Справа № 308/9769/16-ц
Іменем України
09 лютого 2022 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі
головуючого судді КОНДОРА Р.Ю.
суддів СОБОСЛОЯ Г.Г., ГОТРИ Т.Ю.
за участю секретаря ЖГАНИЧ К.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу № 308/9769/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про солідарне стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди, за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 5 жовтня 2021 року, головуючий суддя Придачук О.А., -
встановив:
Відповідачка ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Йосипчук О.В., оскаржила ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 05.10.2021, якою у поновленні строку для звернення до суду із заявою про перегляд заочного рішення Ужгородського міськрайонного суду від 03.05.2018 їй відмовлено.
Апеляція мотивується тим, що ОСОБА_3 не була обізнана про час і місце розгляду справи судом першої інстанції, не брала участі в судовому засіданні, в якому було ухвалене заочне рішення, не отримала заочне рішення суду і його копію отримала лише 31.05.2019 після ознайомлення зі справою її представником. Вважає, що суд першої інстанції неправильно витлумачив обставини, що пов'язувалися з надісланням відповідачам копії заочного рішення суду, з поданням відповідачем ОСОБА_2 заяви про перегляд заочного рішення суду, тому дійшов неправильного висновку про пропущення відповідачкою ОСОБА_3 строку на подання заяви про перегляд заочного рішення суду без поважних причин.
За обставин, що склалися, відповідачка фактично позбавлена можливості оскаржити в апеляційному порядку заочне рішення суду, яким з неї необґрунтовано стягнуті кошти на користь позивача, а її право на доступ до суду порушене.
Сторона просить ухвалу суду першої інстанції скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представника відповідачки ОСОБА_3 адвоката Йосипчука О.В., який апеляцію підтримав, розглянувши справу за правилами ст. 372 ч. 2 ЦПК України за відсутності інших учасників процесу, обговоривши доводи учасників процесу, перевіривши матеріали справи, суд приходить до такого.
Як убачається з матеріалів справи, 20.09.2016 до Ужгородського міськрайонного суду надійшов позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про солідарне стягнення курсової різниці та збитків, завданих несвоєчасним виконанням грошового зобов'язання, яким позивач із урахуванням збільшення позовних вимог просив стягнути на свою користь із відповідачів солідарно 533896,19 грн, із яких: 225180,19 грн визначеної станом на 18.09.2017 курсової різниці; 298716,00 грн визначеної станом на 18.09.2017 упущеної вигоди; 10000,00 грн моральної шкоди та просив покласти на відповідачів судові витрати в сумі 5339,00 грн (а.с. 2-6, 87-89 т. 1).
Відповідно до змісту позовної заяви та матеріалів справи, спір виник із договору позики від 10.09.2010 на суму 114168,00 грн, що було еквівалентом 11360,00 євро, внаслідок невиконання якого рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 12.09.2011 у справі № 2-4586/11 з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 солідарно на користь ОСОБА_1 були стягнуті 131208,00 грн боргу, 961,00 грн нарахованих 3% річних, 1836,00 грн інфляційних втрат, 2688,00 грн витрат на оплату правової допомоги, 590,00 грн оплати послуг нотаріуса, 1567,00 грн судових витрат, а також звернено стягнення на предмет іпотеки - домоволодіння по АДРЕСА_1 та розташовані за цією адресою земельні ділянки з кадастровими номерами 2124883601:05:001:0244 і 2124883601:05:001:0245 шляхом продажу на публічних торгах за ціною, визначеною договором між сторонами, для покриття суми в розмірі 138850,00 грн.
Однак, це рішення суду не виконане, відповідачі продовжують неправомірно користуватися належними позивачу коштами. Відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 зареєстровані та мешкають в указаному будинку.
Ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду від 19.10.2016 у справі було відкрито провадження, розгляд справи було призначено на 19.12.2016, матеріали позову та судові повістки відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 отримали, представник відповідачки ОСОБА_4 , який діяв на підставі довіреності, виданої ОСОБА_3 21.02.2014 на строк до 21.02.2017, подав заперечення на позов (а.с. 22-28, 35 т. 1).
У подальшому в розгляді справи неодноразово мали місце відкладення та перерви, про судове засідання, призначене на 28.02.2018, відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 були повідомлені 20.01.2018, що підтверджується документами про вручення рекомендованих поштових відправлень, відповідач ОСОБА_2 подав датовані 26.02.2018 письмові заперечення проти позову, що надійшли до суду 27.02.2018 (а.с. 95, 96, 97 т. 1). Крім цього, 28.02.2018 від ОСОБА_4 надійшла до суду заява, підписана ним як представником відповідачки ОСОБА_3 , про розгляд справи без його участі та із вказівкою на наявність у справі всіх заперечень відповідачів (а.с. 104 т. 1).
У справі міститься довіреність, видана 02.03.2017 ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_4 на строк до 02.03.2020 для представництва її інтересів у суді з усіма правами в процесі (а.с. 185 т. 1).
Довіреністю від 02.02.2018 ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_4 представляти його інтереси та діяти від його імені в судах (а.с. 120 т. 1).
