ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
09 лютого 2022 року м. Київ № 640/1317/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Погрібніченка І.М., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доМіністерства оборони України
провизнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) з адміністративним позовом до Міністерства оборони України (далі по тексту - відповідач, Міноборони), у якому просить:
1) визнати протиправною бездіяльність Міноборони, яка полягає у відмові надіслати скановані копії рішень на електронну адресу ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про призначення відповідачем особам у період з 01 вересня 2016 року по 01 листопада 2016 року одноразової грошової допомоги згідно статті 16 Закону від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975;
2) зобов'язати Міноборони надіслати скановані копії рішень на електронну адресу ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про призначення особам у період з 01 вересня 2016 року по 01 листопада 2016 року відповідачем одноразової грошової допомоги згідно статті 16 Закону від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975.
В обґрунтування позову позивач зазначив про протиправність дій відповідача щодо не направлення на його електронну адресу копій рішень про призначення відповідачем у період з 01 вересня 2016 року по 01 листопада 2016 року одноразової грошової допомоги згідно статті 16 Закону від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975, оскільки вважає, що за приписами частини п'ятої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» інформація про розпорядження бюджетними коштами, копії відповідних документів, умови отримання коштів, прізвища, імена та по батькові фізичних осіб, які отримали ці кошти не може бути обмеженою у доступі.
Ухвалою від 22 січня 2022 року Окружний адміністративний суд міста Києва відкрив спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.
Вказаною ухвалою суду відповідачу надано п'ятнадцятиденний строк з дня вручення йому даної ухвали надати відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, або заяву про визнання позову.
05 лютого 2021 року представником відповідача подано відзив на позовну заяву, у якому зазначено, що позивач у своєму запиті не просить надати інформацію стосовно призначення та виплати йому особисто одноразової грошової допомоги, а просить копії всіх рішень за відповідний період, у яких буде зазначена інформація про стан здоров'я (наявність групи інвалідності) інших осіб, що є конфіденційною інформацією, а також розмір отриманої ними грошової допомоги, що у переважній більшості складає кілька сотень тисяч гривень, поширення такої інформації, на переконання представника відповідача, може становити загрозу життю та здоров'ю для осіб, які отримали дані кошти, від можливих злочинних дій інших осіб з метою заволодіти цими коштами, що призведе до звернень цих осіб у судові та правоохоронні органі з приводу поширення Міноборони конфіденційної інформації про них.
Також, представник відповідача вказує, що позивач має право звернутись з запитом до відповідача щодо отримання інформації про загальну суму виплати такої допомоги особам за відповідний період, тому просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
18 лютого 2021 року позивач надав відповідь на відзив у якій вказав, що відповідач у відзиві на позовну заяву та відповіді на його запит не навів підстав відмови у наданні інформації, визначених статтею 22 Закону України «Про публічну інформацію», аргументи відповідача не узгоджуються з положеннями частин п'ятої, сьомої статті 6 вказаного Закону, а тому наявні підстави для задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
16 листопада 2020 року позивачем електронною поштою було надіслано на електронну адресу відповідача запит про доступ до публічної інформації, в якому позивач просив повідомити, якій кількості осіб у період з 01 вересня 2016 року по 01 листопада 2016 року Міноборони призначено одноразову грошову допомогу згідно статті 16 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975 та в разі наявності таких рішень просив надіслати їх у сканованому вигляді на його електронну адресу (1459704yil@gmail.com).
Листом від 23 листопада 2020 року №0290/ЗПі/331/5 Відділ по роботі з громадянами та доступу до публічної інформації Департаменту інформаційно-організаційної роботи та контролю Міноборони повідомив позивача про те, що за період з 01 вересня 2016 року по 01 листопада 2016 року Комісією Міноборони з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум прийнято 1180 рішення стосовно призначення одноразової грошової допомоги.
Водночас, повідомлено, що запитувана позивачем інформація щодо надання копій рішень про призначення одноразової грошової допомоги містить конфіденційні дані стосовно суб'єктів персональних даних, у зв'язку з чим підстав для надання копій рішень про призначення одноразової грошової допомоги не має.
Не погоджуючись з відповіддю, наданою відповідачем, позивач звернувся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Статтею 40 Конституції України визначено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Спеціальним законом, який визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації та інформації, що становить суспільний інтерес, є Закон України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 року №2939-VI, в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин (далі по тексту - Закон №2939-VI).
