11 лютого 2022 рокум. Ужгород№ 260/7275/21
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Іванчулинц Д.В.,
при секретарі судових засідань - Костелей І.Ф.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області (пл. Народна, буд. 4, м. Ужгород, Закарпатська область, 88000, код ЄДРПОУ 20453063) про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії, -
У відповідності до ч. 3 ст. 243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 11 лютого 2022 року проголошено вступну та резолютивну частини Рішення. У зв'язку з перебуванням головуючого судді Іванчулинця Д.В. у відпустці в період з 14 лютого 2022 року по 18 лютого 2022 року Рішення в повному обсязі складено та підписано 21 лютого 2022 року.
29 листопада 2021 року, ОСОБА_1 (далі - позивач) в особі її представника ОСОБА_2 (далі - представник позивача) звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області (далі - відповідач), в якій просила суд:
1) прийняти позовну заяву до розгляду та задовольнити її;
2) визнати дії Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області, щодо не нарахування та не виплати пенсії ОСОБА_1 за період з 31.03.18 року по 28.08.21 року - протиправними;
3) зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області нарахувати та виплатити пенсію ОСОБА_1 за період з 31.03.18 року та виплачувати її довічно.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 29.09.2015 року перебуває на обліку Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради, як внутрішньо переміщена особа, що підтверджується листом Управління праці та соціального захисту населення від 27.06.2018р. № 151/35.04-04. Також позивач перебуває на обліку Ужгородського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Закарпатської області (правонаступник - Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області), де їй нараховувалась та виплачувалась пенсія. Однак, з 01.01.2016р. до 25.08.20121р. відповідач припинив виплачувати їй належну пенсію. Листом від 28 серпня 2021 року відповідач пояснив, що причиною зупинки нарахування пенсії стала «не проходження ідентифікації у Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб». Вважаючи дії відповідача протиправними по зупинці нарахування пенсії позивач звернувся з даним позовом до суду.
Більше того, рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2018 року справа № 0740/835/18, було визнано дії Ужгородського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Закарпатської області (правонаступник якого - Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області) щодо не виплати пенсії ОСОБА_1 за період з 30 березня 2016 року по 31 березня 2018 року протиправними. Зобов'язано Ужгородське об'єднане управління Пенсійного фонду України Закарпатської області (88017, Закарпатська обл., м. Ужгород, вул. Загорська, буд. 2, КОД ЄДРПОУ 40384233) виплатити пенсію ОСОБА_1 за період з 30 березня 2016 року по 31 березня 2018 року. Однак, і на сьогоднішній день дане рішення суду Відповідачем не виконано.
В позові зазначено, що ОСОБА_1 , уже понад 5 роки 4 місяці 29 днів (тобто понад 1977 днів) не отримує пенсію, яка є основним джерелом її існування. Проте, предметом даного позову є період невиплати пенсії позивачу, не охоплений попереднім рішенням суду, а саме з 31.03.18 року по 28.08.21 року.
У зв'язку з тривалим неотриманням пенсії позивач подала даний адміністративний позов, та вважає, що дії відповідача є протиправними.
23 грудня 2021 року, представник відповідача не погоджуючись з доводами позивача, надав відзив на позовну заяву, у якому зазначив, що Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області не погоджується з доводами наведеними в позові. Пояснив, що ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою у відповідності до даних довідки №1023 від 17.04.2018 p., що видана Управлінням праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради. З 29.09.2015 року позивач перебував на обліку в Ужгородському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України Закарпатської області, а на момент звернення до суду - в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Закарпатській області, як одержувач пенсії за віком відповідні) до Закону України 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
При зверненні до управління Пенсійного фонду гр. ОСОБА_1 щодо написання заяви про запит пенсійної справи у зв'язку із зміною місця проживання, до пакету документів було надано копію довідки від 29.09.2015р. № 2106001022 про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України, районів проведення антитерористичної операції та населених пунктів, розташованих на лінії зіткнення. Термін дії даної довідки до 29.03.2016р. У зв'язку з цим 30 березня 2016 року Головним управлінням було припинено виплату пенсії позивачу.
Згодом, згідно заяви позивача від 11.04.2018р. та відповідно до рішення засідання міської ради з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 27.04.2018р. позивачу поновлено виплату пенсії з 01.04.2018р.
Вважаючи протиправними дії Головного управління щодо невиплати пенсії за період з 30 березня 2016 року по 31 березня 2018 року, позивач звернувся до суду.
В подальшому, ОСОБА_1 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з заявок), в якій просила зобов'язати Ужгородське об'єднане управління Пенсійного фонду України Закарпатської області (правонаступник Головне у управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області) виплатити пенсію ОСОБА_1 за період з 30 березня 2016 року по 31 березня 2018 року.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2019 року у справі №0740/834/18, яке залишене без змін Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 липня 2019 року зобов'язано Ужгородське об'єднане управління Пенсійного фонду України Закарпатської області (правонаступник Головне у управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області) виплатити пенсію ОСОБА_1 за період з 30 березня 2016 року по 31 березня 2018 року.