У судовому засіданні 28.02.2018 була оголошена перерва до 03.05.2018, про це судове засідання відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 були повідомлені 06.04.2018, що підтверджується документами про вручення рекомендованих поштових відправлень (а.с. 101, 102 т. 1), у засідання не з'явилися, про причини неявки не повідомили, що відповідно до закону означає неявку до суду без поважних причин (ст. 131 ч. 3 ЦПК України).
У засіданні 03.05.2018 судом було ухвалене заочне рішення про часткове задоволення позову, а саме, про стягнення солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 225180,19 грн курсової різниці, визначеної станом на 18.09.2017, і 3000,00 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, а також по 1140,90 грн з кожного з відповідачів у рахунок відшкодування витрат зі сплати судового збору (а.с. 108-111 т. 1).
Копію заочного рішення суду було направлено відповідачам за місцем проживання при листі від 10.05.2018, у справі міститься документ про вручення рекомендованого поштового відправлення ОСОБА_2 24.05.2018 (а.с. 112, 115 т. 1).
10.10.2018 відповідач ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діяв ОСОБА_4 (який на цей час був також представником і відповідачки ОСОБА_3 ), подав до суду першої інстанції заяву про перегляд заочного рішення суду від 03.05.2018, яка містила клопотання про поновлення строку на подання заяви, оскільки судове рішення було отримане відповідачем лише 29.09.2018 (а.с. 118 т. 1).
Розгляд заяви відповідача ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення суду неодноразово переносився з різних причин, про судовий розгляд і призначені засідання відповідачка ОСОБА_3 повідомлялася доставленими їй рекомендованими поштовими відправленнями, зокрема, 27.10.2018, 30.10.2018, 08.12.2018, як повідомлявся і представник відповідачів ОСОБА_4 , а 25.02.2019 до суду надійшла підписана особисто нею датована цим днем заява, якою відповідачка просила розгляд справи, призначений на 26.02.2019, відкласти на іншу дату, оскільки представник відповідачів ОСОБА_4 (в заяві - «наш представник») перебуває за межами країни (а.с. 122-125, 129, 132 т. 1).
Попри таку заяву представник обох відповідачів ОСОБА_4 взяв участь у судовому засіданні 26.02.2019, в якому ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 26.02.2019 заяву відповідача ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Ужгородського міськрайонного суду від 03.05.2018 було залишено без розгляду (а.с. 133-137 т. 1). Судом було встановлено, зокрема, що ОСОБА_2 отримав заочне рішення суду 24.05.2018, посилання на його отримання 29.09.2018 бездоказове, поважні причини для поновлення процесуального строку відсутні.
11.03.2019 до суду надійшла заява від «05.02.2019 р.», яку ОСОБА_4 як «представник відповідачів Бийреш» подав про ознайомлення з матеріалами справи та отримання копії ухвали суду від 26.02.2019 (а.с. 139 т. 1).
11.03.2019 до Ужгородського міськрайонного суду надійшла спільна апеляційна скарга відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , підписана особисто ними 07.03.2019, на ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 26.02.2019 і заочне рішення суду від 03.05.2019 (а.с. 141-142 т. 1). Апеляційна скарга містила клопотання про звільнення відповідачів від сплати судового збору через їхню малозабезпеченість, до скарги були додані документи щодо доходів відповідачів, у тому числі, відповідачки ОСОБА_3 (а.с. 143 т. 1).
Ухвалами судді Закарпатського апеляційного суду від 22.03.2019:
апеляційну скаргу відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду від 03.05.2019 повернуто апелянтам (а.с. 152-153 т. 1);
відмовлено відповідачам ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у клопотанні про звільнення від сплати судового збору, їхню апеляційну скаргу залишено без руху, надано час для сплати судового збору (а.с. 155-156 т. 1).
Відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 оскаржили в касаційному порядку ухвалу судді Закарпатського апеляційного суду від 22.03.2019 про повернення їм апеляційної скарги на заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду від 03.05.2019, особисто підписавши 14.04.2019 касаційну скаргу (а.с. 211-213 т. 1). У касаційній скарзі відповідачі зазначили, серед іншого, що заочне рішення вони отримали 29.09.2018.
Ухвалою судді Верховного Суду від 19.06.2019 касаційну скаргу відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на ухвалу судді Закарпатського апеляційного суду від 22.03.2019 було залишено без руху через несплату ОСОБА_3 судового збору (а.с. 220-221 т. 1). Підписаною особисто заявою від 01.07.2019 ОСОБА_3 відкликала свою касаційну скаргу на ухвалу судді апеляційного суду (а.с. 224 т. 1). Ухвалою судді Верховного Суду від 22.07.2019, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 21.01.2020, заяву ОСОБА_3 задоволено, касаційну скаргу їй повернуто (а.с. 226-227, 238-239 т. 1).
