15.02.2022 року м. Дніпро Справа № 904/8327/21
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Білецької Л.М. (доповідач),
суддів: Верхогляд Т.А., Паруснікова Ю.Б.,
секретар судового засідання Мацекос І.М.,
Представники сторін:
від позивача: Якімащенко О.В., витяг з ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громадських формувань № від 08.02.2022 р., представник;
від відповідача: Голобородько Д.І., довіреність №4685-К-О від 13.05.2021 р., адвокат;
розглянувши апеляційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 10.12.2021 (повний текст складено 10.12.2021, суддя Ніколенко М.О.) у справі № 904/8327/21
за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях, м. Дніпро
до Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк", м. Київ
про стягнення пені у розмірі 17,56 грн. та неустойки у розмірі 141 651,44 грн.; виселення відповідача з орендованого майна, -
1.Зміст і мотиви оскаржуваного рішення у справі.
Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях звернулося до суду з позовом в якому зазначило, що між ним (правонаступником якого є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях) та Акціонерним товариством комерційний банк "Приватбанк", укладено договір оренди майна, який діяв до 20.05.2019 включно. Відповідач мав повернути орендодавцю об'єкт оренди після закінчення строку дії договору, проте цього не зробив, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 10.12.2021 у справі № 904/8327/21 відмовлено у задоволенні позовних вимог про стягнення пені у розмірі 17,56 грн. та неустойки у розмірі 141 651,44 грн.; виселення відповідача з орендованого майна; витрати зі сплати судового збору покладено на позивача.
Рішення суду мотивоване тим, що орендодавцем не було надано орендарю заяву про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії цього договору. А отже, мала місце «мовчазна згода» орендодавця на поновлення спірного договору на строк, який був раніше встановлений договором, тобто на 2 роки 11 місяців. А отже, вимоги позивача про стягнення неустойки, пені та виселення відповідача з орендованого майна є необґрунтованими.
2.Короткий і узагальнений зміст апеляційної скарги.
Не погодившись з рішенням місцевого господарського суду, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях звернулось до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що:
- суд неправильно застосував норми матеріального права щодо припинення договору оренди державного майна від 21.06.2016 №12/02-6014-ОД (ч.2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна, прийнятого 10.04.1992 року №2269-ХІІ в редакції, яка діяла у спірний період, ст.764 ЦК України), а саме проігнорував той факт, що договір оренди №12/02-6014-ОД припинив свою дію з 21.05.2019;
- неповернення об'єкта оренди за договором у період після закінчення строку дії договору відбулося виключно з вини самого орендаря (відповідача), а тому існують усі правові підстави для застосування до відповідача відповідно до частини другої статті 785 Цивільного кодексу України неустойки у заявленій Регіональним відділенням сумі, розрахованій за період з 21.05.2019 по 31.07.2021;
- неврахування судом правової позиції, викладеної у справі №910/719/19 від 19.05.20.
3.Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
4.Рух справи у суді апеляційної інстанції.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 17.01.2022 у справі № 904/8327/21 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 10.12.2021 у справі № 904/8327/21; розгляд апеляційної скарги призначено в судовому засіданні на 15.02.2022.
В судовому засіданні представники сторін навели свої доводи та обґрунтування з посиланням на чинне законодавство.
15.02.2022 проголошено вступну резолютивну частину постанови.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні ним рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
5.Встановлені, неоспорені обставини та відповідні їм правовідносини.
Між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Дніпропетровській області (правонаступником якого є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях) та Акціонерним товариством комерційний банк "Приватбанк", було укладено договір оренди майна, що належить до державної власності № 12/02-6014-ОД від 21.06.2016 (надалі - договір).
Відповідно до пункту 1.1 договору, орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно частину нежитлового вбудованого приміщення (надалі майно) площею 4,0 кв.м., розміщене за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Ворошилова, 25 на цокольному поверсі 12-ти поверхової будівлі, що перебуває на балансі ДВНЗ «Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет» (надалі балансоутримувач), вартість якого визначена згідно з висновком про вартість на 24.0.2016 і становить за незалежною оцінкою 57 612 грн.
Пунктом 1.2 договору передбачено, що майно передається в оренду з метою розміщення банкомату та терміналу самообслуговування.
За змістом пункту 2.1 договору, орендар вступає у строкове платне користування державним майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору (у разі оренди нерухомого майна на строк не менше ніж три роки не раніше дати державної реєстрації договору) та акта приймання передачі майна.
Згідно з п. 10.1 договору, цей договір укладено строком на 2 роки 11 місяців, що діє з 21.06.2016 по 20.05.2019 включно.
На виконання умов договору, позивач передав орендарю об'єкт оренди, що підтверджується актом приймання-передачі від 21.06.2016.
