ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
03 лютого 2022 року м. Київ № 640/13934/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Васильченко І.П., за участю секретаря судових засідань Баженовій А.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Київської міської прокуратури
про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,-
за участю представників сторін:
від позивача: ОСОБА_1, Сиротенко О.В.,
від відповідача: Горелик Р.М.
На підставі ч. 1 ст. 250 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 03 лютого 2022 року проголошено скорочене (вступна та резолютивна частини) судове рішення. Виготовлення рішення у повному обсязі відкладено, про що повідомлено осіб, які брали участь у розгляді справи, з урахуванням вимог ч. 3 ст. 243 названого Кодексу. Під час проголошення скороченого (вступної та резолютивної частин) судового рішення сторонам роз'яснено зміст судового рішення, порядок і строк його оскарження, а також порядок отримання повного тексту рішення.
ОСОБА_1 (далі-позивач/ ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Київської міської прокуратури (далі-відповідач), в якому просить суд:
- визнати бездіяльність Київської міської прокуратури, яка відповідно до ст. 52 КАСУ з 11.09.2020, є правонаступником Прокуратури м. Києва, щодо неналежного розрахунку з позивачем, а саме невиплату позивачу частини заробітної плати - посадового окладу визначеного ч. 3 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру", за період з 01.07.2015 року по 29.03.2019 року включно, протиправною та зобов'язати відповідача сплатити на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) матеріальну шкоду у розмірі 684 028 грн. 51 коп. (шістсот вісімдесят чотири тисячі двадцять вісім гривень п'ятдесят одна копійка), завдану положеннями пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 травня 2021 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 серпня 2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що відповідачами не виплачено різницю заробітної плати з урахуванням розміру окладу, встановленого Законом України "Про прокуратуру", посилаючись при цьому на положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" та рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020, яким визнано неконституційним положення пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування. Вказана сума, на думку позивача, є матеріальною шкодою, яка підлягає стягненню з відповідачів.
Представник позивача у судових засіданнях позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити. Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував з підстав викладених у письмовому відзиві на позовну заяву. В обґрунтування відзиву зазначає, що заробітна плата за період роботи позивача у органах прокуратури нараховувалась та виплачувалась відповідно до чинного законодавства та у межах виділених видатків. Так, відповідно зі статтею 90 Закону України "Про прокуратуру" фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період. Отже прокуратура міста Києва (Київська міська прокуратура) не може відповідати за невиплату позивачу частини заробітної плати - посадового окладу, визначеного за частиною третьою статті 81 Закону України "Про прокуратуру", оскільки не є головним розпорядником бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури.
Водночас, представником відповідача зауважено, що Законом України "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин" від 28 грудня 2014 року №79-VIII внесено зміни до Бюджетного кодексу України, зокрема розділ VI "Прикінцеві та перехідні положення" доповнено пунктом 26, яким, серед іншого, встановлено, що норми і положення статті 81, пунктів 13, 14 розділу XIII "Перехідні положення" Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного бюджету.
Рішенням Конституційного Суду України №6-р/2020 від 26 березня 2020 року визнано таким, що не відповідає Конституції України окреме положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України в частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14 січня 2014 року №1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та в розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Утім, відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Відтак, рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення цього рішення та не може застосовуватись до правовідносин, які виникли до прийняття такого рішення.
Отже, вказане рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року не впливає на спірні правовідносини, заявлені позивачем, та які виникли до 26 березня 2020 року.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як вбачається із матеріалів справи ОСОБА_1 працював з 30 липня 2014 року по 29 березня 2019 року на посаді прокурора в органах прокуратури міста Києва.
Згідно наявної в матеріалах справи копії трудової книжки позивача, наказом від 29 липня 2014 року №2560 позивача призначено стажистом на посаду прокурора прокуратури Дніпровського району м. Києва на час відпустки по догляду за дитиною ОСОБА_2 на умовах трудового договору.
Наказом В.о. Прокурора міста Києва від 14 грудня 2015 року №4193к ОСОБА_1 призначено на посаду прокурора Прокуратури Дніпровського району міста Києва з 15 грудня 2015 року.
Наказом прокурора міста Києва від 20 березня 2019 року ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Київської місцевої прокуратури №4 м. Києва у зв'язку з поданням заяви про звільнення за власним бажанням з 29.03.2019 року.
Як зауважує позивач, починаючи з 01 липня 2015 року його заробітна плата повинна була регулюватися виключно статтею 81 Закону України "Про прокуратуру", однак регулювалась постановами Кабінету Міністрів України, що суперечить нормам Конституції України, Закону України "Про прокуратуру" та нормам міжнародного права.