В адресованому Верховному Суду та підписаному особисто поясненні від 04.10.2019 відповідачка ОСОБА_3 підтримала касаційну скаргу відповідача ОСОБА_2 на ухвалу судді апеляційного суду та стверджувала, зокрема, що не брала участі в розгляді справи, оскільки не була повідомлена про наявність такої справи на розгляді суду, про час і місце розгляду справи у встановленому законом порядку, у справі немає доказів вручення їй судової повістки на судове засідання, призначене на 03.05.2018, матеріали справи не містять відмітки про вручення їй копії заочного рішення Ужгородського міськрайонного суду від 03.05.2019, тому причини її неявки в судове засідання 03.05.2018 є поважними, через це вона не могла реалізувати своє право на правову допомогу та ефективно захистити свої права та інтереси (а.с. 233-236 т. 1).
Постановою Верховного Суду від 21.01.2020 касаційну скаргу відповідача ОСОБА_2 залишено без задоволення, а ухвалу судді Закарпатського апеляційного суду від 22.03.2019 без змін (а.с. 241-243 т. 1).
08.04.2019 до апеляційного суду на виконання ухвали від 22.03.2019 про залишення апеляційної скарги без руху надійшов підписаний 08.04.2019 особисто відповідачами ОСОБА_2 і ОСОБА_3 додаток до апеляційної скарги та квитанція про сплату судового збору (а.с. 158, 159 т. 1).
Ухвалою судді Закарпатського апеляційного суду від 12.04.2019 було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду від 03.05.2019, копію ухвали надіслано відповідачам (а.с. 160-162 т. 1).
27.05.2019 клопотання про ознайомлення з матеріалами справи подав до апеляційного суду адвокат Майор І.В., який 08.05.2019 уклав угоду на представництво інтересів відповідачки ОСОБА_3 , зі справою він ознайомився 31.05.2019 (а.с. 167, 168 т. 1).
Позивач ОСОБА_1 27.05.2019 направив відповідачам, у тому числі, персонально ОСОБА_3 , відзив на апеляційну скаргу (а.с. 170-174 т. 1).
Про розгляд справи за апеляційною скаргою, призначений на 11.06.2019, відповідачка ОСОБА_3 була повідомлена, що підтверджується документом про вручення їй 30.04.2019 рекомендованого поштового відправлення (а.с. 176, 178 т. 1), а 05.06.2019 до апеляційного суду надійшла її датована цим днем заява, подана представником ОСОБА_5 , про відкликання апеляційної скарги в частині оскарження ухвали Ужгородського міськрайонного суду від 26.02.2019 та закриття апеляційного провадження в цій частині (а.с. 180 т. 1).
Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 11.06.2019 апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 у частині оскарження ухвали Ужгородського міськрайонного суду від 26.02.2019 закрито (а.с. 191-193 т. 1).
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 11.06.2019 апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 26.02.2019 без змін (а.с. 194-197 т. 1). Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо безпідставності доводів відповідача про наявність поважних причин пропущення строку для подання заяви про перегляд заочного рішення суду.
18.06.2019 відповідачка ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якої діяв адвокат Майор І.В., подала заяву про перегляд заочного рішення Ужгородського міськрайонного суду від 03.05.2018, яка містить клопотання про поновлення строку на її подання (а.с. 202-205 т. 1). Заява щодо поновлення процесуального строку була за своїм змістом умотивована таким.
Відповідачка не брала участі в розгляді справи, оскільки не була повідомлена про наявність такої справи на розгляді суду, про час і місце розгляду справи у встановленому законом порядку.
Вона не отримувала заочне рішення суду, яке було отримане її представником лише 31.05.2019 під час ознайомлення з матеріалами справи в Закарпатському апеляційному суді.
Відтак норми процесуального права, які регулюють питання заочного розгляду справи та направлення судового рішення, були порушені, а причини неявки відповідачки в судове засідання 03.05.2018 є поважними, через це вона не могла реалізувати своє право на правову допомогу та ефективно захистити свої права та інтереси.
Виходячи з цього, відповідачка згідно з приписами ст.ст. 272, 283, 284 ЦПК України має право на поновлення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення суду.
Позивач ОСОБА_1 заперечив проти задоволення заяви відповідачки ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення суду та просив залишити її без розгляду (а.с. 13-16 т. 2). Вказував на безпідставність доводів відповідачки про поважність причин пропущення нею строку для подання заяви про перегляд заочного рішення суду, оскільки матеріалами справи доводиться повна та своєчасна обізнаність відповідачки з фактом ухвалення цього судового рішення, відповідачка користувалася правовою допомогою, копія рішення суду була в розпорядженні її повіреного, відповідачка оскаржувала ухвалу суду про залишення заяви відповідача ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення суду без розгляду тощо. Зазначав також, що заява відповідачки суперечить принципам правової визначеності, розумності строків розгляду цивільної справи, добросовісності дій сторін у процесі та недопустимості зловживання процесуальними правами, а її дії спрямовані на недопущення за відсутності для того законних підстав протягом тривалого часу набрання законної сили рішенням суду, ухваленим на його користь.
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 05.10.2021 заяву відповідачки ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Ужгородського міськрайонного суду від 03.05.2018 залишено без розгляду (а.с. 19-22 т. 2).
