303/10294/21 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку виключно у випадках, передбачених частиною 4 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя О. М. Довгополов
судді Л. Я. Гудим
В. В. Святецький
Повне судове рішення складено 24.02.2022 року