ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
21 січня 2022 року м. Київ №640/23255/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шейко Т.І.,
розглянувши у письмовому провадженні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
до Офісу Генерального прокурора
простягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просив:
-стягнути з Офісу Генерального прокурора на його користь середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні з 19 листопада 2019 року по день постановлення рішення на зарплатний картковий рахунок.
Позовні вимоги мотивовані тим, що наказом Генерального прокурора №1484-ц від 14 листопада 2019 року позивача звільнено з посади прокурора відділу представництва інтересів органів прокуратури управління організації участі прокурорів в суді Департаменту представництва інтересів держави в суді Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 18 листопада 2019 року. При цьому, у відповідності до статті 116 Кодексу законів про працю України, згідно якої при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації провадиться в день звільнення, позивачу не було виплачено вихідної допомоги. Оскільки відповідач заперечував право позивача на отримання такої допомоги, позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з відповідним позовом. Рішенням суду у справі №640/26363/19 зобов'язано Офіс Генерального прокурора виплатити позивачу вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку, що становить 37 720,89 грн. При цьому, відповідач не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівнику сум.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 вересня 2021 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
У своєму відзиві на позов представник відповідача наголошував на безпідставності позовних вимог позивача. Зокрема зауважив, що при звільненні ОСОБА_1 відповідач керувався правовими позиціями Верховного Суду, які містяться у постанові від 31 січня 2018 року у справі №820/1119/16, де наголошується на пріоритетності норм Закону України «Про прокуратуру» перед нормами Кодексу законів про працю України. Крім того, представник відповідача послався на правову позицію Верховного Суду у справі №686/20491/18, в якій суд дійшов висновку, що положеннями статей 117, 235 Кодексу законів про працю України передбачена відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника для компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування. Однак за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 Кодексу законів про працю України, так і за статтею 235 Кодексу законів про працю України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. Таким чином, як вказує відповідач, виплата середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги призведе саме до вказаного подвійного стягнення.
У судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити у повному обсязі.
Представник відповідача заперечував проти задоволення позову та просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
Заслухавши доводи та заперечення учасників справи, дослідивши матеріали справи, суд вирішив завершити розгляд справи у порядку письмового провадження.
Вирішуючи спір суд виходив з наступного.
Як вбачається із матеріалів справи, наказом Генерального прокурора №1484ц від 14 листопада 2019 року ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу представництва інтересів органів прокуратури управління організації участі прокурорів в суді Департаменту представництва інтересів держави в суді Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 18 листопада 2019 року.
Цим же наказом зобов'язано Департамент планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.
В зв'язку з невиплатою позивачу у день звільнення вихідної допомоги, останній звернувся з позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва, рішенням якого від 31 березня 2021 року у справі №640/26363/19 позов ОСОБА_1 задоволено, а саме: визнано протиправними дії Генеральної прокуратури України щодо не виплати ОСОБА_1 при звільненні на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку та зобов'язано Офіс Генерального прокурора виплатити ОСОБА_1 у зв'язку зі звільненням на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку, який становить 37 720, 89 грн. на зарплатний картковий рахунок.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2021 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2021 року залишене без змін.
З огляду на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2021 року у справі №640/26363/19, залишене без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2021 року, позивач 23 червня 2021 року звернувся до Офісу Генерального прокурора з заявою, в якій «…з метою виконання судового рішення та уникнення в подальшому розгляду спору в судовому порядку, що призведе до збільшення розміру відшкодування, тобто до зайвих грошових виплат…» просив виплатити на його зарплатний картковий рахунок вихідну допомогу у розмірі 37 720,89 грн.
У відповідь, Офіс Генерального прокурора листом №21-1918 вих.21 від 16 липня 2021 року повідомив позивача, що «…Відповідно до пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №84 «Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників» рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).».
05 серпня 2021 року позивач звернувся із заявою до Державної казначейської служби України, в якій просив прийняти до виконання виконавчий лист №640/26363/19, виданий 29 червня 2021 року Окружним адміністративним судом міста Києва про стягнення з Офісу Генерального прокурора коштів у розмірі 37720,89 грн.
