ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
16 лютого 2022 року м. Київ № 640/11106/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Чемериса М.С. (за дорученням судді), розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом
Громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1
до: Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області
про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії,
Громадянином Республіки Узбекистан ОСОБА_1 (адреса: 09241, Київська обл., Кагарлицький р-н, с. Мирівка, адреса для листування (згідно позову): АДРЕСА_1 , офіс БФ «Право на захист», е-мейл: ІНФОРМАЦІЯ_1 ) (далі - позивач, ОСОБА_1 , Суб'єкт звернення) подано на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва позов до Державної міграційної служби України (адреса: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, ідентифікаційний код - 37508470, е-mail: infodmsu.gov.ua) (надалі - відповідач-1 або ДМС України) та Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києва та Київській області (адреса юридичної особи: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А, ідентифікаційний код - 42552598, е-mail: kyivdmsu.gov.ua) (надалі - відповідач-2 або ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області), у якому позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області № 354 від 09.10.2020 про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 12-21 від 12.02.2021 про відхилення скарги на рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну служби України прийняти заяву громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач, серед іншого, зазначає, що відповідач-1 та відповідач-2 взагалі не поцікавились актуальною ситуацією у країні походження позивача під час прийняття оскаржуваних рішень, незважаючи на те, що такі дані були наведені останнім у своїй заяві-анкеті.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.04.2021 (суддя Пащенко К.С.) відкрито провадження у адміністративній справі № 640/11106/21, постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання.
Відповідач у відзиві зазначив, що позивач з заявою про визнання біженцем звертається не вперше. Аналіз змісту повторної заяви вказує на те, що заявник повідомляє аналогічні підстави побоювань повернення до країни громадянської належності, що аналогічні його попередній заяві від 06.07.2015, а саме, побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання та загрози життю, безпеці та свободі в країні походження.
Отже, причини, через які заявник побоюється повернення до країни громадянської належності, зазначені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 09.10.2020 є ідентичними причинам, зазначеним у попередній заяві від 06.07.2015, за результатами розгляду якої, ДМС двічі прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Що стосується повідомленої інформації у повторній заяві щодо побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання та розшуку правоохоронними органами Республіки Узбекистан по звинуваченню у релігійному екстремізмі, то вказана обставина не вважається ДМС нововиявленою, оскільки на момент звернення із заявою 06.07.2015, оскарження рішення ДМС у судовому порядку, заявник вже повідомляв про зазначені факти та не повідомив про будь-які нові обставини загрози для життя у заяві від 09.10.2020.
Отже, нових обставин щодо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання в країні походження заявником по повідомлено.
Також, судами різних інстанцій встановлено, що за результатами вивчення особової справи позивача та наданих матеріалів щодо політичного клімату країни походження, співбесід по уточненню викладених фактів, ДМС дійшла правильного висновку про те, що позивач не надав достовірних та обґрунтованих фактів щодо з; грози своєму життю в країні походження.
Крім цього, під час оскарження рішення ДМС, судом встановлено недоведеність (фактів та обставин, які можна розцінювати, як переконливі докази обґрунтованих побоювань переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань та реальної індивідуальної шкоди та загрозі життю у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання у разі повернення до країни походження.
Територіальним органом ДМС, де розглядалась заява позивача належним чином проаналізовано всі подані ним відомості про його особу та причини звернення за захистом, і на підставі частини 6 статті 8 Закону прийнято правомірне рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (наказ ЦМУ ДМС від 09.10.2020 № 354).
Таким чином, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовної заяви в повному обсязі.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Позивач, ІНФОРМАЦІЯ_2 , народився в м. Бішарек Ферганської області Республіки Узбекистан, віросповідання - іслам (суніт), вдівець, громадянин Республіки Узбекистан. У якості документів, що посвідчують особу, надав копію національного паспорта громадянина Республіки Узбекистан на власне ім'я серії НОМЕР_1 , наданий Міністерством внутрішніх справ Узбекистану 26.01.2009. В Україну прибув 19.01.2014 залізничним сполученням, легально.
Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вернувся 09.10.2020 до ЦМУ ДМС. Основною причиною звернення за захистом зазначає побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання по звинуваченню у релігійному екстремізмі в країні походження.
Заявник звертається до територіального органу ДМС із відповідною заявою вдруге. Вперше шукач захисту звертався із заявою до Головного управління ДМС в м. Києві 06.07.2015.
За результатами попереднього розгляду заяви, наказом Головного управління ДМС від 24.07.2015 № 503 прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вказане рішення заявник оскаржив до ДМС. За результатами розгляду скарги ДМС прийнято рішення від 30.09.2015 № 27-15 про задоволення скарги та скасування вищевказаного наказу. Наказом Головного управління ДМС від 13.10.2015 № 839 прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем а• ю особою, яка потребує додаткового захисту.
ДМС прийнято рішення від 17.02.2016 № 26-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.11.2016 справі № 826/4678/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.03.2017, частково задоволено позов та скасовано рішення ДМС від 17.02.2016 № 26-16; зобов'язано ДМС повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 31.05.2017 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ДМС на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.11.2016 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14.03.2017 у справі № 826/4678/16.
Відповідно до частини 10 статті 12 Закону, на виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.11.2016 у справі № 826/4678/16, ДМС прийнято рішення від 27.03.2017 № 26-17 про зобов'язання Головного управління ДМС повторно розглянути заяву позивача.
Наказом Головного управління ДМС від 20.04.2017 № 165 прийнято рішення про повторний розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі повторного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ДМС прийнято рішення від 05.09.2017 № 362-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.03.2018 у справі № 826/14289/17 залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2018 у задоволенні адміністративного позову - відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 29.05.2020 у справі № 826/14289/17 касаційну скаргу позивача залишено без задоволення, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.03.2018 та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2018 у справі № 826/14289/17 - залишено без змін.
У повторній заяві-анкеті від 09.10.2020 заявник повідомляє, що основною причиною звернення за захистом є побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання в країні походження та перебуванням у міжнародному розшуку Інтерполу по звинуваченню у релігійному екстремізмі. До дому заявника в Узбекистані приходять представники правоохоронних органів і запитую про заявника, місцезнаходження його дітей. Саме тому, на думку заявника, йому все ще небезпечно повертатися до Узбекистану. Тому заявник просить повторно розглянути заяву та визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Разом з тим, відповідач прийшов до висновку, що нововиявлених відомостей щодо побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання в країні походження позивачем не надано, у зв'язку з чим прийнято рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (наказ ЦМУ ДМС від 09.10.2020 № 354).
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся зі скаргою до Державної міграційної служби України.
Рішенням Державної міграційної служби України від 12.02.2021 № 12-14 відхилено скаргу громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 на наказ від 09.10.2020 ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області № 354 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з рішеннями органів міграційної служби, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 14 Загальної декларації прав людини 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VІ від 08.07.2011 (далі - Закон України № 3671-VI).
Згідно з пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України № 3671-VI, біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У ст. 5 Закону України № 3671-VI визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч. 5 якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з ч.ч. 1, 7 ст. 7 цього Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України № 3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч. 6 ст. 8 цього ж Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 цього ж Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Згідно з Позицією Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
За правилами ч. 2 ст. 13 Закону України № 3671-VI, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як слідує з Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Отже, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Разом з тим, суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Відповідно до абзацу 5 пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 16.03.2012 (далі Постанова № 3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
За приписом ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Як встановлено судом, позивач вже звертався з заявою від 06.07.2015 до Головного управління ДМС у м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Підставою звернення позивач зазначив побоювання переслідувань з боку влади Узбекистану із релігійних мотивів. Позивач пояснив, що до приїзду в Україну він працював будівельником в Російській Федерації (з 2002 року по 2013 рік), був бригадиром. У 2013 році він разом з іншими будівельниками читали намаз та інших дій не вчиняли. У листопаді 2013 року деякі з тих, хто молився тоді з ним, повернулися до Узбекистану, де були позбавлені волі. Оскільки він був їхнім бригадиром, то, на думку, позивача, скоріше за все вони дали показання проти нього. Позивач стверджує, що не може повернутися в країну походження, оскільки побоюється позбавлення волі, поганого ставлення і смерті. Водночас позивач зазначає, що ніколи нічого погано не робив: вміє читати намаз і не належить до будь-яких релігійних організацій.
