14 лютого 2022 р.Справа № 440/3720/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Чалого І.С.,
Суддів: Ральченка І.М. , Бершова Г.Є. ,
за участю секретаря судового засідання Юсіфової Г.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 06.07.2021, головуючий суддя І інстанції: К.І. Клочко, м. Полтава, повний текст складено 06.07.21 по справі № 440/3720/21 за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Полтавській області
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
13 квітня 2021 року ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління Служби безпеки України в Полтавській області, в якому просив суд визнати протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Полтавській області щодо ненарахування та невиплати йому середнього заробітку за весь час затримки сплати належних йому при звільненні сум (грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" з 2015 року по 2018 рік) по день фактичного розрахунку в розмірі 422 956,16 грн; стягнути з Управління Служби безпеки України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки сплати належних йому при звільненні сум (грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" з 2015 року по 2018 рік) по день фактичного розрахунку в розмірі 422 956,16 грн.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 06.07.2021 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність управління Служби безпеки України в Полтавській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки сплати належних при звільненні сум.
Стягнуто з управління Служби безпеки України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки сплати належних при звільненні сум у розмірі 1000,00 грн.
В решті позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції не застосував чітку формулу застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, яка міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19. Також для врахування інших обставин справи, встановлених судом, що визначені Великою Палатою Верховного Суду у справі № 761/9584/15-ц критеріїв для зменшення розміру відкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем рахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, просить суд під час прийняття рішення також дослідити той факт, що на утриманні позивача знаходяться малолітні діти, а сума середнього заробітку за весь час затримки сплати належних йому при звільненні (грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" з 2015 року по 2018 рік) по день фактичного розрахунку, на даний час фактично є єдиним джерелом існування позивача та його сім'ї, оскільки позивач на даний не має постійного місця роботи.
Скориставшись правом подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідач просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.
Ухвалами суду апеляційної інстанції витребувано у відповідача - Управління Служби безпеки України в Полтавській області довідку про розмір грошового забезпечення, нарахованого та виплаченого ОСОБА_1 за останні два місяця перед звільненням (жовтень та листопад 2018 року), відповідно до пункту 2 розділу ІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, а також довідку про розмір всіх нарахованих та виплачених в день звільнення сум грошового забезпечення, в тому числі тих виплат, про які зазначені в наказі про звільнення (з урахуванням компенсації невикористаної частини щорічної основної відпустки, додаткової відпустки, компенсації вартості за неотримане речове майно та всіх інших видів грошового забезпечення), а також призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.
На виконання ухвали суду відповідачем надано витребувані документи.
Відповідно до ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 у період з 31.07.2006 по 29.12.2018 проходив військову службу в СБ України, має статус учасника бойових дій.
Наказом СБ України від 19.12.2018 №1621-ос позивач звільнений з військової служби з 29.12.2018.
На підставі наказу УСБУ в Полтавській області від 29.12.2018 №531-ос позивача виключено зі списків особового складу з 29.12.2018.
01.11.2019 позивач звернувся до УСБУ в Полтавській області із заявою від 30.10.2019 щодо виплати компенсації за невикористані дні відпустки за 2015-2018 роки.
Листом від 26.11.2019 вих.№66/21/7/П-560/12 відповідач повідомив ОСОБА_1 про відсутність підстав для виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової щорічної відпустки учаснику бойових дій за 2015-2018 роки (а.с. 23-25).
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 20.02.2020 у справі №440/5018/19 позовні вимоги ОСОБА_1 до УСБУ в Полтавській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задоволено. Визнано протиправною бездіяльність УСБУ в Полтавській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2018 роки. Зобов'язано УСБУ в Полтавській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29.12.2018 (а.с. 26-31).
17.04.2020 ОСОБА_1 виплачено грошову компенсацію на виконання рішення суду у справі №440/5018/19 у розмірі 21763,19 грн.
Посилаючись на наявність підстав для виплати середнього заробітку за увесь час затримки сплати належних позивачу при звільненні сум (грошової компенсації за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за 2015-2018 роки) по день фактичного розрахунку (17.04.2020) у розмірі 244625,92 грн, позивач звернувся до суду з позовом.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 28.09.2020 у справі 440/3376/20 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність управління Служби безпеки України в Полтавській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки сплати належних при звільненні сум. Стягнуто з управління Служби безпеки України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки сплати належних при звільненні сум у розмірі 10000,00 грн (десять тисяч гривень). У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Позивач не погодився з таким рішенням суду та оскаржив його до суду апеляційної інстанції.
Постановою Другого апеляційного суду від 21.04.2021 рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 28.09.2020 у справі 440/3376/20 скасовано. Позовну заяву залишено без розгляду у зв'язку із пропущенням строку звернення до суду.
04.03.2021 позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій вказав, що на виконання рішення суду відповідачем не правильно розраховано суму грошової компенсації за дні невикористаної відпустки, у зв'язку з чим просив надати калькуляцію (розрахунок) виплаченої йому раніше суми.
Листом від 30.03.2021 № 66/21/7/П-146/12 (а.с. 20) відповідач повідомив, що за результатами опрацювання заяви ОСОБА_1 здійснено перерахування компенсації за невикористані дні додаткової відпустки з урахуванням компенсації ПДФО.
