14 лютого 2022 р.м. ХерсонСправа № 540/8135/21
Херсонський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Василяки Д.К., розглянувши в порядку спрощеного письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту адміністративних послуг Херсонської міської ради про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою, в якій просить:
- скасувати відмову департаменту адміністративних послуг Херсонської міської ради щодо здійснення реєстрації місця проживання малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без згоди батька, а саме щодо зняття з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 та здійснення реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 ;
- зобов'язати департаменту адміністративних послуг Херсонської міської ради здійснити реєстрацію місця проживання малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме зняти з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 та, одночасно, зареєструвати за адресою: АДРЕСА_2 , без згоди батька.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що ОСОБА_1 перебувала у шлюбі з ОСОБА_3 , в шлюбі народився син ОСОБА_2 02.03.2012 року заочними рішенням Дніпровського районного суду міста Херсона шлюб розрізано, а 04.07.2012 року заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Херсона призначено ОСОБА_3 сплату аліментів на дитину у розмірі 1/4 частики усіх видів його заробітку. З метою вирішення питання здійснення реєстрації місця проживання позивачки та її сина, зверталась до виконавчих органів Херсонської міської ради, однак отримувала відмову в зв'язку із відсутністю письмової згоди другого з батьків. Позивачка вважає такі дії протиправними, в зв'язку із чим просить позовну заяву задовольнити в повному обсязі.
Ухвалою судді від 17.12.2021 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (у письмовому провадженні).
01.02.2022 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого проти позовних вимог заперечував.
Дослідивши докази і письмові пояснення, викладені позивачем у заяві по суті справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 народився ОСОБА_2 , батько дитини - ОСОБА_3 , мати дитини - ОСОБА_1 .
02.03.2012 року заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Херсона шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.
Згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи № 16-14/1002 від 30.01.2021 року за відомостями відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб Херсонської міської ради ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання особи № 16-14/1001 від 30.01.2021 року за відомостями відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб Херсонської міської ради ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
09.10.2021 року ОСОБА_1 звернулась до Відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб департаменту адміністративних послуг Херсонської міської ради із заявами про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 та малолітнього ОСОБА_2 .
За результатами розгляду заяв у службових відмітках зазначено:
«у знятті з реєстрації місця проживання відмовлено
Статтею 9 1 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», пунктом 11, 23 Правил реєстрації місця проживання затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 207 «Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реє страції інформації до Єдиного державного демографічного реєстру» орган реєстрації відмовляє в реєстрації/ знятті з реєстрації місця проживання. У знятті з реєстрації місця проживання відмовлено у в'язку із тим, що разом з ОСОБА_1 зареєстрована малолітня дитина, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Реєстрація місця проживання дитини, яка не досягла 14 років, здійснюється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків, або на підставі засвідченою в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіку та піклування) (стаття 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», п.18 Правил реєстрації місця проживання затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 207)».
09.10.2021 року ОСОБА_1 звернулась до Відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб департаменту адміністративних послуг Херсонської міської ради із заявами про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 та малолітнього ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2
За результатами розгляду заяв у службових відмітках зазначено:
«у реєстрації місця проживання відмовлено
Статтею 9 1 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», пунктом 11, 23 Правил реєстрації місця проживання затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 207 «Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реє страції інформації до Єдиного державного демографічного реєстру» орган реєстрації відмовляє в реєстрації/ знятті з реєстрації місця проживання. У реєстрації місця проживання відмовлено у в'язку із тим, що разом з ОСОБА_1 зареєстрована малолітня дитина, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Реєстрація місця проживання дитини, яка не досягла 14 років, здійснюється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків, або на підставі засвідченою в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповід ним рішенням суду або рішенням органу опіку та піклування) (стаття 6 Закону України «Про свободу пересуван ня та вільний вибір місця проживання в Україні», п. 18 Правил реєстрації місця проживання затверджених по становою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 207)»
Вважаючи вказану відмову відповідача протиправною, позивач звернулася до суду з даним позовом.
Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає , що відповідно до статті 6 Закону України від 11.12.2003 № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов'язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання.
У разі якщо особа не може самостійно звернутися до органу реєстрації, реєстрація може бути здійснена за зверненням її законного представника або представника на підставі довіреності, посвідченої в установленому законом порядку (далі - представник).
Для реєстрації особа або її представник подає органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг): письмову заяву; документ, до якого вносяться відомості про місце проживання. Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про народження; квитанцію про сплату адміністративного збору; документи, що підтверджують право на проживання в житлі, перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту, проходження служби у військовій частині, адреса яких зазначається під час реєстрації; військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).
Реєстрація місця проживання особи за заявою законного представника здійснюється за згодою інших законних представників.
Пунктом 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 207 (далі - Правила № 207) передбачено, що у разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування).
Орган реєстрації відмовляє в реєстрації / знятті з реєстрації місця проживання, якщо, зокрема, особа не подала необхідних документів або інформації.
Рішення про відмову в реєстрації / знятті з реєстрації місця проживання приймається в день звернення особи або її представника шляхом зазначення у заяві про реєстрацію / зняття з реєстрації місця проживання підстав відмови. Зазначена заява повертається особі або її представнику (пункт 11 Правил № 207).
Разом з тим слід зазначити, що відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Крім того, згідно з частини 1 статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (частини 2 статті 6 вказаного Кодексу).
Відповідно до частин 1-2 статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору (частина 5 стаття 7 КАС України).
Як зазначено у статті 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН від 20.11.1989 №44/25, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 №789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Відповідно до частини 2 статті 10 Конвенції про права дитини дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. З цією метою і відповідно до зобов'язання Держав-учасниць за пунктом 2 статті 9 Держави-учасниці поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну діють лише такі обмеження, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public), здоров'я чи моралі населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.
Згідно зі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У відповідності до частини 1 статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У рішенні «Хабровські проти України» від 17.01.2016 року Суд зазначив, що важливою метою статті 8 Конвенції є захист особи від свавільних дій з боку державних органів. Крім того, існують позитивні обов'язки, властиві ефективному «дотриманню» права на повагу до сімейного життя. В обох контекстах треба зважати на справедливий баланс, який слід зберігати між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому; та в обох контекстах держава користується певною свободою розсуду.
Крім того, Суд послідовно встановлював, що позитивний обов'язок держави за статтею 8 Конвенції включає в себе право батьків на доступ до засобів, що дають їм можливість возз'єднатися з їхніми дітьми, та обов'язок національних органів вживати таких засобів. Проте обов'язок національних органів вживати таких засобів не є абсолютним, оскільки возз'єднання одного з батьків із дітьми, які певний час проживали разом з іншим із батьків, може не відбутися відразу, а може вимагати підготовчих заходів. Будь-який обов'язок застосовувати примус у цій сфері повинен обмежуватися, оскільки повинні враховуватися інтереси та права і свободи усіх причетних, а конкретніше - слід чинити в найкращих інтересах дитини та з дотриманням її права за статтею 8 Конвенції.
У справах, пов'язаних з виконанням рішень у сфері сімейного права, Суд неодноразово встановлював, що вирішальним є те, чи вжили національні органи усіх необхідних для сприяння виконанню заходів, що можуть обґрунтовано вимагатися за особливих обставин кожної справи. Розглядаючи питання про те, чи становило невиконання рішення суду недотримання права заявника на повагу до сімейного життя, Суд повинен забезпечувати справедливий баланс між інтересами усіх причетних осіб та загальним інтересом забезпечення дотримання верховенства права.
