17 лютого 2022 року ЛуцькСправа № 140/13264/21
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Ксензюка А.Я.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Волинській області про визнання протиправними та скасування вимог про сплату боргу (недоїмки),
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся з позовом до Головного управління ДПС у Волинській області (далі - ГУ ДПС у Волинській області) про визнання протиправними та скасування вимог про сплату боргу №Ф-10619-13 від 29.06.2021 на суму 37 788,74 грн та №Ф-10619-13У від 29.06.2021 на суму 37 788,74 грн; зобов'язання вчинити дії щодо приведення у відповідність інтегрованої картки позивача шляхом виключення відомостей щодо нарахування сум єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в сумі 37 788,74 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вимоги Головного управління ДПС у Волинській області про стягнення недоїмки №Ф-10619-13 від 29.06.2021 на суму 37 788,74 грн. та №Ф-10619-13У від 29.06.2021 на суму 37 788,74 грн. є незаконними та протиправними, та такими, що призвели до негативних наслідків для позивача.
Позивач вказує, що перебуває на обліку як фізична особа-підприємець з 16.04.1992 року. 31.01.2014 внесено запис до вказаного реєстру. Згідно даних провадження підприємницької діяльності у даному реєстрі зазначено: зареєстровано, свідоцтво про реєстрацію не дійсне. Від початку реєстрації фізичною особою-підприємцем, підприємницькою діяльністю не займався. Після набрання 01 липня 2004 року чинності Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців» №755-VI (далі - Закон №755-VI), набув статус фізичної особи-підприємця в розуміння положень цього Закону, оскільки не вчинив передбачених ним дій для проведення державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі. 01.07.2010 було прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб-підприємців», відповідно до положень якого всі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 01.04.2004, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомосте про них до Державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01.07.2004, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними (пункт 4).
Позивач зазначає, що оскільки він був зареєстрований, як суб'єкт підприємницької діяльності у 1992 році, після набрання чинності Закону №755-VI, не пройшов передбачену цим законом процедуру державної реєстрації, тому відсутні підстави вважати, що він набув статусу фізичної особи-підприємця. Вказує, що ані основні положення, ані перехідні положення Закону №755-VI не містять приписів про автоматичне набуття статусу фізичної особи-підприємця громадянами, які були зареєстровані до 01.07.2004 як суб'єкти підприємницької діяльності, але не пройшли процедури перереєстрації за новим Законом.
Відтак, позивач вважає, що видане у 1992 році свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності в силу вимог закону стало недійсним з березня 2012 року. А отже, втратив статус суб'єкта підприємницької діяльності, яке набув до набрання чинності Законом №755-VI, тобто з 01.07.2004.
26.10.2021 позивач отримав листа Першого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) на стару адресу, де він не проживає. Зі змісту постанови про відкриття виконавчого провадження №66805973 встановлено, що документом, який став підставою для відкриття такого провадження була вимога про сплату боргу №Ф-10619-13У на суму 37 788,74 грн., видана Головним управлінням ДПС у Волинській області.
Після направлення адвокатського запиту до ГУ ДПС у Волинській області, позивачем було отримано розрахунок суми податкового боргу, згідно з яким заборгованість з сум єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період з 01.01.2017 по 19.01.2021 у розмірі 37 788,74 грн. Позивач зазначає, що у вказаний період, за який нараховано внесок для здійснення підприємницької діяльності, останньою не займався.
Також зазначає, що у платника податків наявний матеріально-правовий інтерес в тому, щоб дані інтегрованих карток правильно відображали фактичний стан розрахунків з бюджетом, реальну структуру податкових вигод та податкових зобов'язань платника податків.
З наведених підстав позивач просить адміністративний позов задовольнити в повному обсязі.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 17.11.2021 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у даній справі та відповідно до статей 12, 257, 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
У відзиві на позовну заяву представник відповідача не погодився з даним позовом та просить відмовити у повному обсязі. Вказує на те, що згідно реєстраційних даних ІС «Податковий блок» ОСОБА_1 перебуває на обліку як фізична особа-підприємець з 16.04.1992, номер запису: 21981750000025923.
