ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
15.02.2022Справа № 910/14247/21
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Боранд Трейд"
до Акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк"
про зобов'язання надати інформацію.
Суддя Мандриченко О.В.
Секретар судового засідання Дюбко С.П.
Представники:
Від позивача: не з'явилися;
Від відповідача: Яковенко О.О., адвокат, довіреність № 9 від 19.02.2021.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Боранд Трейд" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" про зобов'язання надати інформацію.
Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що відповідач не проінформував позивача, як позичальника за Кредитним договором №4Б16091Г, про актуальні номери банківських рахунків після їх зміни відповідно до формати IBAN, відкритих позивачем в Акціонерному товаристві Комерційному банку "Приватбанк", що унеможливлює виконання позивачем своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.09.2021 відкрито провадження у справі № 910/14247/21, вирішено проводити розгляд за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 12.10.2021.
Через відділ діловодства суду 18.10.2021 р. від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, за змістом якого останній заперечував проти позовних вимог. Відповідач зазначає, що ані умовами Кредитного договору, ані нормами законодавства України не встановлено обов'язку банку надавати позичальнику інформацію щодо реквізитів міжнародного номера банківського рахунку у форматі IBAN. Крім того, позивачем не доведено того, що отримання такої інформації є необхідним для реалізації його прав, свобод та інтересів. Також, відповідач зауважив, що обраний позивачем спосіб захисту не відповідає способом захисту, які визначені Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України, та не є ефективним.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.11.2021 постановлено закрити підготовче провадження та призначено справу № 910/14247/21 до судового розгляду по суті на 21.12.2021.
У судовому засіданні 21.12.2021 представником відповідача подано клопотання про закриття провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмету спору.
Судом було відхилено вказане вище клопотання представника відповідача з огляду на пропущення останнім строків на його подання та необгрунтування неможливості його подання у строк з причин, що не залежали від нього.
У судовому засіданні 21.12.2021 оголошено перерву в слуханні справи по суті до 01.02.2022 р.
У судовому засіданні 01.02.2022 оголошено перерву в слуханні справи по суті до 15.02.2022 р.
Під час розгляду справи по суті 15.02.2022 представником відповідача було подано клопотання про долучення до матеріалів справи доказів та додаткових пояснень. Судом було не прийнято до розгляду вказане вище клопотання представника відповідача з огляду на пропущення останнім строків на його подання та необгрунтування неможливості його подання у строк з причин, що не залежали від нього.
Позивач в судове засідання 15.02.2022 не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.
Представник відповідача в судовому засіданні 15.02.2022 проти позовних вимог заперечував, у задоволенні позову просив відмовити.
Згідно з ч. 1, 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Судом враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
З огляду на наведене та з урахуванням того, що неявка представника позивача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
У судовому засіданні 15.02.2022 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Між Товариством з обмеженою відповідальністю " БОРАНД ТРЕЙД " (позичальник) та Публічним акціонерним товариством Комерційним банком "Приватбанк" (банк) укладено Кредитний договір №4Б16091Г від 20.10.2016, відповідно до умов якого банк за наявності вільних коштів зобов'язується надати позичальнику кредит у формі відновлювальної кредитної лінії, з лімітом - 4 380 000 000,00 грн. для фінансування поточної діяльності не пізніше 5 днів з моменту надання позичальнику розрахункових документів на використання кредиту у межах зазначених у них сум у порядку, передбаченому п. 2.4.2. договору, в обмін на зобов'язання позичальника з повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди, в обумовлені цим договором терміни. Якість послуг має відповідати законодавству України, нормативним актам НБУ, регулюючим кредитні правовідносини.
Виконання зобов'язань позичальника забезпечується: договором застави (п. А.5. розділу "Істотні умови кредитування" Кредитного договору).
За користування кредитом позичальник сплачує відсотки за фіксованою ставкою у розмірі 10,5 % річних (п. А.6. розділу "Істотні умови кредитування" Кредитного договору).
За змістом п.п. 2.1.1, 2.1.2 Кредитного договору, банк зобов'язався відкрити для обслуговування кредиту рахунки, а саме: позичковий рахунок № НОМЕР_1 , рахунок по відсотках № НОМЕР_2 та рахунок для сплати винагороди № НОМЕР_3. Надати кредит шляхом перерахування кредитних коштів на підставі розрахункових документів позичальника у межах суми, визначеної у п. 1.1., а також за умови виконання позичальником зобов'язань, передбачених п.п. 2.2.1, 2.2.11.
Відповідно до п. 2.1.3 Кредитного договору банк зобов'язаний забезпечити позичальника консультаційними послугами з питань виконання договору.
