Єдиний унікальний номер 233/2082/21
Номер провадження 22-ц/804/476/22
15 лютого 2022 року м. Бахмут Донецька область
Донецький апеляційний суд у складі:
головуючого судді Канурної О.Д.,
суддів: Агєєва О.В., Космачевської Т.В.,
за участю секретаря судового засідання Гуляєва М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Бахмуті Донецької області апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 06 грудня 2021 року у цивільній справі № 233/2082/21 за позовною заявою ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди (суддя першої інстанції Каліуш Олена Валеріївна), -
У травні 2021 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області з позовною заявою до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди.
У жовтні 2021 року ОСОБА_1 уточнила свої позовні вимоги.
В обґрунтування позовних вимог позивачка посилалася на те, що у квітні 2014 року після незаконної анексії Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та на момент початку другої фази збройної агресії Російської Федерації проти України на території Луганської і Донецької областей України вона була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Цей доказ також підтверджує той факт, що вона внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України була змушена покинути тимчасово окуповану територію України та перебувати в м. Маріуполь.
Місто Макіївка включено до переліку населених пунктів, які визнані Постановою Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VIII тимчасово окупованими територіями. Таким чином юридичний факт окупації та тимчасової відсутності в м. Макіївка юрисдикції держави Україна встановлений законом.
Позивачка ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою.
Російською Федерацією порушений побут та налагоджене повноцінне життя. Збройною агресією Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Донецької області України порушені права ВПО на вільне пересування, повагу до честі та гідності, свободу і особисту недоторканість, повагу до приватного і сімейного життя. Російською Федерацією в м. Макіївка створені такі умови, які унеможливлюють реалізацію нею права на свободу думки та інших політичних прав громадянина України.
Також збройною агресією Російської Федерації їй завдано суттєву майнову шкоду. В наслідок цих дій порушено її права на користування та розпорядження належним їй майном. А саме, вона позбавлена можливості використовувати власне нерухоме майно - квартиру, що належить їй на праві приватної власності.
Внаслідок дій Російської Федерації вона позбавлена можливості використовувати свою квартиру у період з вересня 2014 року по квітень 2021 року. Розмір упущеної вигоди розраховується відповідно до судової практики та на підставі розміру середньої місячної вартості оренди однокімнатної квартири в м. Макіївка (вказана квартира знаходиться в Донецько-Макіївській агломерації, на адміністративному кордоні з обласним центром - містом Донецьк, з віддаленістю від центра м. Донецька менше 10 км), з урахуванням періоду, за який вона зазнала збитків.
Середня місячна вартість оренди однокімнатної квартири у такому місці становила 6000,00 грн. (врахована вартість оренди аналогічних квартир). Таким чином, у зв'язку із неможливістю здати в оренду належну їй 1/2 однокімнатної квартири та отримувати відповідний дохід, упущена вигода, завдана їй збройною агресією Російської Федерації становить 1/2 х 6000,00 грн. х 80 місяців = 240000,00 грн.
Відповідальність держави Російської Федерації згідно із принципами і нормами міжнародного права за завдану Україні майнову чи немайнову шкоду внаслідок збройної агресії Російської Федерації визначена Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях».
Відносно неї саме внаслідок збройної агресії Російської Федерації на частині території Донецької області України були порушені конституційні права, передбачені Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 та Конституцією України, зокрема, право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на вільний вибір місця проживання громадянина на території своєї країни.
Крім цього, позивачка тимчасово проживає та зареєстрована у м. Маріуполь, вимушена прилаштовуватися до нових умов життя, шукати додаткові кошти на найм житла, оскільки порушено її законні права. Внаслідок тривалого порушення основоположних прав їй спричинено суттєву моральну шкоду.
Враховуючи наведене вище, триваючий характер порушень прав та законних інтересів, а також зважаючи на практику Європейського суду з прав людини, позивачка вважає законним обраний нею спосіб стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені Російською Федерацією.
