ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
15 лютого 2022 року м. Київ № 826/17614/14
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Шулежка В.П., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Генеральної прокуратури України (далі - відповідач), в якому просить:
скасувати наказ Генерального прокурора України від 23.10.2014 №2521-ц про звільнення ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) з посади начальника організаційно-методичного відділу управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України;
поновити ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на посаді начальника організаційно-методичного відділу управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України;
стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;
зобов'язати Генеральну прокуратуру України проінформувати Міністерство юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13, код 00015622) про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що його звільнення здійснено із порушенням Конституції України, всупереч міжнародно-правовим актам та практиці Європейського суду з прав людини. Зазначив, що звільнення відбулося лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний проміжок часу. Водночас, вина позивача у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже, застосування індивідуальної відповідальності до нього неможливе. Позивач зауважив, що на час його роботи на посадах начальника Головного управління нагляду за додержанням законів на транспорті та підприємствах оборонної промисловості Генеральної прокуратури України, начальника Головного управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту та оборонно-промислового комплексу Генеральної прокуратури України та першого заступника прокурора Львівської області не існувало жодного чинного нормативно-правового акту, який би визначав, що обіймання таких посад є правопорушенням. Позивач вважає, що оскільки спірний наказ прийнято не в умовах воєнного чи надзвичайного стану, то у зв'язку з його прийняттям було допущено протиправне обмеження його права на працю та доступу до державної служби. За наведених мотивів позивач вважає, що протиправність спірного наказу свідчить про наявність підстав для поновлення його на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відкликання відомостей щодо нього з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».
Позивач вважає, що його звільнення із займаної посади на підставі рішення відповідача, яке обґрунтовано застосуванням ч.3 ст.1 та п.2 Прикінцевих та перехідних Закону України «Про очищення влади», на думку позивача, безперечно порушує вищеназвані права на працю та на доступ до державної служби, оскільки позивача не лише позбавлено роботи на певній посаді, а також щодо нього діє заборона обіймати протягом 10 років посади, щодо яких здійснюється очищення влади, а це, фактично, свідчить про те, що позивач не зможе працювати посадовою та службовою особою будь-якого органу державної влади та місцевого самоврядування.
Представником Генеральної прокуратури України подано письмові пояснення, в яких зазначив, що оскільки позивач сукупно більше одного року обіймав посади, які визначені п.п.7, 8 ч.1 ст.3 Закону України «Про очищення влади», спірним наказом його звільнено з займаної посади у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п.7-2 ст.36 КЗпП України. Звільнення позивача відбулось, зважаючи на те, що вказані норми Закону є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами, їх посадовими особами у визначений вказаним Законом строк. Висновок про наявність підстав для звільнення позивача ґрунтується на результатах вивчення його особової справи в частині перебування на посадах, які за правилами п.п.7, 8 ч.1 ст.3 Закону віднесені до категорії «керівника заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України», «керівника, заступника територіального органу прокуратури України». Щодо вимог про зобов'язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України щодо відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч.3 ст.1 Закону України «Про очищення влади», представник відповідача зазначив, що держателем Реєстру є Міністерство юстиції України, а тому у разі ухвалення відповідного судового рішення вилучення такої інформації покладено саме на Міністерство юстиції України, а не на Генеральну прокуратуру України.
Ухвалою суду від 17.11.2014 відкрито провадження у справі.
Відповідно до ухвали від 01.12.2014 суд вирішив звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» положенням Конституції України, а саме: пункту 8 частини першої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.
У зв'язку з вищенаведеним ухвалою суду від 01.12.2014 зупинено провадження у справі до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання та прийняття відповідного рішення Конституційним Судом України.
Ухвалою суду від 07.08.2020 поновлено провадження у справі за клопотанням позивача.
Враховуючи те, що 15.12.2017 набрала чинності нова редакція КАС України, відповідно до ч.3 ст.3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до ч.1 ст.12 КАС України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).
Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи (ч.2 ст.12 КАС України).
Згідно п.1 ч.6 ст.12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище.
Виходячи з предмету та підстав даного позову, даний спір в силу положень п.1 ч.6 ст.12 КАС України є справою незначної складності.
Водночас згідно з ч.2 ст.257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. Відповідні норми містить також ч.4 ст.12 КАС України.
Зважаючи на вищевикладене, оскільки прямої заборони розглядати цю справу у порядку спрощеного провадження немає, суд вирішив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження відповідно до ч.2 ст.257 КАС України.
Така позиція суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 05.08.2021 у справі № 200/5490/20-а, від 09.11.2021 у справі № 826/17790/14.
Окрім того, учасниками справи не подавались заяви щодо заперечень проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Ухвалою суду від 27.08.2020 замінено найменування відповідача - Генеральну прокуратуру України на Офіс Генерального прокурора.
На виконання вимог ухвали суду від 07.08.2020 представником Офісу Генерального прокурора подано відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на його безпідставність, оскільки звільнення позивача на підставі оскаржуваного наказу відбулося на виконання вимог Закону України «Про очищення влади», яким передбачалось звільнення з посад осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 вказаного Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 1 цього Закону. Перевіркою встановлено, що позивач сукупно більше одного року обіймав посади, що визначені п.п.7, 8 ч.1 ст.3 Закону України «Про очищення влади», а тому Генеральним прокурором оскаржуваний наказ видано на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законами України «Про прокуратуру» та «Про очищення влади». Позовна вимога про зобов'язання відповідача повідомити Міністерство юстиції України про відкликання відомостей щодо застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», на думку відповідача, є передчасною, оскільки може бути задоволена судом у разі набрання законної сили рішенням суду про визнання протиправним і скасування наказу про звільнення позивача.
Представником позивача подано відповідь на відзив, в якій виклав свої заперечення проти доводів відповідача та просив позов задовольнити в повному обсязі.
Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 з 1993 року обіймав посади в органах прокуратури.
Зокрема, відповідно до наказу від 27.08.2010 №2788ц ОСОБА_1 переведено на посаду начальника Головного управління нагляду за додержанням законів на транспорті та підприємствах оборонної промисловості Генеральної прокуратури України.
Наказом Генерального прокурора України від 07.07.2011 №1969ц ОСОБА_1 переведено на посаду начальника Головного управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту та оборонно-промислового комплексу Генеральної прокуратури України.
Наказом Генерального прокурора України від 24.04.2012 №531к ОСОБА_1 призначено на посаду першого заступника прокурора Львівської області.
Наказом в.о.Генерального прокурора України від 13.03.2014 №320ц ОСОБА_1 призначено на посаду старшого прокурора Третього наглядового відділу за додержанням законів при провадженні досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України.
Наказом Генерального прокурора України від 08.07.2014 №1365ц ОСОБА_1 призначено на посаду начальника організаційно-методичного відділу управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України.
Наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 №2521-ц на підставі ст.15 Закону України «Про прокуратуру», п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» ОСОБА_1 звільнено з посади начальника організаційно-методичного відділу управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п.7-2 ст.36 КЗпП України. Підстава: довідка про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 .
Не погоджуючись із наказом про звільнення з органів прокуратури, позивач звернувся за захистом порушених прав до суду із даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Пунктом 6 частини першої статті 5-1 Кодексу законів про працю України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-VII (далі - Закон №1682-VII).
Частиною 1, 2 статті 1 Закону №1682-VII визначено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Згідно з пунктом 10 частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади.
Відповідно до частини третьої статті 1 Закону №1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Згідно з пунктом 7 частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України.
У відповідності з пунктами 7 та 8 частини першої статті 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною 3 статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року: керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції; керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Частиною першою статті 4 Закону №1682-VII визначено, що особи, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, подають керівнику або органу, зазначеному у частині четвертій статті 5 цього Закону, власноручно написану заяву, у якій повідомляють про те, що до них застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, або повідомляють про те, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону №1682-VII органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України.
