Справа № 120/15273/21-а
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Сало Павло Ігорович
Суддя-доповідач - Боровицький О. А.
21 лютого 2022 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Боровицького О. А.
суддів: Курка О. П. Шидловського В.Б. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління забезпечення примусового виконання рішень у Вінницькій області Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 23 листопада 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Вінницькій області Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) про скасування постанови,
Позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Вінницькій області Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) в якому просив скасувати постанови державного виконавця від 27.10.2021 про закінчення виконавчого провадження № 63661587.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 23 листопада 2021 року адміністративний позов задоволено у повному обсязі.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 25.03.2020 у справі № 120/871/20-а зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області перерахувати та виплачувати ОСОБА_1 пенсію без обмеження максимальним розміром з 29.01.2019.
07.08.2020 вказане рішення набрало законної сили.
10.08.2020 судом видано виконавчий лист № 120/871/20-а, строк пред'явлення якого до виконання - до 08.08.2023.
18.11.2020 на адресу Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Вінницькій області Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) позивач подав заяву про примусове виконання рішення суду у справі № 120/871/20-а, до якої додав оригінал відповідного виконавчого листа.
Постановою державного виконавця Сінгаєвської О.М. від 19.11.2020 відкрито виконавче провадження № 63661587 на підставі виконавчого листа Вінницького окружного адміністративного суду № 120/871/20-а від 10.08.2020.
Надалі постановою цього ж державного виконавця від 16.03.2021 вирішено повернути виконавчий лист стягувачу на підставі п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження".
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 27.04.2021 у справі № 120/2777/21-а, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14.07.2021, вказану постанову скасовано.
У зв'язку з цим постановою державного виконавця Сінгаєвської О.М. від 05.08.2021 відновлено виконавче провадження № 63661587.
Як зазначає позивач, зазначену постанову він фактично отримав 29.10.2021, що підтверджується конвертом органу ДВС зі штампом відправлення 27.10.2021 та витягом АТ "Укрпошта" з програми відстеження поштових відправлень за номером відправлення 2102802487988.
27.10.2021 державний виконавець Сінгаєвська О.М. винесла постанову про закінчення виконавчого провадження № 63661587 на підставі п. 13 ч. 1 ст. 39 Закону України "Про виконавче провадження", а саме через непред'явлення стягувачем виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 41 цього Закону.
Позивач вважає вказану постанову неправомірною, а тому за захистом своїх прав та інтересів звернувся до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.
Згідно зі ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Водночас умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначаються Законом України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII).
Так, відповідно до ст. 1 цього Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За змістом статті 3 Закону № 1404-VIII відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення, зокрема, на підставі таких виконавчих документів як виконавчі листи, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень.
Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Частиною першою статті 26 Закону № 1404-VIII визначено, що державний виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення
Щодо підстав закінчення виконавчого провадження, то такі визначаються статтею 39 Закону № 1404-VIII.
Зокрема, пунктом 13 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі непред'явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 41 цього Закону.
При цьому положеннями статті 41 Закону № 1404-VIII встановлено, що у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення.
У разі відновлення виконавчого провадження стягувач, суд або орган (посадова особа), яким повернуто виконавчий документ, зобов'язані у місячний строк з дня надходження постанови про відновлення виконавчого провадження пред'явити його до виконання.
Таким чином, однією з законних підстав для закінчення виконавчого провадження є непред'явлення стягувачем до виконання виконавчого документа у виконавчому провадженні, що було відновлене у зв'язку із скасуванням судом постанови державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачу, в місячний строк з дня надходження до стягувача постанови виконавця про відновлення виконавчого провадження.
Водночас за змістом наведених законодавчих норм перебіг зазначеного місячного строку обумовлюється саме датою надходження до стягувача постанови державного виконавця про відновлення виконавчого провадження.
Звідси, суд доходить висновку, що державний виконавець вправі винести постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі положень п. 13 ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-VIII лише за наявності належних доказів надходження до стягувача постанови про відновлення виконавчого провадження та лише після закінчення місячного строку з дати надходження до стягувача такої постанови, якщо виконавчий документ не було пред'явлено до виконання.
Разом з тим, як з'ясовано судом, при винесенні оскаржуваної постанови відповідач не виконав вищезазначених умов.
Так, постанова від 27.10.2021 про закінчення виконавчого провадження № 63661587 винесена державним виконавцем за відсутності в матеріалах виконавчого провадження підтвердження щодо надходження до стягувача копії постанови від 05.08.2021 про відновлення виконавчого провадження.
Зокрема, додані до відзиву реєстри поштових відправлень свідчать про надіслання відповідачем 06.08.2021 та 15.09.2021 поштових відправлень на адресу місця проживання позивача ОСОБА_1 .
Між тим, на думку суду, вказані докази не підтверджують факту надходження до позивача копії постанови державного виконавця від 05.08.2021, з яким приписи ч. 2 ст. 41 Закону № 1404-VIII пов'язують виникнення у стягувача обов'язку в місячний строк пред'явити виконавчий лист до виконання.
При цьому суд відхиляє посилання відповідача на норми частини першої статті 28 Закону № 1404-VIII, згідно з якими копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження (далі - документи виконавчого провадження) доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур'єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1-4 частини дев'ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.