Відповідно до абзацу 21 пункту 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05.11.2014 року №637 (зі змінами) суми пенсії, яка не виплачена за минулий період до місяця їх відновлення, обліковуються в органах, що здійснюють пенсійні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку визначеного Кабінетом Міністрів України.
На сьогодні, Кабінетом Міністрів України не визначено окремого порядку виплати сум пенсій за період До місяця відновлення, порядок формування та облік сум пенсій за минулий час та порядок нарахування пенсій, тому Головним управлінням до визначення відповідного порядку не може бути виплачена заборгованість.
З 01.11.2019 року Головним управлінням було призупинено виплату пенсії позивачу у зв'язку з не проходженням ідентифікації у Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб.
Підсумовуючи вищенаведене та враховуючи відповідність дій Головного управління нормам чинного законодавства, котрим врегульовані наявні спірні правовідносини, відповідач повідомив суд про відсутність підстав для задоволення даного адміністративного позову, так як діяв в межах діючого законодавства у галузі пенсійного забезпечення, Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” та Закону України “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб”, постанови КМУ від 08.06.2016 року № 365, постанови КМУ від 01.10.2014 року № 509 “Про облік внутрішньо переміщених осіб”.
Представники сторін у судове засідання не з'явилися, однак, подали до суду 10 лютого 2022 року та 11 лютого 2022 року заяви про розгляд справи у їх відсутності.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що позивач є пенсіонеркою. Окрім цього, позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , перебуває на обліку управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради, як внутрішньо переміщена особа з 29.09.2015 року, що підтверджується відповіддю від 27.06.2018р. № 151/35.04-04 Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради на адвокатський запит представника позивача від 25.06.2018р. № 1.
Крім того, довідкою від 17 квітня 2018 року № 1023 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи додатково підтверджується статус позивача як внутрішньо переміщеної особи. Як вбачається з даної довідки, зареєстрованим місцем проживання позивача є: АДРЕСА_2 , а фактичним місцем проживання: АДРЕСА_3 .
Право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у старості, гарантоване громадянам України ч. 1 ст. 46 Конституції України.
Європейська соціальна хартія (переглянута), 1996 року, згода на обов'язковість якої надано Верховною Радою України та яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист. За цим Україна має міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами «досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися» права та принципи, що закріплені у Хартії.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом № 1058-IV.
Статтею 8 Закону № 1058-IV передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.
Частиною 3 ст. 4 Закону № 1058-IV визначено складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Ураховуючи те, що відповідно до ч. З ст. 4 Закону № 1058-ІV умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються виключно законами про пенсійне забезпечення, питання щодо припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення) не можуть регулюватися підзаконними актами.
Статтею 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність, як такі, що є неконституційними на підставі Рішення Конституційного Суду N 25-рп/2009 від 07.10.2009) 2) на весь, час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Зміст цієї норми можна розуміти так, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав визначених ст. 49 Закону № 1058, однак відповідного рішення щодо припинення виплати пенсії позивачу, так і рішення органу соціального захисту не приймалось, а відтак дії відповідача, щодо припинення виплат пенсії з 31.03.18 року по 28.08.21 року є незаконними, безпідставними та такими, що обмежують конституційне право позивача на соціальний захист. Посилання відповідача на Постанови КМУ №788 від 29.08.19 року не знайшли свого підтвердження, адже Законом № 1058-IV чітко передбачена процедура припинення виплати пенсії, якої відповідач вирішив не дотримуватись, тобто не прийняв рішення про припинення виплати пенсії по відношенню ОСОБА_1 .
Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
У рішенні у справі «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (цитата у п. 25 цього рішення).
Тому, припиняючи нарахування та виплату позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. При цьому право на отримання пенсії є об'єктом захисту за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії суд вважає таким, що не ґрунтується на вимозі Закону.
Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Щокін проти України», питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (цитата у п. 33 цього рішення).
Отже, встановлення Судом відсутності законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.
З огляду на викладене вважаю, що припинення виплати пенсії позивачу з 31.03.18 року по 28.08.21 року було здійснено не у спосіб, передбачений Законом № 1058-IV, а з точки зору положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.
Оскільки позивач звернулася до суду з позовом про поновлення виплати пенсії, та нарахування якої продовжувалося після припинення її виплати, однак було піддано формальним обмеженням, з підстав та у спосіб, які суперечать вимогам Конституції та законів України, згідно ч. 2 ст. 46 Закону № 1058-IV виплата пенсії позивачу підлягає поновленню з моменту її припинення.