Зазначає, що позивачем, згідно зазначених даних, не було припинено підприємницьку діяльність та не було проведено жодної сплати єдиного внеску позивачем до бюджету за період 2018-2021 року, а тому було сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки), яка формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів на суму боргу, що перевищує 10 гривень. Вказує, що відповідно до вищезазначеного нарахування єдиного внеску здійснюється згідно облікових даних з інформаційної системи, в автоматичному режимі.
З наведених підстав просив у задоволенні позову відмовити.
Суд також наголошує, що за змістом статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у відзиві на позовну заяву відповідач викладає виключно заперечення проти позову, відзив не може містити будь-яких заяв чи клопотань, позаяк заяви та клопотання учасники справи подають окремо у письмовій формі із зазначенням підстав та з дотриманням інших вимог статті 167 КАС України. Отже, заявлене у відзиві клопотання про розгляд справи за участі представника ГУ ДПС у Волинській області, не підлягало судом вирішенню по суті.
Позивач у своїх додаткових поясненнях підтримав власну правову позицію, наведену в позовній заяві.
В додаткових поясненнях позивач підтримав позовні вимоги.
Інші заяви по суті справи до суду не надходили.
Дослідивши письмові докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд дійшов висновку, що позов підлягає до задоволення з таких мотивів та підстав.
Судом встановлено, що 16.04.1992 ОСОБА_1 зареєстровано як фізичну особу-підприємця, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
29.06.2021 ГУ ДПС у Волинські області сформовано ОСОБА_1 вимогу № Ф-10619-13 про сплату боргу (недоїмки), що виникла станом на 31.12.2021 на суму 37 788,34 грн, відповідно до статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів.
ГУ ДПС у Волинські області надіслано вимогу від 29.06.2021 № Ф-10619-13У для виконання до Першого Відділу державної виконавчої служби м.Луцька Західного міжрегіонального про сплату боргу (недоїмки), що виникла станом на 31.01.2021 на суму 37 788,74 грн, відповідно до статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів.
Вважаючи вказані вимоги протиправними, позивач оскаржив їх до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначає Закон України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування”.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до частини другої статті 2 того ж Закону виключно цим Законом визначаються принципи збору та ведення обліку єдиного внеску, платники єдиного внеску, порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску, розмір єдиного внеску, орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність, склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Пунктом 4 частини першої статті 4 вищевказаного Закону передбачено, що платниками єдиного внеску є фізичні особи підприємці, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, незалежно від того, чи є такі особи найманими працівниками.
Відповідно до абзацу 3 частини восьмої статті 9 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 7 того ж Закону єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі, якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Частиною дванадцятою статті вищевказаного Закону встановлено, що єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
Згідно із частиною другою статті 6 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" платник єдиного внеску зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.
Частиною четвертою статті 4 того ж Закону передбачено, що особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно із частиною восьмою статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
Частиною четвертою статті 18 того ж Закону встановлено, що для державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця подається один з таких документів: 1) заява про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця за її рішенням - у разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця за її рішенням; 2) ксерокопія свідоцтва про смерть фізичної особи, судове рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою - у разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця у зв'язку з її смертю, визнанням її безвісно відсутньою або оголошенням померлою.
Аналізуючи вищенаведені норми права, суд зазначає, що лише здійснення підприємницької діяльності може тягнути за собою обов'язок для особи сплати єдиного внеску, разом з тим, на думку суду нездійснення фізичною особою-підприємцем підприємницької діяльності та надання доказів неможливості її здійснення унеможливлює виставлення вимоги про сплату боргу.
З матеріалів справи, а саме з відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань слідує, що ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець, проте його свідоцтво про державну реєстрацію є недійсним. На думку відповідача позивач не припиняв свою підприємницьку діяльність, а тому, на думку податкового органу в період з 2018 по 2021 роки позивач перебував в статусі фізичної особи-підприємця, а відтак зобов'язаний був сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на загальних підставах.
Крім цього суд зазначає, що до 01 січня 2004 року загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України визначалися Законом України від 7 лютого 1991 року № 698-XII “Про підприємництво” (далі Закон № 698-XII).
