ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
21 січня 2022 року м. Київ № 640/10059/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Добрянської Я.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Державного агентства резерву України
про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Державного агентства резерву України в якому просив:
- визнати незаконним та скасувати наказ Державного агентства резерву України від 07.04.2020р. № 144-к, поновити ОСОБА_1 на державній службі та зобов'язати Державне агентство резерву України призначити ОСОБА_1 на посаду начальника відділу зберігання та освіження промислових і продовольчих товарів Управління державних резервів;
- стягнути з Державного агентства резерву України грошові кошти у сумі 4 097, 93 грн., які позивач витратив на відрядження протягом 2019р.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що наказ відповідача про звільнення є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки відповідачем не враховано переважне право на залишення на посаді та не запропоновано вакантну посаду, яка відповідає його кваліфікації та досвіду роботи Одночасно, наголошує, що всупереч вимог чинного законодавства, станом на дату звільнення, з ним не проведено остаточного розрахунку, зокрема не відшкодовано витрати на відрядження за 2019 рік.
Відповідачем подано відзив на адміністративний позов в якому просить відмовити в задоволенні позовних вимог, з огляду на їх необґрунтованість.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 з грудня 2005 року обіймав посаду начальника відділу продовольчих товарів Департаменту Резерву, а з 06.10.2015р. обіймав посаду начальника відділу зерна та продовольчих товарів Управління державних резервів Держрезерву.
04.03.2020р. позивача ознайомлено із попередженням про наступне звільнення у зв'язку із зміною структури апарату Державного агентства резерву України та внесенням змін до штатного розпису апарату Державного агентства резерву України. Одночасно, позивачу запропоновано переведення на посаду головного спеціаліста відділу зберігання та освіження промислових і продовольчих товарів Управління державного матеріального резерву, що підтверджується копією попередження від 04.03.2020р.
З огляду на вказане, наказом Державного агентства резерву України від 07.04.2020р. №144 ОСОБА_1 , начальника відділу зерна та продовольчих товарів Управління державних резервів, звільнено з займаної посади у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису Державного агентства резерву України без скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» із припиненням державної служби з 09.04.2020р.
При цьому, п. 2 вищезазначеного наказу доручено Управлінню фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку здійснити розрахунки згідно з законодавством та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані: 17 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 16.12.2016 до 15.12.2017; 30 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 16.12.2017 до 15.12.2018; 30 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 16.12.2018 до 15.12.2019; 15 календарних днів щорічної додаткової відпустки за стаж державної служби за період роботи з 16.12.2017 до 15.12.2018; 15 календарних днів щорічної додаткової відпустки за стаж державної служби за період роботи з 16.12.2018 до 15.12.2019; 15 календарних днів щорічної додаткової відпустки за стаж державної служби за період роботи з 16.12.2019 до 09.04.2020; виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі двох середньомісячних заробітних плат; провести відрахування із заробітної плати за 2 календарних дні щорічної основної відпустки за період роботи з 15.12.2019 до 09.04.2020, що були надані в рахунок невідпрацьованої частини робочого року.
Позивач вважаючи наказ про звільнення незаконним та протиправним, як і не проведення повного розрахунку станом на дату звільнення, звернувся з позовом до суду.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України «Про державну службу».
За змістом статті 5 Закону України "Про державну службу" правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Статтею 83 Закону України «Про державну службу» визначені підстави для припинення державної служби, а саме - державна служба припиняється: 1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону); 2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону); 3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону); 4) за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону); 5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону); 6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв'язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону); 7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом; 8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади"; 9) з підстав, передбачених контрактом про проходження державної служби (у разі укладення) (стаття 88-1 цього Закону).
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» однією з підстав для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (в редакції чинній станом на момент попередження позивача про наступне звільнення та на момент звільнення) суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Водночас, 02 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12 грудня 2019 року №378-IX, яким внесено зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції. Так, нормами зазначеного Закону змінено порядок скорочення державних службовців.