На момент звернення за захистом в Україні ОСОБА_1 перебував у Київському слідчому ізоляторі №13, куди був поміщений згідно із екстрадиційним запитом Узбекистану.
Наказом ГУ ДМС України у місті Києві від 24.07.2015 №503 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з необґрунтованістю заяви.
Рішенням ДМС України від 30.09.2015 №27-15 скаргу позивача задоволено та скасовано наказ ГУ ДМС України у місті Києві від 24.07.2015 № 503.
Рішенням ДМС України від 17.02.2016 №26-16 позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено, що щодо заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, відсутні.
Уважаючи відмову неправомірною, позивач звернувся із позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва. Так, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.11.2016 в справі №826/4678/16, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.03.2017, позов громадянина Узбекистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи - Головного управління державної міграційної служби України у місті Києві - про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково, визнано неправомірним і скасовано рішення ДМС України від 17.02.2016 №26-16 про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, з урахуванням висновків суду в цій справі.
Рішенням ДМС України від 27.03.2017 №26-17 зобов'язано ГУ ДМС України у місті Києві повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення ДМС України від 17.02.2016 №26-16.
12.06.2017 ГУ ДМС України в місті Києві, за результатами розгляду особової справи позивача, складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
05.09.2017 ДМС України прийнято рішення №362-17 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 12.03.2018, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2018, відмовив у задоволенні адміністративного позову.
Суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволені позовних вимог, виходив із того, що для підтвердження або спростування доводів позивача щодо небезпеки, яка його очікує у випадку повернення до країни походження за віросповідання ісламу, було здійснено моніторинг відкритих джерел в системі Інтернет і знайдено таку інформацію: «Республіка Узбекистан - світська держава, де живуть представники різних релігій та віросповідань. На сьогоднішній день в країні за офіційними даними зареєстровано 2225 релігійних організацій, 16 різних релігійних конфесій. Настільки різноманітна за складом етнічна картина Узбекистану говорить і про те, що країна толерантна до питання релігії і тут мирно уживаються різні конфесії. Конституція Республіки Узбекистан гарантує свободу совісті для всіх. За Основним Законом Республіки кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої (стаття 31 Конституції Республіки Узбекистан).
На підставі інформації з відкритих джерел в системі Інтернет також з'ясовано, що більшість населення Узбекистану, близько 88%, віросповідують іслам, а намаз - це ісламська канонічна молитва, яку читає значна кількість населення Узбекистану.
Водночас не знайдено жодної інформації із відкритого джерела в системі Інтернет, в якому б йшлося про будь-яке переслідування громадян Узбекистану за читання молитви намаз.
За інформацією, наданою позивачем, за час проживання в Узбекистані погроз він не отримував, переслідуванню чи фізичному насиллю за ознаками раси, релігії, національності, громадянства чи політичних поглядів не піддавався. Зі змісту співбесіди убачається, що позивач ставить під сумнів особисті твердження, що порушена стосовно нього кримінальна справа є сфабрикованою за релігійними переконаннями.
Так, під час проведення співбесіди 11.05.2017 позивачу були поставлені такі запитання:
« 1) Чи відвідували Ви мечеть на території Узбекистану до 2002 року?
Відповідь: Так, я ходив в мечеті по п'ятницям;
2) Чи читали Ви намаз на території Узбекистану до 2002 року?
Відповідь: Так;
3) Чи були у Вас проблеми через відвідування мечеті або читання намазу в Узбекистані до 2002 року?
Відповідь: Ніколи не було;
4) У чому Вас обвинувачують в Узбекистані?
Відповідь: Я не знаю. Я нічого не порушував;
5) Чи були Ви коли-небудь членом будь-якої релігійної організації/партії?
Відповідь: Ні, ніколи не був;
6) На Вашу думку, яка може бути причина Вашого обвинувачення в Узбекистані?