Приймаючи таке процесуальне рішення, суд першої інстанції виходив із безпідставності та бездоказовості доводів відповідачки про поважність причин пропущення строку для подання заяви про перегляд заочного рішення суду, оскільки за обставинами справи вона була обізнана як про розгляд справи, так і про ухвалене в ній рішення, реалізувала свої процесуальні права та не мала перешкод для цього. Суд також вказав на недопустимість зловживання процесуальними правами.
Конституцією України встановлено, що:
права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3);
в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8);
права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55);
кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей; незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності (ст. 68);
основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; розумні строки розгляду справи судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення; обов'язковість судового рішення (ст. 129);
суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов'язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (ст. 129-1).
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, підписана від імені України 09.11.1995 (Конвенція), і Перший протокол до Конвенції, підписаний від імені України 19.12.1996, у м. Страсбурзі, ратифіковані Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, у силу положень ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст. 10 ч.ч. 2, 4 ЦПК України в редакції на час розгляду справи апеляційним судом, є частиною національного законодавства, Конвенція, протоколи до неї та практика Європейського суду з прав людини застосовуються при розгляді справ як джерело права.
Частиною 1 статті 6 Конвенції «Право на справедливий суд» визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції встановлює, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (ч. 1); проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (ч. 2).
Право на справедливий суд відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачає, що кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом; доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України (ст. 7 ч.ч. 1, 3).
ЦПК України включає до основних засад цивільного судочинства ті, що визначені Конституцією України, а також верховенство права, диспозитивність, пропорційність, неприпустимість зловживання процесуальними правами (ст. 2 ч. 3 п.п. 1, 5, 6, 11).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави; суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ч.ч. 1, 2 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (ст. 3 ч.ч. 1, 3 ЦПК України).
Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (ст. 10 ч. 1 ЦПК України).
Особа розпоряджається своїми процесуальними правами та здійснює своє право на захист вільно, на власний розсуд; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій; цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона зобов'язана належно довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст.ст. 12, 13 ЦПК України).
ЦПК України передбачає, зокрема, що:
учасники справи мають право ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень; подавати заяви та клопотання (ст. 43 ч. 1 п.п. 1, 3);
учасники справи зобов'язані:
виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом (ст. 43 ч. 2 п.п. 1, 6, 7);
учасники судового процесу повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (ст. 44 ч. 1);
залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема, вчинення дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення (ст. 44 ч. 2 п. 1);
якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання (ст. 44 ч. 3);
суд зобов'язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами (ст. 44 ч. 4).
Визначений частиною 2 статті 44 ЦПК України перелік дій, що можуть бути кваліфіковані як зловживання процесуальними правами, не є вичерпним, таким зловживанням можуть бути визнані й інші дії, поведінка учасника процесу залежно від конкретних обставин.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача;
заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення;
учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду;
строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин (ст. 284 ч.ч. 1, 2, 3, 4 ЦПК України).
Строки, встановлені законом або судом, обчислюються роками, місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати (ст. 122 ч. 1 ЦПК України).
Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (ст. 123 ч. 1 ЦПК України).
Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку;
строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку; якщо закінчення строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, строк закінчується в останній день цього місяця;
якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день;
останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк слід було вчинити процесуальну дію в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу;
строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здані на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв'язку (ст. 124 ч.ч. 1, 2, 3, 6 ЦПК України).
Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом;
документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (ст. 126 ч.ч. 1, 2 ЦПК України).
Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення;
якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк;
одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подана заява, скарга, документи тощо), щодо якої пропущено строк (ст. 127 ч.ч. 1, 3, 4 ЦПК України).
Поважність причин пропущення процесуального строку та необхідність його поновлення підлягають доказуванню ініціатором відповідного клопотання за загальними правилами доказування в цивільному процесі; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях; зловживання процесуальними правами не допускається (ст.ст. 12, 13, 44, 76-81 ЦПК України).
Строки, встановлені ЦПК України, є обов'язковими для суду та для учасників судового процесу, оскільки, зокрема, визначають час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію, зокрема, має бути подано відповідну заяву. Якщо процесуальну дію вчинено після спливу встановленого для неї процесуального строку і клопотання про його поновлення не заявлене або якщо в задоволенні такого клопотання відмовлено процесуальні підстави для подальшого провадження за відповідною заявою відсутні.
Інститут процесуальних строків, у тому числі, їх поновлення чи продовження, є загальним для різних видів провадження в цивільних справах, передбачених цивільним процесуальним законом, і якщо за певними видами проваджень прямо не передбачено інше (не передбачені спеціальні правила), застосовуються загальні правила щодо процесуальних строків.
ЦПК України містить як спеціальні правила щодо поновлення пропущеного строку на подання заяви про перегляд заочного рішення суду (ст. 284 ч. 3), так і загальні правила вирішення цього питання (ст. 284 ч. 4), які відсилають до положень ст.ст. 126, 127 Кодексу.
Норми ЦПК України щодо порядку і строків подання заяви про перегляд заочного рішення суду, щодо поновлення цих строків (ст. 284), передують нормам, якими врегульовані вимоги до форми і змісту заяви про перегляд заочного рішення та дії суду після прийняття заяви про перегляд заочного рішення (ст.ст. 285, 286).
