01 листопада 2021 року Справа № 160/14697/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Озерянської С.І. розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в письмовому провадженні в м. Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги,-
26.08.2021 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просить визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-17244-53/64У від 05.02.2021 року щодо сплати ОСОБА_1 недоїмки з єдиного соціального внеску у сумі 37 788, 74 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідачем безпідставно винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування № Ф-17244-53/64У від 05.02.2021 року про сплату боргу з єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування у розмірі 37 788, 74 грн., оскільки позивач хоча і був зареєстрований фізичною особою-підприємцем, проте, фактично підприємницьку діяльність не здійснював. З урахуванням викладеного, просить скасувати вимогу № Ф-17244-53/64У від 05.02.2021 року як протиправну.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.08.2021 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі № 160/14697/21. Розглядати справу вирішено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
31.08.2021 року відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому зазначає, що позовні вимоги не визнає, просить у задоволенні позову відмовити. В обґрунтування своєї позиції вказує на те, що станом на 28.09.2021 року за даними інтегрованої картки платника по коду бюджетної класифікації 71040000 (далі - ІКП) ФОП ОСОБА_1 було автоматично розраховано нарахування єдиного внеску, а саме: за 2017 рік у сумі 8448,0 грн., граничний строк сплати до 09.02.2018 року; 1 квартал 2018 у сумі 2457,18 грн., граничний строк сплати до 19.04.2018 року; 2 квартал 2018 у сумі 2457,18 грн., граничний строк сплати до 19.07.2018 року; 3 квартал 2018 у сумі 2457,18 грн., граничний строк сплати до 19.10.2018 року; 4 квартал 2018 у сумі 2457,18 грн., граничний строк сплати до 19.01.2019 року; 1 квартал 2019 у сумі 2754,18 грн., граничний строк сплати до 19.04.2019 року; 2 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., граничний строк сплати до 19.07.2019 року; З квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., граничний строк сплати до 21.10.2019 року; 4 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., граничний строк сплати до 20.01.2020 року, 1 квартал 2020 року у сумі 2078,12 грн., граничний строк сплати до 21.04.2020 року; 2 квартал 2020 року у сумі 1039,06 грн., граничний строк сплати до 20.07.2020 року; З квартал 2020 року у сумі 3178,12грн.,граничний строк сплати до 19.10.2020 року; 4 квартал 2020 року у сумі 2200,0 грн. граничний строк сплати до 19.01.2021 року. До Лівобережної ДПІ ФОП ОСОБА_1 27.01.2014р.подано звіт по єдиному внеску за 2013 рік. Звітність ФОП ОСОБА_1 за період з 2014 по 2021 рік до податкового органу не надавалась.
Згідно з ч. ч. 5, 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини справи.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 2001 року зареєстрований фізичною особою-підприємцем, про що свідчить запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про включення відомостей про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
16.07.2021 року внесено запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця; стан - припинено.
05.02.2021 року відповідачем на підставі даних інформаційної системи податкового органу прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-17244-53/64У, якою позивачу визначено до сплати недоїмку з єдиного внеску в сумі 37 788, 74 грн.
Не погодившись з вимогою про сплату боргу (недоїмки) № Ф-17244-53/64У від 05.02.2021 року, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вирішуючи заявлений спір по суті, суд зазначає наступне.
Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (далі - ПК України) в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов'язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" ("Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань") в частині відносин, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців та нормами Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон №2464-VI) в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI, єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За змістом приписів статті 2 Закону №2464-VI, його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464 з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб-підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Верховний Суд вже неодноразово вирішував зазначене питання. Зокрема, у постановах від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19), від 4 грудня 2019 року (справа №440/2149/19), від 23 січня 2020 року (справа №480/4656/18) висловлено правову позицію, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте, фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
З огляду на предмет спору у цій справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд доходить висновку, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДПС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Таким чином, з урахуванням наведеного, суд при вирішенні спору повинен, зокрема, перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення ним підприємницької діяльності та отримання ним доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04.12.2019р. у справі №440/2149/19 (адміністративне провадження №К/9901/28514/19).
Визначення наявності у особи статусу фізичної-особи підприємця має першочергове значення для вирішення питання щодо наявності обов'язку сплати єдиного внеску.
З метою встановлення наявності такого статусу у відповідних осіб, суд звертає увагу на наступне правове регулювання.
01 липня 2004 року набув чинності Закон України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (у подальшому змінено назву на Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»).
Відповідно до частини першої статті 4 вказаного Закону, державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
У справі, що розглядається, судом встановлено, що з 2001 року ОСОБА_1 був зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності, проте, як зазначає позивач, підприємницьку діяльність не здійснював з 2004 року.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем припинено підприємницьку діяльності, про що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис від 16.07.2021 року, номер 2002240060001154631 про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця, підстава внесення: власне рішення.