Згідно з частиною четвертою статті 5 Закону №1682-VII організація проведення перевірки осіб (крім професійних суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка.
Частиною п'ятою статті 5 Закону №1682-VII визначено, що перевірці підлягають:
1) достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону;
2) достовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав) та відповідність вартості майна (майнових прав), вказаного (вказаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру, поданій особою за минулий рік за формою, що встановлена Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції» (далі - декларація), набутого (набутих) за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, доходам, отриманим із законних джерел.
Відповідно до частин одинадцятої, дванадцятої статті 5 Закону №1682-VII орган, який проводив перевірку, надсилає висновок про результати перевірки, підписаний керівником такого органу (або особою, яка виконує його обов'язки), керівнику органу, передбаченому частиною четвертою цієї статті, не пізніше ніж на шістдесятий день з дня початку проходження перевірки.
Такий висновок може бути оскаржений особою в судовому порядку.
У разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п'ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку.
Частиною чотирнадцятою статті 5 Закону №1682-VII встановлено, що керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п'ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1682-VII встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.
При цьому, відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України трудовий договір припиняється з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади».
Як вбачається з матеріалів справи, у зв'язку з набранням чинності 16.10.2014 Законом України «Про очищення влади», 17.10.2014 позивачем подано до Генеральної прокуратури України заяву в порядку статті 4 цього Закону, якою надав згоду на проходження відомостей щодо нього та на оприлюднення відомостей щодо нього відповідно до Закону України «Про очищення влади».
Також позивач повідомив, що, працюючи на посадах в органах прокуратури, незаконних дій щодо громадян, які брали участь в акціях протесту, а також інших дій, передбачених ч.2 ст.3 Закону України «Про очищення влади» він не здійснював, що підтверджується службовою перевіркою та посади, які він обіймав, не відносяться до переліку посад, визначених ст.2 Закону України «Про очищення влади».
Водночас, як вбачається з оскаржуваного наказу від 23.10.2014 №2521-ц, позивача звільнено відповідно до вимог пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1682-VII на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону.
Відповідно до довідки про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 , яка стала підставою для видачі оскаржуваного наказу, зазначено, що позивач сукупно не менше одного року (3 роки 5 місяців) обіймав посади, які віднесені до категорії «керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України» та «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України», а саме на посадах:
начальника Головного управління нагляду за додержанням законів на транспорті та підприємствах оборонної промисловості Генеральної прокуратури України (з 27.08.2020 по 06.07.2011),
начальника Головного управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту та оборонно-промислового комплексу Генеральної прокуратури України (з 07.07.2011 по 23.04.2012),
першого заступника прокурора Львівської області (з 24.04.2012 по 22.02.2014).
Про своє перебування на вказаних посадах позивач повідомляв також у поданій ним, згідно викладених вище норм, заяві.
Отже, підставою для звільнення позивача є виключно відомості про перебування його на вищеперелічених посадах у період з 27.08.2020 по 22.02.2014, а не висновок про результати перевірки.
Водночас із аналізу викладених норм випливає, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов'язується із самим лише фактом зайняття у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема передбачених пунктами 7, 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII, незалежно від того чи сприяла така особа своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв'язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.
Звільнення позивача проведено на підставі перебування на відповідних посадах. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки.
Будь-яких доказів щодо вчинення ОСОБА_1 дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, матеріали справи не містять.
Згідно зі статтею 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до положень статті 38, частин першої, другої статті 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
У частині другій статті 61 Конституції України встановлено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Згідно статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 КАС України та частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку.
З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства є підстави вважати, що приписами Закону України «Про очищення влади» створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до частини другої статті 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України «Про очищення влади» строку.
Заборона перебування на посадах керівників самостійних структурних підрозділів та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (частина друга статті 1 Закону України «Про очищення влади»), що вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує частину другу статті 61 Конституції України.