У відповідності до п.п. 2.2.1, 2.2.2, 2.2.3 Кредитного договору, позичальник зобов'язався використовувати кредит на цілі, зазначені у п. 1.1 цього договору. Сплатити відсотки за користування кредитом відповідно до п.п. 4.1, 4.2, 4.3, 4.4 цього договору. Повернути кредит в строки/терміни, встановлені п.п. 1.2, 2.3.2, 2.2.14.
Згідно із п.п. 6.1, 6.2 Кредитного договору, цей договір в частині п. 4.4 набирає чинності з моменту підписання і скріплення печатками сторін, в інших частинах - з моменту надання позичальником розрахункових документів на використання кредиту в межах зазначених у них сум, і діє в обсязі перерахованих коштів до повного виконання зобов'язань сторонами за цим договором. Договір може бути змінений або розірваний за ініціативою однієї із сторін у встановленому законом і цим договором порядку.
28.12.2018 Правлінням Національного Банку України прийнято Постанову "Про запровадження міжнародного номера банківського рахунку (IBAN) в Україні", відповідно до якої банки України з 01 квітня 2019 року:
1) формують номер банківського рахунку відповідно до Національного стандарту України "Фінансові операції. Правила формування міжнародного номера банківського рахунку (IBAN) в Україні. (IBAN Registry:2009, NEQ) ДСТУ-Н 7167:2010", затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 11 жовтня 2010 року №454 (далі - стандарт IBAN);
2) під час формування номера банківського рахунку за стандартом IBAN використовують структуру номера рахунку аналітичного обліку, вимоги до нумерації якого встановлені в додатку 2 до Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 11 вересня 2017 року № 89 (зі змінами).
У п. 2 вказаної постанови зазначено, що банки України зобов'язані з 01 квітня до 31 жовтня 2019 року самостійно здійснюють зміну (не за ініціативою клієнта) діючих рахунків клієнтів банків відповідно до вимог стандарту IBAN із збереженням довжини номера рахунку аналітичного обліку - не більше 14 символів.
Згідно з п. 4 Постанови, банки України відповідно до Порядку подання повідомлень про відкриття/закриття рахунків платників податків у банках та інших фінансових установах до контролюючих органів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 18 серпня 2015 року № 721, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 04 вересня 2015 року за № 1058/27503 (зі змінами), повідомляють контролюючі органи:
1) про нові рахунки клієнтів-платників податків, відкриті з 01 квітня 2019 року за стандартом IBAN;
2) з 01 квітня до 31 жовтня 2019 про:
змінені рахунки клієнтів-платників податків відповідно до вимог пункту 3 цієї постанови;
закриття рахунків клієнтів-платників податків.
Відповідно до п. 6 Постанови банки України та їх клієнти, Державна казначейська служба України з 01 квітня до 31 жовтня 2019 року в документах на переказ коштів заповнюють:
1) реквізити "Код банку платника/отримувача/стягувача" та "Рахунок платника/отримувача/стягувача" або
2) реквізит "Рахунок платника/отримувача/стягувача" за стандартом IBAN. У реквізиті "Код банку платника/отримувача/стягувача" зазначається нуль.
Згідно з п. 7 Постанови банки України, Державна казначейська служба України з 01 квітня до 31 жовтня 2019 року в міжбанківських електронних розрахункових документах системи електронних платежів Національного банку України заповнюють:
1) реквізит "IBAN", якщо в документах на переказ коштів реквізит "Рахунок платника/отримувача/стягувача" заповнено за стандартом IBAN. У реквізитах "Код банку" і "Рахунок клієнта" зазначаються нулі;
2) реквізити "Код банку" та "Рахунок клієнта", якщо в документах на переказ коштів заповнено реквізити "Код банку платника/отримувача/стягувача" та "Рахунок платника/отримувача/стягувача". У реквізиті "IBAN" зазначається нуль.
Як зазначив позивач у позовній заяві, з 05.08.2019 відповідач зобов'язаний був змінити номер банківських рахунків для обслуговування кредиту, які вказані у п. А4 Кредитного договору на номери з врахуванням Правил формування міжнародного номера банківського рахунку (IBAN).
Однак, станом на дату розгляду справи у суді відповідач не проінформував позивача про актуальні номери банківських рахунків, що призначені для обслуговування кредиту позивача, що унеможливлює виконання позивачем своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором.
Листом від 24.03.2021 позивач звернувся до відповідача та з метою погашення періодичних платежів просив повідомити рахунки у форматі IBAN, оскільки відсутність актуальних номерів рахунків унеможливлює сплату позивачем заборгованості за кредитним договором.
Оскільки відповідачем не було проінформовано позивача про актуальні номери рахунків (у форматі IBAN), призначених для виконання зобов'язань за Кредитним договором, звертаючись з даним позовом до суду, позивач просить суд зобов'язати відповідача надати позивачу номери банківських рахунків у форматі IBAN для погашення кредиту та сплати відсотків за Кредитним договором №4Б16091Г від 20.10.2016.
Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач зазначив, що ані умовами Кредитного договору, ані нормами законодавства України не встановлено обов'язку банку надавати позичальнику інформацію щодо реквізитів міжнародного номера банківського рахунку у форматі IBAN. Крім того, позивачем не доведено того, що отримання такої інформації є необхідним для реалізації його прав, свобод та інтересів. Також, відповідач зауважив, що обраний позивачем спосіб захисту не відповідає способом захисту, які визначені Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України, та не є ефективним.
Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно частин 1, 2 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються зі статтею 20 Господарського кодексу України, визначено способи захисту прав та інтересів, одним з яких є примусове виконання обов'язку в натурі (присудження до виконання обов'язку в натурі).
Згідно зі статтею 20 Цивільного кодексу України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Частиною 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до статті 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Виходячи з системного аналізу ст. ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України та ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Тобто, відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України обов'язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.
У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч.1 ста.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.
Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Одночасно з цим, статтею Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
В свою чергу, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. "Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України".
Згідно роз'яснень, викладених в п.11 постанови Пленуму Верховного України "Про судове рішення у цивільній справі" від 18.12.2009 року за №14, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод і інтересів, а також у разі звернення до суду органів чи осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Отже, відсутність права та охоронюваного законом інтересу у позивача або недоведеність факту його порушення є підставою для відмови у позові.
Позивач у позовній заяві зазначає, що відповідач не проінформував позивача, як позичальника за Кредитним договором №416104Г від 26.10.2016, про актуальні номери банківських рахунків після їх зміни відповідно до формату IBAN, відкритих позивачем в Акціонерному товаристві Комерційному банку "Приватбанк", що унеможливлює виконання позивачем своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором.
Як свідчить тлумачення статті 526 Цивільного кодексу України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Суд зазначає, що обов'язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.
При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.
Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.
Однак, суд зазначає, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, які свідчать про порушення прав позивача як позичальника за Кредитним договором №4Б16091Г від 20.10.2016та які виразились у неможливості виконання позивачем обов'язку з погашення кредиту та сплати процентів за вказаним кредитним договором саме у зв'язку з тим, що відповідач не повідомив позивача про реквізити рахунків у форматі IBAN.
Зокрема, жодних доказів того, що позивачем вчинялись будь-які дії, спрямовані на погашення кредиту, сплати відсотків за користування кредитом чи виконання будь-яких інших обов'язків за Кредитним договором №4Б16091Г від 20.10.2016матеріали справи не містять, а позивачем суду не надано.
Так само, в матеріалах справи відсутні докази, що здійснені (у випадку їх здійснення) позивачем оплати, спрямовані на виконання зобов'язань за кредитним договором (погашення кредиту, сплата відсотків, інші платежі), не були проведені банком чи не були зараховані в рахунок погашення заборгованості за кредитом/сплати відсотків/тощо у зв'язку з тим, що позивачу невідомі реквізити відповідних рахунків у форматі IBAN.
Тобто, за відсутності доказів вчинення позичальником дій, спрямованих на виконання зобов'язань за кредитним договором (погашення кредиту, сплата процентів), відсутні підстави вважати обґрунтованими та доведеними доводи позивача, що він не може виконати вказані зобов'язання саме у зв'язку з ненаданням банком реквізитів рахунків у форматі IBAN (оскільки позивачем не надано доказів, що ним взагалі вчинялись активні дії щодо погашення кредиту та сплати процентів за кредитним договором).
При цьому, згідно частини першої статті 613 Цивільного кодексу України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2018 року у справі № 554/2542/16-ц (провадження № 61-1207св18) зроблено висновок по застосуванню частини першої статті 613 Цивільного кодексу України та вказано, що прострочення кредитора полягає або в безпідставній відмові від прийняття належного виконання, або в невиконанні кредиторських обов'язків, або в інших діях чи бездіяльності з боку кредитора, які не дозволяють боржнику виконати зобов'язання належним чином. Якщо прострочення боржника - це прострочення у виконанні зобов'язання, то прострочення кредитора - це прострочення у прийнятті виконання зобов'язання.
Відповідно до ст. 537 Цивільного кодексу України боржник має право виконати свій обов'язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса, нотаріальної контори або на рахунок ескроу в разі: 1) відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов'язання; 2) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку; 3) відсутності представника недієздатного кредитора.
Таким чином, доводи позивача, якими він обґрунтовує наявність свого порушеного права, про неможливість виконання відповідачем зобов'язань за кредитним договором у зв'язку з неповідомленням банком рахунків у форматі IBAN є необґрунтованими, оскільки у разі відсутності кредитора у місці виконання зобов'язання або ухилення ним від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з його боку боржник має право виконати свій обов'язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей у депозит нотаріуса, нотаріальної контори або на рахунок ескроу (пункти 1, 2 частини першої статті 537 Цивільного кодексу України).
