Справа № 806/2409/17
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Вдовиченко Т.М.
Суддя-доповідач - Біла Л.М.
21 лютого 2022 року м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Білої Л.М.
суддів: Курка О. П. Гонтарука В. М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 10 вересня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Бердичівської районної ради про визнання незаконним та скасування рішення про дострокове припинення повноважень та звільнення, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,
У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Бердичівської районної ради, в якому просила:
- визнати незаконним та скасувати рішення 18 сесії Бердичівської районної ради 7 скликання від 08.08.2017 р. № 288 «Про дострокове припинення повноважень та звільнення заступника голови районної ради ОСОБА_1 »;
- визнати незаконним та скасувати рішення 8 сесії Бердичівської районної ради 7 скликання від 08.08.2017 р. № 289 "Про обрання заступника голови районної ради ОСОБА_2 ";
- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника голови Бердичівської районної ради;
- виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу із моменту звільнення до винесення рішення по справі.
Ухвалою Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 17 червня 2021 року провадження в частині позовних вимог щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника голови Бердичівської районної ради закрито в зв'язку з відмовою позивача від даної позовної вимоги.
Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 10 вересня 2021 року позов задоволено частково.
Зокрема, судом визнано незаконними та скасовано рішення 18 сесії Бердичівської районної ради 7 скликання від 08.08.2017 р. № 288 «Про дострокове припинення повноважень та звільнення заступника голови районної ради ОСОБА_1 » та № 289 «Про обрання заступника голови районної ради ОСОБА_2 ".
В іншій частині позовних вимог судом першої інстанції відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції в частині відмови щодо виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу, позивач оскаржила його в апеляційному порядку.
Обгрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, позивач відзначила про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування дійсних обставин у справі, що призвело до прийняття помилкового рішення в оскаржуваній частині.
На переконання апелянта, суд першої інстанції дійшов хибного висновку про відмову у стягненні з відповідача на користь позивача невиплаченої заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Відповідач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що у відповідності до ч.4 ст.304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Сторони в судове засідання не з'явилися, хоча про дату, час та місце апеляційного розгляду справи були повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи.
При цьому, на електронну адресу суду надходили заяви ОСОБА_1 та головного спеціаліста виконавчого апарату Бердичівської районної ради про відкладення розгляду справи, які ухвалами суду були повернуті заявникам без розгляду, як такі, що не містять електронного цифрового підпису, тобто подані без додержання вимог ч. 1 ст. 167 КАС України.
Відповідно до ч. 1 ст. 205 КАС України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України.
Враховуючи, що предметом апеляційного оскарження є рішення суду першої інстанції лише в частині відмовлених позовних вимог, суд апеляційної інстанції, відповідно до приписів ст. 308 КАС України, оцінку висновкам суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог не надає.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Як встановлено з матеріалів справи, предметом розгляду було питання правомірності прийняття відповідачем рішень щодо дострокового припинення повноважень позивача на посаді заступника голови Бердичівської районної ради Житомирської області з 08.08.2017 року та наступного обрання нового заступника голови Бердичівської районної ради Житомирської області. Також, позивач просила поновити її на посаді та стягнути з відповідача заробітну плату за час вимушеного прогулу із моменту звільнення до винесення рішення по справі.
В подальшому, позивач відмовилась від позовної вимоги щодо поновлення на посаді, в зв'язку з чим ухвалою суду від 17 червня 2021 року провадження в цій частині закрито (а.с. 129-130).
За результатами розгляду справи суд першої інстанції дійшов висновку про недотримання відповідачем процедури прийняття оскаржуваних рішень, як таких, що прийнятті депутатами Бердичівської районної ради Житомирської області після закриття 18 сесії 7 скликання головою ради.
При цьому, надаючи оцінку вимозі позивача про стягнення з відповідача заробітної плати за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції, в призмі приписів ч. 2 ст. 235 КЗпП України, дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення, як похідної від вимоги про поновлення на роботі, яка не була предметом розгляду в межах справи.
Надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги, судова колегія виходить з наступного.
Конституція України гарантує права та свободи людини і громадянина, а також встановлює вичерпний перелік підстав для їх обмеження.
Так, відповідно до ч.1 ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Згідно ст. 13 Закону України «Про оплату праці» оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі актів Кабінету Міністрів України в межах бюджетних асигнувань.
Частиною 1 ст. 21 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП України) у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
За правилами ч.2 ст.235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Отже, нормами КЗпП України передбачено, що питання про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу вирішується у разі поновленні на роботі.