АТ КБ "Приватбанк" (орендар), 04.04.2019 надав орендодавцю заяву № 0920 від 04.04.2019 про продовження строку дії договору № 12/02-6014-ОД від 21.06.2016 на 2 роки 11 місяців, заперечень щодо цього не надходило.
6.Доводи, за якими апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.
Суд зазначає, що зі змісту ст. ст. 13 Конституції України, 326 Цивільного Кодексу України та 4 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що право державної власності від імені Українського народу здійснюють органи державної влади.
Реалізуючи зазначені функції, органи державної влади діють не як суб'єкти права власності, а як представники останньої: вони діють не у своєму інтересі, а від імені й в інтересі держави в цілому.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, колегія суддів виходить з наступного.
Укладений сторонами Договір за своєю правовою природою є договором оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 58 Цивільного кодексу України, Глави 30 Господарського кодексу України та Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Відповідно до статей 11, 629 Цивільного кодексу України договір є однією з підстав виникнення зобов'язань та є обов'язковим для виконання сторонами.
При цьому, зобов'язання в силу вимог статей 525, 526 Цивільного кодексу України має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог даного Кодексу і інших актів законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічна за змістом норма міститься у ст. 193 Господарського кодексу України.
Відповідно до частини 1 статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (ч.6 ст.283 Господарського кодексу України).
Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Положенням ст. 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства відповідно до ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Згідно із частинами першою та другою статті 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором. Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.
У справі, що розглядається, орендоване майно є державним, а тому на ці правовідносини поширюється також (як зазначено вище) дія Закону України № 2269-XII, "Про оренду державного та комунального майна", норми якого були чинними у спірний період.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону № 2269-XII, термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п'ять років, якщо орендар не пропонує менший термін.
Відповідно до ст. 17 вказаного закону, термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п'ять років, якщо орендар не пропонує менший термін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки за договором, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін, крім випадків, якщо орендоване майно необхідне для потреб його власника. У разі, якщо власник має намір використовувати зазначене майно для власних потреб, він повинен письмово попередити про це орендаря не пізніше, ніж за три місяці до закінчення терміну договору.
З аналізу вказаних норм вбачається висновок, що продовження терміну договору оренди може мати прояв у «мовчазній згоді» саме в силу закону лише в тому випадку, якщо сторони самостійно не погодили у договорі строк найму, інших умов його продовження та при умові належного виконання зобов'язань за договором.
В матеріалах справи наявний лист АТ КБ "Приватбанк" (орендар), згідно якого відповідач 04.04.2019 надав орендодавцю заяву № 0920 від 04.04.2019 про продовження строку дії договору № 12/02-6014-ОД від 21.06.2016 на 2 роки 11 місяців.
При цьому, в контексті спірних правовідносин сторін суд апеляційної інстанції наголошує, що першочерговим є визначення/встановлення факту висловлення орендодавцем, тобто позивачем, пропозиції завершення, припинення або розірвання даного договору оренди.
Позивач зазначив, що направив на адресу орендаря лист від 11.03.2019 № 11-02-01584 про виконання умов договору оренди та лист від 29.05.2019 № 11-02-03309 про припинення дії договору оренди. На підтвердження направлення вказаних документів орендодавець надав докази, якими є список згрупованих рекомендованих відправлень і фіскальний чек.
Разом з цим, позивачем не було надано до суду належних та допустимих доказів направлення (чи вручення нарочно) таких листів на адресу відповідача. Надані ж позивачем фіскальний чек та два списки згрупованих поштових відправлень не є такими доказами, оскільки з цих документів неможливо встановити, які саме документи направлялись на адресу відповідача.
Слід зазначити, що чинне законодавство не містить спеціальних вказівок щодо того, коли орендар вважається повідомленим чи способів такого повідомлення; у договорі сторони також не передбачили будь-які домовленості щодо того, коли вважається здійсненим повідомлення сторони про припинення чи зміну договору.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений відповідно до звичаїв ділового обороту належне відправлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв'язку чи кур'єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладення відповідно до Порядку надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009року № 270.
Відповідна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 року у справі № 757/13243/17.
Пунктом 26 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009р. № 270 передбачено, що у разі приймання внутрішніх поштових відправлень з оголошеною цінністю описом вкладення бланк опису заповнюється відправником у двох примірниках. Працівник поштового зв'язку повинен перевірити відповідність вкладення опису вкладення опису, розписатися на обох його примірниках і поставити відбиток календарного штемпеля. Один примірник опису вкладається до поштового відправлення, другий видається відправникові. На примірнику опису, що видається відправникові, працівник поштового зв'язку повинен зазначити номер поштового відправлення. За бажанням відправника на примірнику опису, що вкладається до поштового відправлення, вартість предметів може не зазначатися.