Результатом вирішення питання щодо поновлення процесуального строку є власне поновлення цього строку, внаслідок чого процес продовжується, або відмова в поновленні строку та, за загальним правилом, залишення документів, поданих після закінчення процесуальних строків, без розгляду, якщо ЦПК України прямо не встановлені інші наслідки.
До прикладу, процедура відкриття апеляційного провадження передбачає відмову у відкритті провадження в разі, якщо заяву про поновлення строку апеляційного оскарження не буде подано особою у визначений строк або вказані особою підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними (ст. 357 ч.ч. 3, 4 ЦПК України). Неможливість поновлення чи продовження певних процесуальних строків теж має місце в окремих передбачених ЦПК України випадках, наприклад, доповнити чи змінити апеляційну скаргу особа має право лише протягом строку на апеляційне оскарження, цей строк поновленню чи продовженню не підлягає (ст. 364 ч. 1 ЦПК України).
Цивільний процесуальний закон не встановлює інших, окрім прямо передбачених процесуальних, наслідків вирішення питання щодо поновлення процесуального строку, зокрема, наслідком відмови в поновленні процесуального строку є саме і лише залишення документів без розгляду чи інший прямо передбачений законом результат. Цим наслідком не може бути розгляд документа (заяви, скарги, клопотання тощо), поданого з пропущенням строку, який не було поновлено, по суті, позаяк це прямо суперечить смислу цивільного процесуального закону, не передбачено ним і для цього немає законних підстав.
Не передбачені такі спеціальні процесуальні наслідки (винятки), що пов'язуються з пропущенням процесуального строку, і на стадії перегляду заочного рішення суду. Норми ст. 284 ЦПК України ані не звільняють від обов'язку вирішити це питання за загальними правилами, а навпаки, прямо передбачають це, ані не встановлюють процесуальний наслідок, відмінний від передбаченого відповідними загальними нормами цього Кодексу.
Отже, враховуючи загальні та спеціальні норми ЦПК України, структуру цивільного процесуального закону та передбачену ним послідовність процесуальних дій, у разі надходження заяви про перегляд заочного рішення суд вирішує передусім питання щодо поновлення процесуального строку, якщо заявлене відповідне клопотання, і в разі поновлення строку вирішує питання про прийняття цієї заяви. Якщо форма заяви (ст. 285 ЦПК України) дотримана, а заява приймається, в тому числі, за наявності для того підстав - з урахуванням положень частини 8 цієї статті, суд невідкладно надсилає копію саме належно оформленої заяви, поданої в установлений строк (або строк на подання якої поновлено), та копії доданих до неї матеріалів іншим учасникам справи і одночасно повідомляє про дату, час і місце розгляду заяви (ст. 286 ч. 1 ЦПК України).
Подана з додержанням процесуального строку (або в разі поновлення цього строку) заява розглядається по суті і за наслідками такого розгляду ухвалюється одне з двох процесуальних рішень, передбачених частиною 3 статті 287 ЦПК України: про залишення заяви без задоволення чи про скасування заочного рішення і призначення справи до розгляду за правилами загального чи спрощеного позовного провадження (ст.ст. 286, 287 ЦПК України). Заочне рішення підлягає скасуванню за наявності та доведеності таких підстав: відповідач не з'явився в судове засідання та (або) не повідомив про причини неявки, а також не подав відзив на позовну заяву з поважних причин, і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи (ст. 288 ч. 1 ЦПК України).
Тож за наслідками вирішення питання щодо поновлення процесуального строку приймається процесуальне рішення суто щодо строку, а за наслідками розгляду заяви про перегляд заочного рішення по суті ухвалюється процесуальне рішення, яке в разі залишення заяви без задоволення уможливлює апеляційне оскарження заочного рішення суду (ст. 287 ч. 4 ЦПК України).
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі ««Дія 97» проти України» (Diya 97 v. Ukraine) від 21.01.2011 (заява № 19164/04) зазначив, що:
право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити з урахуванням преамбули Конвенції, у відповідній частині якої верховенство права оголошується частиною спільної спадщини Договірних Сторін; одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, що передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень (п. 46);
процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, … учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться; цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів (п. 47).
У справі «Христов проти України» (Khristov v. Ukraine) ЄСПЛ у рішенні від 19.02.2009 (заява № 24465/04) вкотре підкреслив, що:
в аспекті верховенства права згідно з принципом юридичної визначеності у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (п. 33);
принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду; згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі; повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи; таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи; відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (п. 34).
У рішенні від 29.01.2016 (заява № 32053/13) у справі «Устименко проти України» (Ustimenko v. Ukraine) ЄСПЛ сформулював висновки, відповідно до яких:
принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представити свою справу за таких умов, які не ставлять його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (п. 39);
якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності; хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою; суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення; у кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (п. 47);
сама концепція «поважних причин», згідно з якою національні суди виправдали відновлення провадження у справі заявника, не є чіткою; за таких обставин для національних судів ще важливішим було вказати причини свого рішення про поновлення пропущеного строку і відновлення провадження у справі заявника (п. 48);
національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 53).