Державна казначейська служба України листом №5-11-11/17514 від 25 серпня 2021 року повернула ОСОБА_1 виконавчий лист, вказавши, що судове рішення, на виконання якого виданий 29 червня 2021 року Окружним адміністративним судом міста Києва виконавчий лист №640/26363/19, має зобов'язальний характер, а органи Казначейства не наділені повноваженнями здійснювати його виконання.
За таких обставин ОСОБА_1 01 вересня 2021 року звернувся із заявою до Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про прийняття до виконання виконавчого листа №640/26363/19, виданого 29 червня 2021 року Окружним адміністративним судом міста Києва про стягнення з Офісу Генерального прокурора коштів у розмірі 37720,89 грн.
Постановою державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 07 вересня 2021 року відкрито виконавче провадження ВП №66737187 з примусового виконання виконавчого листа №640/26363/19 від 29 червня 2021 року.
Водночас, в зв'язку з затримкою у виплаті позивачу вихідної допомоги, не зважаючи на наявність рішення суду про обов'язковість виплати Офісом Генерального прокурора позивачу такої вихідної допомоги, ОСОБА_1 17 серпня 2021 року звернувся до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Під час розгляду даної справи №64/23255/21 відповідачем надані до суду копії платіжних доручень №5800 від 23 вересня 2021 року на суму 300365,32 грн., №5799 від 23 вересня 2021 року на суму 565,81 грн. та платіжне доручення №5798 від 23 вересня 2021 року на суму 6789,76 грн, в яких в якості призначення платежу зазначено вихідну допомогу при звільненні.
Позивач вважає періодом затримки у виплаті йому вихідної допомоги період з 18 листопада 2019 року по 24 вересня 2021 року і, з урахуванням застосування коефіцієнту підвищення посадових окладів та частки протиправно не виплачених сум, просить стягнути суму у розмірі 440938,63 грн.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходив з такого.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України регулює Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII, який містить спеціальні норми організації та порядку діяльності органів прокуратури України, особливості розгляду трудових спорів (зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії та ін.).
Поряд із цим, порядок розгляду трудових спорів деяких категорій працівників визначено статтею 222 Кодексу законів про працю України, в якій зазначено, що особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.
Таким чином, особливості розгляду трудових спорів зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії регулюються Законом №1697-VII.
Утім, Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 Кодексу законів про працю України ( КЗпП України).
Конституційний Суд України у Рішенні від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічні правові висновки неодноразово висловлені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 8 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.
Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу).
Статтею 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої вказаної статті).
Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Згідно із статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев'яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу».
Внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
Отже, частиною п'ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків, за яких до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України.
Разом з тим, цей виключний перелік не містить питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а тому суд дійшов висновку, враховуючи при цьому правові висновки Верховного Суду, висловлені зокрема у постанові від 25 лютого 2021 року у справі №640/8451/20, що застосування положень статті 44 КЗпП України під час вирішення спірного питання не заборонено.
Також Верховний Суд у вказаній постанові звернув увагу, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
Право позивача на виплату вихідної допомоги підтверджено рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2021 року у справі №640/26363/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2021 року.
На виконання рішення суду від 31 березня 2021 року у справі №640/26363/19 та постанови державного виконавця від 07 вересня 2021 року у ВП №66737187, Офіс Генерального прокурора перерахував позивачу вихідну допомогу платіжними дорученнями №5800 від 23 вересня 2021 року на суму 300365,32 грн., №5799 від 23 вересня 2021 року на суму 565,81 грн. та платіжне доручення №5798 від 23 вересня 2021 року на суму 6789,76 грн.
Разом з тим, за змістом статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України не відповідає ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану роботу, а за затримку розрахунків при звільненні. Тому відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.
