ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
15 лютого 2022 року м. Київ № 826/10859/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Амельохіна В.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу
за позовом доОСОБА_1 Управління патрульної поліції у Київській області, Департаменту патрульної поліції
провизнання протиправною бездіяльності,
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся з позовом до Управління патрульної поліції у Київській області (далі по тексту - відповідач-1) та Департаменту патрульної поліції (далі по тексту - відповідач-2) про визнання протиправною бездіяльність уповноважених на те посадових осіб головного управління національної поліції у Київській області щодо не виконання повноважень передбачених ст. 23 розділу 4 ЗУ «Про Національну поліцію» та відповідно до ст. 255 КУпАП, які полягають у забезпеченні та вжитті заходів, у межах своєї компетенції, щодо попередження, виявлення та притягнення до адміністративної відповідальності за здійснення господарської діяльності відповідно за КВЕД 49.32. «Надання послуг таксі» без ліцензії, або з порушенням ліцензійних умов відповідно до ст. 164 КУпАП.
Ухвалою суду від 16.07.2018р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.
Ухвалою суду від 23.08.2018р. залучено до участі у справі в якості другого відповідача - Департаменту патрульної поліції.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2018 року адміністративну справу направлено за підсудністю до Голосіївського районного суду міста Києва.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2018 року скасовано ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2018 року, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 січня 2019 року прийнято до розгляду справу №826/10859/18.
Ухвалою суду від 15.02.2022 відмовлено відповідачу в задоволенні клопотання про залишення позовної заяви без розгляду.
Позовні вимоги обґрунтовані протиправною бездіяльністю відповідача щодо не виконання повноважень передбачених ст. 23 розділу 4 ЗУ «Про Національну поліцію» та відповідно до ст. 255 КУпАП, які полягають у забезпеченні та вжитті заходів, у межах своєї компетенції, щодо попередження, виявлення та притягнення до адміністративної відповідальності за здійснення господарської діяльності відповідно за КВЕД 49.32. «Надання послуг таксі» без ліцензії, або з порушенням ліцензійних умов відповідно до ст. 164 КУпАП.
Представником відповідачів подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого проти задоволення позовних вимог заперечує повністю.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються первісний та зустрічний позови, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
ОСОБА_1 22.06.2018 звернувся до Управління патрульної поліції у Київській області із запитом на отримання публічної інформації №22-06/18У_ППКиїв обл. в якому просив надати офіційний документ щодо виконання повноважень передбачених ст. 23 Закону №580-VIII та відповідно до ст. 255 КУпАП, які полягають у притягненні до відповідальності по адміністративним правопорушенням, передбачені зокрема ст. 164 КУпАП та надати офіційний документ, щодо виконання працівниками Управління превентивних та профілактичних заходів у 2016-2018 роках спрямованих на запобігання вчиненню правопорушень згідно ст. 164 КУпАП, а саме щодо провадження господарської діяльності з перевезення пасажирів та таксі без державної реєстрації як суб'єкта господарювання або без одержання ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню відповідно до закону та надати офіційний документ, щодо кількості складених протоколів по адміністративним правопорушенням, по порушенню ст. 164 КУпАП.
Листом Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції у Київській області від 02.07.2018 №225зі/41/11/10/01-2018 позивача повідомлено про те, що профілактичні заходи, спрямовані на запобігання провадження у сфері господарської діяльності з перевезення пасажирів на таксі без ліцензії чи здійснення такого виду господарської діяльності з порушенням умов ліцензування, відноситься до компетенції Державної служби України з безпеки на транспорті. Також повідомлено, що у період з 2016 до 2018 року за порушення здійснення господарської діяльності в сфері надання послуг з перевезення пасажирів на таксі було складено один протокол про адміністративне правопорушення, який було направлено до Києво-Святошинського районного суду Київської області для прийняття рішення.
Не погоджуючись з оскаржуваною бездіяльністю відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Положеннями статті 59 Конституції України, передбачено, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
За змістом частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За приписами пунктів 1 і 7 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; суб'єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 4 КАС України позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, або адміністратор за випуском облігацій, який подає позов до адміністративного суду на захист прав, свобод та інтересів власників облігацій відповідно до положень Закону України "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки", а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.
Статтею 5 КАС України Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону України від 02.07.2015 № 580-VIII «Про Національну поліцію» Національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
Статтею 2 Закону України «Про Національну поліцію» встановлено, що завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах: 1) забезпечення публічної безпеки і порядку; 2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; 3) протидії злочинності; 4) надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.