Метою цього Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб'єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації.
Відповідно до статті 1 Закону №2939-VI публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 5 Закону №2939-VI доступ до інформації забезпечується шляхом надання інформації за запитами на інформацію.
Пунктом 1 частини першої статті 13 Закону №2939-VI передбачено, що розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання.
Більш того, суб'єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації відповідно до статті 12 Закону №2939-VI є запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень; розпорядники інформації - суб'єкти, визначені у статті 13 цього Закону; структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.
Статтею 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII передбачено право на отримання одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві.
Механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності (далі - одноразова грошова допомога) військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - військовослужбовець, військовозобов'язаний та резервіст) визначається Порядком призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975.
Наказом Міністерства оборони України від 26 жовтня 2016 року №564 відповідно до вимог пункту 13 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975, Положення про порядок виплати компенсаційних сум військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, які стали інвалідами, членам сімей військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, які загинули під час виконання обов'язків військової служби чи служби в органах внутрішніх справ у складі національного контингенту чи національного персоналу, а також в інших окремих випадках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05 травня 1994 року № 290, з метою правового і соціального захисту військовослужбовців Збройних Сил України, осіб, звільнених з військової служби зі Збройних Сил України та СРСР, які стали інвалідами, військовозобов'язаних та резервістів, які стали інвалідами внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва) чи захворювання, пов'язаних з їх призовом на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, членам родин загиблих (померлих) військовослужбовців Збройних Сил України, у тому числі які загинули під час виконання обов'язків військової служби у складі національного контингенту чи національного персоналу, а також в інших окремих випадках затверджено Положення про Комісію Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум.
Пунктом 1 цього Положення визначено, що основні функції, завдання, повноваження Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум (далі - Комісія), а також порядок організації її роботи.
Наведене в сукупності свідчить, що в межах спірних правовідносин, відповідач є розпорядником інформації, яка зазначена у запиті у розумінні вимог Закону №2939-VI, а позивач, відповідно, є запитувачем інформації.
Положеннями частини першої статті 7 Закону №2939-ХІІ визначено, що інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.
Згідно частини другої цієї ж статті передбачено, що обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.
Частиною п'ятою статті 7 Закону №2939-ХІІ передбачено, що не може бути обмежено доступ до інформації про складання, розгляд і затвердження бюджетів, кошторисів розпорядників бюджетних коштів та плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів, а також їх виконання за розписами, бюджетними програмами та видатками (крім таємних видатків відповідно до статті 31 Бюджетного кодексу України), взяття розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів бюджетних зобов'язань або здійснення розпорядження бюджетними коштами у будь-який інший спосіб, планування, формування, здійснення та виконання закупівлі товарів, робіт і послуг за бюджетні кошти, у тому числі оборонних закупівель (крім випадків, якщо окрема інформація про закупівлі товарів, робіт і послуг становить державну таємницю відповідно до Закону України «Про державну таємницю»), володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. Не підлягає обмеженню також доступ до інформації про стан і результати перевірок та службових розслідувань фактів порушень, допущених у сферах діяльності, зазначених у цій частині. Доступ до зазначеної інформації забезпечується розпорядниками інформації відповідно до положень статті 5 цього Закону.
Не належать до інформації з обмеженим доступом відомості, зазначені у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, поданій відповідно до Закону України «Про запобігання корупції», крім випадків, визначених зазначеним Законом (частина шоста статті 7 Закону).
У відповідності до частини сьомої статті 7 Закону №2939-ХІІ обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.
Порядок розгляду і надання відповіді на запит визначено у статті 20 Закону №2939-VI, зокрема, розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту (частини перша, четверта статті 20 Закону).
У статті 22 Закону №2939-VI наведений вичерпний перелік підстав, з яких розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту на її отримання.
Так розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках:
1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;
2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону;
3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком;
4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону.
Суд наголошує, що даючи офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України, Конституційний Суд України наголосив, що Конституцією України визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких законами України може передбачатися обмеження прав особи на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації, оскільки реалізація цих прав не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб, у тому числі й конституційне право особи на невтручання в її особисте і сімейне життя; збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (абзац шостий пункту 4, абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 20 січня 2012 року №2-рп/2012).
В свою чергу, як зазначає Конституційний Суд України, обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 01 червня 2016 року №2-рп/2016).