По-перше, у спірних правовідносинах суд вважає спеціальними норми ч. 2 ст. 41 Закону № 1404-VIII, якими регламентується строк та умови пред'явлення стягувачем до виконання виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням.
По-друге, нормами ч. 1 ст. 28 Закону № 1404-VIII визначається порядок доведення до відома сторін виконавчого провадження документів виконавчого провадження, тобто спосіб, у який державний виконавець зобов'язаний надсилати такі документи на адреси сторін виконавчого провадження. Водночас суд наголошує, що частина перша статті 28 Закону № 1404-VIII встановлює єдиний правомірний наслідок надіслання державним виконавцем документів виконавчого провадження простим або рекомендованим поштовим відправленням, який полягає у тому, що боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.
Відтак, на думку суду, відповідач помилково застосовує норми вказаної статті до спірних правовідносин та вважає, що оскільки виконавець надіслав на адресу стягувача копію постанови про відновлення виконавчого провадження, але відповідне поштове відправлення було повернуто до органу ДВС без вручення за закінченням терміну зберігання, то стягувач вважається таким, що належним чином повідомлений про існування такої постанови.
Відповідне правило безпосередньо не випливає зі змісту ч. 1 ст. 28 Закону № 1404-VIII, а аналогія закону у даному випадку недопустима, оскільки погіршує становище стягувача у порівнянні зі спеціальними нормами ч. 2 ст. 41 цього ж Закону, які, як вже зазначалося, пов'язують виникнення у стягувача обов'язку з пред'явлення виконавчого документа до виконання у місячний строк з дня надходження на адресу стягувача постанови виконавця про відновлення виконавчого провадження.
Крім того, суд враховує, що до відзиву на позовну заяву відповідач додав докази на підтвердження відправлення позивачу поштової кореспонденції 06.08.2021 та 15.09.2021, але при цьому не надав доказів повернення відповідних поштових відправлень з відмітками підприємства поштового зв'язку "за закінченням терміну зберігання".
З цього суд робить висновок, що відповідач не довів власних аргументів в цій частині.
До того ж це обґрунтовано ставить під сумнів те, чи дійсно вказаними поштовими відправленнями відповідач надсилав на адресу позивача копію постанови від 05.08.2021 про відновлення виконавчого провадження.
Такі сумніви посилюються й тим, що відповідач жодним чином не спростував тверджень позивача про фактичне надходження до нього копії постанови від 05.08.2021 лише 29.10.2021 разом з поштовим відправленням № 2102802487988.
За цих обставин суд погоджується з доводами позивача про те, що оскільки він фактично отримав постанову про відновлення виконавчого провадження 29.10.2021, то передбачений ч. 2 ст. 41 Закону № 1404-VIII строк для пред'явлення виконавчого листа до виконання закінчується тільки 29.11.2021.
Враховуючи наведене, суд доходить висновку про неправомірність та передчасність постанови державного виконавця від 27.10.2021 про закінчення виконавчого провадження № 63661587.
Згідно з ч. 2-4 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
Аналогічні вимоги передбачені статтею 14 КАС України.
Крім того, згідно зі ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
В абзаці 3 пункту 2.1 мотивувальної частини Рішення від 26.06.2013 № 5-рп/2013 Конституційний Суд України зазначив, що складовою права кожного на судовий захист є обов'язковість виконання судового рішення. Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13.12.2012 № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25.04.2012 № 11-рп/2012).
Також у Рішенні від 26.06.2013 Конституційний Суд України врахував практику Європейського суду з прав людини, який, зокрема, в пункті 43 рішення від 20.07.2004 у справі "Шмалько проти України", заява № 60750/00, зазначив, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбачений статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
В пункті 2.1 мотивувальної частини Рішення від 15.05.2019 № 2-р(II)/2019, на підставі аналізу статей 3, 8, частин першої та другої статті 55, частин першої та другої статті 129-1 Конституції України в системному взаємозв'язку, Конституційний Суд України вказав на те, що обов'язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов'язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов'язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов'язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.
Положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Європейський суд з прав людини у справі "Горнсбі проти Греції" наголосив на тому, що, відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію.
Отже, стадія виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".
З аналізу рішень Європейського суду з прав людини (остаточні рішення у справах "Алпатов та інші проти України", "Робота та інші проти України", "Варава та інші проти України", "ПМП "Фея" та інші проти України"), якими було встановлено порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, вбачається однозначна позиція про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, а також констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з нормою статті 129-1 Конституції України.
Водночас у рекомендаціях, викладених у висновку Консультативної ради європейських суддів № 13 (2010) "Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень" (Висновок № 13 (2010) Консультативної ради європейських суддів щодо ролі суддів у виконанні судових рішень CCJE(2010)2 Final м. Страсбург, 19.11.2010 р.) зазначено, що на заключному етапі саме суддя повинен вжити всіх можливих заходів, щоб забезпечити виконання рішення.
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв'язку з чим підстав для його скасування не вбачається.
Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Управління забезпечення примусового виконання рішень у Вінницькій області Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 23 листопада 2021 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий Боровицький О. А.
Судді Курко О. П. Шидловський В.Б.