Справа № 120/10016/21-а
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Жданкіна Н.В.
Суддя-доповідач - Боровицький О. А.
21 лютого 2022 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Боровицького О. А.
суддів: Шидловського В.Б. Курка О. П. ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 листопада 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 08.11.2021 року адміністративний позов задоволено.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 17.09.2016 по 11.08.2021.
Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 17.09.2016 по 11.08.2021 в сумі 53992,02 грн. (п'ятдесят три тисячі дев'ятсот дев'яносто дві гривні 02 копійки).
Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач проходив службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом Командувача Повітряних Сил Збройних Сил України від 16.08.2016 року № 326 ОСОБА_1 звільнено з військової служби у відставку відповідно до ч. 6 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", з урахуванням вимог ч. 8 цієї ж статті за пунктом "б" (за станом здоров'я).
16.09.2016 року наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) №159 від 14.09.2016 року ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу військової частини та усіх видів забезпечення.
Однак, на час звільнення зі служби з позивачем не було проведено повного розрахунку, зокрема не виплачено в повному обсязі грошову допомогу при звільненні, а також грошову компенсацію за невикористані у 2015-2016 роках календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.
При цьому, виплата недоотриманої грошової допомоги при звільненні в сумі 46762,87 грн. відповідачем була здійснена лише 29.06.2021. Виплата грошової компенсації за невикористані у 2015-2016 роках календарні дні додаткової відпустки в сумі 7274,22 грн. відповідачем була здійснена лише 11.08.2021. Відповідна обставина знайшла своє підтвердження матеріалами справи та не заперечується відповідачем у відзиві на позовну заяву.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати при звільненні в повному обсязі грошову допомогу при звільненні, а також грошову компенсацію за невикористані у 2015-2016 роках календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки при звільненні за період 24.05.2019 по 18.06.2021 року.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 року № 2011-XII (далі Закон № 2011-XII).
Однак Законом № 2011-XII правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116-117 Кодексу законів про працю України.
Наведене відповідає правовій позиції щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців з військової служби, наведеній у постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16 та від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19.
Тому доводи відповідача про те, що норми трудового законодавства до спірних правовідносин не застосовуються є безпідставними та судом до уваги не беруться.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд зазначає таке.
Метою встановлення передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, немає на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17, оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
У вказаному рішенні також зазначено, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
При цьому Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком Верховного Суду України, наведеними у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16, щодо того, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Крім того, у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду також окреслила зазначені вище критерії оцінки спірних сум середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.
Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав і Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 (справа № 816/1640/17), зауваживши при цьому на обов'язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.
Як вже зазначалося, основною метою покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, є захист майнових прав працівника у зв'язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
В цьому контексті суд враховує, що позивача звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу військової частини з 16.09.2016.
Разом з тим встановлено, що 29.06.2021 позивачу здійснено виплату грошової допомоги при звільненні в сумі 46762,87 грн. та 11.08.2021 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки в сумі 7274,22 грн. Тобто, загальна сума недоотриманого позивачем грошового забезпечення становить 54037,09 грн., а остаточний розрахунок позивачем проведено 11.08.2021.
Отже, період затримки остаточного розрахунку з позивачем при його звільненні з військової служби охоплюється з 17.09.2016 (наступний день після виключення зі списків військової частини) по 11.08.2021 (дата остаточного розрахунку), що становить 1789 календарних днів.
Згідно наданої відповідачем довідкою-розрахунком про розмір грошового забезпечення позивача від 02.09.2021 за № 738, середньомісячний заробіток позивача за два останніх місяці перед звільненням з військової служби (липень-серпень 2016 року) складає 25320,00 грн. (по місячно: 12660,00 грн.).
Отже, середньоденний заробіток позивача становить 408,39 грн. (25320,00 грн. (заробіток за два останніх місяці) : 62 календарний день (31 календарних днів у липні 2016 року + 31 календарний день у серпні 2016 року)). Відповідно, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні становить 730609,71 грн. (408,39 грн. х 1789 календарних днів).
Колегія суддів звертає увагу на те, що при розмірі несвоєчасно виплачених компенсації за не невикористані дні додаткової відпустки та грошової допомоги при звільненні в загальній сумі 54037,09 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 730 609,71 грн., що значно перевищує розмір несвоєчасно виплачених сум.