Приписами статті 23 Закону України «Про Національну поліцію» визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань: здійснює превентивну та профілактичну діяльність, спрямовану на запобігання вчиненню правопорушень (пункт 1); виявляє причини та умови, що сприяють вчиненню кримінальних та адміністративних правопорушень, вживає у межах своєї компетенції заходів для їх усунення (пункт 2); вживає заходів з метою виявлення кримінальних, адміністративних правопорушень; припиняє виявлені кримінальні та адміністративні правопорушення (пункт 3); у випадках, визначених законом, здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення, приймає рішення про застосування адміністративних стягнень та забезпечує їх виконання (пункт 8).
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Так, з матеріалів справи встановлено, що звернення позивача до суду обумовлено невиконанням відповідачем своїх повноважень, яке, як стверджує позивач, є порушенням його, як громадянина України, індивідуального публічного права та інтересу (жити у правовій державі; мати владу, що не порушує закони).
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у контексті обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
У пункті 53 рішення від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (пункт 57 рішення Європейського суду з прав людини від 28.05.1985 у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).
Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Згідно із частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За змістом частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес».
Згідно з пунктом 3.4 мотивувальної частини вказаного Рішення охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.
Конституційний Суд України у пункті 3.6 мотивувальної частини Рішення від 01.12.2004 № 18-рп/2004 відобразив загальнотеоретичні положення про те, що інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб'єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в межах закону, а до якого має законний інтерес без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.
Отже, законний (охоронюваний законом) інтерес виражається у можливостях суб'єкта права користуватися певним соціальним благом, не вимагаючи певних дій від інших осіб і лише за певних умов маючи можливість звертатися за захистом цього інтересу до суду з метою задоволення своїх потреб, які не суперечать суспільним.
Для звернення до суду за захистом охоронюваного законом інтересу особа повинна мати легітимні очікування вчинення стосовно неї певних дій з боку іншого суб'єкта відповідно до заснованого на законі дозволу.
Аналогічна правова позиція у подібних правовідносинах викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.02.2019 у справі № 9901/645/18.
У справі, що розглядається позивач не ідентифікував жодне соціальне благо, користуватися яким йому перешкоджає бездіяльність відповідача. Крім того, позивач не довів наявності легітимних очікувань певних дій щодо нього з боку відповідача.
З огляду на зазначене відсутні підстави стверджувати, що у позивача є охоронюваний законом інтерес у цій справі.
У той же час, за приписами статті 2 КАС України звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам), є предметом судового захисту.
Заінтересованість повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача.
Заінтересованість повинна мати об'єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з самого факту звернення до суду, а повинна передувати йому. Недостатньо лише твердження позивача, наведеного у позовній заяві, про порушення права, свободи або законного інтересу.
У спірних правовідносинах, позивач не обґрунтовує свій особистий, безпосередній, індивідуальний інтерес, а вказує лише на бездіяльність відповідача щодо невиконання ним своїх повноважень, передбачених статтею 23 Закону України «Про Національну поліцію», статтями 164, 255 КУпАП.
Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 у справі №522/3665/17 зазначив, що у разі встановлення обставин, що свідчать про очевидну відсутність законного інтересу (матеріально-правової заінтересованості), адміністративний суд не має юрисдикції для розгляду справи.
З огляду на вимоги статей 2, 5 КАС України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) об'єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб'єктом владних повноважень.
При цьому, адміністративний суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, що свідчать про порушення інтересу. Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб'єкта владних повноважень.
При з'ясуванні статусу позивача як «потерпілого», суд керується практикою, напрацьованою Європейським судом з прав людини. Поняття «потерпілий» має автономне значення (не залежить від національного законодавства) і має значення лише для цілей застосування Конвенції. Водночас, підходи Європейського суду з прав людини мають важливе методологічне значення для розвитку практики національних судів.
Відповідно до статті 35 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає: a) що ця заява несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви; або b) що заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо тільки повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином.
Таким чином, право особи на звернення до Європейського суду з прав людини пов'язане з наявністю у неї статусу жертви (потерпілого). Слово «жертва» в контексті статті 34 Конвенції означає особу або осіб, яких прямо або опосередковано торкнулося стверджуване порушення. Отже, стаття 34 стосується не тільки безпосередньої жертви або жертви стверджуваного порушення, але також непрямих жертв, яким порушення заподіяло б шкоду або які б мали дійсну і особисту зацікавленість в тому, щоб воно припинилося (Валліанатос та інші проти Греції [ВП], №№ 29381/09 та 32684/09, п. 47, від 07.11.2011).