Конституційний Суд України також зазначив, що під правомірним обмеженням конституційних прав і свобод людини і громадянина слід розуміти передбачену Конституцією України можливість втручання держави за допомогою юридичних засобів у зміст та обсяг конституційних прав і свобод людини і громадянина, яке відповідає вимогам верховенства права, потрібності, доцільності та пропорційності у демократичному суспільстві; метою такого обмеження є охорона основоположних цінностей у суспільстві, до яких належать, зокрема, життя, свобода та гідність людини, здоров'я і моральність населення, національна безпека, громадський порядок (абзац другий пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 12 липня 2019 року №5-р(I)/2019).
Тобто, право особи на доступ до інформації, гарантоване статтею 34 Конституції України, не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження мають бути винятками, які передбачені законом, переслідувати одну або декілька законних цілей і бути необхідними у демократичному суспільстві. У разі обмеження права на доступ до інформації законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію вказаного права і не порушувати сутнісного змісту такого права (абзац сьомий пункту 2.2 мотивувальної частини Рішення Першого сенату Конституційного Суду України від 22 січня 2020 року №1-р(I)/2020).
Згідно з положеннями статті 4 Закону України «Про доступ до публічної інформації» одним із принципів забезпечення доступу до публічної інформації є принцип прозорості та відкритості діяльності суб'єктів владних повноважень (пункт 1 частини першої цієї статті).
Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом. Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності вимог, визначених пунктами 1-3 частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Забезпечення доступу до публічної інформації здійснюється двома способами: систематичного та оперативного оприлюднення інформації, і надання інформації за запитами на інформацію. Спосіб забезпечення доступу до публічної інформації залежить, у тому числі, від виду (характеру, суті) такої інформації. За положеннями Закону України «Про доступ до публічної інформації» кожна особа має право скористатися своїм правом на подання інформаційного запиту, якому кореспондує обов'язок розпорядника інформації надати на нього відповідь.
Відмова у задоволенні запиту на інформацію повинна бути мотивованою, тобто у відмові розпорядник інформації зобов'язаний обґрунтувати наявність передбачених частиною другою статті 6 згаданого Закону підстав обмеження у доступі.
Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з трьох складових, передбачених указаною правовою нормою, означає, що відмова в доступі до публічної інформації є необґрунтованою.
Аналогічну позицію наведено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі №9901/510/18, від 14 травня 2020 року у справі №9901/589/19, від 04 лютого 2021 року у справі №9901/598/19.
Відповідно до пункту 1 статті 10 Конвенції кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. А згідно з пунктом 2 цієї статті здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Тобто стаття 10 Конвенції має на меті гарантувати вільний обіг ідей та відомостей у суспільстві. Вона гарантує не лише право на передання інформації, але також право громадськості отримувати її. Більше того, визнане на національному рівні право на отримання інформації може бути підставою для реалізації права, гарантованого статтею 10 (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 17 лютого 2015 року у справі «Гусева проти Болгарії» (Guseva v. Bulgaria), заява №6987/07, пункти 36, 40; від 03 квітня 2012 року у справі «Гіллберг проти Швеції» (Gillberg v. Sweden), заява №41723/06, пункт 93).
Реалізації вказаних прав не повинні перешкоджати органи держави, крім випадків втручання, передбачених пунктом 2 вказаної статті. Відмова державного органу в наданні інформації на запит є формою втручання в право на свободу одержувати інформацію. Тому таке втручання має розглядатися на предмет дотримання пункту 2 статті 10 Конвенції.
За усталеною практикою ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 10 Конвенції втручання у права заявника становитиме порушення Конвенції, якщо не відповідатиме вимогам пункту 2 статті 10. Тому варто визначити, чи було це втручання «передбачене законом», чи переслідувало воно одну або декілька законних цілей, визначених у цьому пункті, та чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення цих цілей (див. рішення ЄСПЛ від 26 травня 2009 року у справі «Кенеді проти Угорщини», заява №31475/05, пункт 43).