Крім того, приписами Закону України «Про очищення влади» встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам статті 58 Конституції України, так як вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.
Наведене свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що в жодному разі не відповідає частині третій статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів (зокрема Закону України «Про очищення влади») не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та статті 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Відповідно до пункту 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996), люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації).
Суд також звертає увагу, що на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону України «Про очищення влади», як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
У Проміжному висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України «Про очищення влади» Венеціанська комісія констатувала, крім іншого, що «Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це» (пункт 62).
Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: «Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій» (підпункт «h» пункту 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).
Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті.
При цьому, суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України», в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підставі Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів ОСОБА_2 , не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв'язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.
Суд вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_2 , рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв'язку між ними та тими негативними подіями.
Ключовим у позиції Європейського Суду з прав людини у рішенні по справі «Полях та інші проти України» є висновок про те, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент ОСОБА_2 .
Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві, у зв'язку із чим, Суд у згаданому рішенні визнав порушення статті 8 Конвенції щодо заявників.
Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які у певний період перебували на окремих посадах державної служби без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_2 суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв'язку відповідних осіб з такими подіями.
Законом України «Про очищення влади» визначено правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.
Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
У даному випадку, проведення перевірки насамперед має за мету виявити осіб, що брали участь в управлінні державними справами, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини та результати такої перевірки підлягають викладенню у висновку, який, в даному випадку, є обов'язковим, як і ознайомлення з ним особи, щодо якої проводилась перевірка. Такий висновок може бути оскаржений до суду, як це передбачено у статті 5 Закону України «Про очищення влади».
Однак, під час розгляду справи в порядку виконання обов'язку, визначеного ч. 2 ст. 77 КАС України, з боку відповідача не надано належних, достовірних, достатніх та допустимих доказів належності позивача до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
При цьому, на час перебування позивача на посадах, в силу зайняття яких його звільнено з роботи з органів прокуратури, не існувало законів, які визначали б правопорушенням зайняття займаних ним посад, а відтак згідно положень статті 58 Конституції України позивач не може бути притягнутий до відповідальності лише в силу одного факту зайняття посади, що не визнавалося правопорушенням на час її зайняття позивачем.
Доводи відповідача про те, що Закон України «Про очищення влади» не визначає необхідності проведення перевірки причетності позивача до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_2 , не відміняє обов'язку відповідача приймати свої рішення керуючись принципом верховенства права, не допускаючи зі свого боку порушень прав осіб.
Тобто, у зв'язку з прийняттям оскаржуваного рішення у даному конкретному випадку відповідачем не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом, не доведено правомірності застосування до позивача процедур, передбачених цим Законом, що, у свою чергу, зумовлює висновок про недоведеність правомірності прийняття оскаржуваного рішення з підстав, у ньому зазначених, що є достатньою і самостійною підставою для скасування оскаржуваного рішення.
Підсумовуючи наведене, суд дійшов висновку що оскаржуваний наказ Генерального прокурора України від 23.10.2014 №2521-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника організаційно-методичного відділу управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Вказаний висновок суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах від 17.06.2020 у справі №826/1137/16, від 18.06.2020 у справі №826/18250/14, від 25.11.2020 у справі №826/25523/15, від 09.11.2021 у справі № 826/17790/14, від 09.12.2021 у справі № 826/20109/14, від 15.12.2021 у справі № 826/17202/14.
Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Суд звертає увагу, що у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Законом від 17.07.1997 № 475/97-ВР кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про поновлення позивача на посаді начальника організаційно-методичного відділу управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України з 24.10.2014.
У відповідності до частини другої статті 235 КЗпП України при винесені рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок).
Відповідно до пункту 2 Порядку середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.
Згідно пункту 5 Порядку вбачається, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 8 Порядку встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Оскільки позивача звільнено 23.10.2014 (останній робочий день), відповідно, сума виплат за два календарні місяці роботи, для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу повинна обчислюватись виходячи з виплат за серпень та вересень 2014 року.