03.04.2008 ЄСПЛ за заявою № 3236/03 ухвалив рішення в справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), в якому вказав:
справа стосується не екстраординарного перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду в порядку нагляду чи за нововиявленими обставинами, а відновлення провадження через значний період часу шляхом поновлення строку на ординарне апеляційне оскарження; правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави; разом з тим, якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності; Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими; від судів вимагається вказувати підстави; проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження; у кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (п. 41);
Суд зазначає, що стороні у провадженні було поновлено строки, не дивлячись на те, що товариство було поінформовано про рішення … якщо не одразу ж після його винесення, то в найкоротші строки; Товариство подало першу апеляційну скаргу у листопаді 2001 року, але вона не була розглянута з низки причин, і несплата державного мита була лише однією із них; через два роки товариство подало нову апеляцію, стверджуючи, що воно не могло сплатити державне мито в той час, коли рішення суду першої інстанції могло б бути оскаржене відповідно до законодавства; надаючи дозвіл товариству подати повторну апеляційну скаргу зі спливом значного проміжку часу та після початку виконання рішення суду на підставах, які, на думку Суду, мали на меті не виправлення серйозних судових помилок, а лише перегляд та нове вирішення справи, національні суди порушили принцип юридичної визначеності та «право на суд» заявника, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 42).
Вирішуючи справу «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland) (рішення від 19.06.2001 за заявою № 28249/95), ЄСПЛ констатував, що:
«право на суд» не є абсолютним; воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх «цивільних прав та обов'язків», пункт 1 статті 6 залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (п. 53);
обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним із пунктом 1 статті 6, якщо воно не переслідує законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю цілі, якої прагнуть досягти (п. 55);
Конвенція має на меті гарантію не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав, які є практичними й ефективними; особливо це стосується права на доступ до суду з огляду на визначне місце, яке займає в демократичному суспільстві право на справедливий суд (п. 57).
ЄСПЛ 04.04.2019 ухвалив рішення за заявою № 8981/14 у справі «Кунерт проти Польщі» (Kunert v. Poland), у якому сформулював такі положення:
правила, що регулюють офіційні кроки та строки, які мають бути дотримані при подачі апеляційної скарги або заяв на судовий перегляд, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя та дотримання, зокрема, принципу правової визначеності; у зв'язку з цим, відповідні правила або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам по справі використовувати доступні засоби правового захисту; Суд нагадує, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції; це, як правило, відбувається у випадках особливо суворого змісту процедурного правила, що перешкоджає розгляду справи заявника по суті, з ризиком порушення його права на ефективний захист судами (п. 31);
Суд нагадує, що національні органи влади, зокрема суди, мають вирішувати проблеми тлумачення внутрішнього законодавства; їх роль обмежується перевіркою відповідності результатів такого тлумачення Конвенції; це стосується, зокрема, тлумачення судами процесуальних норм, таких як строки подання документів або подання апеляцій (п. 32).
У рішенні в справі «Свято-Михайлівська парафія проти України» (Svyato-Mykhaylivska parafiya v. Ukraine) від 14.06.2007 (заява № 77703/01) ЄСПЛ підтвердив свою позицію про те, що якісний закон має бути достатньо доступним та передбачуваним щодо наслідків його застосовування, тобто бути сформульованим у спосіб, який дає змогу кожній особі - у разі потреби, за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку; «закон» має бути сформульовано з достатнім ступенем передбачуваності, щоб надати громадянину можливість в розумній, залежно від обставин, мірі передбачити наслідки певної дії (п.п. 115, 127);
Реальне виконання рішення суду, що набрало законної сили, є обов'язковою складовою реалізації особою права на справедливий суд, передбаченого п. 1 ст. 6 Конвенції, що підтверджується і висловленою ЄСПЛ правовою позицією у «пілотному» рішенні в справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine) від 15.10.2009 (заява № 40450/04), де зазначено, що право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін; у такому самому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу (п.п. 51, 52).
Зазначені вище правові позиції Європейський суд з прав людини застосував та розвинув і в багатьох інших справах як щодо України, так і щодо інших країн.
Конституційний Суд України:
у справі № 1-25/2010 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу восьмого пункту 5 частини першої статті 11 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року № 565-XII ухвалив 29.06.2010 рішення № 17-рп/2010, у якому констатував, що:
верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо;
одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями;
тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки (п. 3.1.);
у справі № 1-17/2005 за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року ухвалив 22.09.2005 рішення № 5-рп/2005, у якому констатував, що:
із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (п. 5.1.).
Практикою Верховного Суду однозначно підтверджуються принцип правової визначеності як запорука стабільності правового регулювання, цивільного обороту, виконуваності судових рішень, принципи рівності сторін у процесі, недопустимості зловживання процесуальними правами, обов'язковості процесуальних строків тощо.
