1/2502
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
17 лютого 2022 року м. Київ № 640/2381/22
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Клочкової Н.В., при секретарі судового засідання Олійник К.С., за результатами відкритого судового засідання в адміністративній справі за позовом
Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат
до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ)
про скасування постанови,
у судове засідання сторони не з'явились, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце проведення судового засідання
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат (надалі - позивач), адреса: 03165, місто Київ, проспект Любомира Гузара, будинок 7 до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (надалі - відповідач), адреса: 01001, місто Київ, провулок Музейний, будинок 2-Д, в якій позивач, з урахуванням уточненої позовної заяви, просить суд:
- скасувати постанову старшого державного виконавця від 06 грудня 2021 року ВП № 60697076 про накладення штрафу на Київський міський центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат у розмірі 5 100,00 грн.
Підставою позову вказано порушення прав та інтересів позивача, внаслідок прийняття виконавчим органом протиправної постанови.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження в адміністративній справі за позовом Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції про скасування постанови, вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання по суті.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на безпідставність дій приватного виконавця щодо прийняття постанови про накладення штрафу, оскільки, на виконання виконавчого документа відповідно до розпорядження Управління від 05 червня 2014 року, здійснено розрахунок доплати одноразової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю, в сумі 7 425,00 грн та щорічної допомоги на оздоровлення за 2008-2010 роки в сумі 9 935,00 грн, однак Управління не має можливості виконати рішення суду у частині зобов'язання виплатити стягувачу зазначену допомогу у зв'язку з тим, що бюджетні призначення на забезпечення виконання судових рішень за програмами соціального захисту населення в державному бюджеті за 2010-2018 роки Мінсоцполітики не були передбачені.
Представник позивача зазначає, що невиконання судового рішення в частині виплати грошових коштів через відсутність відповідного фінансового забезпечення та фактичної відсутності коштів не може вважатися невиконанням судового рішення без поважних причин.
Керуючись викладеним, вважаючи дії державного виконавця щодо прийняття постанови про накладення штрафу в межах виконавчого провадження № 60697076 протиправними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Станом на момент винесення судом даного рішення на адресу суду не надходило від відповідача відзиву на позовну заяву з невідомих суду причин.
Відповідно до частини 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
При цьому, судом враховано, що відповідач із заявою про продовження строку для надання відзиву до суду не звертався, про неможливість його подання з об'єктивних причин - клопотання не подавав. Враховуючи необхідність розгляду справи протягом розумного строку, а також враховуючи те, що відповідач жодних заяв та клопотань в цій справі не подавав, будучи обізнаним про її розгляд, суд дійшов висновку про можливість винесення судового рішення у справі на підставі наявних доказів.
Позивач та відповідач у судове засідання не прибули, про причини неприбуття не повідомляли суд.
При цьому, суд звертає увагу на те, що дана категорія справ передбачає скорочені строки розгляду та особливості, передбачені статтею 287 Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно частини 1 статті 268 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, визначених статтею 287 цього Кодексу, щодо подання позовної заяви та про дату, час і місце розгляду справи суд негайно повідомляє відповідача та інших учасників справи шляхом направлення тексту повістки на офіційну електронну адресу, а за її відсутності - кур'єром або за відомими суду номером телефону, факсу, електронною поштою чи іншим технічним засобом зв'язку.
Згідно частини 2 статті 268 Кодексу адміністративного судочинства України учасник справи вважається повідомленим належним чином про дату, час та місце розгляду справи, визначеної частиною першою цієї статті, з моменту направлення такого повідомлення працівником суду, про що останній робить відмітку у матеріалах справи, та (або) з моменту оприлюднення судом на веб - порталі судової влади України відповідної ухвали про відкриття провадження у справі, дату, час та місце судового розгляду.
Згідно частини 3 статті 268 Кодексу адміністративного судочинства України неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.