Таким чином, враховуючи характер та обсяг завданих позивачці моральних страждань, істотних порушень її конституційних прав, умисного характеру дій Російської Федерації, вона вважає достатнім розмір компенсації за заподіяну моральну шкоду у розмірі 1172000,00 грн., який на день пред'явлення позовної вимоги до суду за офіційним курсом НБУ є еквівалентом 35000,00 Євро.
Позивачка ОСОБА_1 просила суд першої інстанції стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби на її користь майнову шкоду в розмірі 240000,00 грн., що на день подання позову до суду за офіційним курсом НБУ становить 7162,00 Євро; стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби на її користь моральну шкоду у розмірі 1172000,00 грн., що на день подання позову до суду за офіційним курсом НБУ становить 35000,00 Євро.
Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 06 грудня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди відмовлено в повному обсязі.
Із вказаним рішенням суду не погодилася позивачка ОСОБА_1 та подала апеляційну скаргу, яка безпосередньо надійшла до Донецького апеляційного суду.
В обґрунтування апеляційної скарги позивачка посилається на те, що оскаржене рішення прийняте із порушенням норм права, передбачених ч. 1 ст. 376 ЦПК України.
ОСОБА_1 просить Донецький апеляційний суд рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області по справі № 233/2082/21 від 06 грудня 2021 року скасувати та ухвалите нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі.
Ухвалою Донецького апеляційного суду від 17 січня 2022 року відкрито апеляційне провадження у даній цивільній справі та встановлено відповідачам строк для надання відзиву на апеляційну скаргу.
До Донецького апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника Кабінету Міністрів України (том № 2, а.с. 53 - 59).
Ухвалою Донецького апеляційного суду від 31 січня 2022 року цивільну справу було призначено до розгляду на 15 лютого 2022 року.
В судове засідання Донецького апеляційного суду 15.02.2022 року позивачка ОСОБА_1 не з'явилася, надала до суду заяву про розгляд справи в її відсутність (том № 2, а.с. 72).
В судове засідання Донецького апеляційного суду 15.02.2022 року представник відповідача - Державної казначейської служби України не з'явився, про час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (том № 2, а.с. 68).
Заслухавши головуючого суддю, вислухавши пояснення представника відповідача - особу, яка діє від імені Кабінету Міністрів України Циря С.М., дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Згідно з частиною 1 статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно частини 2 вказаної вище статті, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Судом першої інстанції при розгляді справи встановлено, що позивачкою у цій справі є громадянка України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка відповідно до копії дублікату довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № 4020 від 04.05.2017, перемістилася з АДРЕСА_2 до АДРЕСА_3 .
Відповідно до копії свідоцтва про право власності на житло від 30.12.2004 року, копії Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 6402968 від 03.02.2005 року позивачка ОСОБА_1 є власницею ? частки квартири АДРЕСА_2 .
Пред'являючи позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди Державою Україна, позивачка посилається на те, що внаслідок збройної Російської Федерації проти України, вона була вимушена у квітні 2014 року залишити окуповану частину території Донецької області та переселитися у м. Маріуполь Донецької області, де мешкає за адресою: АДРЕСА_3 по теперішній час. Внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та її вимушеного переселення із окупованої частини території Донецької області, де у неї була частка своєї квартири та усталений побут, їй завдана матеріальна та моральна шкода. Діями Російської Федерації щодо України, а саме збройною окупацією частини території Донецької області вона позбавлена можливості користування та розпорядження належним їй майном та використовувати належну їй нерухомість. Крім того, їй завдана моральна шкода, яка спричинена втратою права розпоряджатися та користуватися належним їй нерухомим майном, можливістю проживати в рідному місті. Обов'язок по відшкодуванню, спричиненої шкоди позивачка вважає необхідним покласти на Державу Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції не з'ясував, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території м. Макіївка позивачка втратила можливість отримувати дохід у вигляді орендованих платежів від передачі у найм належного їй нерухомого майна в період з вересня 2014 року по квітень 2021 року, є безпідставними, виходячи з наступного.