Відповідь: Я не знаю;
7) Яка мета звернення до ДМС України?
Відповідь: Хочу отримати документи, щоб жити тут легально. Я знайшов хорошу роботу та хочу перевезти сюди жінку та всіх дітей».
Отже, побоювання позивача щодо переслідування за релігійними переконаннями у разі повернення на Батьківщину судом визнано необґрунтованими.
Також згідно з інформацією, наданою позивачем до прибуття в Україну, яка міститься в заяві-анкеті, він проживав у Російській Федерації (Новосибірська область, місто Горно-Алтайськ) і працював будівельником у період із 2002 по 2013 рік.
Отже, позивач тривалий час перебував на території третьої безпечної країни (11 років), в якій міг звернутися за захистом.
Судом встановлено, що Головне управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області листом від 29.12.2015 № 12239 проінформувало ГУ ДМС України у місті Києві, що правоохоронними органами Узбекистану позивачу інкримінується вчинення правопорушення за статтею 244-1 Кримінального кодексу Республіки Узбекистан (виготовлення чи розповсюдження матеріалів, які містять загрозу громадській безпеці та громадському порядку).
Листом від 31.07.2015 №2/1/Л-33010 Головне управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області проінформувало ГУ ДМС України у місті Києві про те, що за наявними оперативний даними, у 2013 році позивач перебував на заробітках у місті Пензі (Російська Федерація), де був завербованим емісаром міжнародної терористичної організації «Ісламська держава» для участі у бойових діях на території Сирійської Арабської Республіки (далі - Сирія). У подальшому позивач виїхав до Сирії, де проходив спеціальну підготовку в навчальних таборах вказаної терористичної організації. Після проходження зазначеної підготовки, у травні 2015 року прибув до Турецької Республіки, звідки був депортований правоохоронними органами вказаної країни за причетність до діяльності міжнародної терористичної організації «Ісламська держава» та порушення міграційного законодавства.
З наведеного судами зроблено висновок, що позивач не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності через побоювання відповідальності за вчинені дії, які визнані законодавством цієї країни як протиправні, суспільно небезпечні, і на нього чекає юридична відповідальність. Зазначені причини небажання повернутися не мають конвенційних ознак, за якими особу може бути визнано біженцем, або бути підґрунтям для визнання особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29.05.2020 у справі № 826/14289/17 касаційну скаргу громадянина Узбекистану ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2018 року і постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 17 травня 2018 року у цій справі залишено без змін.
Таким чином, у межах адміністративної справ № 826/14289/17 судами надано оцінку правомірності висновків органів міграційної служби щодо відсутності підстав для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, на час первинного звернення позивача з заявою.
Водночас, під час розгляду цієї справи потребують оцінки додаткові обставини та причини необхідності отримання статусу особи, що потребує додаткового захисту, що заявлені у заяві-анкеті від 10.09.2019.
Так, позивач у заяві-анкеті від 09.10.2020 вказав:
« 4.1. Я покинув Узбекистан 10.11.2013 року. Я перебуваю в міжнародному розшуку Інтерпол за звинуваченнями у релігійному екстремізмі. Мені загрожує небезпека в Узбекистані. Я звертаюсь до міграційної служби повторно у зв'язку з новими обставинами. На даний момент, до мого дому в Узбекистані приходять представники правоохоронних органів і запитують про мене, місцезнаходження моїх дітей. Саме тому, мені все ще небезпечно повертатися до Узбекистану. Тому прошу повторно розглянути мою заяву та визнати мене біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.».
Слід відмітити, що про обставини можливої екстрадиції до Республіки Узбекистан та її наслідки фактично було вже заявлено у заяві-анкеті від 25.06.2015 (зареєстровано 06.07.2015 за № 177). Попередню заяву-анкету розглянуто органами міграційної служби та у результаті здійснення процедури з прийняття рішення про визнання або відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, і за наслідками розгляду адміністративної справи № 826/14289/17 такі обставини не було визнано як визначальною підставою для отримання позивачем такого статусу.