Щоб мати можливість подати скаргу відповідно до статті 34, заявник повинен бути здатним довести, що оскаржуваний захід «зачіпає його безпосередньо» (Тенасє проти Молдови [ВП], № 7/08, п. 104, від 27.04.2010, Берден проти Сполученого Королівства [ВП], №. 13378/05, п. 33, від 29.04.2008).
Суд також підкреслює, що Конвенція не передбачає подання actio popularis з метою тлумачення прав, які вона містить, або дозволу фізичним особам оскаржити положення внутрішньодержавного права тільки тому, що вони вважають, не перебуваючи під прямим впливом такого положення, що воно може суперечити Конвенції (Аксу проти Туреччини [ВП], №№ 4149/04 та 41029/04, п. 50, від 15.12.2012, Берден проти Сполученого Королівства [ВП], №. 13378/05, п. 33, від 29.04.2008).
Однак особа може заявляти, що закон, навіть не застосовуючись до неї особисто, порушує її права в силу необхідності коригувати свою поведінку під страхом кримінального переслідування або в силу приналежності до категорії осіб, які ризикують безпосередньо випробувати на собі дію законодавства (Тенасє проти Молдови [ВП], № 7/08, п. 344, від 27.04.2010, Мішо проти Франції [ВП], № 12323/12, пп. 51-52, від 06.12.2012, Сердіч та Фінчі проти Боснії та Герцеговини [ВП], №№ 27996/06 та 34836/06), п. 28, від 22.12.2009).
З наведеного випливають такі ознаки «потерпілого» від порушення законного інтересу: (а) безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов; (б) має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому. Зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності; (в) негативний вплив є суттєвим (зокрема, позивачеві завдано шкоду); (г) існує причинно-наслідковий взаємозв'язок між законним інтересом, оскаржуваним актом та стверджуваним порушенням.
Зазначені критерії не мають застосовуватись механічно та негнучким способом. Суд повинен захищати усе розмаїття законних інтересів особи, а тому у кожній конкретній справі дослідження інтересу особи через призму наведених критеріїв буде слугувати гарантією захисту таких інтересів.
З урахуванням вище наведених загальних підходів суд дійшов висновку, що позивач не визначив, з яким конкретним матеріальним або нематеріальним благом пов'язаний його інтерес та що цей інтерес належить саме позивачу - фізичній особі.
Безпосередньо позивач не є потерпілим від бездіяльності відповідача, оскільки воно не спричинило суттєвого негативного впливу саме на позивача і він не зазнав жодної реальної шкоди.
Зазначені обставини свідчать про очевидну відсутність у позивача матеріально-правової заінтересованості і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову.
Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
Суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи (частина четверта статті 9 КАС України.
За містом статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною першою статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування..
При вирішенні спору суд враховує положення статті 7 КУпАП, відповідно до яких ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом.
Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.
Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом.
Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами, за участю чітко визначеного суб'єктного складу, з дотриманням порядку вжиття заходів забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення (стаття 260 КУпАП).
Прокурор здійснює нагляд за додержанням законів при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення шляхом реалізації повноважень щодо нагляду за додержанням законів при застосуванні заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Статтею 258 КУпАП передбачено випадки, коли протокол про адміністративне правопорушення не складається.
Відповідно до законодавства про поліцію, з врахуванням вищевказаних положень, цей орган принципово володіє дискрецією в питанні про те, вчиняти або ні будь-які дії, коли і щодо кого їх застосовувати з метою попередження загроз публічній безпеці і порядку.
У контексті оскарженого в даному судовому провадженні, а саме виходячи з предмету оскарженого і конкретної проблеми, яку позивач піднімає у цьому спорі (виконання відповідачем своїх повноважень), суд приходить до висновку щодо відсутності у такому випадку судового контролю за реалізацією правозастосування, передбаченого статтею 23 Закону України «Про Національну поліцію» та статтями 164, 255 КУпАП, відповідачем.
Вказана правова позиція також була викладена в поставах Верховного Суду в аналогічних правовідносинах від 08.12.2020 у справі №826/8056/17 та від 08.12.2020 у справі №826/8526/17.
Таким чином, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 має бути відмовлено повністю.
Оскільки судове рішення ухвалене на користь суб'єкта владних повноважень, судові витрати, відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, відсутні.
Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 77, 177, 243 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
В задоволенні первісного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) відмовити повністю.
Рішення суду, відповідно до ч. 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.В. Амельохін