18 лютого 2022 року м. Київ № 320/8034/21
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Головенко О.Д., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Зазимської сільської ради Броварського району Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов"язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Зазимської сільської ради Броварського району Київської області та просить суд:
визнати протиправним та скасувати рішення від 22.04.2021 № 1060-10 позачергової сесії VІІІ скликання Зазимської сільської ради;
зобов"язати надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки 0,15 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: село Пухівка, Броварського району, Київської області (КОАТУУ: 3221286801, зона: 01, квартал: 058).
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що звернувся до відповідача із заявою-клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, однак відповідач протиправно відмовив, чим порушив його права та законні інтереси.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.07.2021 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
У зв'язку відсутністю фінансування у Київському окружному адміністративному суді на відправку поштової кореспонденції, що підтверджується довідкою від 12.05.2020 № 03-52/3516/20, ухвала про відкриття провадження у справі направлена відповідачу на електронну адресу - zotg@ukr.net.
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, оглянувши письмові докази, які були надані, суд вважає, що адміністративний позов слід задовольнити частково, виходячи з наступного.
ОСОБА_1 - громадянин України ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 від 18.09.1996, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .
Позивач звернувся до органу місцевого самоврядування з вимогою надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яка відповідно до графічних матеріалів орієнтовною площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що підтверджується клопотанням наявним у матеріалах справи.
До зазначеної заяви позивачем було долучено графічні матеріали бажаного місця розташування земельної ділянки, копію паспорта заявника.
Відповідач рішенням від 22.04.2021 № 1060-10 за результатами розгляду питання відмовив позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою з огляду на те, що зазначена земельна ділянка перебуває в користуванні Міністерства оборони України.
Не погоджуючись із зазначеною відмовою позивач звернувся із даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Згідно з положеннями ст. 5 ЗК України земельне законодавство базується на таких принципах: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення раціонального використання та охорони земель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритету вимог екологічної безпеки.
Статтею 12 ЗК України встановлено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст; організація землеустрою; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства; підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу; встановлення та зміна меж районів у містах з районним поділом; інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок; внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст; вирішення земельних спорів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
До повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належать: надання відомостей з Державного земельного кадастру відповідно до закону; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Відповідно до ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (ч. 2 ст. 116 ЗК України).
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом (ч. 3 ст.116 ЗК України).
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання (ч. 4 ст. 116 ЗК України).
Згідно із ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 ЗК України, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні (ч. 7 ст. 118 ЗК України).
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.
У разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.
Як вбачається з матеріалів справи представник позивача подав до відповідача клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки, яка відповідно до графічних матеріалів орієнтовною площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
У силу положень ст. 118 ЗК України, відповідач був зобов'язаний розглянути зазначене клопотання у місячний строк і надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надати мотивовану відмову у його наданні з підстав невідповідності місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому, системний аналіз ст.118 ЗК України дає підстави для висновку, що за результатом розгляду клопотання фізичної особи про надання дозволу на розробку проекту землеустрою з відведення у власність земельної ділянки обов'язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 06.08.2019 у справі №140/1992/18.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Частиною 6 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Водночас, суд звертає увагу, що Верховний Суд у постанові від 17.12.2018 у справі №509/4156/15-а відступив від висновку, викладеного в постанові від 31.01.2018 у справі № 814/741/16 та від 14.03.2018 у справі № 804/3703/16, згідно з яким ненадання дозволу на розроблення проекту землеустрою за відсутності мотивованої відмови у його наданні не є для особи перешкодою для виготовлення такого проекту землеустрою про відведення земельної ділянки.
Верховний Суд у справі № 509/4156/15-а дійшов висновку, що згідно з абзацом 3 ч. 7 ст. 118 ЗК України особа має право замовити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки без згоди уповноваженого органу, якщо уповноважений орган у місячний строк не надав ні дозволу на його розроблення, ні мотивованої відмови у наданні такого дозволу. Проте, цією нормою закріплено виключно право, а не обов'язок громадянина замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу та жодним чином не позбавляє його права на отримання від уповноваженого органу після спливу місячного строку дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або вмотивованої відмови у його наданні, а також права на судовий захист у випадку неможливості реалізації права на отримання відповідного дозволу (бездіяльності суб'єкта владних повноважень) або відмови у його надані після спливу місячного строку (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 10.07.2018 у справі № 806/3095/17).
Відповідно до ч. 6 ст. 186 ЗК України проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються в порядку, встановленому ст. 186-1 цього Кодексу, і затверджуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу.
Згідно з ч. 1 ст. 186-1 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.
Таким чином, ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні такого дозволу, який розширеному тлумаченню не підлягає, а саме, невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень ст. 118 Земельного кодексу України.
Аналогічна правова позиція викладена зокрема в постановах Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 545/808/17, від 24.04.2018 у справі № 814/1961/17, від 02.02.2021 у справі № 420/3294/19.