При цьому, з наданої позивачем трудової книжки серії НОМЕР_1 вбачається, що ОСОБА_1 постійно перебував у трудових відносинах з різними роботодавцями, а саме: з 12.07.2013 по 31.08.2017р. в ТОВ “Славтехсервіс” на посаді начальника дільниці, потім переведений на посаду заступника директора з економічних питань; з 02.09.2017 по 12.06.2018р. в ТОВ “Д-ПРОФ” на посаді директора; з 20.06.2018 по 29.05.2020р. в КП “ЖИЛСЕРВІС 2” ДМР на посаді заступника директора; з 01.06.2020 по 02.03.2021р. в ТОВ “ЕКОЛОГІЯ-Д” на посаді начальника дільниці №8; з 03.03.2021 по 08.06.2021р. в КП “Новомосковський комбінат комунальних підприємств”; з 10.06.2021 по 13.07.2021р. в ТОВ “ЕКОЛОГІЯ-Д” на посаді начальника дільниці №8.
При цьому, суд зазначає, що спірною вимогою від 05.02.2021 року нараховано суму ЄСВ за 2017, 2018, 2019, 2020 роки.
Однак, як вбачається з матеріалів справи, за позивача обов'язок сплати ЄСВ було покладено на роботодавця, яким були ТОВ “Славтехсервіс”, ТОВ “Д-ПРОФ”, КП “ЖИЛСЕРВІС 2” ДМР, ТОВ “ЕКОЛОГІЯ-Д”, КП “Новомосковський комбінат комунальних підприємств”, а до останнього часу ТОВ “ЕКОЛОГІЯ-Д”.
Суд зауважує, що сплата позивачем єдиного внеску ще й як фізичною особою - підприємцем не призведе до покращення її становища у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування, оскільки у такому разі вона не набуде права на отримання додаткових видів соціального забезпечення чи збільшення їх розміру у разі настання страхового випадку. Натомість, покладення на позивача обов'язку зі сплати єдиного внеску у такому випадку буде надмірним тягарем та фактично подвійним обкладенням єдиного соціального внеску.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про задоволення позову і вважає за необхідне скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 05.02.2021 року № Ф-17244-53/64У.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору за подання позову в розмірі 908, 00 грн., що документально підтверджується квитанцією від 25.08.2021 року, які відповідно до вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Вирішуючи питання щодо розподілу витрат на правничу допомогу, суд виходить наступного.
Так, позивачем заявлено вимогу про відшкодування витрат на правничу допомогу у розмірі 8400, 00 грн. - компенсація витрат адвоката необхідних для надання правничої допомоги.
Статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
За змістом частини 3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з пунктами 6, 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини 5 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
З аналізу положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню у судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною.
Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При цьому, розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Однак, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим, а також критерій розумності їх розміру, приймає до уваги конкретні обставини справи.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Таким чином, 1) розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги; 2) вказані витрати повинні перебувати у безпосередньому причинному зв'язку із наданням правової допомоги у конкретній справі, а їх розмір повинен бути розумним.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
В даному випадку, позивачем оскаржується вимога Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-17244-53/64У від 05.02.2021 року щодо сплати ОСОБА_1 недоїмки з єдиного соціального внеску у сумі 37 788, 74 грн.
Вирішуючи питання щодо відшкодування витрат на правничу допомогу, суд виходить із того, що 02.08.2021 року між позивачем та адвокатом Горець Оксаною Анатолівною (Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії ДП 4771 від 12.06.2020 року) укладено договір про надання правової допомоги.
02.08.2021 року між позивачем та адвокатом Горець Оксаною Анатолівною (Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії ДП 4771 від 12.06.2020 року) укладено додаткову угоду № 1 ( до договору про надання правової допомоги б/н від 02.08.2021 року).
Відповідно до пункту 1 додаткової угоди, адвокат зобов'язується надати клієнту правову допомогу з питань пов'язаних з оскарженням в судовому порядку вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-17244-53/64У від 05.02.2021 року, складену ГУ ДПС у Дніпропетровській області.
Правничу допомогу в даній справі було надано адвокатом Горець Оксаною Анатолівною (Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії ДП 4771 від 12.06.2020 року)
На підтвердження виконання умов договору та понесення витрат позивачем надано акт приймання-передачі послуг правової допомоги № 1 від 19.08.2021 року, рахунок-фактуру від 20.08.2021 року № 1-21/Ш, квитанцію про сплату грошових коштів від 23.09.2021 року у розмірі 8 400 грн.
Отже, позивачем підтверджено понесені витрати на правничу допомогу.
При цьому, суд враховує, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Отже, приймаючи до уваги, що дана справа є справою незначної складності, враховуючи позицію відповідача щодо необґрунтованості розміру витрат на правничу допомогу, відшкодування витрат на правничу допомогу у розмірі 2000 грн. буде співмірним як зі складністю справи так і з ціною позову зокрема.
Керуючись ст. ст. 242-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_2 ) до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (49005, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, 17-А, код ЄДРПОУ 44118658) про визнання протиправною та скасування вимоги - задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-17244-53/64У від 05.02.2021 року щодо сплати ОСОБА_1 недоїмки з єдиного соціального внеску у сумі 37 788, 74 грн.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Дніпропетровській області судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 908, 00 грн. та витрати на правничу допомогу у розмірі 2000 грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статтями 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.І. Озерянська