Справа № 640/1825/21 Суддя (судді) першої інстанції: Скочок Т.О.
22 лютого 2022 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
Головуючого суддів Файдюка В.В.,
Суддів Мєзєнцева Є.І.,
Собківа Я.М.,
При секретарі Шепель О.О.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Київського міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Київського міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - відповідач, КМТЦКСП), в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Київського міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки, яка полягає у відмові у підготовці та направленні до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві всіх необхідних документів для призначення ОСОБА_1 пенсії за вислугу років у відповідності до п. «б» статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» у редакції від 04 липня 2002 року;
- зобов'язати Київський міський територіальний центр комплектування та соціальної підтримки підготувати та направити до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві документи для призначення ОСОБА_1 пенсії за вислугу років, у відповідності до п. «б» статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» у редакції від 04 липня 2002 року, з 19 жовтня 2020 року.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що у межах спірних правовідносин застосуванню підлягає Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» у редакції від 04 липня 2002 року, тобто редакції, чинній на момент виникнення у ОСОБА_1 права на призначення пенсії, а не у редакції, чинній на момент призначення пенсії. Відтак, з урахуванням того, що станом на момент виникнення у ОСОБА_1 права на пенсію трудовий стаж останнього складає 26 років 02 місяці 11 днів, з яких 14 років 01 місяць 27 днів становить військова служба, позивач мав право на призначення пенсії за вислугу років.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року даний позов залишено без задоволення.
Приймаючи таке рішення, суд виходив з того, що доводи представника позивача щодо необхідності застосування положень Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» у редакції від 04 липня 2002 року є необґрунтованими, оскільки п. «а» ч. 1 статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» чітко передбачено розмір мінімальної вислуги років для призначення пенсії для осіб, які звільнені зі служби по 30 вересня 2011 року, який і підлягає застосуванню по відношенню до позивача у межах спірних правовідносин.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити.
Свою позицію обґрунтовує тим, що відповідач допустив протиправну бездіяльність, яка полягає у відмові у підготовці та направленні до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві всіх необхідних документів для призначення Позивачу пенсії у відповідності до п. «б» статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», в редакції від 04 липня 2002 року, зокрема, подання про призначення пенсії; грошовий атестат; довідку про додаткові види грошового забезпечення.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу позивача.
Відповідно до п.3 ч.1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Приймаючи до уваги, що в суді першої інстанції справа розглядалась в порядку спрощеного провадження, враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є пенсіонером, який з 01 червня 2018 року перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві та отримує пенсію за віком, призначену відповідно до вимог Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 линя 2003 року №1058-ІУ.
ГУ ПФУ в м. Києві було обчислено пенсію позивачу з урахуванням страхового стажу 42 роки 1 місяць 27 днів.
Поряд з цим, у позивача наявна вислуга років у Збройних Силах України за період з 01 вересня 1975 року по 28 жовтня 1989 року, як становить 14 років 01 місяць 27 днів.
14 липня 2020 року ОСОБА_2 звернувся до ГУ ПФУ в м. Києві із заявою про переведення його на пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військово служби, та деяких інших осіб».
Листом №2600-0212-8/115197 від 17 серпня 2020 року ГУ ПФУ в м. Києві повідомило, що в матеріалах пенсійної справи ОСОБА_2 відсутні такі документи, які передбачені п.7 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, затвердженим постановою Правління Пенсійного фонду України від 30 січня 2007 року №3-1 як подання про призначення пенсії, грошовий атестат (довідка про розмір грошового забезпечення), відтак позивачу рекомендовано заяву про перехід на пенсію згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 року № 2262-ХІІ подати через уповноважений орган за місцем звільнення зі служби.
19 жовтня 2020 року позивач через свого представника звернувся до Київського міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки із заявою про призначення йому пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Відповідач листом №ВСЗ/6203/1 від 03 грудня 2020 року повідомив, що відповідно до пункту «а» статті 12 Закону №2262 пенсія за вислугу років призначається особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах "б"-"д", "ж" статті 12 цього Закону (крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону), незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби по 30 вересня 2011 року і на день звільнення мають вислугу 20 років і більше.
Вважаючи, що відмова відповідача у підготовці та направленні до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві всіх необхідних документів для призначення позивачу пенсії за вислугу років є необґрунтованою, порушує вимоги чинного законодавства та його права, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склалися, суд виходив з такого.
Умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, осіб начальницького і рядового складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, визначає Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» №2262-XII від 09 квітня 1992 року (далі - Закон №2262-XII).
Відповідно до ч.1 статті 1 Закону №2262-XII особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за цим Законом при наявності встановленої цим Законом вислуги на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони і в державній пожежній охороні, службі в Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, в органах і підрозділах цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби України мають право на довічну пенсію за вислугу років.
Пунктом «а» статті 1-2 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» передбачено, що право на пенсійне забезпечення на умовах цього Закону мають звільнені зі служби (крім випадків призначення пенсії в разі втрати годувальника дружині (чоловіку) з урахуванням вимог частини п'ятої статті 30 цього Закону, яка призначається незалежно від звільнення зі служби) особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом.
Військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, які мають право на пенсійне забезпечення, пенсії відповідно до цього Закону призначаються і виплачуються після звільнення їх зі служби (ч. 1 статті 2 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»).
Пунктом «а» ч. 1 статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (у редакції на час звернення із заявою про призначення пенсіцї) передбачено, що пенсія за вислугу років призначається особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах “б”-“д”, “ж” ст. 1-2 цього Закону (крім осіб, зазначених у ч. 3 ст. 5 цього Закону), незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби по 30 вересня 2011 року і на день звільнення мають вислугу 20 років і більше.
Пунктом «б» ч. 1 статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (у редакції на час звернення із заявою про призначення пенсіцї) передбачено, що пенсія за вислугу років призначається особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах "б"-"д", "з" статті 1-2 цього Закону, в разі досягнення ними на день звільнення зі служби 45-річного віку, крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону, за наявності у них страхового стажу 25 років і більше, з яких не менше ніж 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ, Національній поліції, на посадах начальницького складу в Національному антикорупційному бюро України, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції, Бюро економічної безпеки України чи Державній кримінально-виконавчій службі України.
В той же час, пунктом «б» ч. 1 статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (у редакції на час досягнення позивачем 45-річного віку - 31 липня 2002 року) передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за цим Законом, звільнені зі служби незалежно від підстав та часу звільнення і досягли 45-річного віку, крім осіб, позбавлених військових або спеціальних звань, а також звільнених із служби у зв'язку з засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або вчиненням корупційного діяння, а ті з них, що є інвалідами війни, - незалежно від віку, і мають загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ.
Отже, з аналізу наведених норм вбачається, що пункт «б» ч. 1 статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» у редакції, що діяла на час досягнення позивачем 45-річного віку - від 31 липня 2002 року, не може бути застосований до спірних правовідносин, оскільки виходячи з принципу дії закону у часі, закон підлягає застосуванню у тій редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, в даному випадку - на час звернення позивача до відповідача із заявою - жовтень 2019 року.
В той же час, пункт «б» ч. 1 статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» у редакції, що діяла на час звернення позивача до відповідача із заявою про у підготовку та направленні до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві всіх необхідних документів для призначення пенсії за вислугу років - жовтень 2019 року, не може бути застосований до спірних правовідносин, оскільки на день звільнення з військової служби - 28 жовтня 1989 року - позивач не досяг 45-річного віку.
Таким чином, в даному випадку застосуванню підлягає саме пункт «а» ч. 1 статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Проте, позивачу не може бути призначена пенсія за вислугу років на підставі зазначеної норми, оскільки вислуга років позивача у Збройних Силах України станом на момент звернення до Київського міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки становить лише 14 років 01 місяць 27 днів, що є меншим за законодавчо встановлений мінімум (20 років).
Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах “Салов проти України” (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Згідно ч.1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
За правилами ч.2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, який відповідачем в даному випадку виконано.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповністю з'ясовано обставини, що мають значення для справи або неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права
Таким чином вищезазначені посилання апелянта є безпідставними та необґрунтованими.
Інші доводи, викладені позивачем в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і не знайшли свого належного підтвердження.
При цьому апеляційна скарга не містять посилання на обставини, передбачені статтями 317-319 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 246, 308, 315, 316, 321, 325, 329, 331 КАС України суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5 статті 328 КАС України.
Повний текст рішення виготовлено 22 лютого 2022 року.
Головуючий суддя: В.В. Файдюк
Судді: Є.І. Мєзєнцев
Я.М. Собків