Зокрема, відповідно до частини 6 статті 49-2 Кодексу законів про працю України вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:
про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;
у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;
не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
При цьому, Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи» від 14 січня 2020 року №440-ІХ внесені аналогічні зміни в Закон України «Про державну службу», який набрав чинності 13 лютого 2020 року.
Отже, після внесення Законом України від 14 січня 2020 року №440-IX змін у Закон України «Про державну службу», норми частини 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України в частині обов'язку власника або уповноваженого ним органу запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації на державних службовців не поширюються.
Крім того, відповідно до пункту 3 частини третьої статті 13 Закону України «Про державну службу» Національне агентство з питань державної служби (далі - НАДС) надає роз'яснення з питань застосування цього Закону та інших нормативно-правових актів у сфері державної служби.
У роз'ясненні НАДС від 20.02.2020 № 86, яке розміщено, на офіційному сайті «Судова Влада України» зазначено, що при звільненні державного службовця на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не його обов'язком.
З матеріалів справи вбачається, що 04.03.2020р. позивача ознайомлено із попередженням про наступне звільнення у зв'язку із зміною структури апарату Державного агентства резерву України та внесенням змін до штатного розпису апарату Державного агентства резерву України. Одночасно, позивачу запропоновано переведення на посаду головного спеціаліста відділу зберігання та освіження промислових і продовольчих товарів Управління державного матеріального резерву, що підтверджується копією попередження від 04.03.2020р.
З огляду на те, що пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не його обов'язком доводи позивача у вказаній частині суд вважає необґрунтованими.
Водночас, враховуючи те, що позивача про наступне звільнення повідомлено в межах встановлених законом строків (не пізніше ніж за 30 календарних днів до звільнення) та те, що позивач відмовився від запропонованої останньому посади головного спеціаліста, суд приходить до висновку про те, що процедура звільнення позивача у вказаній частині була дотримана.
Щодо переважного права позивача на залишення на посаді, суд зазначає таке.
Судом встановлено, що позивач є учасником бойових дій, що підтверджується копією посвідчення від 13.05.1996р. серії НОМЕР_1 .
Відповідно до ч.1, п. 5 ч. 2 ст. 42 КЗпП України «Переважне право на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці», при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, зокрема, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу.
При цьому, під змінами в організації виробництва і праці слід розуміти, зокрема, ліквідацію, реорганізацію або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 16.08.2019р. у справі № 819/555/16, адміністративне провадження №К/9901/10126/18.
Так, наказом Державного агентства резерву України від 07.04.2020р. №144 ОСОБА_1 , начальника відділу зерна та продовольчих товарів Управління державних резервів, звільнено з займаної посади у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису Державного агентства резерву України без скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» із припиненням державної служби з 09.04.2020р.
З аналізу вищевикладеного суд приходить до висновку про те, що переважне право на залишення на роботі відповідно до вимог ч.1, п. 5 ч. 2 ст. 42 КЗпП України поширюється лише на випадки звільнення працівників при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці.
Водночас, як встановлено вище, позивача звільнено у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису Державного агентства резерву України без скорочення чисельності або штату державних службовців.
Таким чином, доводи позивача про неврахування його переважного права на залишення на посаді є помилковими та не приймаються судом до уваги.
Так само, не приймаються до уваги доводи позивача про необхідність врахування позиції Верховного Суду викладених в постанові від 06.05.2020р. у справі № 487/2191/17, оскільки висновки викладені у вказаній постанові стосуються законодавчого регулювання трудових відносин без урахування змін внесених станом на дату попередження позивача про звільнення та подальшого звільнення.
Посилання позивача на ненадання Державним агентством резерву України відповіді на адвокатський запит не приймаються судом до уваги, оскільки позивачем вимоги про визнання протиправним рішень, дій або бездіяльності відповідача у вказаній частині не заявлялись, а відтак не є предметом цього спору.
За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що наказ про звільнення є законним та обґрунтованим, а відтак підстави для його скасування відсутні.
