Солом'янський районний суд міста Києва
Справа № 760/3475/22
23 лютого 2022 року Солом'янський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
з участю секретаря ОСОБА_2 ,
прокурора ОСОБА_3 ,
обвинуваченого ОСОБА_4 ,
захисника ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Солом'янського районного суду в м. Києві кримінальне провадження, внесене в Єдиний реєстр досудових розслідувань за № 12022100090000068 від 12.01.2022 року, за обвинуваченням
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився у м. Суми, Сумської області, громадянина України, з середньою освітою, не працюючого, одруженого, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , раніше в силу вимог ст. 89 КК України, не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 186 КК України,
Судом визнано доведеним, що 12.01.2022 приблизно о 12:10 годин ОСОБА_4 , маючи злочинний умисел направлений на незаконне збагачення за рахунок чужого майна, зайшов до першого під'їзду будинку АДРЕСА_3 де, піднявшись на 16-й поверх, підійшов до вхідних дверей квартири АДРЕСА_4 , де вирішив незаконно проникнути до вказаної квартири та таємно викрасти чуже майно із вказаної квартири.
Реалізуючи свій злочинний умисел, направлений на таємне викрадення чужого майна, ОСОБА_4 , переконавшись у відсутності мешканців у вказаній квартирі та у тому, що за його діями ніхто не спостерігає та не завадить йому у вчиненні кримінального правопорушення, за допомогою відмичок та інших предметів, які він мав при собі та взяв з цією метою, пошкодив один нижній замок вхідних дверей та через вказані двері проник до квартири АДРЕСА_5 , звідки таємно викрав чуже майно, яке належить ОСОБА_6 , а саме: гроші в сумі 7000 гривень та 200 доларів США (що відповідно до курсу валют Національного банку України станом на 12.01.2022 становить 5501 гривня 86 копійок), ноутбук марки «Asus» вартістю 12000 гривень, золоті прикраси, а саме: золоту обручку вартістю 7000 гривень, золоте кільце з діамантом вартістю 14000 гривень, один золотий браслет вартістю 8000 гривень, 1 пару золотих сережок вартістю 6000 гривень, срібний ланцюжок вартістю 2500 гривень, срібний ланцюжок вартістю 2000 гривень, пару срібних сережок вартістю 2000 гривень, пару срібних сережок вартістю 4000 гривень, срібне кільце вартістю 500 гривень, срібне кільце вартістю 900 гривень, срібне кільце вартістю 1300 гривень, срібне кільце вартістю 900 гривень, срібне кільце вартістю 900 гривень, чоловічий годинник вартістю 500 гривень, чоловічий годинник вартістю 500 гривень, чоловічий костюм марки «Рuma» чорного кольору вартістю 2500 гривень, чоловічий костюм марки «Gap» чорного кольору вартістю 2000 гривень, спортивну сумку чорного кольору вартістю 500 гривень, жіночі туфлі кольору «пітон» вартістю 2000 гривень, жіночі кросівки білого кольору марки «Vico», вартістю 1500 гривень, твердий чоловічий дезодорант «Old Spice», вартістю 60 гривень, шапка чоловіча коричневого кольору, вартістю 100 гривень.
Після чого ОСОБА_4 , утримуючи при собі таємно викрадене вищевказане чуже майно та, перебуваючи в приміщенні квартири АДРЕСА_5 був помічений потерпілою ОСОБА_6 , яка в цей час повернулась до вищевказаної квартири. Надалі, ОСОБА_4 розуміючи, що його злочинні дії, направлені на таємне викрадення чужого майна викриті потерпілою, не відмовляючись від продовження своїх намірів, з метою подальшого заволодіння та утримання при собі вищевказаного викраденого чужого майна, а також подальшого обернення його на свою користь, діючи умисно та відкрито, почав тікати утримуючи вищевказане викрадене ним чуже майно при собі та в подальшому з місця вчинення кримінального правопорушення зник, спричинивши потерпілій ОСОБА_6 майнової шкоди на загальну суму 84161 гривня 86 копійок.
Вказаних висновків суд дійшов з урахуванням пояснень обвинуваченого, який будучи допитаним в судовому засіданні, свою вину у вчиненні кримінального правопорушення визнав повністю, надав показання, підтвердив обставини його вчинення, викладені в установочній частині вироку, зокрема, в частині часу, місця та способу, щиро розкаявся у вчиненому. Вартість та кількість майна не оспорює.
Так, указав, що дійсно по АДРЕСА_4 викрав речі, які зазначені в обвинувальному вироку.
Крім повного визнання своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення просив суд визнати недоцільним дослідження доказів в частині обставин вчинення цього кримінального проступку, оскільки повністю погоджується з встановленими обставинами.