Подібний за змістом висновок щодо застосування норм ст. 537 Цивільного кодексу України викладено у постанові Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №336/2638/15-ц.
З огляду на викладене, суд критично оцінює доводи позивача (як позичальника за кредитними договором, який не може виконувати свої зобов'язання щодо погашення кредиту та сплати відсотків за його користуванням) про порушення його прав/інтересів відповідачем у зв'язку з ненаданням інформації про змінені рахунки у форматі IBAN.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.
У ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" зазначено, що відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банк зобов'язаний докладати максимальних зусиль для уникнення конфлікту інтересів працівників банку і клієнтів, а також конфлікту інтересів клієнтів банку. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг. Банкам забороняється в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтами договорів, зокрема, збільшувати розмір процентної ставки за кредитними договорами або зменшувати її розмір за договорами банківського вкладу (крім вкладу на вимогу), за винятком випадків, встановлених законом. У разі виконання банком функцій повіреного, агента, іншого представника або посередника із залучення коштів фізичних осіб на користь третіх осіб (включаючи небанківські фінансові установи) банк зобов'язаний попередньо ознайомити у письмовій формі фізичних осіб про те, що такі кошти не є банківським вкладом фізичної особи, на який поширюються гарантії, встановлені Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Відповідно до ст. 56 Закону України "Про банки і банківську діяльність" клієнт має право доступу до інформації щодо діяльності банку.
Банки зобов'язані на вимогу клієнта надати таку інформацію:
1) відомості, які підлягають обов'язковій публікації, про фінансові показники діяльності банку та його економічний стан;
2) перелік керівників банку та його відокремлених підрозділів, а також фізичних та юридичних осіб, які мають істотну участь у банку;
3) перелік послуг, що надаються банком;
4) ціну банківських послуг;
5) іншу інформацію та консультації з питань надання банківських послуг;
6) щодо кількості акцій (паїв) банку, які знаходяться у власності членів виконавчого органу банку, та інформацію в обсязі, визначеному Національним банком України, про осіб, частки яких у статутному капіталі банку перевищують 5 відсотків;
7) інформацію, обов'язковість надання якої передбачена законом.
Банк зобов'язаний мати власний веб-сайт та розміщувати на ньому інформацію, визначену законами, нормативно-правовими актами Національного банку України, а також нормативно-правовими актами Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Банк несе відповідальність за актуальність та достовірність інформації, розміщеної на його веб-сайті.
Банк розміщує на своєму веб-сайті відомості про боржників, які є пов'язаними з банком особами, що прострочили виконання зобов'язань (за основною сумою та процентами) перед таким банком на строк понад 180 днів, а також вимоги банку до таких боржників. Відомості про таких боржників містять таку інформацію:
1) для фізичних осіб - прізвище, ім'я та по батькові, розмір простроченого зобов'язання, кількість днів прострочення;
2) для юридичних осіб - повне найменування, ідентифікаційний код у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, розмір простроченого зобов'язання, кількість днів прострочення.
Банк зобов'язаний щомісяця оновлювати відомості, зазначені у частині третій цієї статті, станом на перший робочий день місяця, наступного за звітним, упродовж усього часу, протягом якого боржник - фізична особа, яка є пов'язаною з банком особою, прострочив виконання зобов'язання перед банком. Опублікування таких відомостей не потребує отримання на це згоди боржника - фізичної особи, яка є пов'язаною з банком особою. Банк видаляє відомості, зазначені у частині третій цієї статті, про боржників, які є пов'язаними з банком особами, які станом на день оновлення відомостей виконали свої зобов'язання перед таким банком або їх зобов'язання припинені.
Національний банк України має право визначати мінімальний обсяг інформації, яка повинна надаватися споживачу фінансових послуг щодо кожного виду банківської послуги, якщо такий мінімальний обсяг інформації не встановлений законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 14 Цивільного кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї (ч. 2 ст. 14 Цивільного кодексу України).
Суд зазначає, що ані умовами укладеного між сторонами кредитного договору, ані нормами законодавства України не встановлено обов'язку банку повідомити позичальника про приведення відкритих рахунків до формату IBAN, в тому числі такого обов'язку не встановлено для банку постановою "Про запровадження міжнародного номера банківського рахунку (IBAN) в Україні" від 28.12.2018.
Зважаючи на викладені обставини, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Боранд Трейд" до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" про зобов'язання надати номери банківських рахунків у форматі IBAN для погашення кредиту та сплати відсотків за Кредитним договором №4Б16091Г від 20.10.2016.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Судовий збір покладається на позивача у зв'язку з відмовою у позові (відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).
Керуючись статтями 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України,
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 17.02.2022 р.
Суддя О.В. Мандриченко