Між тим, з огляду на правові висновки постанов Верховного Суду від 18.10.2018 у справі № 806/1316/18, від 17.12.2018 у справі № 509/4156/15-а, від 27.11.2019 у справі №671/464/17, від 25.04.2018 у справі №461/2132/17, від 31.07.2019 у справі №472/1286/17-ц, від 11.09.2019 у справі №472/1284/17-ц, від 04.05.2020 у справі № 802/1539/17-а поряд з прямо передбаченими законом формальними підставами для правомірного вчинення відмови органом публічної адміністрації можуть також використовуватись і суміжні причини, котрі унеможливлюють прийняття позитивного рішення на користь зацікавленої приватної особи, а саме: істотні недоліки матеріалів звернення, об'єктивна потреба віддання переваги публічним інтересам суспільства чи одного із претендентів тощо.
Тому під легальними підставами для вчинення владним суб'єктом правомірного управлінського волевиявлення у формі відмови слід розуміти, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів; невідповідність місця розташування об'єкта вимогам прийнятих відповідно до законів нормативно-правових актів; невідповідність місця розташування об'єкта вимогам генеральних планів населених пунктів; невідповідність місця розташування об'єкта вимогам іншої містобудівної документації; невідповідність місця розташування об'єкта вимогам схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць; невідповідність місця розташування об'єкта вимогам проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів; істотні недоліки матеріалів звернення; потреба у віддані пріоритету публічному інтересу суспільства чи іншого учасника суспільних відносин; намір заявника - громадянина одержати у власність земельну ділянку за рахунок вже сформованого об'єкта цивільного обороту (існуючої земельної ділянки з конкретним кадастровим номером) поза межами процедури за ст. 79-1 ЗК України; припинення відповідного суб'єктивного права громадянина за рахунок використання у минулому тощо.
Суд зазначає, що у спірному рішенні підставою для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою вказано на те, що зазначені у наданому картографічному матерiалi земельних ділянки перебувають у користуванні інших осіб.
В той же час відповідачем до суду не надано доказів, а судом не встановлено, що бажана позивачем земельна ділянка перебуває у користуванні інших осіб та відноситься до земель оборони.
Також, відповідач у листі відмові вказував як на підставу для прийняття спірного рішення на те, що бажане місце розташування земельної ділянки перебуває у користуванні Міністерства оборони України.
Суд зазначає, що у спірному рішенні відповідача відсутні посилання на підставі чого зазначена земельна ділянка перебуває у власності інших осіб.
В той же час належних доказів на підтвердження даної обставини до суду не надано.
На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку про те, що за наслідками розгляду клопотання позивача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, відповідачем прийнято рішення, яке є необґрунтованим та не відповідає вимогам ч. 7 ст. 118, ч. 3 ст. 122 ЗК України, з огляду на що, позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування рішення від 22.04.2021 № 1060-10 позачергової сесії VІІІ скликання Зазимської сільської ради є такими, що підлягають задоволенню.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки 0,15 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: село Пухівка, Броварського району, Київської області (КОАТУУ: 3221286801, зона: 01, квартал: 058).
Згідно з ч. т1-2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст. 1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 у справі «Волохи проти України» при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».
Згідно правової позиції Верховного Суду України у постанові від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 суд при прийнятті рішення повинен визначити такий спосіб відновлення порушеного права, який є ефективним та який виключив би подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відповідно до вимог абзацу 2 ч. 4 ст. 245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Такого правового висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 23.05.2018 у справі № 825/602/17, яка в силу ч. 5 ст. 242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
За результатом розгляду даної справи судом встановлено, що в оскаржуваному рішенні не визначено підстав для відмови позивачу у наданні дозволу позивачу на розробку проекту землеустрою.
Поряд із цим, вивчення поданих позивачем документів на предмет їх відповідності вимогам ст. 118 ЗК України та наявності підстав для відмови у наданні дозволу, визначених безпосередньо ч. 7 ст. 118 ЗК України, при розгляді заяви позивача не мало місця при прийнятті рішення (докази зворотного в матеріалах справи відсутні, а зміст рішення та мотиви його прийняття це підтверджують).
За таких обставин на даний час зобов'язання за рішенням суду відповідача надати позивачу дозвіл на розробку проекту відведення спірної земельної ділянки набуде ознак втручання суду у дискреційні повноваження органу місцевого самоврядування у сфері регулювання земельних відносин, що є неприпустимим і суперечить завданням адміністративного судочинства.
На переконання суду ефективним та належним (щодо даних правовідносин) способом захисту прав позивача наразі є зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивачва про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки 0,15 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: село Пухівка, Броварського району, Київської області (КОАТУУ: 3221286801, зона: 01, квартал: 058) з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
За таких обставин, з урахування вищезазначеного у сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Європейський суд з прав людини у справі "Чуйкіна проти України" (case of Chuykina v. Ukraine) зазначив, що процесуальні гарантії, викладені у ст. 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином ст. 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції.
Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia).
Частиною 2 ст. 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, який не довів правомірність своєї бездіяльності.
Враховуючи вищевикладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд вважає, що наявні правові підстави для часткового задоволення позову.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 8, 9, 10, 77, 90, 139, 205, 242- 246, 250, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Зазимської сільської ради Броварського району Київської області (код ЄДРПОУ 04363876) від 22.04.2021 № 1060-10 позачергової сесії VІІІ скликання Зазимської сільської ради.
Зобов'язати Зазимську сільську раду Броварського району Київської області (код ЄДРПОУ 04363876) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки 0,15 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: село Пухівка, Броварського району, Київської області (КОАТУУ: 3221286801, зона: 01, квартал: 058) з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
У задоволенні решти частини позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Головенко О.Д.