Таким чином, слід враховувати певні загальні принципи і правила цивільного судочинства, які, серед іншого:
повинні забезпечувати правову визначеність і сталість правовідносин, недопустимість надання невиправданих переваг у процесі стороні, яка не довела обґрунтованості своїх дій, порівняно зі стороною, яка належним чином реалізувала свої процесуальні права, виконала процесуальні обов'язки, домоглася судового рішення на свою користь, виконання якого вправі вимагати та вправі розраховувати на неможливість необґрунтованого перегляду рішення;
передбачають певні формалізовані процедури процесу, встановлюють певні умови, обмеження тощо з метою забезпечення належного і оперативного провадження, забезпечення сторонам рівних можливостей реалізувати процесуальні права та виконати процесуальні обов'язки у змагальному процесі, оскільки право на доступ до правосуддя не може розглядатися як абсолютне і в необхідних межах потребує відповідного регулювання;
враховують свободу розпорядження сторонами своїми процесуальними правами та їх обов'язок діяти в процесі добросовісно, своєчасно вчиняти відповідні процесуальні дії;
мають виключати необґрунтовану ревізію чинного судового рішення, перегляд судового рішення через тривалий час після набрання ним законної сили з недоведених, зокрема, процесуальних підстав, заради відновлення процесу як такого.
Спірні правовідносини між сторонами виникли з договору позики від 10.09.2010, позикодавець ОСОБА_1 домігся ухвалення ще 12.09.2011 на свою користь рішення суду про стягнення боргу і внаслідок невиконання цього рішення змушений був повторно звертатися до суду з метою компенсації своїх збитків. За результатом розгляду справи суд заочним рішенням від 03.05.2018 стягнув з відповідачів солідарно відповідні кошти.
Відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 були обізнані про розгляд справи судом першої інстанції і розпорядившись своїми процесуальними правами на свій розсуд не з'явилися в судове засідання, внаслідок чого у справі було ухвалене заочне рішення. На час розгляду справи судом і ухвалення заочного рішення обидва відповідачі мали одного й того ж представника ОСОБА_4 . Копію заочного рішення суду від 03.05.2018 відповідач ОСОБА_2 отримав 24.05.2018 і 10.10.2018 подав до суду першої інстанції заяву про перегляд заочного рішення, при цьому, від його імені діяв представник ОСОБА_4 , який на цей час був також представником і відповідачки ОСОБА_3 . Відтак копія заочного рішення суду від 03.05.2018 була в розпорядженні відповідача ОСОБА_2 з 24.05.2018 (що підтверджується й чинними судовими рішеннями) і була в розпорядженні ОСОБА_4 в усякому разі не пізніше 10.10.2018, а, отже, не пізніше цієї дати була і в розпорядженні відповідачки ОСОБА_3 , представником якої був ОСОБА_4 .
Увесь рух справи та наявні в ній документи вказують на повну обізнаність відповідачки ОСОБА_3 із заочним рішенням суду та з обставинами і результатом розгляду заяви відповідача ОСОБА_2 про його перегляд, відповідачі подали спільну скаргу від 07.03.2019 на ухвалу суду першої інстанції від 26.02.2019 про залишення заяви ОСОБА_2 без розгляду і на заочне рішення суду від 03.05.2019. Власне і сама відповідачка ОСОБА_3 не вказувала на відсутність у неї копії заочного рішення суду та не вказувала на свою необізнаність із рішенням суду.
Понад те, подавши спільну касаційну скаргу на ухвалу судді Закарпатського апеляційного суду від 22.03.2019 про повернення їм апеляційної скарги на заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду від 03.05.2019, відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 прямо вказали, що заочне рішення вони отримали 29.09.2018, чим цей факт визнали.
Беручи до уваги наявні в справі документи і матеріали, слід констатувати, що твердження відповідачки ОСОБА_3 про те, що вона не брала участі в розгляді справи в суді першої інстанції, оскільки не була повідомлена про наявність такої справи на розгляді суду, про час і місце розгляду справи у встановленому законом порядку, причини її неявки в судове засідання 03.05.2018 є поважними, через що вона не могла реалізувати своє право на правову допомогу та ефективно захистити свої права та інтереси, а також про те, що до отримання її представником 31.05.2019 копії заочного рішення суду від 03.05.2018 вона таке не одержувала, необґрунтовані та маніпулятивні.
Попри те, що в справі фігурують шість дат отримання стороною солідарних відповідачів копії заочного рішення суду від 03.05.2018 або дат, на які наявність у них цього рішення підтверджується чи визнається: 24.05.2018, коли копію рішення отримав ОСОБА_2 ; 29.09.2018, коли копія рішення була отримана обома відповідачами за їхнім визнанням (безвідносно до інших обставин); 10.10.2018, коли ОСОБА_2 подав заяву про перегляд заочного рішення суду; 07.03.2019, коли відповідачі підписали спільну апеляційну скаргу на заочне рішення суду та ухвалу суду першої інстанції; 14.04.2019, коли відповідачі підписали спільну касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду; 31.05.2019 як остання за часом дата отримання копії заочного рішення новим представником відповідачки ОСОБА_3 , слід констатувати що копія заочного рішення суду була отримана обома відповідачами та їхнім представником у період з 24.05.2018 по 10.10.2018. Про рух і результат справи відповідачці ОСОБА_3 було достеменно і своєчасно відомо, а заочне рішення суду вона в указаний період отримала та поза будь-яким обґрунтованим сумнівом мала в своєму розпорядженні.