20 серпня 2021 року, позивач звернулася до відповідача із заявою, у якій зазначила про те, що перебуває на пенсійному обліку в управлінні відповідача. Просила відповідача, у зв'язку з невиплатою пенсії, терміново поновити її виплату та виплатити заборгованість за попередній період. Також просила повідомити підстави, з документальним підтвердженням, припинення виплати, призначеної їй пенсії. Про розгляд заяви просила повідомити письмово її представника адвоката Джуган Н.Б.
Листом від 28 серпня 2021 року відповідач повідомив позивача, що з 01 листопада 2019 року останній призупинено виплату пенсії у зв'язку з не проходження ідентифікації у Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб.
В той же час, відповідач зазначив, що Постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016р. № 352 “Про внесення змін до постанова Кабінету Міністрів України № 509 від 01.10.2014 року” затверджено новий порядок безстрокової довідки. Постановою Кабінету Міністрів України № 335 від 25.04.2018р. внесено зміни до Постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016р. № 365, якою передбачено, що орган, який здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи.
При цьому, право на отримання пенсії позивачем, відповідачем не заперечується.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам у даній справі, суд виходить з наступного.
Статус внутрішньо переміщеної особи не визначений у жодному міжнародному договорі, за яким Україна мала б зобов'язання. Поняття внутрішньо переміщеної особи міститься в рекомендаційному акті Організації Об'єднаних Націй “Керівні принципи з питання переміщення осіб всередині країни” (документ ООН E/CN.4/1998/53/Add.2 (1998)).
Визначення поняття внутрішньо переміщеної особи за національним правом міститься у ст. 1 Закону України N 1706-VII “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб” від 20.10.2014р. (далі - Закон № 1706-VII), який набрав чинності 22 листопада 2014 року.
Це визначення має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства).
З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка:
- перебуває на території України на законних підставах;
- має право на постійне проживання в Україні;
- була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Отже, спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи і не є окремим конституційно-правовим статусом особи.
Проте реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Серед таких особливих потреб - доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб, тощо. Очевидно, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або “інші права”, як це зазначено у ст. 9 Закону N 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.
Згідно з п. 1 Постанови КМУ N 637 від 05.11.2014р. “Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам” (далі - Постанова КМУ № 637, у редакції, чинній на час припинення виплати пенсії позивачу) встановлено, що призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим Постановою КМУ N 509 від 01.10.2014р. “Про облік внутрішньо переміщених осіб” (далі - Постанова КМУ № 509).
Виплата (продовження виплати) пенсій, що призначені зазначеним особам, здійснюється виключно через рахунки та мережу установ і пристроїв публічного акціонерного товариства “Державний ощадний банк України”.
Отже, умовами призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам є: знаходження внутрішньо переміщених осіб на обліку місця перебування, що підтверджується довідкою; наявність рахунку в установі ПАТ “Державний ощадний банк”.
Відповідно до п. 6 Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого Постановою КМУ N 509, довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи діє безстроково, крім випадків, передбачених ст. 12 Закону N 1706-VII та абзацом шостим цього пункту.
Довідка, видана до 17 квітня 2018 року, яка не скасована і строк дії якої не закінчився, є дійсною та діє безстроково, крім випадків, передбачених ст. 12 вказаного закону.
Згідно з п. 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого Постановою КМУ N 365 від 08.06.2016р. “Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам” (далі - Постанова КМУ № 365), соціальні виплати припиняються у разі, зокрема, отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Чинний механізм виплати пенсій, який поєднує право на пенсію з реєстрацією пенсіонера як внутрішньо переміщеної особи, призвів до численних звернень до суду з адміністративними позовами про визнання неправомірними дій та зобов'язання вчинити певні дії відповідними територіальними управліннями Пенсійного фонду України.
Право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у старості, гарантоване громадянам України ч. 1 ст. 46 Конституції України.
Європейська соціальна хартія (переглянута), 1996 року, згода на обов'язковість якої надана Верховною Радою України та яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист. За цим Україна має міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами “досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися” права та принципи, що закріплені у хартії.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом N 1058-IV “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” від 09.07.2003р. (далі - Закон № 1058-ІV).
Статтею 8 Закону N 1058-IV передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.
Частиною 3 ст. 4 Закону N 1058-IV визначено складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Ураховуючи те, що відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону N 1058-IV умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються виключно законами про пенсійне забезпечення, питання щодо припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення) не можуть регулюватися підзаконними актами.
Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею та є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
У ч. 1 ст. 49 Закону N 1058-IV визначено перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону N 1058-IV, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений ч. 1 ст. 49 Закону N 1058-IV, є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.