Відповідно до довідки Офісу Генерального прокурора від 10.07.2020 №21-906зп заробітна плата позивача за серпень 2014 року складає 11591,22 грн., за вересень 2014 року - 9965,45 грн.; середньоденна заробітна плата складає 673,65 грн.
Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в даному випадку з 24.10.2014 по 15.02.2022.
При цьому, пунктом 10 Порядку (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.
Посадовий оклад позивача відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» від 31.05.2012 №505 на час звільнення становив 2793,00 грн.
Водночас, постановою Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» від 09.12.2015 №1013 установлено, що у межах видатків на оплату праці, затверджених у кошторисах органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, прокуратури та інших органів, за рахунок виплат, пов'язаних з індексацією, надбавок, доплат, премій підвищуються на 25 відсотків посадові оклади керівних працівників, спеціалістів і службовців, розміри яких затверджено, у тому числі постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 р. № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Згідно з пунктом 6 цієї Постанови, остання набирає чинності з дня її опублікування та застосовується з 1 грудня 2015 року. Тобто саме з цієї дати розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу має проводитись із застосуванням п.10 Порядку №100.
Згідно листа Офісу Генерального прокурора від 09.07.2020 №27/3-3116вх.20 посадовий оклад начальника відділу Генеральної прокуратури України станом на 01.12.2015 відповідно до постанови КМУ від 31.05.2012 №505 з урахуванням постанови КМУ від 09.12.2015 №1013 становив 3921,00 грн.
Таким чином, з 01.12.2015 коефіцієнт підвищення посадового окладу посади, яку обіймав позивач до звільнення, складає 1,40 (3921,00 грн. / 2793,00 грн.).
Відповідно, середньоденна заробітна плата позивача з урахуванням коефіцієнту підвищення становить 943,11 грн. (673,65 грн. х 1,40).
Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури» внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505, яка вступила в силу 06.09.2017.
Згідно листа Офісу Генерального прокурора від 09.07.2020 №27/3-3116вх.20 посадовий оклад начальника відділу Генеральної прокуратури України станом на 06.09.2017, з урахуванням внесених змін постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №657, становив 8940,00 грн.
Таким чином, з 06.09.2017 коефіцієнт підвищення посадового окладу посади, яку обіймав позивач до звільнення складає 2,28 (8940,00 грн. / 3921,00 грн.).
Відповідно, середньоденна заробітна плата позивача з урахуванням коефіцієнту підвищення становить 1535,92 грн. (673,65 грн. х 2,28).
З урахуванням викладеного, суд вважає, що вимога позивача про застосування коефіцієнта підвищення під час розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає задоволенню.
Аналогічні правові висновки щодо застосування положень п.10 Порядку №100 для цілей обрахунку розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу неодноразово висловлено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 21.04.2021 у справі №640/6398/19, від 28.09.2021 у справі №825/3682/14, від 04.11.2021 у справі №826/6301/15, від 28.12.2021 у справі №826/20760/14.
Водночас, суд не погоджується з позицією позивача щодо визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 02.01.2020 з урахуванням коефіцієнта підвищення на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 № 1155, з огляду на наступне.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів» затверджено посадові оклади прокурорів Офісу Генерального прокурора.
Згідно із абзацом 3 пункту 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 19.09.2019 № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури.
Крім того, пунктом 1 розділу І Закону України від 19.09.2019 № 113 регламентовано, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Тобто виплата заробітної плати згідно з постановою КМУ від 11.12.2019 №1155 і статті 81 Закону України «Про прокуратуру» пов'язувалася з фактом переведення прокурорів (після проходження атестації) на посади в Офісі Генерального прокурора відповідно до положень Закону №113-ІХ.
При цьому, оплата праці прокурорів структурних підрозділів Генеральної прокуратури України до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора здійснюється відповідно до постанови КМУ від 31.05.2012 №505.