Враховуючи наявні у справі матеріали, наявність підтвердження належного повідомлення сторін, а також той факт, що дана категорія справ передбачає скорочені строки розгляду та особливості, при цьому позивач мав можливість подати всі необхідні докази та пояснення через канцелярію суду або засобами поштового зв'язку, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи по суті, враховуючи скорочений, десятиденний строк, на розгляд цієї категорії справ.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, заслухавши пояснення сторін, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, за рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 18 листопада 2010 року у справі № 2-6260/10 було зобов'язано Управлінню праці та соціального захисту населення Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації провести перерахунок, а Центр виплатити ОСОБА_1 згідно вимог статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» щорічну допомогу на оздоровлення із розрахунку 5 мінімальних заробітних плат за 2008, 2009, 2010 роки та одноразову компенсацію за шкоду, заподіяну здоров'ю.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 05 квітня 2011 року рішення Дарницького районного суду від 18 листопада 2010 року було залишено без змін
З метою виконання рішення суду Центром, відповідно до розпорядження Управління від 05 червня 2014 року, було здійснено розрахунок доплати одноразової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю, в сумі 7 425,00 грн та щорічної допомоги на оздоровлення за 2008-2010 роки в сумі 9 935,00 грн.
25 червня 2014 року Центром було направлено лист від 25 червня 2014 року № 13/1568/-11 щодо проведення фінансування для виплати за рішенням суду в Департамент соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
За результатом розгляду якого, Департамент повідомив, що Законом України «Про Державний бюджет на 2014 рік» видатки на виконання судових рішень за бюджетною програмою соціального захисту громадян, Міністерству соціальної політики України, як головному розпоряднику бюджетних коштів, не передбачені.
Також, відповідно до листів Міністерства соціальної політики України від 11 липня 2016 року № 680/04/67-16, від 07 березня 2017 року № 151/0/76-17 та від 31 березня 2018 року № 188/0/76-18 було повідомлено, що бюджетні призначення на забезпечення виконання судових рішень за програмами соціального захисту населення в державному бюджеті за 2010-2018 роки Мінсоцполітики не були передбачені, відповідні видатки на зазначені цілі не затверджувалися у кошторисах розпорядників бюджетних коштів та у відповідних паспортах бюджетних програм.
Надалі, в межах виконавчого провадження № 60697076 щодо виконання виконавчого листа-дублікату № 2-6260/10 виданого 29 серпня 2018 року головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) Нікітіною Мариною Олександрівною було прийнято постанову про накладення штрафу від 06 грудня 2021 року, якою за не виконання вимог виконавчого документа, та не виконання законних вимог державного виконавця накладено на боржника Київський міський центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат штраф на користь держави у розмірі 5 100,00 грн.
Не погоджуючись з прийнятою державним виконавцем постановою про накладення штрафу, позивач звернувся до адміністративного суду з даною позовною заявою.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 статті 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (надалі - Закон України «Про виконавче провадження»).
Згідно зі статтею 1 вказаного Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно- правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно пункту 1 частини 1 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема, виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень.
Відповідно до частини 6 статті 26 Закону Закону України «Про виконавче провадження» за рішенням немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню).
Положеннями статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.
Згідно зі статтею 63 Закону України «Про виконавче провадження» за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.
У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність. Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником.
У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом.
Відповідно до частини 1 статті 75 Закону України «Про виконавче провадження» у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на боржника - юридичну особу - 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.
Аналізуючи наведені положення законодавства в контексті цієї справи потрібно зауважити, що накладення штрафу за невиконання рішення, що зобов'язує боржника до вчинення певних дій, є видом юридичної відповідальності боржника за невиконання покладеного на нього зобов'язання.
Застосування такого заходу реагування є обов'язком державного виконавця і націлено на забезпечення реалізації мети виконавчого провадження як завершальної стадії судового провадження.
Умовою для накладення на боржника у виконавчому проваджені штрафу є невиконання ним виконавчого документа (судового рішення). У залежності від характеру правовідносин і змісту зобов'язання, примусове виконання якого відбувається у межах виконавчого провадження.
Аналіз правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку про те, що невиконання боржником рішення суду - тягне за собою певні наслідки, встановлені нормами Закону України «Про виконавче провадження». Тобто на час прийняття державним виконавцем рішення про накладення штрафу має бути встановленим факт невиконання боржником судового рішення без поважних причин.
Викладене вище дає підстави для висновку про те, що постанова про накладення штрафу за невиконання судового рішення може бути винесена лише за умови, що судове рішення не виконано боржником без поважних причин, коли боржник мав реальну можливість виконати таке судове рішення, проте не зробив цього.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах від 10 вересня 2019 року по справі № 0840/3476/18, від 19 вересня 2019 року по справі № 686/22631/17 та від 07 листопада 2019 року по справі № 420/70/19.
Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд зауважує, що вирішуючи питання про накладення штрафу, державний виконавець повинен встановити дві обставини:
1) факт виконання чи невиконання рішення;
2) у випадку невиконання рішення встановити причини невиконання.
При цьому, лише дійшовши висновку про відсутність поважних причин, державний виконавець вправі накласти штраф на боржника. Встановлення таких обставин здійснюється шляхом виконання державним виконавцем своїх обов'язків та реалізації прав, передбачених статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження», а також дотриманням сторонами виконавчого провадження свої обов'язків.
Зокрема, частиною 1 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Відповідно до змісту положень частини 3 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, серед іншого, проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону, а частина 4 наголошує на тому, що вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов'язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом.
Аналіз правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку про те, що невиконання боржником рішення суду лише без поважних на те причин, тягне за собою певні наслідки, встановлені нормами Закону України «Про виконавче провадження». Тобто на час прийняття державним виконавцем рішення про накладення штрафу має бути встановленим факт невиконання боржником судового рішення без поважних причин.
Поважними, в розумінні наведених норм Закону України «Про виконавче провадження», можуть вважатися об'єктивні причини, які унеможливили або значно ускладнили виконання рішення боржником та які не залежали від його власного волевиявлення.
Так, виходячи з аналізу спірних правовідносин, суд вважає за необхідне зазначити, що 01 січня 2013 року набрав чинності Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» № 4901-VІ (надалі - Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»), яким затверджено Порядок погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлено, що держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство); юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі - юридична особа).
Частиною 1 статті 7 статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» визначено, що виконання рішень суду про зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за якими є державний орган, державне підприємство, юридична особа, здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.
Тобто, оскільки Київський міський центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат є державним органом у розумінні статті 2 статті 7 статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», то рішення має виконуватись відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» з особливостями, визначеними Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».
Пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» визначено, що заборгованість погашається в такій черговості: у першу чергу погашається заборгованість за рішеннями суду щодо пенсійних та соціальних виплат, про стягнення аліментів, відшкодування збитків та шкоди, завданих внаслідок злочину або адміністративного правопорушення, каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, а також у зв'язку з втратою годувальника.
Бюджетні асигнування на погашення заборгованості визначаються законом про Державний бюджет України на відповідний рік.
Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що виплата нарахованих (перерахованих) соціальних виплат за рішеннями суду здійснюється, зокрема, коштами, передбаченими за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Черговість виконання судових рішень визначається датою їх надходження.
Відповідно до частин 1, 2 статті 23 Бюджетного кодексу України визначено, що державна установа (організація), яка фінансується за рахунок коштів державного бюджету, відповідає за своїми зобов'язаннями лише при наявності відповідних бюджетних призначень, виділених виключно на ці цілі для погашення певної заборгованості.
Будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.
Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
Згідно з частиною 1 статті 30 Бюджетного кодексу України видатки та кредитування Державного бюджету України включають бюджетні призначення, встановлені законом про Державний бюджет України на конкретні цілі, пов'язані з реалізацією програм та заходів згідно із статтею 87 цього Кодексу.
Так, пунктом 9 частини 1 статті 87 Бюджетного кодексу України передбачено, що до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України (з урахуванням особливостей, визначених пунктом 5 частини 2 статті 67-1 цього Кодексу), належать видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення, зокрема: б) державні програми соціальної допомоги (грошова допомога особам, яких визнано біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, та особам, яким надано тимчасовий захист; компенсації на медикаменти; програма протезування; програми і заходи із соціального захисту осіб з інвалідністю, у тому числі програми і заходи Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю; відшкодування збитків, заподіяних громадянам; заходи, пов'язані з поверненням в Україну кримськотатарського народу та осіб інших національностей, які були незаконно депортовані з України, та розміщенням іноземців і осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України; щорічна разова грошова допомога ветеранам війни та жертвам нацистських переслідувань; довічні державні стипендії; кошти, що передаються до фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування; програми соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, інші види цільової грошової допомоги, встановлені законом).