Інші пояснення та докази наявності реальної загрози у Республіці Узбекистан заявник не зазначає та не надає. Доказів суттєвої зміни в країні громадської належності в бік загострення у матеріалах справи відсутні.
Тобто, зміст та аналіз заяв-анкет позивача від 25.06.2015 та від 09.10.2020 дає суду підстави дійти до висновку, що умови для визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не змінилися. Суд залишає поза увагою, доводи наведені позивачем у позовній заяві, оскільки фактично вони є ідентичними тим, оцінка яким надавалась судом під час розгляду адміністративної справи № 826/14289/17.
Разом з тим, суд зазначає, що у ст. 33 Глави 3 Розділу 2 Директиви Європейського парламенту та ради ЕС 2013/32/EU від 26 червня 2013 року «Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту» (перероблена) міститься перелік випадків, коли держави можуть визнати заяву про надання міжнародного захисту неприйнятою до розгляду, серед яких: інша держава надала міжнародний захист; держава, яка не є членом ЕС, вважається першою країною, яка надала заявнику притулок, згідно ст.35; країна, яка не є членом ЕС, вважається безпечною для заявника третьою країною, згідно ст.38; заява є повторною заявою, в якій заявник не надав, або в якій не були виявлені нові дані або висновки, які стосуються розгляду заявника в якості особи, що має право на міжнародний захист відповідно до Директиви 2011/95/EU.
Суд також враховує, що відповідно до п. (36, 40) Директиви Європейського парламенту та ради ЕС 2013/32/EU від 26 червня 2013 року встановлено, якщо заявник подає повторно заяву без надання нових доказів або аргументів неспіврозмірно було б вимагати від держави-члена ЕС проведення нової процедури в повному обсязі. В таких випадках держави-члени повинні відхилити заяву як неприпустиму для розгляду згідно принципу неприпустимості повторного розгляду.
Ключовим міркуванням для визнання заяви про надання міжнародного захисту обґрунтованим є безпека заявника в країні походження. У тих випадках, коли третя країна може розглядатися як безпечна країна походження, держави-члени повинні мати можливість визначити її як безпечну і припустити, що вона є такою для конкретного заявника, якщо він / вона не надасть серйозних доказів зворотного.
Суд відмічає, що повторне звернення позивача з заявою-анкетою не змінює обставин можливості перебування у третій безпечній країні - Російській Федерації.
У розумінні пункту 22 частини першої статті 1 Закону №3671-VI третя безпечна країна - це країна, у якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
З огляду на це для встановлення факту того, що Російська Федерація є третьою безпечною країною необхідно встановити її відповідність зазначеним критеріям.
У ході касаційного перегляду у справі № 826/14289/17 суд визнав, що Російська Федерація дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, установлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання Організації Об'єднаних Націй (ООН) від 10 грудня 1984 року).
Також Російська Федерація дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту (Постановою Верховної Ради Російської Федерації від 13.11.1992 №3876-1 «Про приєднання Російської Федерації до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців» Конвенцію про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року було приєднано до законодавства Російської Федерації).
У Російській Федерації діє національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок (до чинного законодавства Російської Федерації належить Федеральний Закон Російської Федерації «Про біженців» від 19.02.1993 №4528-1) яким, зокрема, визначено порядок забезпечення особі ефективного захисту проти вислання і можливість звертатися за притулком і користуватися ним).
Отже, поза сумнівами залишається факт тривалого перебування позивача (11 років) на території третьої безпечної країни - Російській Федерації, в якій він міг звернутися за захистом.
Підсумовуючи вищевикладене, суд вважає, що Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області правомірно прийнято наказ № 354 від 09.10.2020 про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як наслідок, відсутні підстави для скасування рішення Державної міграційної служби України № 12-21 від 12.02.2021 про відхилення скарги на рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та підстави для задоволення вимоги про зобов'язання прийняти заяву громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).
Частинами 1 та 2 ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.
Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).
З огляду на все викладене вище та виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи, що суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.
Керуючись ст. ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -
У задоволенні позову громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 - відмовити повністю.
Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.
Суддя К.С. Пащенко