В частині вимог позивача про поновлення його на державній службі та зобов'язання Державного агентства резерву України призначити ОСОБА_1 на посаду начальника відділу зберігання та освіження промислових і продовольчих товарів Управління державних резервів, суд зазначає таке.
Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як способу відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Враховуючи положення частини першої статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з'ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов'язок поновлення такого працівника на попередній роботі.
Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині першій статті 235 КЗпП України, а тому, встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
Викладене відповідає сталій практиці Верховного Суду. Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 11 лютого 2021 року по справі № 640/21065/18, від 27 квітня 2021 року по справі № 826/8332/17, від 31 травня 2021 року по справі № 0840/3202/18, від 20 січня 2021 року у справі №640/18679/18, від 25 лютого 2021 року у справі №820/292/17.
У цих постановах Верховний Суд дійшов висновку, що поновлення незаконно звільненої особи на посаді, яку вона обіймала до звільнення, є ефективним і достатнім способом захисту, що повністю відновлює порушене право особи у разі незаконного звільнення.
З матеріалів справи вбачається, що позивача було звільнено з посади начальника відділу зерна та продовольчих товарів Управління державних резервів Держрезерву.
При цьому, останній просить поновити його на державній службі та призначити на посаду начальника відділу зберігання та освіження промислових і продовольчих товарів Управління державних резервів.
Водночас, в контексті вказаних правовідносин суд не наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача з призначення на посаду без дотримання відповідних процедур.
Посилання позивача на ст. 87 Закону України «Про державну службу», якою регламентовано можливість призначення на рівнозначну або нижчу посаду протягом 6 місяців з дня звільнення у випадку створення нової посади або появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, не приймаються судом до уваги, оскільки вказаною статтею визначено, що таке призначення здійснюється за «рішенням суб'єкта призначення». При цьому, з аналізу вказаної статті вбачається, що таке рішення є правом, а не обов'язком роботодавця.
Так само, не підлягають задоволенню вимоги позивача про поновлення його на державній службі, оскільки звільнення позивача з посади визнано законним.
Щодо позовних вимог про стягнення з Державного агентства резерву України грошових коштів у сумі 4 097, 93 грн., які позивач витратив на відрядження протягом 2019р.,суд зазначає таке.
Так, порядок відшкодування витрат на службові відрядження в межах України та за кордон регламентовані Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 13.03.1998р. № 59 (далі - Інструкція № 59).
Відповідно до п. 1 розділу І Інструкції № 59, службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника органу державної влади (поїздка державного службовця - за розпорядженням керівника державної служби), підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримується (фінансується) за рахунок бюджетних коштів (далі - підприємство), на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи (за наявності документів, що підтверджують зв'язок службового відрядження з основною діяльністю підприємства).
Згідно з п. 11 розділу ІІ Інструкції № 59, відрядженому працівникові перед від'їздом у відрядження видається грошовий аванс у межах суми, визначеної на оплату проїзду, найм житлового приміщення і добові витрати. Після повернення з відрядження працівник зобов'язаний до закінчення п'ятого банківського дня, наступного за днем прибуття до місця постійної роботи, подати звіт про використання коштів, наданих на відрядження. Сума надміру витрачених коштів (залишку коштів понад суму, витрачену згідно із звітом про використання коштів, наданих на відрядження) підлягає поверненню працівником до каси або зарахуванню на відповідний рахунок підприємства, що їх надало, у встановленому законодавством порядку.
У разі якщо під час службових відряджень відряджений працівник отримав готівку із застосуванням платіжних карток, він подає звіт про використання виданих на відрядження коштів і повертає суму надміру витрачених коштів до закінчення третього банківського дня після завершення відрядження (банківського дня, наступного за днем прибуття до місця постійної роботи).
У разі якщо під час службових відряджень відряджений працівник застосував платіжні картки для проведення розрахунків у безготівковій формі і строк подання звіту про використання виданих на відрядження коштів не перевищив 10 банківських днів, за наявності поважних причин керівник може продовжити такий строк до 20 банківських днів (до з'ясування питання в разі виявлення розбіжностей між відповідними звітними документами).