Згідно з наявною у матеріалах справи копією листа Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області від 28 серпня 2021 року виплата пенсії позивачу була припинена у зв'язку з не проходженням .
Водночас Законом N 1058-IV не передбачено такої підстави припинення або призупинення виплати пенсії, як закінчення строку дії довідки про облік внутрішньо переміщеної особи.
Конституційний Суд України у Рішенні від 07 жовтня 2009 року N 25-рп/2009 зауважив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
У рішенні у справі “Пічкур проти України”, яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини вказав, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю у поводженні, яка порушувала ст. 14 Конвенції у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу (див. цитату у п. 25 цього рішення).
У цих рішеннях Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов'язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.
Водночас, як встановлено судом, прийняте відповідачем рішення про припинення ОСОБА_1 з 01 листопада 2019 року виплати пенсії, не містить зазначення підстав для припинення виплати позивачу пенсії.
У листі від 28 серпня 2021 року та відзиві на адміністративний позов, відповідач як на підставу для призупинення виплати пенсії позивачу покликається на постанови Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року N 509 “Про облік внутрішньо переміщених осіб”, від 05 листопада 2014 року N 637 “Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам” та від 08 червня 2016 року N 365 “Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам”. Зокрема зазначає, що підставою для призупинення виплати пенсії позивачу є не проходження останнім ідентифікації у Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб.
Однак, як свідчить аналіз положень Закону N 1058-IV, припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених ст. 49 цього закону.
Аргументи відповідача, наведені ним у відзиві на позовну заяву, щодо повноважень Кабінету Міністрів України з вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проведення політики у сфері соціального захисту суд вважає безпідставними, оскільки Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.
Водночас, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, форми і види пенсійного забезпечення, захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Особливу увагу варто звернути на те, що у преамбулі до Закону N 1058-IV зазначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього закону.
Конституційне поняття “Закон України”, на відміну від поняття “законодавство України”, не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.
Водночас суд зазначає, що закінчення строку дії довідки не є передбаченою законом підставою для припинення виплати пенсії, а Постанова КМУ N 365 є підзаконним нормативно-правовим актом, який обмежує встановлене законодавством право на отримання пенсії позивачем.
У цьому випадку наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи потребує від пенсіонера на відміну від інших громадян України здійснення додаткових дій, не передбачених законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема ідентифікація особи, надання заяви про поновлення виплати пенсії, яка була припинена органом Пенсійного фонду без законних на те підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України: суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
У рішенні у справі "Суханов та Ільченко проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (п. 25 цього рішення).
Тому, припиняючи нарахування та виплату позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. При цьому право на отримання пенсії є об'єктом захисту за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії суд вважає таким, що не ґрунтується на з законі.
Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі “Щокін проти України”, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (п. 33 цього рішення).
Отже, встановлення судом відсутності законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.
З огляду на викладене суд вважає, що припинення виплати пенсії позивачу з 31 березня 2018 року було здійснено не у спосіб, передбачений Законом N 1058-IV, а з точки зору положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у Рішенні від 03.05.2018р. у зразковій справі про припинення виплати пенсії внутрішньо переміщеній особі № 805/402/18 (провадження № Пз/9901/20/18), яке залишене без змін Постановою Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018р.
Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до ст. 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У відповідності до ч. 1 ст. 2 КАС України: завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 КАС України: суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У відповідності до ч. 1 ст. 77 КАС України: кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 КАС України.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України: в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України: при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з ч. 3 ст. 291 КАС України: при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень належними, достатніми та допустимими доказами не доведено правомірності відмови позивачу у виплаті пенсії, відтак дії відповідача підлягають визнанню протиправними та зобов'язанню відповідача здійснити виплату позивачу пенсії починаючи з 31 березня 2018 року.
Щодо вимоги позивач виплачувати пенсії довічно, суд зазначає, предметом спору у даній справі є протиправність дій відповідача по зупиненню виплати пенсії позивача. Оскільки захисту в судовому порядку підлягають тільки порушені права позивача, дана вимога є передчасною, а тому у задоволенні такої слід відмовити.
З огляду на викладене, позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Керуючись статтями 243, 245, 246, 255, 295 КАС України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області (пл. Народна, буд. 4, м. Ужгород, Закарпатська область, 88000, код ЄДРПОУ 20453063) про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
2.Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області (пл. Народна, буд. 4, м. Ужгород, Закарпатська область, 88000, код ЄДРПОУ 20453063) щодо не нарахування та не виплати пенсії ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за період з 31 березня 2018 року по 28 серпня 2021 року.
3.Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області (пл. Народна, буд. 4, м. Ужгород, Закарпатська область, 88000, код ЄДРПОУ 20453063) нарахувати та виплатити пенсію ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) починаючи з 31 березня 2018 року.
4. У задоволенні решти частини позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
СуддяД.В. Іванчулинець