Здійснивши самостійно розрахунок заробітної плати - посадового окладу, з огляду на положення частин другої та третьої статті 81 Закону України "Про прокуратуру" та враховуючи норми статей 7, 8 Законів України "Про Державний бюджет України на 2015 рік", "Про Державний бюджет України на 2016 рік", "Про Державний бюджет України на 2017 рік", "Про Державний бюджет України на 2018 рік" та "Про Державний бюджет України на 2019 рік", позивач дійшов висновку, що з 01 липня 2015 року по 29 березня 2019 року різниця між фактично нарахованим посадовим окладом та посадовим окладом, який повинен бути нарахований позивачу відповідно до вимог Закону України "Про прокуратуру" становить 684 028,51 грн.
Невиплату зазначених коштів позивач вважає протиправною бездіяльністю відповідача.
Враховуючи ухвалення Конституційним Судом України рішення №6-р/2020 від 26 березня 2020 року, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України окреме положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України в частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14 січня 2014 року №1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та в розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, - позивач вважає, що сума 684 028,51 грн. є завданими йому матеріальними збитками, які й просить стягнути з Київської міської прокуратури.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог з огляду на таке.
Відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Відповідно до частини першої статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" (в редакції на час виникнення спірних відносин) встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
Організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 4 Закону).
Згідно з частиною першою статті 7 цього Закону систему прокуратури України становлять: 1) Генеральна прокуратура України; 2) регіональні прокуратури; 3) місцеві прокуратури; 4) військові прокуратури; 5) Спеціалізована антикорупційна прокуратура.
Відповідно до частини першої статті 10 Закону України "Про прокуратуру" у системі прокуратури України діють регіональні прокуратури, до яких належать прокуратури областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя.
Заробітна плата прокурора врегульована статтею 81 Закону України "Про прокуратуру".
За змістом частин першої - четвертої цієї статті заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством.
Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.
Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора регіональної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3.
Згідно частини сьомої цієї статті прокурорам виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірах: за наявності стажу роботи понад один рік - 10 відсотків, понад 3 роки - 15 відсотків, понад 5 років - 18 відсотків, понад 10 років - 20 відсотків, понад 15 років - 25 відсотків, понад 20 років - 30 відсотків, понад 25 років - 40 відсотків, понад 30 років - 45 відсотків, понад 35 років - 50 відсотків посадового окладу.
Відповідно до частини восьмої цієї статті фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
За статтею 89 Закону фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України.
При цьому, у відповідності зі статтею 90 Закону України "Про прокуратуру" фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.
З наведеного слідує, що Київська міська прокуратура ( Прокуратура міста Києва) як регіональна прокуратура, фінансується виключно за рахунок коштів Державного бюджету України, при цьому таке фінансування здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, та ще й у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.
Відповідно до частини другої статті 8 Закону України "Про оплату праці" (далі - Закон №108/95-ВР) умови та розміри оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Згідно статті 13 зазначеного Закону оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.
Згідно з частинами першою та другою статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.
Водночас, Законом України "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин" від 28 грудня 2014 року №79-VIII внесено зміни до Бюджетного кодексу України, зокрема розділ VI "Прикінцеві та перехідні положення" доповнено пунктом 26, яким у тому числі встановлено, що норми і положення статті 81, пунктів 13, 14 розділу XIII "Перехідні положення" Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного бюджету.
Схема посадових окладів працівників органів прокуратури затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" (із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 р. №505" від 30 вересня 2015 року №763 та "Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури" від 30 серпня 2017 року №657).
Закон України від 28 грудня 2014 року № 79-VIII "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин" прийнятий пізніше Закону України 14 жовтня 2014 року №1697-VII "Про прокуратуру", а тому у 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 роках норми і положення Закону України "Про прокуратуру" щодо заробітної плати прокурора застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, а не статтею 81 цього Закону.
Аналіз наведених правових норм та обставин справи дає підстави для висновку, що відповідач не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому розмірі, ніж це передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури".
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд, зокрема, у постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 826/18228/16, а також у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 825/575/16, від 19 березня 2020 року у справі № 806/3314/17, від 09 вересня 2020 року у справі №807/1171/16.
У пункті 37 рішення "Суханов та Ільченко проти України" (Заява № 68385/10 та 71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що <…> демократично обраний Парламент зберігає право щодо виконання своїх законодавчих функцій відповідно до Конституції та зміни встановлених розмірів виплат на певний період часу <…>.