Статтею 116 Бюджетного кодексу України визначає порушенням бюджетного законодавства порушення учасником бюджетного процесу встановлених цим Кодексом чи іншим бюджетним законодавством норм щодо складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету та звітування про його виконання, а саме: взяття зобов'язань без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом чи законом про Державний бюджет України; здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням всупереч цьому Кодексу чи закону про Державний бюджет України (пункт 20 частини 1).
Враховуючи аналіз зазначених вище правових норм Бюджетного кодексу України, суд дійшов висновку, що будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету можна здійснювати лише за наявності відповідного бюджетного призначення, встановленого законом про Державний бюджет України. Взяття зобов'язань без відповідних бюджетних асигнувань та здійснення видатків бюджету з перевищенням бюджетних призначень є порушенням бюджетного законодавства.
Під час розгляду судом встановлено та матеріали справи свідчать, що позивач частково виконав рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 листопада 2010 року у справі № 2-6260/10, оскільки Центром, відповідно до розпорядження Управління від 05 червня 2014, було здійснено розрахунок доплати одноразової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю, в сумі 7 425,00 грн та щорічної допомоги на оздоровлення за 2008-2010 роки в сумі 9 935,00 грн.
Суд звертає увагу та як вже було зазначено вище, що постанови про накладення штрафу за невиконання судового рішення можуть бути винесені лише за умови, що судове рішення не виконано без поважних причин, коли боржник мав реальну можливість виконати таке судове рішення, проте не зробив цього. При цьому визначальною ознакою для накладення на боржника штрафу є саме не виконання рішення суду без поважних причин. Поважними можуть вважатися об'єктивні причини, які унеможливили або значно ускладнили виконання рішення божником, та які не залежали від його волевиявлення.
Суд наголошує, що накладення штрафу за невиконання рішення суду жодним чином не захищає право особи на отримання бюджетних коштів, однак, без наявності об'єктивних підставу - не може нівелювати Закон України «Про виконавче провадження».
На підтвердження відсутності коштів для виконання рішення суду та виплати компенсації, позивачем подано до суду листи листів Міністерства соціальної політики України від 11 липня 2016 № 680/04/67-16, від 07 березня 2017 року № 151/0/76-17 та від 31 березня 2018 року № 188/0/76-18 відповідно до яких вбачається, що бюджетні призначення на забезпечення виконання судових рішень за програмами соціального захисту населення в державному бюджеті за 2010-2018 роки Мінсоцполітики не були передбачені, відповідні видатки на зазначені цілі не затверджувалися у кошторисах розпорядників бюджетних коштів та у відповідних паспортах бюджетних програм.
Оскільки компенсація відповідно до статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» щорічної допомоги на оздоровлення із розрахунку 5 мінімальних заробітних плат за 2008, 2009, 2010 роки та одноразова компенсація за шкоду, заподіяну здоров'ю є виплатами, яка фінансується з державного бюджету, а відповідні кошти на звернення позивача не надходили від їх розпорядника - Міністерства соціальної політики для виплати стягувачу, то невиконання рішення суду в цій частині мало місце за поважних причин, які в силу діючого законодавства не залежать від позивача, як територіального органу соціального захисту.
Тобто, на переконання суду та беручи до уваги встановлені вище обставин можна прийти до висновку, що позивач, як боржник у виконавчому провадженні, вжив усі дії та конкретні заходи, спрямовані на виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 листопада 2010 року у справі № 2-6260/10, що підтверджується матеріалами справи.
Відтак, виконання судового рішення позивачем мало місце, а часткове невиконання судового рішення відбулось з незалежних від позивача причин, які є поважними у розумінні статей 63 та 75 Закону України «Про виконавче провадження».
Враховуючи вищезазначене, невиконання судового рішення в частині виплати грошових коштів за відсутності відповідного фінансового забезпечення та фактичної відсутності коштів не може вважатися невиконанням судового рішення без поважних причин. Накладення штрафу у такому випадку жодним чином не захищає право особи на отримання бюджетних коштів.
Вказана вище правова позиція відповідає висновками Верховного Суду, викладених в постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 754/3105/17, від 07 листопада 2019 року у справі № 420/70/19 та у постанові від 21 травня 2020 року у справі № 310/6910/16-а.