Також, слід зазначити, що Велика палата ЄСПЛ в рішенні від 08 листопада 2016 року у справі «Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини» (Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary) (заява №18030/11) вказала, що те, наскільки заборона доступу до інформації є втручанням у права заявника на свободу вираження поглядів, слід оцінювати в кожному конкретному випадку та з урахуванням його особливих обставин (пункт 157). Для цього мають бути оцінені такі критерії (пункти 158-170):
- мета запитувача. Потрібно встановити, чи справді отримання інформації є необхідним для реалізації запитувачем інформації його функції зі сприяння публічній дискусії із суспільно важливих питань і чи справді ненадання інформації створить суттєву перешкоду свободі вираження поглядів;
- природа інформації. Інформація, дані або документи, щодо яких вимагається доступ, повинні відповідати вимогам трискладового тесту, тобто збиратися в цілях задоволення саме суспільного інтересу;
- роль запитувача. Розраховувати на захист свого права на доступ можуть насамперед журналісти, науковці, громадські активісти, зокрема блогери та популярні користувачі соцмереж, громадські організації, діяльність яких пов'язана з питаннями, що становлять суспільний інтерес, а також автори творів з означених питань;
- готова та доступна інформація. Надання інформації не повинно накладати на державні органи надмірного тягаря зі збирання та обробки даних.
Як вже було зазначено судом, в межах спірних правовідносин, Міноборони є розпорядником публічної інформації в розумінні Закону України «Про доступ до публічної інформації» і керується його положеннями при вирішенні питань щодо доступу до інформації.
При цьому, слід наголосити, що з огляду на виконувані відповідачем функції цей орган є розпорядником як відкритої публічної інформації, так і інформації з обмеженим доступом.
Так, судом було встановлено, що позивач звернувся до Міноборони із запитом відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації», у якому просив надати у тому числі скановані копії рішень про призначення конкретним особам одноразової грошової допомоги згідно статті 16 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975 за період з 01 вересня 2016 року по 01 листопада 2016 року.
Досліджуючи в контексті наведених вище критеріїв питання про те, наскільки ненадання відповідачем позивачеві запитуваної інформації є втручанням у його права, гарантовані статтею 10 Конвенції, а також надаючи оцінку, чи було це втручання «передбачене законом», чи переслідувало воно одну або декілька законних цілей та чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення цих цілей, суд виходить з такого.
Стосовно критерію готовності та доступності інформації суд враховує, що відповідачем не оспорюється факт наявності в нього запитуваної позивачем інформації, зокрема, рішень про призначення одноразової грошової допомоги особам відповідно до статті 16 Закону №2011-ХІІ та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975 за період з 01 вересня 2016 року по 01 листопада 2016 року.
Стосовно ролі запитувача, то в матеріалах справи відсутні будь-які відомості про те, що позивач є, зокрема, журналістом, науковцем, громадським активістом тощо і його діяльність пов'язана з питаннями, що становлять суспільний інтерес.
У позовній заяві позивач посилається на положення статті 23 Закону №2011-ХІІ, згідно з якою фінансове забезпечення витрат, пов'язаних з реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок коштів, що передбачаються в Державному бюджеті України на відповідний рік для Міністерства оборони України, розвідувальних органів України та інших центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування та правоохоронні органи, інших джерел, передбачених законом. Пільги, компенсації та гарантії, передбачені цим Законом надаються за рахунок і в межах бюджетних асигнувань на утримання відповідних бюджетних установ.
Суд вважає, що наведені позивачем доводи, а саме, цитування норм статті 23 Закону №2011-ХІІ, носять загальний, абстрактний характер і жодним чином не підтверджують наявність у позивача нагальної потреби у отриманні запитуваних ним копій рішень.
Обговорюючи природу запитуваної позивачем інформації, а також чи було її ненадання відповідачем «передбачене законом», чи переслідувало одну або декілька законних цілей та чи було це «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення цих цілей, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про інформацію» від 02 жовтня 1992 року №2657-XII кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Статтею 7 Закону України «Про інформацію» від 02 жовтня 1992 року №2657-ХІІ право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб'єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб'єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію. Забороняється вилучення і знищення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів, крім встановлених законом випадків або на підставі рішення суду. Право на інформацію, створену в процесі діяльності фізичної чи юридичної особи, суб'єкта владних повноважень або за рахунок фізичної чи юридичної особи, Державного бюджету України, місцевого бюджету, охороняється в порядку, визначеному законом.
У статті 10 цього Закону зазначені види інформації за змістом, якими є: інформація про фізичну особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; інформація про стан довкілля (екологічна інформація); інформація про товар (роботу, послугу); науково-технічна інформація; податкова інформація; правова інформація; статистична інформація; соціологічна інформація; інші види інформації.