У постанові від 18.07.2018 в справі № 825/325/16 Верховний Суд вказав на те, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку при звільненні необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, а також те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету.
Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності зазначена у постанові Верховного Суду від 04.04.2018 у справі №524/1714/16-а та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, які мають враховуватись до спірних правовідносин на виконання вимог ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ч. 5 ст. 242 КАС України.
Так, в постанові від 30.10.2019 у справі № 806/2473/18 (адміністративне провадження № К/9901/2118/19) Верховний Суд сформував правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.
Суд враховує зазначені висновки Верховного Суду при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку позивачу у цій справі.
Зокрема, при вирішенні справи суд з'ясував, що істотність частки невиплачених сум грошового забезпечення (54037,09 грн.) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 17.09.2016 по 11.08.2021 становить 7,39 % (54037,09 : 730 609,71 грн. х 100%).
При цьому, сума яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 7,39 % розраховується наступним чином: 408,39 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 7,39 % = 30,18 грн. середньоденна сума відшкодування з урахуванням істотності частки; 30,18 грн. х 1789 ( днів затримки розрахунку) = 53992,02 грн.
Таким чином, з урахуванням принципу розумності, справедливості та співмірності, суд вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 53992,02 грн., з урахуванням істотності частки несвоєчасно виплачених сум в порівнянні із середнім заробітком позивача.
Окрім того, виходячи із наведених вище принципів та застосовуючи визначені Верховним Судом критерії для зменшення розміру середнього заробітку, суд також враховує і обставини, за яких пов'язана тривалість періоду проведення відповідачем остаточного розрахунку при звільненні та виплату усіх компенсаційних сум, адже саме тривалість періоду затримки виплат зумовила і зростання розміру середньої заробітку.
Так, суд зауважує, що причиною затримки виплат стало неправильне тлумачення відповідачем норм щодо проведення виплати компенсації за не невикористані дні додаткової відпустки та обчислення грошової допомоги при звільненні. У зв'язку із цим, між позивачем та відповідачем виник спір, який вирішено судом у межах адміністративних справ №120/2316/21-а та №120/7936/20-а.
Тобто, невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов'язана із помилковим застосуванням норм законодавства.
Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, не допускаючи при цьому дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
В цьому зв'язку суд звертає увагу на те, що позивач будучи обізнаним із тим, що строки звернення до суду із вимогами про виплату недоотриманих сум грошового забезпечення необмежені, міг тривалий час не звертатися в суд з метою штучного збільшення розміру виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
При цьому, слід зазначити, що датою закінчення проходження позивачем військової служби є 11.08.2021, а з позовами про нарахування та виплату сум недоотриманих сум грошового забезпечення позивач звернувся лише в грудні 2020 року, тобто майже через чотири роки після звільнення, і саме з цієї дати слід вважати про наявність спору щодо належних йому сум при звільненні.
Наведене безпосередньо впливає на вирішення питання щодо розміру спірної компенсації за непроведення повного розрахунку при звільненні позивача, оскільки насамперед обумовлюється датою звернення позивача до суду за захистом своїх прав, а не умисними діями відповідача.
Окрім того, відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У даному ж випадку, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як спеціальний вид відповідальності роботодавця, має на меті відшкодувати працівникові збитки від порушення його майнових прав.
Втім, така компенсація повинна бути адекватною та відповідати принципу співмірності, а не розглядатися як спосіб збагачення за рахунок роботодавця.
Тому, на думку суду, стягнення з відповідача на користь позивача суми середнього заробітку, яка перевищує розмір фактично невиплачених позивачеві сум при звільненні, не відповідатиме завданням адміністративного судочинства та є неспівмірним з тією шкодою для законних прав, якої позивач зазнав у зв'язку з протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень.
Наведені вище висновки щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця з військової служби підтримуються Сьомим апеляційним адміністративним судом, що підтверджується постановами від 24.12.2020 у справі № 120/4320/20-а та від 12.11.2020 у справі № 120/2006/20-а.
Отже, за результатами дослідження обставин справи та враховуючи критерії, які за висновками Верховного Суду можуть застосовуватись судом для зменшення розміру відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд доходить висновку про відповідність вищезазначеної суми 53992,02 грн. принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених законом заходів відповідальності.
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв'язку з чим підстав для його скасування не вбачається.
Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 листопада 2021 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.
Головуючий Боровицький О. А.
Судді Шидловський В.Б. Курко О. П.