Враховуючи викладене, прирівнювання посадового окладу позивача до прокурорів Офісу Генерального прокурора (для визначення коефіцієнта підвищення при розрахунку середнього заробітку при поновленні на посаді) за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в цю структуру (без попереднього проходження атестації як умови для переведення) суперечитиме меті і вимогам Закону України від 19.09.2019 №113-IX.
Такі правові висновки були сформовані Верховним Судом у постанові від 01.07.2021 у справі №826/17798/14, від 28.12.2021 у справі №826/20760/14.
Таким чином, під час розрахунку позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні підстави для застосування коефіцієнту підвищення згідно постанови Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 №1155.
Окрім того, судом встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1213 (далі - Постанова №1213) внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, зокрема, виключено пункт 10 розділу ІV цього Порядку.
Зазначена постанова набрала чинності 12 грудня 2020 року.
Отже, із вказаної дати правові підстави для застосування коефіцієнта підвищення відсутні.
Вказаний висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 04.11.2021 у справі №826/6301/15.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для застосування коефіцієнта підвищення при розрахунку позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 12.12.2020 по 15.02.2022.
Враховуючи вищевикладене, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 2 057 138,48 грн.:
1) з 24.10.2014 по 30.11.2015 - 185 927,40 грн. (276 робочих днів х 673,65 грн.);
2) з 01.12.2015 по 05.09.2017, з урахуванням коефіцієнту підвищення, - 415 911,51 грн. (441 робочий день х 673,65 грн. х 1,40);
3) 06.09.2017 по 11.12.2020, з урахуванням коефіцієнту підвищення, - 1 257 920,12 грн. (819 робочих днів х 673,65 грн. х 2,28);
4) 12.12.2020 по 15.02.2022 - 197 379,45 грн. (293 робочих дні х 673,65 грн).
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», суд звертає увагу на наступне.
Частиною першою статті 7 Закону України «Про очищення влади» передбачено, що відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
Порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), а також надання відомостей з нього визначає Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затверджене наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 № 1704/5 (далі - Положення).
Пунктом 9 Положення встановлено, що реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», виконують інші функції, передбачені цим Положенням.
Згідно пункту 4 Положення Держатель Реєстру - Міністерство юстиції України (далі - Держатель).
Положеннями пункту 5 розділу ІІ Положення зокрема передбачено, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Реєстратора: обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», від органу, який проводив перевірку; відповідного судового рішення, яке набрало законної сили; відповідних документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру; інші випадки, визначені законом.
Виходячи зі змісту позовних вимог та наведених правових норм, з метою ефективного, повного та належного захисту порушених прав позивача, суд приходить до висновку про наявність підстав для зобов'язання відповідача надати до Міністерства юстиції України відомості про відсутність підстав для застосування до позивача заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
Висновок суду відповідає правовому висновку Верховного Суду, висловленому в постановах від 04.06.2020 у справі №821/4571/14, від 15.10.2020 у справі №826/17601/14, від 23.06.2021 у справі 826/17785/14, від 29.09.2021 у справі №826/17800/14.
Згідно з пунктами 2 та 3 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді з 24.10.2014 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
Підсумовуючи, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, приходить до висновку про те, що вимоги позивача є законними та обґрунтованими, такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Зважаючи на те, що при зверненні позивача до суду з даним позовом, останній був звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», відтак, позивачем не понесено судових витрат, з огляду на що такі судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст.ст. 6, 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 371 Кодексу адміністративного судочинства України суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України від 23.10.2014 №2521-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника організаційно-методичного відділу управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України.
Поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді начальника організаційно-методичного відділу управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України з 24.10.2014.
Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.10.2014 по 10.02.2022 у розмірі 2 057 138,48 грн. (два мільйони п'ятдесят сім тисяч сто тридцять вісім гривень 48 копійок).
Зобов'язати Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13, код 00015622) про відкликання відомостей щодо застосування до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді.
Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 14 820,30 грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст.293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.П. Шулежко