Згідно статті 11 Закону України «Про інформацію» від 02 жовтня 1992 року №2657-ХІІ інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження. Кожному забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законом. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову та бюджетну політику, під час здійснення повноважень щодо верифікації та моніторингу державних виплат не потребує згоди фізичних осіб на отримання та обробку персональних даних.
Як встановлено судом, нормативною підставою ненадання позивачеві сканованих копій рішень стосовно осіб, яким було призначено одноразову грошову допомогу слугувало став той факт, що вказані рішення містять конфіденційну інформацію про фізичних осіб, зокрема, про стан здоров'я (зазначення групи інвалідності), адресу, дату народження, які не можуть бути розголошені без згоди цих осіб.
Проте, на переконання позивача, запитувана ним інформація стосується розпорядження бюджетними коштами та документів й умов отримання цих коштів фізичних особами.
Суд погоджується з позицією позивача щодо того, що інформація саме про розпорядження бюджетними коштами є відкритою, а тому має бути надана на запит фізичної особи.
Проте, оцінюючи відмову відповідача у наданні позивачеві запитуваної інформації з огляду того, чи переслідувало це одну або декілька законних цілей та чи було це «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення цих цілей, суд звертає увагу на тому, що у межах спірних правовідносин не можна залишати поза увагою аргументи, які виступають на противагу наведеному твердженню, зокрема відсутність згоди фізичних осіб, стосовно яких відповідачем були прийняті рішення про призначення та виплату їх одноразової грошової допомоги, на надання інформації щодо стану їх здоров'я, дати народження, місця проживання, розміру цієї допомоги, який, враховуючи положення Закону №2011-ХІІ може досягати кілька сотень тисяч гривень.
Тобто, в межах спірних правовідносин йдеться про інформацію, яка містить, з-поміж іншого, конфіденційні відомості про фізичну особу, які не можуть бути надані, без її згоди.
У цьому випадку публічна дискусія щодо змісту запитуваних рішень може зашкодити інтересам цих фізичних осіб.
На переконання суд, необмежений доступ до матеріалів, які стосуються даних фізичних осіб, яким призначено одноразову грошову допомогу, у тому числі копії сканованих рішень щодо призначення та виплати цієї допомоги, може створити загрозу життю та здоров'ю осіб, яких стосуються ці рішення, оскільки в такому випадку оголошуються особисті дані цих фізичних осіб.
За таких підстав, на переконання суду, в даному випадку ненадання відповідачем запитуваної інформації було заходом, пропорційним меті дотримання вимог Закону України «Про інформацію», зокрема, щодо розголошення інформації про фізичну особу та конституційних принципів, адже очевидно, що розкриття цієї інформації та публічна дискусія із цього приводу, здатні спричинити шкоду фізичним особам, інформація щодо яких міститься у цих рішеннях.
Таким чином, негативні наслідки від надання такої інформації переважають суспільний інтерес у її отриманні та можуть порушити права інших осіб.
При цьому, варто наголосити на тому, що суд погоджується з позицією відповідача, що позивач не позбавлений права отримати інформацію щодо загальної суми призначеної та виплаченої одноразової грошової допомоги фізичним особам в порядку та спосіб визначені Законом №2011-ХІІ.
Наведене в сукупності дозволяє дійти висновку, що відповідне обмеження було «необхідним у демократичному суспільстві» і Міноборони мало правові підстави відмовити позивачеві в наданні запитуваної ним інформації з огляду на наявність сукупності визначених пунктами 1-3 частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» підстав обмеження в доступі.
Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог та відсутність правових підстав для їх задоволення.
Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.
Щодо вимоги позивача про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду шляхом зобов'язання відповідача подати у п'ятиденний строк з моменту набрання рішенням законної сили звіту про виконання рішення суду, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Зі змісту наведеної правової норми випливає, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, яке має застосовуватися у виключних випадках.
Поряд з цим суд враховує, що позивачу у задоволенні позову відмовлено, з огляду на що суд не вбачає правових підстав для встановлення судового контролю у цій адміністративній справі.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідач довів правомірність та обґрунтованість оскаржуваного рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, адміністративний позов ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
Таким чином, з урахуванням вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати (судовий збір) розподілу між сторонами не підлягають.
Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 77, 243 - 246, 257 - 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя І.М. Погрібніченко