Також, суд звертає увагу, що Верховний Суд України у своїх постановах у справах № 21-1044а15, № 21-2630а15, № 21-5118а15, № 804/5081/13-а, неодноразово вказував, що невиконання судового рішення в частині виплати грошових коштів за відсутності відповідного фінансового забезпечення та фактичної відсутності коштів не може вважатися невиконанням судового рішення без поважних причин. Накладення штрафу у такому випадку жодним чином не захищає право особи на отримання бюджетних коштів.
Крім того, суд звертає увагу, що оскаржувана в межах даної справи постанова старшого державного виконавця про накладення штрафу не містить обґрунтувань щодо реальної можливості позивача виплатити стягувачеві суму компенсації та умисного не вчинення цих дій.
Зі змісту постанови, яка оскаржується, наданих відповідачем матеріалів виконавчого провадження вбачається, що ніякі заходи для з'ясування причин невиконання рішення суду в частині зобов'язання здійснити виплату коштів державним виконавцем не вживались. Встановлено лише сам факт невиконання судового рішення в цій частині. Відповідно, не здійснювалась оцінка причин невиконання рішення на предмет їх поважності.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що часткове невиконання судового рішення позивачем через відсутність відповідного фінансового забезпечення та фактичної відсутності коштів не може вважатися невиконанням судового рішення без поважних причин, оскільки об'єктивно не залежить від позивача.
Крім того, суд звертає увагу, що відповідно до Положення про Київський міський центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат, затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27 січня 2007 року № 65 (у редакції розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 27 квітня 2021 року № 955) Центр є бюджетною установою та підпорядковується Департаменту соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Центр здійснює виплату різних видів допомоги та компенсацій згідно з рішеннями управлінь праці та соціального захисту населення районних в місті Києві державних адміністрацій.
Таким чином, з викладеного можна прийти до висновку, що Київський міський центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат лише здійснює фактичну виплату громадянам коштів, які надходять із Державного бюджету України, що підтверджує висновок суду про те, що ненадходження відповідних коштів із Державного бюджету України є поважною причиною невиконання Київським міським центром по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат судового рішення у частині виплати нарахованої стягувачу щорічної допомоги на оздоровлення із розрахунку 5 мінімальних заробітних плат за 2008, 2009, 2010 роки та одноразової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю.
За такого правового регулювання та обставин справи, суд приходить до висновку про відсутність обґрунтованих підстав для прийняття оскаржуваної постанови про накладення штрафу, оскільки виконання рішення суду не може ставитись у залежність лише від волі та/або бажання боржника щодо такого виконання, а й повинно бути оцінено виконавчою службою на предмет наявності об'єктивних можливостей та відповідного законодавчого регулювання такого виконання.
Таким чином, враховуючи вищевикладене в сукупності, суд приходить до висновку, що головний державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Нікітіна Марина Олександрівна приймаючи оскаржувану постанову про накладення штрафу діяв протиправно та в супереч вимогам чинного законодавства, що дає підстави суду для висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог позовної заяви позивача.
Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 06.09.2005; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18.07.2006; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10.02.2010; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994, пункт 29).
Згідно з частини 1 статті 9, статті 72, частин 1, 2, 5 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, покладений на нього обов'язок доказування не виконано та не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваних дій з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як вбачається з наявної у матеріалах справи квитанції, позивачем під час звернення з даним позовом до суду сплачено судовий збір у розмірі 2 393,00 грн. Відтак, враховуючи розмір задоволених позовних вимог, та беручи до уваги, що позивач в даній справі виступає не як суб'єкт владних повноважень а як сторона виконавчого провадження, суд присуджує на користь позивача судові витрати у розмірі 2 393,00 грн, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про скасування постанови - задовольнити.
2. Скасувати постанову головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) Нікітіною Марини Олександрівни від 06 грудня 2021 року ВП № 60697076 про накладення штрафу на Київський міський центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат у розмірі 5 100,00 грн (п'ять тисяч сто грн 00 коп.).
3. Стягнути на користь Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат (адреса: 03165, місто Київ, проспект Любомира Гузара, будинок 7, код ЄДРПОУ 22886300) понесені ним судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 2 393,00 грн (дві тисячі триста дев'яносто три гривні 00 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (адреса: 01001, місто Київ, провулок Музейний, будинок 2-Д, код ЄДРПОУ 43315602).
Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому частиною 1 статті 272 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до частини 6 статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення та оскаржені у порядку, передбаченому статтями 292, 293, 296, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Н.В. Клочкова