Таким чином, опис вкладення є офіційним підтвердженням наявності у поштовому відправленні того пакету документів, який був надісланий відправником.
Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25.01.2021 року у справі № 922/614/19.
Тобто, орендодавцем не було надано орендарю заяву про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії цього договору. А отже, мала місце «мовчазна згода» орендодавця на поновлення спірного договору на строк, який був раніше встановлений договором, тобто на 2 роки 11 місяців.
З урахуванням вищевикладеного, відповідачем доведено наявність «мовчазної згоди» з боку позивача на поновлення договору на строк, який був раніше встановлений.
Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що договір оренди майна державної власності № 12/02-6014-ОД від 21.06.2016 вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором, до 20.04.2022 включно. А отже, вимоги позивача про стягнення неустойки у розмірі 141 651,44 грн. та виселення відповідача з орендованого майна є необґрунтованими.
Щодо вимоги про стягнення пені у розмірі 17,56 грн. Суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Згідно з вимогами пункту 3 частини 3 статті 162 Господарського процесуального кодексу України, позовна заява повинна містити обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються.
З аналізу змісту наведених статей вбачається, що нарахування сум штрафних санкцій, зокрема, визначення суми заборгованості та періодів нарахування є обов'язком особи, яка звертається до суду з вимогою про стягнення таких штрафних санкцій.
Суд зобов'язаний перевірити наданий розрахунок на предмет дотримання у такому розрахунку вимог чинного законодавства та правильності арифметичних розрахунків. Однак, суд не має права самостійно замість позивача складати розрахунок штрафних санкцій, зокрема, визначати розмір суми боргу, на яку мають бути нараховані штрафні санкції, період нарахування таких штрафних санкцій тощо.
Позивачем надано до матеріалів справи розрахунки пені у розмірах 0,41 грн. та 1,23 грн. Щодо пені у розмірі 12,45 грн. вказано, що така сума «є несплаченою пенею за попередні періоди» без зазначення такого періоду.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що вимоги позивача про стягнення пені у розмірі 17,56 грн. є необґрунтованими.
Отже, на думку колегії суддів, під час розгляду справи її фактичні обставини були встановлені судом першої інстанції на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів; висновки суду відповідають цим обставинам, юридична оцінка надана їм з вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.
7. Мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного в апеляційній скарзі.
Колегія суддів апеляційного господарського суду відхиляє доводи скаржника з підстав, викладених в пункті 6 цієї постанови, а також з урахуванням наступного.
Щодо доводів скаржника про те, що господарський суд неправильно застосував норми матеріального права щодо припинення договору оренди державного майна від 21.06.2016 №12/02-6014-ОД (ч.2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна, прийнятого 10.04.1992 року №2269-ХІІ в редакції, яка діяла у спірний період, ст.764 ЦК України), а саме проігнорував той факт, що договір оренди №12/02-6014-ОД припинив свою дію з 21.05.2019, судова колегія апеляційного суду зазначає наступне.
Станом на дату укладення договору оренди №12/02-6014-ОД відносини щодо оренди державного майна регулювались нормами чинного на той момент Закону України "Про оренду державного та комунального майна" № 2269-ХІІ від 10.04.1992р..
З 01.02.2020р. введено в дію Закон України "Про оренду державного та комунального майна" № 157-ХІ від 03.10.2019р. (надалі - Закону № 157-ХІ) та визнано таким, що втратив чинність Закон України "Про оренду державного та комунального майна" № 2269 -ХІІ від 10.04.1992р..
Водночас для всіх учасників орендних правовідносин та потенційних орендарів встановлені рівні умови для отримання в оренду приміщень комунальної форми власності та продовження вже існуючих договорів.
Новою редакцією Закону України "Про оренду державного та комунального майна" запроваджено принципово нові механізми передачі майна орендарю шляхом проведення електронного аукціону, встановлюються засоби запобігання зловживанням при передачі державного та комунального майна в оренду тощо.
При цьому, посилання апелянта на те, що суд першої інстанції повинен був застосувати до спірних правовідносин норми Закону України "Про оренду державного та комунального майна" № 2269-ХІІ від 10.04.1992р., є безпідставними, оскільки відповідно до п. 2 Прикінцевих положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна", договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Мінстрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом п'ятим частини другої статті 18 цього Закону, або 01.07.2020 р.. Після настання однієї із дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом.
Як вбачається з матеріалів справи, продовження договору оренди на умовах Закону № 2269-ХІІ від 10.04.1992р. відбулося до 01.07.2020 р..