За наведених обставин відповідачем не було допущено протиправної бездіяльності щодо невиплати позивачу у період з липня 2015 року по березень 2019 року різниці між фактично нарахованим посадовим окладом та посадовим окладом, який як зазначає позивач, повинен бути нарахований відповідно до статті 81 Закону України "Про прокуратуру", оскільки протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень має місце в тому випадку, коли в межах повноважень суб'єкта владних повноважень існує обов'язок вчинити конкретні дії, але він не виконаний. На цьому наголосив Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у справі № 320/5970/17.
Також, Верховний Суд у постанові від 22 січня 2021 року у справі № 640/16224/19 зауважив, що як протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов'язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Крім того, потрібно з'ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
З огляду на викладене суд не приймає до уваги посилання позивача, зокрема на висновки Великої Палати Верховного Суду у справі №911/4249/16 від 17 квітня 2018 року, Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №12-46гс, що сама собою відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов'язання, оскільки Київська міська прокуратура (прокуратура міста Києва), яку позивач вважає боржником у даному спорі, в силу положень статей 89, 90 Закону України "Про прокуратуру" не є розпорядником бюджетних коштів, а безпосередньо залежить від ухвалених Верховною Радою України законів щодо бюджету на відповідний рік, рішень Уряду та від кошторисів і видатків, затверджених Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.
Щодо доводів позивача, наведених у позові стосовно протиправності ненарахування йому заробітної плати у розмірі, визначеному статтею 81 Закону України "Про прокуратуру", з огляду на прийняте Конституційним Судом України рішення від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 у справі № 1-223/2018(2840/18), то суд зауважує наступне.
Так, рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 у справі № 1-223/2018(2840/18) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окреме положення пункту 26 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України „Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Пунктом 2 резолютивної частини вказаного рішення Конституційного Суду України передбачено, що положення пункту 26 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України „Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Водночас, як частиною другою статті 152 Конституції України, так і частиною першою статті 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
У Рішенні від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Відтак, враховуючи викладене, суд наголошує, що дія окремого положення пункту 26 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, згідно рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 у справі № 1-223/2018(2840/18), втратила чинність 26 березня 2020 року.
Водночас, суд звертає увагу, що спірні правовідносини між сторонами виникли щодо нарахування та виплати заборгованості по заробітній платі за період з 01 липня 2015 року по 29 березня 2019 року.
Тому, рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття вказаного рішення Конституційного Суду України, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.
Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року №820/2462/17, від 25 липня 2019 року у справі №804/3790/17, від 04 червня 2020 року у справі №818/45/16, від 27 жовтня 2020 року у справі № 826/18228/16.
Таким чином, враховуючи викладене, суд вважає зазначені в позовній заяві доводи ОСОБА_1 безпідставними.
Суд також звертає увагу на те, що у своїх позовних вимогах позивач окрім вимоги визнати бездіяльність Київської міської прокуратури (код ЄДРПОУ 02910019), яка відповідно до статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України з 11 вересня 2020 року, є правонаступником прокуратури міста Києва, щодо неналежного розрахунку з позивачем, а саме невиплати йому частини заробітної плати - посадового окладу, визначеного за частиною третьою статті 81 Закону України "Про прокуратуру", за період з 01 липня 2015 року по 29 березня 2019 року протиправною, - просить зобов'язати відповідача сплатити на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у розмірі 684 028,51 грн. завдану положеннями пункту 26 розділу VI "Прикінцевих та перехідних положень" Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними.
Так, відповідно до частин першої, другої статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується у повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 2 постанови Пленуму Верховного суду України від 27 березня 1992 року № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" шкода заподіяна особі і майну громадянина, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи.
Наведене свідчить про те, що цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини; якщо в процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.
З огляду на зміст позовних вимог позивач вказує, що йому завдана шкода "…положеннями пункту 26 розділу VI "Прикінцевих та перехідних положень" Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними".
Відповідно до статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.
У відповідності до пункту 4 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить: затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання.
В силу статті 92 Конституції України виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи.
Разом з тим, статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Водночас, згідно частини другої статі 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 9, статті 72, частин 1, 2, 5 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
А тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог позивача.
Інші доводи сторін не спростовують викладеного та не доводять протилежного.
Згідно з ч. 5 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, або залишення позовної заяви без розгляду чи закриття провадження у справі, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В даному випадку позивач в силу норм Закону України "Про судовий збір" від сплати судового збору не звільнений та відомості щодо понесених відповідачем судових витрат відсутні
Керуючись ст. ст. 2, 77, 139, 243-245, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. В задоволені позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.П. Васильченко
Повний текст рішення складено та підписано 04.02.2022 р.