Справа № 932/8461/20
Провадження № 2/932/3606/20
(заочне)
25 листопада 2021 року м.Дніпро
Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська у складі:
головуючого судді Куцевола В.В.
при секретарі Рибалці В.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -
22.07.2020 року ОСОБА_1 звернулась доБабушкінського районного суду м.Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовує наступним чином. Вона та ОСОБА_3 є співвласниками житла - квартири АДРЕСА_1 . 14.10.2000 року її донька - ОСОБА_4 , уклала шлюб з ОСОБА_2 , який розірвано рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 0.05.2020 року. У належній їй на праві власності квартирі залишається зареєстрованим відповідач, який у дійсності в цьому житлі не мешкає. Між нею та відповідачем не існує будь-якої домовленості щодо збереження за ним права користування житлом після припинення шлюбних стосунків з її донькою.
Ухвалою суду від 14.09.2020 року відкрито провадження у справі.
Ухвалою суду від 22.03.2021 року справу прийнято до провадження цим складом суду, вирішено розглядати її за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 05.08.2021 року закрито підготовче провадження у справі.
Сторони та третя особа у судове засідання не з'явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, про причини неявки суду не повідомили. Відповідач правом на подання відзиву не скористався. Третя особа надала заяву про розгляд справи у відсутність її представника. Представник позивача надав заяву зі згодою на розгляд справи у заочному порядку, у його відсутність.
Через це суд, спираючись на норми ст. 247, 280 ЦПК України, розглянув справу у заочному порядку, за відсутності сторін, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу та ухвалив заочне рішення.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши фактичні обставини справи у межах наданих позивачем письмових доказів, суд приходить до висновку про задоволення позову, виходячи з наступного.
Відповідно до вимог ч.1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частинами 1, 2 ст. 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя,суд захищаєправа,свободи таінтереси фізичнихосіб,права таінтереси юридичнихосіб,державні тасуспільні інтересиу спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до ч.1, 2, 3 ст. 12 ЦПК України, ц ивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1, 2, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
У відповідності до вимог ч.1, 2 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно звимогами ст.77ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до вимог ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч.1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як встановлено в судовому засіданні, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло є співвласниками квартири АДРЕСА_1 .
У квартирі АДРЕСА_1 , згідно із довідкою № 7708 від 20.07.2020 року, яка видана Департаментом адміністративних послуг та дозвільних процедур, зареєстровані наступні особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , який зареєстрований у житлі з 26.06.2001 року.
Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 07.05.2020 року по справі № 200/11183/19 встановлено те, що 14.10.2000 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено у м. Дніпрі шлюб, від якого ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_5 . Цим рішенням, яке набрало законної сили 09.06.2020 року, шлюб між сторонами розірвано.
Згідно із письмовими поясненнями сусідів позивачки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , ОСОБА_2 з 2001 року у квартирі АДРЕСА_1 не мешкає.
Таким чином, судом встановлено, що відповідач, у зв'язку з розірванням шлюбу з донькою позивачки, перестав бути членом сім'ї співвласниці нерухомого майна у вигляді квартири АДРЕСА_1 .
Досліджені судом докази підтверджують той факт, що відповідач не проживає у належній позивачці на справі спільної сумісної власності квартирі з 2001 року, тобто з часу реєстрації.
Докази, які підтверджують факт чинення відповідачу перешкод у користуванні спірною житловою площею не здобуто і відповідачем не надано.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ч.1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до вимог ч.1-5 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
У відповідності до вимог ч.1, 2 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно з вимогами ч.1 ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно із вимогами ч. 2 ст. 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2 ст. 405 ЦК України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до правового висновку, що викладений у постанові Верховного Суду від 14 серпня 2019 року по справі № 702/101/18, якщо відповідач спільним побутом із позивачем не пов'язаний, його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.
Відповідно до вимог статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Закріплюючи право кожного на мирне володіння своїм майном, стаття 1 протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за своєю суттю є гарантією права власності (рішення від 13 червня 1979 року у справі «Маркс проти Бельгії», п. 69).
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, що передбачені законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Враховуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
З наведених норм чинного законодавства України та фактичних обставин справи випливає наступне. ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є співласниками житла - квартири АДРЕСА_1 . За згоди співвласниці майна ОСОБА_1 , у квартирі був з 2001 року зареєстрований ОСОБА_2 , який у 2000 році одружився із донькою позивачки - ОСОБА_4 . Рішенням суду від 07.05.2020 року, яке набрало законної сили 09.05.2020 року, шлюб між відповідачем та донькою позивачки розірвано, внаслідок чого ОСОБА_2 перестав належати до сім'ї власників житла. Окрім того, що відповідач перестав належати до членів сім'ї власників житла, він не пов'язаний з ними побутом, оскільки фактично у житлі з моменту реєстрації, тобто з 2001 року не мешкає. Тривале непроживання відповідача, відсутність заперечень з його боку проти пред'явлених до нього вимог, свідчать про відсутність у нього інтересу до спірного житла і про наявність іншого постійного місця мешкання. Внаслідок тривалого непроживання відповідача у квартирі, позивач вимушена нести тягар з утримання нерухомого майна пропорційно кількості зареєстрованих осіб, а не відповідно кількості осіб, що мешкають у житлі, що суперечить її майновим інтересам.
Оскільки відповідач спільним побутом із позивачем не пов'язаний, без поважних причин не проживає у квартирі понад рік, припинені обставини, які були підставою для сервітутних відносин, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житлом підлягають задоволенню.
Формулювання ОСОБА_1 позовних вимог щодо підстав для зняття з реєстрації суд, як окрему позовну вимогу, не розглядає, оскільки така належним чином не сформульована, пред'явлена знеособлено, тобто без вказівки особи, яка повинна зняти відповідача з реєстрації, є передчасною, з огляду на положення ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», згідно з якою зняття з реєстраційного обліку здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, вимог ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», з відповідача на користь позивача підлягають стягненню понесені витрати по справі сплачений судовий збір в сумі 840 грн. 80 коп.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 1-19, 76-83, 133, 141, 265, 268, 352-353 ЦПК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - задовольнити.
Усунути ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) перешкоди у користуванні власністю - квартирою АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_2 (тимчасова посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) ) таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у вигляді судового збору у сумі 840 грн. 80 коп.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 273 ЦПК України та може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Дніпровського апеляційного суду через Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Суддя В.В.Куцевол