Питання стягнення коштів за вимушений прогул через незаконне звільнення підлягає розгляду тим же судом, який і розглядає спірні відносини про поновлення працівника на роботі (посаді держслужби), це є прямим приписом КЗпП України.
Позовна вимога незаконно звільненого працівника про стягнення середнього заробітку за вимушений прогул може міститись, як у позовній заяві щодо поновлення його на роботі, так і бути самостійним окремо сформованим позовом.
Судова колегія зауважує, що вимога позивачем, яка є предметом розгляду в даному апеляційному провадженні, викладена як стягнення заробітної плати за за час вимушеного прогулу, однак її змістовне обгрунтування дає підстави для висновку, що фактично позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Як відзначено вище, КЗпП України містить абсолютну (загальну) норму щодо вирішення питання про виплату середнього заробітку за вимушений прогул судами, що є можливим лише при поновлення особи на роботі (посаді).
Верховний Суд у постанові від 14.11.2019 (справа № 826/14/16) зазначив, що ст. 235 КЗпП України, крім превентивної функції щодо незаконного управлінського рішення роботодавця, виконує ще й функцію соціальну по відношенню до працівника, задовольняючи його потребу щодо наявності засобів до існування на період від незаконного звільнення до поновлення на роботі (посаді) шляхом компенсації певних втрат заробітку, що він зазнав у зв'язку із звільненням.
Верховний Суд зауважив, що за умови встановлення судом факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим незалежно від вирішення цієї вимоги в одному позовному провадженні одночасно із вирішенням питання про поновлення на роботі чи в різних.
Слід враховувати, що КЗпП передбачає компенсацію за вимушений прогул через незаконне звільнення, яка слідуючи приписам норм трудового законодавства, повинна бути присуджена і обрахована судом з дня незаконного звільнення по дату винесення судового рішення щодо поновлення особи на посаді.
Отже, в даному випадку, наведене вище, дає змогу прослідкувати нерозривний зв'язок між фактом поновлення особи на роботі та наявності у нього права на стягнення з роботодавця середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Як відзначалось вище, ч. 2 ст. 235 КЗпП України визначено момент, з якого особа має право на виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу і вказана норма не дає підстав для її неоднозначного тлумачення, а її приписи будь-яких відсилочних або двозначних понять не містять.
У межах спірних правовідносин, органом який розглядає трудовий спір є суд, а відтак, саме на суд покладено обов'язок щодо прийняття рішення про виплату позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу при поновленні на посаді.
Як встановлено з матеріалів справи, суд першої інстанції визнав незаконними накази про припинення повноважень позивача на посаді заступника голови районної ради та її звільнення. Зазначене є підставою для поновлення особи на посаді (роботі), однак від таких вимог позивач відмовилася.
Суд першої інстанції вказав, що оскільки питання про поновлення позивача на роботу не розглядалось, а тому, відповідно до ст. 235 КЗпП України, не може бути і вирішено питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, позаяк вказана виплата здійснюється в разі ухвалення рішення про поновлення на роботі.
Колегія суддів зазначає, що середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов'язує цю виплату виключно з фактом поновлення на роботі, тоді як з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної прийняттям неправомірного рішення, позивач не зверталась.
Таким чином, судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції з даного питання та вважає їх законними та обгрунтованими.
Стосовно доводів апелянта про те, що припинення повноважень заступника голови районної ради не свідчить про позбавлення її повноваження як депутата районної ради, які припиняються лише в день відкриття першої сесії ради нового скликання, то судова колегія останні відхиляє, оскільки вказані обставини не були предметом розгляду в межах даної справи. Тобто, питання здійснення позивачем повноважень як депутата районної ради судом не досліджувалось, а самим позивачем про це в позовній заяві не заявлялось. До того ж, відмовляючись від позовних вимог щодо поновлення на посаді заступника голови, позивачем будь-яких уточнень стосовно її статусу як депутата районної ради не відзначалось.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстави для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до невідповідності судового рішення матеріалам справи та вимогам закону.
Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку.
В даному випадку, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не підтверджують наявність правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Колегія суддів враховує також положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
В аспекті оцінки аргументів сторін в апеляційному провадженні суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Інші доводи апеляційної скарги не є суттєвими та такими, що спростовують докази, досліджені та перевірені в суді першої інстанції та є такими, що не потребують окремої оцінки судом апеляційної інстанції.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.
За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 10 вересня 2021 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України.
Головуючий Біла Л.М.
Судді Курко О. П. Гонтарук В. М.