Таким чином доводи скаржника щодо неврахування факту, що договір оренди №12/02-6014-ОД припинив свою дію з 21.05.2019 та суд неправильно застосував до правовідносин ч.2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна, прийнятого 10.04.1992 року №2269-ХІІ в редакції, яка діяла у спірний період, ст.764 ЦК України, є безпідставними.
Висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, на яку посилається скаржник, не є такими, що не враховані судом першої інстанції у справі, що розглядається, оскільки Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що чинне законодавство не містить спеціальних вказівок щодо того, коли орендар вважається повідомленим чи способів такого повідомлення; у договорі сторони також не передбачили будь-яких домовленостей щодо того, коли вважається здійсненим повідомлення сторони про припинення чи зміну договору. При цьому Велика Палата Верховного Суду погодилася з судами попередніх інстанцій, які встановили факт належного виконання орендодавцем свого обов'язку перед орендарем щодо повідомлення останнього про припинення дії договору шляхом надсилання йому заяви рекомендованим листом з повідомленням про вручення відповідно до вимог Правил надання послуг поштового зв'язку , що свідчить про припинення договірних відносин між сторонами відповідно до частини другої статті 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», за якою договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено.
Тобто у справі № 910/719/19 про виселення орендаря з приміщення, на яку послався скаржник, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про припинення договору оренди приміщення та наявність підстав для виселення орендаря. Наголосила при цьому що суди, задовольняючи вимоги про примусове виселення відповідача з орендованого приміщення, яке є державною власністю, з'ясували, що позивач належним чином довів інформацію до орендаря про припинення дії договору оренди - направив заяву рекомендованим листом з повідомленням про вручення, таке повідомлення про припинення чинності договору здійснено відповідно до положень статті 764 ЦК України та статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
Таким чином, у справі № 910/719/19, на яку послався скаржник, йшлося про застосування статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та викладено висновок щодо необхідності дотримання орендодавцем обов'язку інформувати орендаря про припинення договору оренди відповідно до положень статті 764 ЦК України та статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
Водночас, як установлено судом, у справі, що розглядається, орендодавець надав у якості доказу повідомлення відповідача про припинення договору, список згрупованих рекомендованих відправлень і фіскальний чек, що визнані судом неналежними доказами спрямування на адресу відповідача відповідних повідомлень/листів, та з урахуванням вищенаведених висновків відхиляються як такі, що ґрунтуються на менш вірогідних доказах, порівняно з доказами прийнятими на підтвердження правової позиції відповідача.
Доводи скаржника про ухвалення судом першої інстанції постанови без врахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, не знайшли підтвердження.
Відповідно до положень статті 12 частини 1 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд, а у частині п'ятій передбачено, що особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом.
При цьому межі здійснення цивільних прав чітко передбачені у статті 13 ЦК України.
Через категорії «межі здійснення суб'єктивних цивільних прав» та «обмеження здійснення суб'єктивних цивільних прав» у законі встановлюється така поведінка власника, яка не суперечить актам цивільного законодавства. Власник майна повинен враховувати межі та обмеження цивільних прав.
Межі здійснення цивільних прав фактично виражаються у формулі «дозволено все, що прямо не заборонено законом», а обмеження (заборони), які мають найбільш загальний характер і які особа - власник повинна враховувати у своїй поведінці, конкретизуються у статті 13 ЦК України.
Згідно частини 5 цієї статті не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.
Отже, позивач мав враховувати наведені норми права, та передбачити, що вказані вище дії відповідача не можуть вважатися порушенням його права.
Інші загальні доводи апеляційної скарги зводяться до цитування норм права, які, на думку, скаржника регулюють спірні правовідносини, не містять в собі тверджень про помилковість висновків суду першої інстанції, в зв'язку із чим, відхиляються як такі, що носять декларативний характер.
У справі, що розглядається, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що скаржникові у частині підстав апеляційного оскарження було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не дають правових підстав для скасування судового рішення, апеляційна скарга не доведена і задоволенню не підлягає.
8. Коли і ким були порушені, оспорені або невизнані права чи інтереси, за захистом яких особа звернулась до суду.
Право скаржника не порушено.
9. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.
Імперативними приписами статті 269 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Під час здійснення перегляду справи доводи апеляційної скарги не підтвердились, а міркування відповідача не спростовують законні та обґрунтовані висновки суду першої інстанції.
10. Судові витрати.
Відповідно до ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 269, 270, 275-284 ГПК України, апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 10.12.2021 року у справі № 904/8327/21 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 10.12.2021 року у справі № 904/8327/21 - залишити без змін.
Судові витрати покласти на скаржника.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, окрім випадків, передбачених у п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України.
Повний текст постанови складено 18.02.2022 року.
Головуючий суддя Л.М. Білецька
Суддя Т.А. Верхогляд
Суддя Ю.Б. Парусніков