Насамкінець Суд вважає, що позитивні обов'язки, які стаття 8 Конвенції накладає на Договірні держави щодо возз'єднання батьків з їхніми дітьми, повинні тлумачитися з урахуванням Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (див. вищенаведене рішення у справі «Ігнакколо-Зеніде проти Румунії», п. 95), а поняття «найкращі інтереси» дитини також є першочерговим міркуванням у контексті процедур, передбачених Гаазькою Конвенцією (див. рішення у справі «Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії» [ВП], заява N 41615/07, п. 76, ECHR 2010).
Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері є Закон України від 26.04.2001 № 2402-ІІІ «Про охорону дитинства» (далі - Закон).
Відповідно до статті 18 вказаного Закону держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Отже, у випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень статті 3 Конвенції «Про права дитини», пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до статті 2 протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.
Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.
На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно зі статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Як встановлено статтею 2 Закону України від 11.12.2003 № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.
У відповідності до частини 1 статті 29 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (частини 4 статті 29 ЦК України).
Як визначено частиною 1 статті 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
Крім того, приписами статті 156 Житлового кодексу України передбачено право на вселення до батьків їх неповнолітніх дітей, без згоди інших співвласників житлового приміщення.
У рішенні від 16.05.2013 по справі «Гарнага проти України» (заява № 20390/07) Суд зазначає, що сторони оспорюють те, чи ґрунтується обмеження права заявниці на законі чи на неправильному тлумаченні закону. На час подій чинними були різні положення, що свідчить про те, що питання зміни по батькові не було визначено з достатньою чіткістю. Проте, навіть якщо існує суперечність стосовно правильного тлумачення закону, безперечним є те, що право особи на збереження свого імені, як і право на його зміну, визнається законодавством України. За ситуації майже повної свободи зміни імені або прізвища особи обмеження, накладені на зміну по батькові, не видаються належним чином та достатньою мірою мотивованими національним законодавством. Крім того, державними органами не було надано жодного обґрунтування позбавлення заявниці її права приймати рішення з цього важливого аспекту її приватного та сімейного життя, і таке обґрунтування не було встановлено жодним іншим способом. Оскільки державні органи не забезпечили балансу відповідних інтересів, про які йдеться, вони не виконали своє позитивне зобов'язання щодо забезпечення права заявниці на повагу до її приватного життя. Відповідно Суд вважає, що у цій справі було порушення статті 8 Конвенції.
Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне зазначити, що при вирішенні питання про застосування підзаконного нормативного акту, який підлягає застосуванню у спірних відносинах, необхідно зважати також на забезпечення справедливого балансу між обмеженнями, встановленими цим законодавством, та необхідністю дотримання прав, свобод та інтересів особи.
Судом встановлено, що позивач разом з малолітнім сином зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Будь - яких обставин, які б свідчили про наявність спору між батьком та матір'ю дитини, щодо визначення його місця проживання, судом не встановлено.
Разом з тим, суд зазначає, що в матеріалах справи наявне рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 15.06.2020 року, відповідно до якого в задоволенні заяви ОСОБА_1 про визнання особи безвісно відсутньою відмовлено.
Отже, матеріали справи не містять інформації, що ОСОБА_3 позбавлений батьківських прав, визнаний померлим або безвісно відсутнім.
Крім того, суд зазначає, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б свідчили про право користування житловим приміщенням - кімнати АДРЕСА_3 , а надані позивачем договори оренди кімнати № 20 припинили свою дію, в матеріалах справи відсутні відомості, що ОСОБА_1 мати неповнолітньої дитини зареєстрована за адресою АДРЕСА_2 .
З урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку, що відповідач відмовляючи у здійснення реєстрації місця проживання малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_2 діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Правилами реєстрації місця проживання затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 207.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першою статті 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною першою статті 9 КАС України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (стаття 90 КАС України).
Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , рнокпп НОМЕР_1 ) до Департаменту адміністративних послуг Херсонської міської ради (м.Херсон, вул. Суворова, 39, код ЄДРПОУ 04059958) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити в повному обсязі.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Суддя Д.К. Василяка
кат. 102090000