Метою законодавчого регулювання умов відшкодування працівнику за час затримки усіх виплат при звільненні є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Стосовно доводів відповідача про подвійне стягнення середнього заробітку, то Верховний Суд у постанові від 11 серпня 2021 року у справі №640/9375/20 за аналогічних обставин надав оцінку такій позиції, зокрема вказав «…63. Стосовно аргументів відповідача про подвійне стягнення середнього заробітку і посилання у зв'язку з цим на постанову Верховного Суду від 05 серпня 2020 року (справа № 686/20491/18) колегія суддів звертає увагу на таке. 64. У згаданій постанові зазначено: «<…> положеннями статей 117, 235 КЗпП України передбачена відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.
Однак за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України, так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату».
65. Вочевидь, що до обставин цієї справи зазначений висновок незастосовний, позаяк цей спір не стосується затримки видачі трудової книжки, з якою положення частини п'ятої статті 235 КЗпП пов'язують виплату середнього заробітку.
66. Крім того, за своєю суттю і призначенням вихідна допомога при звільненні і середній заробіток, стягнення/виплату якого передбачено статтями 117, 235 КЗпП є різними виплатами, адже мають різну правову природу. У контексті спірних правовідносин варто зауважити, що стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП є своєрідною відповідальністю відповідача за невиплату вихідної допомоги (під час звільнення). Водночас вихідна допомога розглядається як гарантія (у грошовій формі) працівникові, звільненому з об'єктивних причин...».
Шостий апеляційний адміністративний суд у постанові від 19 жовтня 2021 року у справі №640/9375/20, ухваленій на виконання постанови Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у цій справі №640/9375/20, зазначив про таке.
«В силу вимог статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Згідно з положеннями частини першої статті 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 зазначила, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Суд апеляційної інстанції зазначає, що закріплені у статтях 116, 117 КЗпП норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці працівників органів прокуратури, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів суду апеляційної інстанції приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП як таких, що є загальними та поширюються на спірні правовідносини.
Аналогічний правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №823/1023/16, від 30.01.2019 у справі №807/3664/14, від 26.06.2019 у справі №826/15235/16, від 30.04.2020 у справі №140/2006/19.
Як зазначалося вище, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Отже, обов'язок з виплати середнього заробітку відповідно до статті 117 виникає у роботодавця у разі не проведення зі звільненим працівником розрахунку у день звільнення. Важливо відмітити, що при вирішенні питання можливості застосування статті 117 КЗпП, обов'язково має досліджуватися вина роботодавця.
Як встановлено рішеннями судів у даній справі, не нарахування та невиплата ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільнені в розмірі середнього місячного заробітку у сумі 46311,72 грн є протиправною.
З огляду на це, а також враховуючи висновок Верховного Суду, що висловлений у постанові від 11 серпня 2021 року по даній справі, відповідач має виплатити позивачу середній заробіток за час затримки виплати вихідної допомоги при звільнені.».
Враховуючи викладене та зважаючи на те, що у спорі ОСОБА_1 з Офісом Генерального прокурора у справі №640/26363/19 судом визнано протиправними дії Офісу Генерального прокурора (Генеральної прокуратури України) щодо невиплати позивачу вихідної допомоги у розмірі середнього заробітку при звільненні, відповідач у даній справі №640/23255/21 має виплатити позивачу середній заробіток за час затримки виплати вихідної допомоги при звільнені.
Правила обчислення середнього заробітку для визначення оплати вимушеного прогулу визначені Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № (далі - Порядок №100).
Згідно з пунктом 5 цього Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
У відповідності до пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Позивач вказує період затримки у виплаті вихідної допомоги з 18 листопада 2019 року по 24 вересня 2021 року.
Однак, на думку суду позивачем не вірно зазначено такий період.
Так, наказом Генерального прокурора №1484-ц від 14 листопада 2019 року позивача звільнено з посади прокурора відділу представництва інтересів органів прокуратури управління організації участі прокурорів в суді Департаменту представництва інтересів держави в суді Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 18 листопада 2019 року. Отже, 18 листопада 2019 року є останнім робочим днем позивача і саме в цей день позивачу мали б надати повний розрахунок при звільненні. Оскільки у цей день, 18 листопада 2019 року, позивачу не було виплачено вихідної допомоги при звільненні, перебіг строку затримки у виплаті такої допомоги розпочався з 19 листопада 2019 року, а не з 18 листопада 2019 року як вказує позивач.