Вказаний Закон втратив чинність з 1 січня 2004 року на підставі пункту 2 Прикінцевих положень Господарського кодексу України, прийнятого Законом України від 16 січня 2003 року № 436-IV.
Оскільки позивач був зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності у 1992 році, то суд зазначає наступне.
Так, відповідно до частини першої статті 1 Закону № 698-XII підприємництво це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.
Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути, зокрема, громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності (абзац другий статті 2 Закону № 698-XII).
Згідно з частиною першою статті 8 Закону № 698-XII державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації (далі органи державної реєстрації) за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Відомості про зареєстровані суб'єкти підприємницької діяльності вносяться до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.
Відповідно до частини вісімнадцятої статті 8 Закону № 698-XII скасування державної реєстрації здійснюється за заявою власника (власників) або уповноважених ним (ними) органів чи за особистою заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду в разі: визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів; здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству України; несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження; визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених законодавством); неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності згідно з законодавством.
Згідно з частиною двадцятою статті 8 Закону № 698-XII орган державної реєстрації в десятиденний термін повідомляє відповідні державні податкові органи та органи державної статистики, органи Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та Пенсійного фонду України про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.
Водночас відповідно до статті 11 Закону № 698-XII діяльність підприємця припиняється: з власної ініціативи підприємця; на підставі рішення суду у випадках, передбачених законодавством України; у разі закінчення строку дії ліцензії або її анулювання; на інших підставах, передбачених законодавчими актами України.
Отже, аналіз вказаних положень Закону України “Про підприємництво” вказує на те, що громадяни, які виявили бажання здійснювати підприємницьку діяльність та пройшли процедуру державної реєстрації набували статусу суб'єктів підприємницької діяльності (підприємців) з отриманням відповідного свідоцтва про державну реєстрацію. Водночас закон передбачав можливість скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, зокрема за особистою заявою громадянина, а також припинення підприємцем своєї діяльності з власної ініціативи. У першому випадку про факт скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності обов'язково повідомлялись відповідні органи державної податкової служби.
Судом встановлено, що позивач був зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності 16.04.1992 та фактично здійснював підприємницьку діяльність за адресою: АДРЕСА_1 .
01 липня 2004 року набрав чинності Закон України від 15.05.2003 № 755-VI “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” (далі Закон № 755-VI). Згідно з преамбулою цей Закон регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців.
Так, відповідно до статті 3 Закону № 755-VI (тут і надалі в редакції станом на 01.07.2004) дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб-підприємців.
Статтею 4 Закону № 755-VI визначено, що державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, здійснюється шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Відповідно до статті 5 Закону № 755-VI державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця.
Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру (статті 16 Закону № 755-VI).
Згідно з частиною першою статті 17 Закону № 755-VI відомості про юридичну особу або фізичну особу-підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток.
Частина перша статті 42 Закону № 755-VI передбачає, що для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем (далі заявник), повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Відповідно до статті 43 Закону № 755-VI за відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця на підставі відомостей реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця є датою державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Крім того, пунктом 2 розділу VIII “Прикінцевих положень” Закону № 755-VI було визначено, що державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка.
Проаналізувавши наведене, суд зазначає, що обов'язковою умовою для здійснення підприємницької діяльності фізичними особами, зареєстрованими до 01 січня 2004 року як суб'єкти підприємницької діяльності, було проходження процедури державної реєстрації як фізичної особи-підприємця в Єдиному державному реєстрі. При цьому датою державної реєстрації фізичної особи-підприємця вважалася дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Водночас суд зазначає, що Законом № 755-VI не було встановлено обов'язку суб'єктів підприємницької діяльності-фізичних осіб щодо проходження обов'язкової державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі та правових наслідків не проходження такої реєстрації.
Відтак, на думку суду, після набрання 01 липня 2004 року чинності Законом № 755-VI позивач автоматично не набув статусу фізичної особи-підприємця в розумінні положень цього закону, оскільки не вчинив передбачених ним дій для проведення державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі.