30.03.2021 на розрахунковий рахунок позивача надійшли кошти в розмірі 1 124,65 грн та 241,41 грн.
Вважаючи протиправним здійснення остаточного розрахунку грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015 - 2018 роки, позивач стверджує про наявність підстав для виплати середнього заробітку за увесь час затримки сплати належних йому при звільненні сум за період з 29.12.2018 по 30.03.2021 у розмірі 422 956, 16 грн, у зв'язку з чим звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, та вважає обґрунтованим і співмірним стягнути з УСБУ в Полтавській області на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 1000 грн.
Колегія суддів частково погоджується з таким висновком зважаючи на наведене нижче.
Згідно з ч.1 ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Відповідно до ч.7 ст.43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20.12.1991 року №2011-XII “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (далі по тексту - Закон №2011-ХІІ).
За приписами ст.1 Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з ч.2 ст.1-2 Закону №2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Абзацом 1 ч.1 ст.9 Закону №2011-ХІІ встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Водночас, спеціальне законодавство, що регламентує порядок проходження військової служби, не містить норм щодо регулювання виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку у зв'язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом норми спеціального законодавства є пріоритетними, тоді як норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Слід зауважити, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Вищевказаний висновком узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 21.10.2021 по справі №640/14764/20.
З огляду на неврегульованість спеціальним законодавством питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України.
Окрім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.06.2021 по справі №480/2577/20, яка відповідно до ч.5 ст.242 КАС України є обов'язковою для врахуванням у спірних правовідносинах по даній справі, оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, а тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення із військової служби.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30.04.2020 року у справі №140/2006/19, від 16.07.2020 року у справі № 400/2884/18, від 20.01.2021 року у справі № 200/4185/20-а, від 20.01.2021 року у справі № 240/12238/19, від 05.03.2021 року у справі № 120/3276/19-а, від 31.03.2021 року у справі № 340/970/20.
Так, за правилами ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Колегія суддів зазначає, що закріплені у ст.ст.116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була висловлена в постанові від 31.10.2019 по справі №825/598/17.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені ст.116 КЗпП України строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Колегія суддів зазначає, що чинне законодавство передбачає обов'язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби всі належні до йому виплати суми, в тому числі грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки та індексацію грошового забезпечення.
За обставинами справи, наказом СБ України від 19.12.2018 №1621-ос позивач звільнений з військової служби з 29.12.2018 та на підставі наказу УСБУ в Полтавській області від 29.12.2018 №531-ос виключено зі списків особового складу з 29.12.2018.
Колегія суддів звертає увагу, що матеріалами даної справи підтверджується факт того, що при звільненні позивача з військової служби з останнім не було проведено повний розрахунок, а саме не було виплачено в повному розмірі грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки та індексацію грошового забезпечення з урахуванням компенсації ПДФО.
При цьому, остаточний розрахунок проведено з позивачем 30.03.2021, тобто в порушення приписів ст.116 КЗпП України.
Враховуючи, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, колегія суддів погоджується із загальним висновком суду першої інстанції про наявність у відповідача обов'язку сплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні по час фактичної виплати заборгованості.
Таким чином, з огляду на вказані правові приписи та встановлені обставини справи, позивач набув право на отримання середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку, визначеного ст. 117 КЗпП України.
З приводу доводів відповідача у відзиві на апеляційну скаргу про те, що ст. 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, суд зазначає таке.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого у роботодавця є обов'язок сплатити передбачену статтею 117 КЗпП України компенсацію.
Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, має бути виплачене за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі 821/1083/17. Також у вказаному судовому рішенні Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України. Отже, немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) [у рішенні від 8 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України"] надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).
Беручи до уваги вищевикладене, суд апеляційної інстанції відхиляє твердження відповідача про те, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних позивачу сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ч. 1 ст. 117 КЗпП є безпідставним.
Надаючи правову оцінку висновкам суду щодо розміру суми компенсації середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, які є спірними в межах розгляду цієї справи, суд апеляційної інстанції зазначає таке.
Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі по тексту - Порядок №100).
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Пунктом 5 Порядку №100 передбачено, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Відповідно до п. 8 вказаного Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям СБ України врегульовано затвердженою цим наказом Інструкцією про грошове забезпечення та виплати компенсаційного характеру військовослужбовців Служби безпеки України (далі - Інструкція № 515/ДСК-2018).
Враховуючи вищевикладені положення, при обчисленні розміру середньоденного грошового забезпечення військовослужбовця, слід виходити з числа відпрацьованих календарних днів за цей період.
З огляду на матеріали справи, останнім днем виключення позивача зі списків військової частини та всіх видів грошового забезпечення є 29.12.2018, тому двома попередніми місяцями перед звільненням є листопад 2018 року та жовтень 2018 року.
Відповідно до довідки про грошове забезпечення від 02.02.2022 № 66/21-12 розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за листопад 2018 року становить 14965,68 грн, за жовтень 2018 року - 14965,68 грн.
Таким чином, розмір середньоденного грошового забезпечення заявника складає 490,68 грн (29931,36 грн/61 календарний день).