Маючи беззаперечне право як на перегляд заочного рішення суду, так і на апеляційний перегляд справи (ст. 129 ч. 2 п. 8 Конституції України, ст. 2 ч. 3 п. 8, ст.ст. 17, 284, 352 ЦПК України), учасники процесу реалізують це право не в будь-який спосіб, а в той, що передбачений законом, діють на власний розсуд і зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки, дотримуватися строків, порядку і процедур перегляду заочного рішення суду та апеляційного оскарження судового рішення, виявляти належну повагу до суду та до учасників процесу, утримуватися від будь-яких дій, які можуть обґрунтовано кваліфікуватися як зловживання процесуальними правами, тощо. Обов'язок додержання учасниками процесу, які повинні перебувати в рівних процесуальних умовах, вищевказаних процедур і правил не може розглядатися як перешкоджання в доступі до правосуддя.
За таких обставин, суд першої інстанції не мав належних процесуальних підстав для поновлення відповідачці ОСОБА_3 строку для звернення до суду із заявою про перегляд заочного рішення Ужгородського міськрайонного суду від 03.05.2018 і правильно, з додержанням норм процесуального права залишив цю заяву без розгляду. Для ухвалення іншого процесуального рішення суд законних підстав не мав. Суд врахував, серед іншого, й те, що дії відповідачки по суті є зловживанням процесуальними правами, що є недопустимим.
Таке процесуальне рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку (ст. 353 ч. 1 п. 16 ЦПК України), підстави для залишення заяви без розгляду можуть бути перевірені і в разі незаконності судового рішення справа після його скасування повертається до суду першої інстанції для продовження розгляду з відповідної стадії процесу, чим забезпечується подальший розгляд справи включно з можливістю оскарження кінцевого рішення. При цьому, оцінюються лише питання, що пов'язуються з процесуальними строками.
В разі ж відмови судом першої інстанції в поновленні строку для подання заяви про перегляд заочного рішення, але, при цьому, з відмовою в задоволенні заяви про перегляд заочного рішення, уможливлюється оскарження заочного рішення без законних для того підстав через будь-який строк, що сплив після ухвалення заочного рішення, в тому числі, й виконаного повністю чи частково. У такому разі апеляційний суд без передбачених для того процесуальних підстав постає перед необхідністю перевірки заочного рішення по суті, тоді як в разі пропущення відповідного процесуального строку оцінка наведеним у заяві про перегляд заочного рішення доводам по суті спору, новим доказам і т.ін. судом першої інстанції не дається. Така ситуація вочевидь суперечитиме принципам правової визначеності, сталості, стабільності правовідносин, рівності сторін перед законом і судом, правилам і строкам цивільного процесу, нівелюватиме по суті сенс заочного розгляду справи і такий розгляд як форму цивільного процесу та надаючи незаконну процесуально-правову перевагу відповідачу порушуватиме права позивача, на користь якого було ухвалене заочне рішення.
Для застосування у спірних відносинах висновку, зробленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16 щодо процесуального рішення, яке належить прийняти за наслідками розгляду заяви про перегляд заочного рішення суду, поданої з пропущенням процесуального строку, якщо такий строк не поновлено, колегія суддів не вбачає підстав, оскільки такий висновок був зроблений у справі за інших фактичних обставин, а саме, за умов, коли відповідачка лише заперечувала факт повідомлення її судом про розгляд справи, що призвело до порушення її процесуальних прав, та факт одержання нею заочного рішення, яке було отримане особою з іншим прізвищем, а власне вона його одержала із запізненням.
Натомість у справі, що розглядається, встановлено, що процесуальні права відповідачки не були порушені судом першої інстанції, копію заочного рішення суду вона отримала, вільно реалізувала право на його апеляційне оскарження, а також і право на касаційне оскарження ухвали судді апеляційного суду, користувалася правовою допомогою, право відповідачки на доступ до суду, в тому числі, право на апеляційне оскарження, не може бути визнане порушеним, її дії, серед іншого, мали ознаки зловживання процесуальними правами, відповідні мотиви ухвали суду першої інстанції про залишення заяви відповідачки без розгляду знайшли своє підтвердження, тоді як підстави для поновлення процесуального строку відсутні, а доводи апеляції є необґрунтованими.
Виходячи з наведеного, керуючись завданням цивільного судочинства, принципами верховенства права, правової визначеності, рівності сторін перед законом і судом, свободи в розпорядженні сторонами своїми процесуальними правами, виходячи з норм Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, беручи до уваги релевантну практику Європейського суду з прав людини та відповідну їй практику Верховного Суду, суть цивільного процесуального закону, зокрема, щодо процесуальних строків, заочного розгляду справи та обов'язковість відповідних процедур, апеляційну скаргу, яка правильності по суті, законності, обґрунтованості та справедливості судового рішення не спростовує, слід на підставі ст. 375 ЦПК України залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. 374 ч. 1 п. 1, ст.ст. 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 5 жовтня 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду. Повне судове рішення складене 17 лютого 2022 року.
Судді