01 липня 2010 року було прийнято Закон України № 2390-VI “Про внесення змін до Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємці” щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання”.
Прикінцевими та перехідними положеннями цього Закону було визначено, що процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом (пункт 2).
Всі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004, відповідно до пункту 3 Закону № 755-VI, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв (пункт 3).
Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними (пункт 4).
Відповідно до пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2390-VI спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців.
Уповноважені органи протягом місяця з дня отримання від спеціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, проводять звірення даних реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), що ведуться ними, з даними Єдиного державного реєстру. За результатами звірення уповноважені органи подають спеціально уповноваженому органу з питань державної реєстрації відомості з відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо) про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, відомості про яких не включені до Єдиного державного реєстру (пункт 7).
За результатами проведеного звірення уповноважені органи оприлюднюють у спеціалізованих друкованих засобах масової інформації та/або на відомчих веб-сайтах відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, відомості про яких на дату завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не включені до Єдиного державного реєстру.
Згідно з пунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2390-VI після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.
За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Водночас пунктом 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2390-VI передбачено, що порядок утворення, а також завдання та повноваження тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій встановлюються спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації.
Наказом Міністерства юстиції України № 575/5 від 12 квітня 2012 року, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13 квітня 2012 року за № 569/20882, затверджено Положення про тимчасові міжвідомчі спеціальні комісії з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (далі Положення).
Пунктами 1, 2 цього Положення визначено, що комісії створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі з метою проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких на дату завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не включені до Єдиного державного реєстру (далі невключені суб'єкти).
Відповідно до пунктів 4.3 Положення комісія розглядає, аналізує прийняту від уповноважених органів аналітичну інформацію; складає узагальнену інформацію про невключених юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких на дату завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не включені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, у розрізі районів та міст обласного значення відповідно в Автономній Республіці Крим, областях, районів у містах Києві та Севастополі за формами згідно з додатками 3 та 4; передає узагальнену інформацію про невключених суб'єктів державним реєстраторам за місцезнаходженням юридичних осіб та за місцем проживання фізичних осіб-підприємців для подальшого включення цих відомостей до Єдиного державного реєстру, про що складається акт приймання-передачі у двох примірниках. Узагальнена інформація про невключених суб'єктів може передаватися частинами; передає узагальнену інформацію про невключених суб'єктів Державній реєстраційній службі України.
Комісія завершує свою діяльність після отримання від державних реєстраторів звіту про завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру невключених суб'єктів (пункт 4.10 Положення).
Водночас пунктом 5 вищезазначеного наказу Міністерства юстиції України № 575/5 від 12 квітня 2012 року на державних реєстраторів юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців покладено обов'язок забезпечити включення до Єдиного державного реєстру відомостей про невключених суб'єктів на підставі аналітичної інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Проаналізувавши вищенаведене, суд зазначає, що починаючи з 01 липня 2004 року державна реєстрація фізичної особи-підприємця здійснюється в порядку та на підставах, визначених Законом № 755-VI.
Оскільки позивач, будучи зареєстрованим як суб'єкт підприємницької діяльності у 2003 році, після набрання чинності цим Законом не пройшов передбачену ним процедуру державної реєстрації, тому відсутні підстави вважати, що він набув статусу фізичної особи-підприємця. Водночас, ані основні положення, ані перехідні положення Закону № 755-VI не містять приписів про автоматичне набуття статусу фізичної-особи підприємця громадянами, які були зареєстровані до 01 липня 2004 року як суб'єкти підприємницької діяльності, але не пройшли процедури перереєстрації за новим законом.
Разом з тим, суд зазначає, що пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2390-VI було встановлено, що свідоцтва про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців старого зразка, видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними через один рік після набрання цим Законом чинності, тобто починаючи з 03 березня 2011 року.
Відтак, видане позивачу у 1992 році свідоцтво про державну реєстрацію суб'єктом підприємницької діяльності в силу вимог закону стало недійсним з березня 2012 року.
Отже, на думку суду, з цього часу позивач втратив статус суб'єкта підприємницької діяльності, якого він набув до набрання чинності Законом № 755-VI, тобто до 01 липня 2004 року.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 260/81/19, та в силу приписів частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України враховується при вирішення даної справи.