Враховуючи дату виключення позивача зі списків особового складу (29.12.2018) та дату проведення остаточного розрахунку (30.03.2021), кількість днів затримки розрахунку при звільненні становить 821 день (день виключення зі списків та день проведення остаточного розрахунку не враховується, як дні що передують та завершують період неповного розрахунку).
Отже, середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 30 грудня 2018 року (наступний день після звільнення) по 02 березня 2021 року (день виплати не враховується), яке належить стягнути на користь позивача, складає: 490,68 грн х 821 календарних днів = 402848,28 грн, а не як помилково стверджує позивач в апеляційній скарзі 422 956,16 грн.
При цьому, суд першої інстанції вважав за необхідне при визначенні розміру відшкодування врахувати критерії оцінки розміру відшкодування за час розрахунку при звільненні, що призвело до зменшення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до розміру 1000 грн.
В апеляційній скарзі позивач не погоджується з визначеною судом першої інстанції сумою середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, посилаючись на те, що суд не врахував чітку формулу застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні із застосуванням принципу пропорційності, яка міститься у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19.
Надаючи правову оцінку таким доводам заявника апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції зазначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Водночас колегія суддів зазначає, що чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19.
У цьому судовому рішенні у частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, Верховний Суд зазначив про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 24 червня 2021 року у справі № 480/2577/20 зазначив, що для застосування критеріїв пропорційності розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, судам необхідно з'ясувати загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат для вирахування проценту, що складає грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, індексація грошового забезпечення та грошова компенсація вартості не отриманого речового майна у співвідношенні до загальної суми, що слугує підставою для застосування такого ж проценту середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні від загальної її суми, який буде визначений належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача, виходячи з принципу пропорційності.
Застосовуючи означені підходи до обставин цієї справи, колегія суддів ураховує, що загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат за даними довідки від 02.02.2022 № 66/2113 складав 50105,23 грн, з яких: грошове забезпечення за грудень 2018 року 12915,94 грн та грошова компенсація за дні невикористаної щорічної відпустки 3074,06 (з утриманням військового збору), а також компенсація вартості за неотримане речове майно в сумі 34115,23 грн та грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, яка виплачена на виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 20.02.2020 у справі №440/5018/19 в сумі 21763,19 грн, що сумарно складає 98,13 % всіх виплат при звільненні, а також остаточний розрахунок при звільнення внаслідок помилкового невключення компенсації ПДФО, який проведено 30.03.2021 в сумі 1124,65 грн та 241,41 грн, що складає сумарно 1,87 % від загальної суми належної позивачу при звільненні. Загальна сума грошового забезпечення при звільненні з урахуванням всіх сум, що належали до виплати при звільненні, становить 73234,48 грн (100%).
При цьому суд не враховує під час розрахунку сум середнього заробітку компенсацію за дні невикористаної відпустки, які нараховані та виплачені позивачу на виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 20.02.2020 у справі №440/5018/19 - 21763,19 грн як суми, що невиплачені на день звільнення, оскільки позивач в межах строку звернення до суду не ініціював питання нарахування середнього заробітку за несвоєчасну виплату таких сум.
Обрахована судом апеляційної інстанції відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, сума середнього заробітку за несвоєчасну виплату грошового забезпечення , становить 402848,28 грн.
Таким чином, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, а також застосовуючи формулу розрахунку середнього заробітку із застосуванням критеріїв пропорційності розміру відшкодування, яку запропонував Верховний Суд у постанові від 24 червня 2021 року у справі № 480/2577/20, середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 7533,26 грн (1,87 % від 402848,28 грн), з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком.
Зменшення судом суми стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні здійснено з урахуванням справедливого і розумного балансу між інтересами позивача і відповідача, оскільки стягнення компенсації у розмірі 402848,28 грн за несвоєчасну виплату заборгованості у розмірі 1124,65 грн було б явно неспівмірним розміру простроченої заборгованості та майнових втрат позивача.
Вказаного вище не було враховано судом першої інстанції, який безпідставно зменшив суму середнього заробітку за несвоєчасну виплату індексації грошового забезпечення, не дотримавшись при цьому принципу пропорційності та проігнорувавши правові позиції Верховного Суду з означеного питання.
Такі порушення норм матеріального права є підставою для зміни оскаржуваного рішення відповідно до ст. 317 КАС України.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Відповідно до ч. 4 ст. 317 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Враховуючи, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, встановлюючи право позивача на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, однак не правильно визначив розмір такого відшкодування, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для зміни судового рішення в цій частині з підстав, викладених в цій постанові, та викладення абзацу третього резолютивної частини рішення в іншій редакції.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 06.07.2021 по справі № 440/3720/21 змінити, виклавши абзац третій резолютивної частини рішення в такій редакції: "стягнути з управління Служби безпеки України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки сплати належних при звільненні сум у розмірі 7533,26 грн".
В іншій частині рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 06.07.2021 по справі № 440/3720/21 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя І.С. Чалий
Судді І.М. Ральченко Г.Є. Бершов
Повний текст постанови складено 22.02.2022.