Згідно наведених вище платіжних доручень вихідна допомога сплачена позивачу 23 вересня 2021 року, оскільки платіжні доручення №5800 від 23 вересня 2021 року на суму 300365,32 грн., №5799 від 23 вересня 2021 року на суму 565,81 грн. та платіжне доручення №5798 від 23 вересня 2021 року на суму 6789,76 грн. одержані банком, як вбачається із відповідних відміток банку, саме 23 вересня 2021 року. Перерахування банком за вказаними платіжними дорученнями коштів на картковий рахунок позивача 24 вересня 2021 року і отримання позивачем саме в цей день коштів, не спростовує виконання відповідачем вимоги щодо виплати коштів саме 23 вересня 2021 року.
Отже, днем виплати вихідної допомоги позивачу є 23 вересня 2021 року. При цьому період затримки у виплаті такої допомоги закінчується 22 вересня 2021 року.
Таким чином, періодом затримки у виплаті позивачу вихідної допомоги слід вважати з 19 листопада 2019 року до 22 вересня 2021 року включно.
Згідно довідки Генеральної прокуратури України №18-941зп від 20 листопада 2019 року сума середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 складає 1754,46 грн. Сума середньомісячної заробітної плати складає 37720,89 грн.
У період з 19 листопада 2019 року до 22 вересня 2021 року кількість робочих днів затримки у виплаті вихідної допомоги становить - 461 день.
Отже, середній заробіток за час затримки у виплаті вихідної допомоги становить 808806,06 грн. (1754,46 грн. х 461 р.д.).
Водночас, позивач вважає, що з урахуванням пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, до обрахунку суми затримки у виплаті вихідної допомоги має бути застосований коефіцієнт підвищення посадового окладу.
Слід значити, що наведений пункт Порядку №100 виключено на підставі постанови Кабінету Міністрів України №1213 від 09 грудня 2020 року, яка набрала чинності 12 грудня 2020 року.
Посадовий оклад позивача, згідно наявного у справі розрахункового листа за листопад 2019 року, відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» від 31 травня 2012 року № 505 на час звільнення становив 7140 грн.
16 січня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України «Про умови оплати праці прокурорів» від 11 грудня 2019 року № 1155, відповідно до умов якої, як вказує позивач у своїх розрахунках, посадовий оклад прокурора Офісу Генерального прокурора складає 28 815,00 грн.
Унаслідок набрання 26 березня 2020 року чинності рішенням Конституційного Суду України №60р/2020 у справі 1-223/2018 посадовий оклад прокурора відділу Офісу Генерального прокурора, як стверджує позивач, було підвищено до 40 989,00 грн.
За таких обставин позивач вважає, що за період з 16 січня 2020 року по 12 грудня 2020 року слід застосовувати коефіцієнт підвищення у розмірі: з 16 січня 2020 року по 25 березня 2020 року - 4,04 (28815,00 : 7140,00); з 26 березня 2020 року по 11 грудня 2020 року - 5,74 (40989,00 грн. :7140,00).
Однак, суд не погоджується з таким, з огляду на наступне.
Так, пунктом 10 Порядку № 100 передбачено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.
Коефіцієнт, на який слід коригувати виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, розраховуються шляхом ділення окладу (тарифної ставки), встановленого після підвищення, на оклад (тарифну ставку) до підвищення.
Якщо підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення окладів.
При цьому, якщо протягом періоду вимушеного прогулу в установі, організації були підвищені посадові оклади відповідно до актів законодавства (в тому числі і за посадою незаконно звільненого працівника), то проводиться коригування заробітної плати за час вимушеного прогулу на коефіцієнт підвищення.
Отже, з аналізу наведених норм слідує, що чинне законодавство, зокрема, Порядок №100 не містить жодних положень щодо можливості розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням майбутнього підвищення заробітної плати за відповідною посадою, з якої було звільнено працівника, а передбачає здійснення відповідного розрахунку виключно з урахуванням розміру заробітної плати за 2 місяці, що передували події звільнення.