Наведене спростовує доводи відповідача про те, що у період, за який нараховувалася заборгованість зі сплати єдиного внеску, позивач вважався фізичною особою-підприємцем та у зв'язку з цим зобов'язана нараховувати та сплачувати єдиний соціальний внесок. Але, як вже зазначалось, позивач такого статусу не набув, а тому не може визнаватися платником єдиного внеску відповідно до Закону № 2464-VI.
Як слідує з матеріалів справи, зарахування позивача до переліку таких платників відповідач здійснив тільки починаючи з 2018 року у зв'язку із змінами до Закону № 2464-VI, що встановлювали обов'язок фізичних осіб-підприємців зі сплати єдиного внеску у мінімальному розмірі незалежно від фактичного здійснення підприємницької діяльності та отримання доходу.
Проте відповідач не врахував ту обставину, що позивач не може вважатися фізичною особою-підприємцем в розумінні положень Законів № 755-VI та № 2464-VI і в силу приписів Закону № 2390-VI втратив статус суб'єкта підприємницької діяльності внаслідок визнанням недійсним відповідного свідоцтва про його державну реєстрацію. Відтак віднесення позивача до платників єдиного внеску та покладення на нього обов'язку зі сплати такого внеску починаючи з 01 січня 2018 року суд вважає неправомірним.
Водночас до цього часу податковий орган не вчиняв жодних дій, як для внесення відомостей про позивача до Єдиного державного реєстру, що було передбачено Законом № 2390-VI, так і для припинення підприємницької діяльності позивача в судовому порядку з підстав неподання ним протягом року податкової звітності, що було передбачено до 01 січня 2016 року згідно з частиною другою статті 46 Закону № 755-VI, підпунктами 20.1.12 (20.1.37) пункту 20.1 статті 20, пунктом 67.2 статті 67 Податкового кодексу України.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На думку суду, відповідач не довів правомірності оскаржуваних в даній адміністративній справі вимог про сплату боргу (недоїмки) від 29.06.2021 №Ф-10619-13 та від 29.06.2021 №Ф-10619-13У, а тому їх слід визнати протиправними та скасувати.
Щодо вимоги зобов'язального характеру суду зазначає наступне.
Правила ведення в податкових органах оперативного обліку податків, зборів, платежів та єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначає затверджений наказом Міністерства фінансів України від 12.01.2021 № 5 Порядок ведення податковими органами оперативного обліку податків, зборів, платежів та єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - Порядок № 5).
Згідно пункту 2 Розділу І Порядку № 5 інтегрована картка платника (далі - ІКП) - форма оперативного обліку податків, зборів, платежів та єдиного внеску (далі - платежі), що
ведеться за кожним видом платежу; інформаційна система - інтегрований комплекс процесів, компонентів та засобів апаратного і програмного забезпечення для виконання цільової функції; коректність даних інформаційної системи - відповідність інформації, що зберігається у підсистемах інформаційної системи, первинним показникам та встановленим алгоритмам (правилам) логічного і арифметичного контролю; облікова операція - дія в ІКП, яка призводить до змін облікових показників; облікові показники - показники в ІЬСП, які породжуються у процесі перетворення у підсистемах інформаційної системи первинних показників; оперативний облік - процес відображення, систематизації та узагальнення облікових показників в ІКП, який ґрунтується на принципах бухгалтерського обліку.
Відповідно до пунктів 4, 5 Розділу І Порядку № 5 відображення/занесення первинних показників у підсистемах інформаційної системи здійснюється працівниками структурних підрозділів територіальних органів ДПС за напрямами роботи. Моніторинг повноти та своєчасності внесення первинних показників у підсистеми інформаційної системи забезпечується керівниками структурних підрозділів територіального органу ДПС за напрямами роботи. Загальний контроль за достовірністю відображення в ІКП облікових показників забезпечується підрозділом, що здійснює облік платежів.