Показання обвинуваченого в судовому засіданні послідовні і логічні, а тому не викликають сумнівів суду у правильності розуміння ним змісту обставин, добровільності та істинності його позиції.
За згодою учасників судового провадження, які не оспорюють фактичні обставини справи, кваліфікацію кримінального правопорушення, судом встановлено, що вони вірно розуміють зміст обставин справи, відсутні сумніви в добровільності їх позиції, Суд, у порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, визнав недоцільним дослідження доказів щодо обставин, які ніким не оспорюються, обмежившись допитом обвинуваченого, дослідженням, зібраних досудовим слідством матеріалів, що характеризують його особу, тих, що стосуються вирішення питання про долю речових доказів, а також інших доказів, в яких викладені та посвідчені відомості, що мають значення для встановлення фактів і обставин даного кримінального провадження та інших з метою правильної кваліфікації дій обвинуваченого, у відповідності до положень Кримінального Кодексу України, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, у межах ч. 3 ст. 349 КПК України, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку, приходить до висновку про повну доведеність вини обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 3 ст. 186 КК України, за вище встановлених обставин.
При цьому, з урахуванням висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, відображеного у постанові Верховного Суду колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 22.03.2018 у справі № 521/11693/16-к, судом установлено, що обставини, визнані судом у вироку як доведені, з числа регламентованих ст. 91 КПК України, у своїй сукупності підтверджуються процесуальними джерелами доказів, які передбачені ст. 84 того ж Кодексу, та містяться у матеріалах цього провадження, як наслідок, Суд уважає установленими усі обставини, що мають значення для кримінального провадження шляхом обсягу та порядку дослідження доказів на їх підтвердження, у порядку ст. 349 КПК України.
При кваліфікації дій обвинуваченого Суд ураховує, що Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у постанові від 05.04.2018 в справі № 658/1658/16-к зазначає, що кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому Кримінальним кодексом, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.
За своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов'язана з необхідністю обов'язкового встановлення і доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб'єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.
Згідно пунктів 3, 4 постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності», які віднайшли своє відображення у позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 11 вересня 2019 року в справі № 725/2266/18, слідує, що крадіжка (таємне викрадення чужого майна) - це викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб.
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 11.09.2019 року № 725/2266/18 грабіж - це відкрите викрадення чужого майна в присутності потерпілого або інших осіб, які усвідомлюють протиправний характер дій винної особи, яка у свою чергу усвідомлює, що її дії помічені й оцінюються як викрадення. Грабіж, як і крадіжка, вважається закінченим злочином з моменту заволодіння майном і таким моментом визнається поява в злочинця реальної початкової можливості розпоряджатися вилученим майном. Якщо особа, яка протиправно заволоділа майном, такої реальної можливості не мала, її дії слід розглядати залежно від обставин справи як закінчений чи незакінчений замах на скоєння відповідного злочину.
Згідно з роз'ясненнями, що містяться в п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6.11.2009 №10 крадіжку та грабіж потрібно вважати закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно й мала реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним. Якщо особа, котра протиправно заволоділа майном, такої реальної можливості не мала, її дії слід розглядати залежно від обставин справи як закінчений чи незакінчений замах на вчинення відповідного злочину. Закінченим замахом на крадіжку є дії особи, яка викрала майно, але відразу була викрита. Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами й, незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном, належить кваліфікувати як грабіж, а в разі застосування насильства чи висловлювання погрози його застосування (залежно від характеру насильства чи погрози) як грабіж чи розбій.
Розрізняючи крадіжку та грабіж, слід виходити зі спрямованості умислу винної особи та даних про те, чи усвідомлював потерпілий характер вчинюваних винною особою дій.
Таким чином, дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим і, незважаючи на це, продовжені з метою заволодіння майном, належить кваліфікувати як грабіж.
Саму вартість майна установлено, як дійсну, у порядку алгоритмів, окреслених ОП ККС ВС у справі № 420/1667/18 (постанова від 25.11.2019) та ККС ВС у справі № 335/6360/15-к (постанова від 16.01.2020).
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 569/1111/16-к, «проникнення як кваліфікуюча ознака… передбачає, що особа потрапила у житло, інше приміщення чи сховище незаконно, тобто за відсутності права перебувати в місці, де знаходиться майно (всупереч волі законного володільця, шляхом обману, за відсутності визначених законом підстав чи на порушення встановленого законом порядку). При цьому незаконність проникнення стосується самого факту потрапляння до житла, іншого приміщення чи сховища або перебування в ньому під час вчинення розбою. Спосіб проникнення (застосування фізичних чи інтелектуальних зусиль) принципового значення для встановлення кваліфікуючої ознаки «проникнення» не має… При вирішенні питання про застосування кваліфікуючої ознаки «проникнення у житло, інше приміщення чи сховище»… вирішальне значення мають режим доступу до приміщення (вільний/обмежений) під час вчинення розбою та наявність у особи умислу на незаконне входження (потрапляння) до приміщення або незаконне перебування в ньому з метою заволодіння чужим майном».
У постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 19 листопада 2018 року (справа № 205/5830/16-к) визначено, що під поняттям «сховище» розуміється певне місце або територія, які використовуються для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, та мають будь-які засоби охорони від доступу сторонніх осіб (наприклад, огорожа, наявність охорони, сигналізація), що унеможливлюють (суттєво ускладнюють) вільне та безперешкодне потрапляння на них сторонніх осіб.
Як наслідок, відповідно до фактичних обставин цього кримінального провадження, дії обвинуваченого відповідають зазначеним критеріям, адже він розумів, що доступ до даного об'єкту суттєво ускладнений для потрапляння у нього сторонніх осіб і права перебувати там вони не мають.
Таким чином, суд уважає установленим факт того, що, в цьому випадку, мало місце проникнення.
З огляду на наведене та у світлі формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, суд кваліфікує дії ОСОБА_4 за ч. 3 ст. 186 КК України, оскільки він вчинив відкрите викрадення чужого майна (грабіж) поєднаний з проникненням у житло.
У даному провадженні суд провів розгляд виключно в межах пред'явленого обвинувачення прокурором.
Підстав, у відповідності до ч. 3 ст. 337 КПК України, для виходу за межі висунутого обвинувачення чи його зміни суд не вбачає, оскільки в ході судового розгляду обставин, які б перешкоджали ухваленню справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод, не встановлено, а також це б порушувало б права обвинуваченого.
Вирішуючи питання про обрання міри покарання обвинуваченому, суд, відповідно до ст. 65 КК України, враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке згідно зі ст.12 КК України відноситься до категорії тяжких, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Те, що згідно ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Обставиною, що пом'якшує покарання обвинуваченого, відповідно до ст. 66 КК України, є щире каяття, яке полягає у визнанні у суді обставин, регламентованих п. 1 ч. 2 ст. 91 КПК, щодо події кримінального правопорушення, у т.ч. її час, місце, спосіб учинення та активне сприяння розкриттю злочину.
Щире розкаяння характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася (див. п. 3 ПП ВСУ від 23.12.2005 № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності»).
Розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне, визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого (див. постанови ККС ВС від 22.03.2018 у справі № 759/7784/15-к; від 09.10.2018 року у справі №756/4830/17-к).
Обвинувачений висловив щирий жаль з приводу учинених ним дій та осуд своєї поведінки, відшкодував завдані збитки.
Обставин, які б обтяжували покарання обвинуваченому судом не встановлено.
Крім того, суд враховує, що обвинувачений раніше вже притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення корисливих злочинів, а також притягувався до адміністративної відповідальності.
А тому, відповідно до принципу індивідуалізації покарання, суд, керуючись принципом справедливості, вважає, що для досягнення мети попередження кримінальних правопорушень та виправлення ОСОБА_4 необхідно призначити йому покарання у виді позбавлення волі, адже таке буде покликане запобігти можливому вчиненню обвинуваченим кримінальних правопорушень у майбутньому і сприятиме його виправленню та перевихованню з усвідомленням суспільної небезпечності діяння, в межах санкції ч. 3 ст. 186 КК України.
Дане ж покарання, на переконання суду, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи) (справи «Бакланов проти Росії» від 09.06.2005 р.; «Фрізен проти Росії» від 24.03.2005 р.; «Ісмайлова проти Росії» від 29.11.2007 р.).
Тобто, як наслідок, формальні моменти не можуть бути вирішальними, головною є можливість у кожній конкретній справі оцінити основну мету застосування певного заходу та характер впливу на особу, які можуть істотно відрізнятися, навіть, за зовнішньої подібності відповідних примусових заходів, бо суд стоїть на тій позиції, що, незалежно від того, що вчинили злочинці, визнання їх людської гідності передбачає надання їм можливості ресоціалізувати себе за час відбування покарання з перспективою колись стати відповідальним членом вільного суспільства, що, у цій ситуації, при застосуванні саме такого покарання, є можливим.
Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного, адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Стівен Вілкокс та Скотт Херфорд проти Сполученого Королівства, заяви № 43759/10 та 43771/12», зазначає, що, хоча, в принципі, питання належної практики з призначення покарань в значній мірі виходить за рамки Конвенції, Суд допускає, що грубо непропорційний вирок (діяння та покарання) може кваліфікуватися як жорстоке поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, в момент його винесення.