Застосування пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати є безпідставним, оскільки він підлягає застосуванню при збереженні за працівником середнього заробітку, а не під час обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В той же час, жодні норми законодавства не передбачають збереження за працівником середнього заробітку в період, коли особа не перебуває у трудових відносинах внаслідок її звільнення із займаної посади, навіть у випадку, якщо таке звільнення в подальшому визнано судом неправомірним.
З огляду на викладене, суд вважає, що підстав для застосування підвищеного посадового окладу та коригування заробітної плати по відповідній посаді, що відбулось після звільнення позивача із займаної посади, немає.
Аналогічно наведеній викладена позиція в рішенні Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 червня 2021 року у справі 640/20266/20, залишеним в силі постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2021 року.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року №1155 «Про умови оплати праці прокурорів» затверджено посадові оклади прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур. При цьому Урядом прийнято нову постанову для прокурорів, а не внесено зміни про збільшення посадових окладів до існуючої постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Прийняття Постанови №1155 обумовлено нормами пункту 7 розділу II Закону України від 19 вересня 2019 року №113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», якими зазначено, що прокурори, які на день набрання цим Законом чинності займають посади прокурорів у Генеральній прокуратури України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Отже прийняття Постанови №1155 передбачало розмежування оплати праці саме для тих прокурорів, які успішно пройшли атестацію та можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. До проходження атестації на зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Власне, пунктом 6 Постанови №1155 установлено, що для прокурорів, умови оплати праці яких затверджені цією постановою, не застосовуються умови оплати праці працівників органів прокуратури, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 р. № 505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури".
На переконання суду, відповідні оклади можуть виплачуватись лише прокурорам, які переведені до Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур за наслідками успішного проходження атестації або за результатами відкритого конкурсу.
Разом з цим, позивач не поновлювався на посаді в Генеральній прокуратурі, а тим більше в Офісі Генерального прокурора.
Посилання позивача на правові позиції Верховного Суду у постановах від 15 жовтня 2020 року у справі №826/17601/14, від 06 серпня 2019 року у справі №0640/4691/18, від 15 квітня 2020 року у справі №826/15725/17, від 17 червня 2020 року у справі №820/1505/18 та від 15 жовтня 2020 року у справі №826/5842/15 суд не бере до уваги, оскільки у наведених справах спір стосувався поновлення на посадах незаконно звільнених працівників і застосування відповідних наслідків.
Отже, як зазначалось судом вище, середній заробіток за час затримки у виплаті вихідної допомоги становить 808806,06 грн. (1754,46 грн. х 461 р.д.) і саме така сума може підлягати стягненню за порушення відповідачем строків виплати позивачу вихідної допомоги.
Водночас, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року по справі № 761/9584/15-ц зазначила, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
У постанові від 11 серпня 2021 року по справі № 821/2093/16 Верховний Суд вказав, що критерії, які запропонувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, містять широкий спектр умов, які можуть вплинути на суму середнього заробітку. Обставини кожної конкретної справи можуть бути різними, тож вимагатимуть індивідуального підходу і пояснення щодо застосування цих критеріїв
Позивач, наводячи розрахунок суми до стягнення, виходив з того, що при звільненні йому виплачено 182404,39 грн., проте з урахуванням виплати вихідної допомоги у розмірі 37720,89 грн. до виплати належало 220125,0 грн. (182404,39 + 37720,89). Тому частка протиправно невиплачених позивачу коштів становить 17,13 % (37720 / 220 125 * 100). Оскільки, на думку позивача до стягнення за період з 18 листопада 2019 року по 24 вересня 2021 року підлягала сума з урахуванням коефіцієнту підвищення - 2 574 072,57 грн., то, з урахуванням застосування частки невиплачених коштів вихідної допомоги (17,13 %), підлягає стягненню сума 440938,63 грн. (17,13% від 2 574 072,57 грн.).
Однак, як було наголошено судом вище, за розрахунками суду до стягнення за період з 19 листопада 2019 року до 22 вересня 2021 року належить сума у розмірі 808806,06 грн.
З урахуванням частки 17,13 % сума до виплати становить 138548,49 грн.