Пунктом 1 Розділу II Порядку № 5 передбачено, що з метою обліку нарахованих і сплачених, повернутих та відшкодованих сум платежів територіальними органами ДПС відкриваються ІКП за кожним платником та кожним видом платежу, які мають сплачуватися такими платниками на рахунки, відкриті в розрізі адміністративно-територіальних одиниць. ІКП містить інформацію про облікові операції та облікові показники, які характеризують стан розрахунків платника з бюджетами та фондами загальнообов'язкового державного соціального і пенсійного страхування за відповідним видом платежу та відповідною адміністративно-територіальною одиницею.
Виходячи з аналізу наведених правових норм, у платника податків наявний матеріально-правовий інтерес в тому, щоб дані інтегрованих карток правильно відображали фактичний стан розрахунків з бюджетом, реальну структуру податкових вигод та податкових зобов'язань платника податків.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 28.02.2020 у справі № 813/7097/14, від 06.08.2020 у справі № 805/834/16-а.
За таких обставин, суд вважає, що з метою належного захисту прав позивача необхідно зобов'язати Головне управління ДПС у Волинській області привести у відповідність інтегровану картку з обліку єдиного внеску ОСОБА_1 , шляхом виключення відомостей щодо нарахування сум єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в сумі 37 788,74 грн.
Відтак, позов необхідно задовольнити повністю.
Крім того, відповідно до статті 244 КАС України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.
Згідно із частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Отже, на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача необхідно стягнути судовий збір у розмірі 908,00 грн., сплачений згідно з квитанцією №15 від 12.11.2021.
Щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 7000,00 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно із частинами третьою - п'ятою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як передбачено частинами шостою, сьомою статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин сьомої, дев'ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16.
Так, з матеріалів справи слідує, що 16.08.2021 між ОСОБА_1 та адвокатом Нівчиком А.М. був укладений договір про надання правової допомоги. Вказаним договором визначено, що гонорар адвоката по даному договору визначається згідно актів.
Згідно акту до договору про надання правової допомоги від 16.08.2021 від 12.11.2021 адвокатом надано позивачу послуги на загальну суму 7000,00 грн.
Квитанцією до прибуткового касового ордера № 7 від 12.11.2021 підтверджується перерахування позивачем ОСОБА_1 адвокату Нівчику А.М. 7000,00 грн за адвокатські послуги.
У пункті 269 Рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14.11.2019 у справі №826/7375/18.
Оцінивши наявні в матеріалах справи докази складу та розміру витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для цієї справи та відповідність наданих послуг видам правової допомоги, визначеним статтями 19, 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а також враховуючи предмет спору, значення справи для сторін та конкретні обставини справи, суті виконаних послуг, суд вважає, що сума, заявлена до відшкодування у розмірі 7000,00 грн є співмірною з фактичним обсягом наданих адвокатом послуг та підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Луцької міської ради.
Крім того, суд звертає увагу, що відповідач не подав клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Таким чином, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача слід стягнути на користь позивача витрати на правничу допомогу в розмірі 7000,00 грн.
З урахуванням наведеного, на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДПС у Волинській області судові витрати на загальну суму 7 908,00 грн., з них: судовий збір - 908,00 грн., витрати на професійну правничу допомогу - 7 000,00 грн.
Керуючись статтями 137, 139, 243, 245, 246, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційнйи код НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Волинській області (43010, Волинська область, місто Луцьк, Київський майдан, будинок 4, ідентифікаційний код відокремленого підрозділу юридичної особи 44106679) про визнання протиправними та скасування вимог, зобов'язання вчинити дії, задовольнити повністю.
Визнати протиправними та скасувати вимоги Головного управління ДПС у Волинській області про сплату боргу (недоїмки) від 29 червня 2021 року №Ф-10619-13 та від 29 червня 2021 року №Ф-10619-13У.
Зобов'язати Головне управління ДПС у Волинській області вчинити дії щодо приведення у відповідність інтегрованої картки ОСОБА_1 , шляхом виключення відомостей щодо нарахування сум єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в сумі 37 788,74 грн.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Волинській області на користь ОСОБА_1 судові витрати на загальну суму 7908,00 грн (сім тисяч дев'ятсот вісім гривень нуль копійок).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя А.Я. Ксензюк