Разом із звітом подаються документи в оригіналі, що засвідчують вартість понесених у зв'язку з відрядженням витрат.
Якщо працівник отримав аванс на відрядження і не виїхав, то він повинен протягом трьох банківських днів з дня прийняття рішення про відміну поїздки повернути до каси підприємства зазначені кошти.
Якщо для остаточного розрахунку за відрядження необхідно виплатити додаткові кошти, виплата зазначених коштів має здійснюватися до закінчення третього банківського дня після затвердження керівником звіту про використання коштів, наданих на відрядження.
Відповідно до п. 12 розділу ІІ Інструкції № 59, витрати на відрядження відшкодовуються лише за наявності документів в оригіналі, що засвідчують вартість цих витрат, а саме: транспортних квитків або транспортних рахунків (багажних квитанцій), у тому числі електронних квитків за наявності посадкового талона, якщо його обов'язковість передбачена правилами перевезення на відповідному виді транспорту, та розрахункових документів про їх придбання за всіма видами транспорту, в тому числі на чартерні рейси; рахунків, отриманих із готелів (мотелів) або від інших осіб, що надають послуги з розміщення та проживання відрядженого працівника, в тому числі бронювання місць у місцях проживання; страхових полісів тощо.
Витрати, понесені у зв'язку з відрядженням, що не підтверджені відповідними документами (крім добових витрат), працівникові не відшкодовуються.
З відзиву на адміністративний позов вбачається, що в Держрезерві обліковувалась заборгованість витрат на відрядження перед позивачем на суму 3 769, 12 грн., що підтверджується копіями звітів № 103, 112, 115. Водночас, станом на 11.06.2020р. вказана заборгованість погашена, що підтверджується довідкою відповідача від 11.06.2020р. вих. № 1299/0/4-20.
При цьому, в додаткових поясненнях позивач наголосив, що так дійсно, останнім отримано відшкодування, однак непогашеною залишається сума в розмірі 328, 81 грн.
Так, позивач зазначив, що відповідачем не відшкодовано кошти за транспортний квиток Київ-Чортків (285, 81 грн.) відповідно до звіту від 26.11.2019р. № 103.
Суд вважає вимоги позивача про стягнення з відповідача коштів в розмірі 4 097, 93 грн. такими що задоволенню не підлягають, з огляду на таке.
Так, з копії звіту про використання коштів, виданих на відрядження під звіт від 26.11.2019р. № 103 вбачається, що звіт затверджено в сумі 1 148 грн. 46 коп. та звіт перевірено на суму 1 148 грн. 46 коп. При цьому, під вказаними відомостями наявний підпис бухгалтера.
Доказів звернення до відповідача про перерахунок суми затвердженої у звіті від 26.11.2019р. № 103 (1 148 грн. 46 коп.) до суду не надано.
Так само, позивачем не заявлялись вимоги про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності відповідача у вказаній частині, а лише заявлені вимоги про стягнення певної суми.
При цьому, з копії другої сторінки звіту від 26.11.2019р. № 103 наданої позивачем вбачається, що останнім зазначено про наявність витрат за квитки «Київ-Чортків» на суму 308, 46 грн., а не як зазначив позивач в додаткових поясненнях 285, 81 грн., адже вказана сума зазначена навпроти напрямку «Чортків-Київ».
Одночасно, не зрозумілою є сума визначена позивачем в додаткових поясненнях в розмірі 328, 81 грн., адже як зазначає сам позивач не виплаченою залишилась сума за квитки «Київ-Чортків» 285, 81 грн.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.
Одночасно, судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Керуючись ст. 242, 243, 251, 255 КАС України, суд -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки встановлені статтею 255 КАС України та може бути оскаржено за правилами встановленими статтями 293, 295-297 КАС України.
Суддя Я.І. Добрянська