Утім, застосування частки протиправно невиплачених коштів не є єдиною підставою, яку суд може застосувати при обчисленні розміру суми затримки у виплаті вихідної допомоги при звільненні.
Зважаючи на вище наведену позицію Верховного Суду також підлягає з'ясуванню період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
При обранні способу зменшення заробітку суд враховує, що позивач після свого звільнення неодноразового звертався до відповідача (інформаційний запит від 22 листопада 2019 року, звернення від 23 червня 2021 року) задля уникнення зі сторони відповідача в подальшому зайвих витрат, з проханням виплати йому вихідної допомоги, яка мала б бути виплачена роботодавцем у день звільнення 18 листопада 2019 року.
Суд враховує, що у зв'язку з невиплатою відповідачем вихідної допомоги на звернення позивача, останній звертався до суду з позовом про стягнення вихідної допомоги, і рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2021 року у справі №640/26363/19 дії відповідача визнані протиправними та зобов'язано відповідача виплатити позивачу вихідну допомогу при звільненні. Постановою апеляційної інстанції від 10 червня 2021 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2021 року залишено без змін, тобто з 10 червня 2021 року воно набрало законної сили.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід'ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Практика Європейського суду з прав людини (справи "Юрій Миколайович Іванов проти України", "Горнсбі проти Греції") говорить, що право на справедливий суд є ілюзорним, якщо судове рішення залишається невиконаним.
Зазначені норми Конституції України знайшли своє відображення в процесуальному законодавстві України.
Так, статтею 14 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Відповідно до статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
В той же час, незважаючи на те, що рішенням суду, яке набрало законної сили 10 червня 2021 року та яким відповідача було зобов'язано виплатити позивачу вихідну допомогу, - відповідач своїми діями ухилявся від добровільного виконання рішення (повідомляв позивача на його заяви про необхідність звернення позивача до Казначейства, до виконавчої служби), та лише після відкриття державним виконавцем виконавчого провадження, при примусовому виконанні виконавчого листа №640/26363/19 від 29 червня 2021 року, Офіс Генерального прокурора 23 вересня 2021 року перерахував відповідні кошти.
Отже, за такий тривалий період з 19 листопада 2019 року по 22 вересня 2021 року, при наявності судових рішень зобов'язального характеру, відповідач мав усвідомлювати, що може понести значні витрати при затримці у виплаті вихідної допомоги, замість того щоб виплати у встановлений законом строк значно меншу суму (37720,89 грн).
Таким чином, беручи до уваги те, що за розрахунками суду до стягнення за час затримки у виплаті вихідної допомоги підлягає сума 808806,06 грн., а з урахуванням застосування частки 17,13 % - 138548,49 грн., однак враховуючи інші обставини, наведені вище щодо тривалого періоду затримки у виплаті вихідної допомоги, дії позивача та відповідача, застосовуючи принцип справедливості та співмірності - суд вважає за доцільне стягнути з відповідача суму у розмірі 277096,98 грн., тобто у подвійному розмірі суми 138548,49 грн., як компенсацією за затримку у виплаті вихідної допомоги.
Водночас, у позові позивач просив стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні з 19 листопада 2019 року по день постановлення рішення на зарплатний картковий рахунок, а в зв'язку з виплатою відповідачем вихідної допомоги 23 вересня 2021 року такий термін обмежується датою - 22 вересня 2021 року.
Отже, з врахуванням вказаних обставин та суми, що підлягаю стягненню з відповідача, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
При зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір у розмірі 908,00 грн.
Таким чином, згідно статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягає відшкодуванню позивачу сума судового збору у розмірі 605,33 грн.
Керуючись статтями 2, 77, 139, 242-246, 250, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд -
Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/1, код ЄДРПОУ 000334051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІНПП НОМЕР_1 ) суму середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні, що становить 277 096,98 грн. з вирахуванням при виплаті встановлених податків та зборів.
В задоволенні решти позову відмовити.
Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/1, код ЄДРПОУ 000334051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІНПП НОМЕР_1 ) судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 605,33 грн.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295- 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Т.І. Шейко