Крім того, у цій справі, покарання суд призначає, в тому числі, з урахуванням висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01.02.2018 у справі № 634/609/15-к, де останній роз'яснив, що при обранні форми реалізації кримінальної відповідальності суд у визначених законом межах наділений правом вибору не лише виду та розміру покарання, а й порядку його відбування. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в межах якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст.75 КК України, відповідно до якої, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Системне тлумачення цих правових норм дозволяє дійти висновку, що питання призначення кримінального покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням мети покарання, при цьому, з огляду на положення ст.75 КК України, законодавець підкреслює важливість такої цілі покарання як виправлення засудженого, передбачивши, що при призначенні низки покарань, у тому числі у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, особу може бути звільнено від відбування покарання з іспитовим строком, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, при цьому суд має врахувати не тільки тяжкість злочину, особу винного, але й інші обставини справи.
При цьому, суд враховує особливості й обставини вчинення злочину: форму вини, мотив і мету, спосіб, стадію вчинення, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали; поведінку під час та після вчинення злочинних дій.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави й суспільства.
Обвинувачений за місцем проживання характеризується посередньо, однак має сім'ю, сестер, які допомогли обвинуваченому відшкодувати збитки потерпілій, має молоду дружину, що свідчить про те, що оточуюча його обстановка у сім'ї та побуті, виражає належні соціальні зв'язки; не перебуває на диспансерному обліку у лікаря-нарколога та лікаря - психіатра, працює, хоча й не офіційно.
Крім того, суд враховує позицію сторони обвинувачення щодо необхідної міри покарання, а саме те, що прокурор у судовому засідання просив призначити обвинуваченому покарання не пов'язане із позбавленням волі. Одночасно, таке прохання висловила й потерпіла у своїй заяві, де просила не призначати обвинуваченому суворе покарання у зв'язку з тим, що він їй все відшкодував.
Не може не відмітити суд й те, що обвинувачений просить в черговий раз йому повірити, зазначає, що допустив помилку, більше такого робити не буде, повернеться до дружини та сім'ї.
Таким чином, виходячи з тяжкості вчиненого обвинуваченим кримінального правопорушення, наявності пом'якшуючих обставин, особи винного та його ставлення до вчиненого ним діяння, виду та вартості викраденого майна, позиції потерпілого та прокурора у судовому засіданні, який не наполягав на позбавленні волі обвинуваченого, суд вважає за необхідне застосувати до ОСОБА_4 ст. 75 КК України, звільнивши його від відбування покарання, призначеного вироком суду з випробуванням, якщо він протягом іспитового строку не вчинить нового кримінального правопорушення і буде виконувати покладені на нього обов'язки.
У той час, як призначення будь-якого іншого виду покарання без звільнення від його відбування Суд сприймає як діяння, яке б указувало на те, що саме у цій ситуації та обставинах, при яких було вчинено злочин, воно сприймалося б як грубо непропорційне (діяння та покарання), як наслідок, у світлі практики ЄСПЛ, сприймалося б як жорстоке поводження, тобто суперечило статті 3 Конвенції, в момент його винесення.
Питання про речові докази слід вирішити відповідно до вимог ст.100 КПК України, а про процесуальні витрати, пов'язані з проведенням судових експертиз, - відповідно до положень ст.122, 124 КПК України.
Цивільний позов не заявлявся.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 373-376, 381-382 КПК України, суд,
ОСОБА_4 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 186 КК України, та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п'ять) років.
На підставі ст.75 КК України ОСОБА_4 звільнити від відбування покарання, призначеного вироком суду, з випробуванням з іспитовим строком в 3 (три) роки, поклавши на нього відповідно до ст. 76 КК України такі обов'язки: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації та повідомляти зазначений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
Запобіжний захід ОСОБА_4 скасувати, звільнити ОСОБА_4 з-під варти негайно.
Речові докази по справі - частину циліндричного замку та відмички - знищити, сліди папілярних узорів та дві дактилокарти - зберігати при матеріалах справи, особисті речі обвинуваченого - повернути обвинуваченому, майно, яке потерпіла отримала на зберігання - вважати її власністю.
Стягнути з ОСОБА_4 судові витрати по справі - вартість проведених експертиз в сумі 2402,68 грн. та 1201,34 грн відповідно.
Вирок може бути оскаржений до Київського апеляційного суду через Солом'янський районний суд міста Києва протягом 30 (тридцяти) днів з дня отримання копії вироку.
Вирок суду першої інстанції не може бути оскаржений в апеляційному порядку з підстав заперечення обставин, які ніким не оспорювалися під час судового розгляду і дослідження яких було визнано судом недоцільним відповідно до положень ч.3 ст.349 КПК України.
Вирок суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, вважається, що вирок не набрав законної сили.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку чи ухвали суду. Копія вироку негайно після його проголошення вручається обвинуваченому, представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, та прокурору. Копія судового рішення не пізніше наступного дня після ухвалення надсилається учаснику судового провадження, який не був присутнім у судовому засіданні.
Суддя ОСОБА_1