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини i основоположних свобод визначає, що кожна або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Hixто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства i на умовах, передбачених законом i загальними принципами міжнародного права.
Неможливість забезпечення прав i свобод людини у м. Макіївка Донецької області не може бути достатнім свідченням неналежного виконання Державою Україна свого позитивного обов'язку стосовно гарантування права на майно, визначеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Відповідно до статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішенням, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів самоврядування, їх посадових i службових ociб при здійсненні ними своїх повноважень.
14.04.2014 Указом Президента України № 405/2014 було введено в дію рішення Ради національної безпеки i оборони України 13 квітня 2014 року «Про невідкладені заходи щодо подолання терористичної загрози i збереження територіальної цілісності України».
Згідно з наказом Антитерористичного центру при безпеки України 07.10.2014 № 33/6/а, Донецька область була визначена районом проведення АТО з 07.04.2014.
Відтак, на виконання та у порядку, передбаченому вищевказаними нормативно - правовими актами, суб'єкти боротьби з тероризмом станом на травень 2014 року здійснювали заходи з проведення антитерористичної у м. Макіївка Донецької області.
У преамбулі Закону України від 18.01.2018 № 2268-УШ «Про особливості державної політики із забезпечення суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганської області» визначено, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з'єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.
Відповідно до ст. 2 цього Закону, за фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу та за юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходяться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, якщо таке майно набуте відповідно до законів України.
Статтею 7 цього Закону визначено, що Російська Федерація як держава - окупант відповідно до 1У Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї; Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захист жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол 1) від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.
Статтею 22 ЦК України передбачено, що, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Враховуючи положення частини четвертої статті 22 ЦК України, стягнення збитків є формою відшкодування майнової шкоди.
При цьому стаття 1166 ЦК України визначає загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду, зокрема, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Тож за змістом наведеної вище норми матеріального права для застосування такої міри відповідальності, як стягнення шкоди необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки; шкоди; причинного зв'язку між протиправною поведінкою та шкодою; вини. І лише наявність зазначених елементів свідчить про існування складу цивільного правопорушення, що є підставою для застосування такої міри відповідальності, як стягнення шкоди.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
За частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Водночас статтею 1177 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
Як убачається зі змісту позовної заяви позивача та розрахунку позовних вимог, до стягнення з держави як шкоди заявлені матеріальні збитки у вигляді не отримання доходів, які б особа могла реально одержати за звичайних обставин, якби її права не було порушено (упущена вигода). Розмір матеріальної шкоди у вигляді не отриманої вигоди позивачка визначає в розмірі 240000,00 грн., тобто прирівнює матеріальну шкоду до суми можливої плати за надання квартири, яка належить позивачці в оренду.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачкою не доведено взагалі можливість надання квартири в оренду, а також середньомісячний розмір орендної плати за період, коли позивачка, на її думку, зазнала збитки.
Доводи позивача щодо порушення державою позитивних зобов'язань не знайшли обґрунтованого й об'єктивного підтвердження.
Вказане вище співпадає з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19, провадження № 12 - 23 rc20.
Посилання позивачки на обставини, які встановлені судом у справі № 463/640/19 є безпідставними, оскільки у вказаній справі учасниками в справі були інші особи та Російська Федерація.
Посилання в апеляційній скарзі позивачці на рішення Європейського Суду з прав людини у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), є безпідставним, оскільки відповідно до вказаного рішення Турецька Республіка зобов'язана сплатити Позивачу компенсацію, зокрема, й за моральні страждання через незаконну окупацію північної частини Кіпру, де народилась та проживала Позивач, турецькими Збройними Силами з огляду на те, що зазначеним рішення обов'язок по відшкодуванню спричиненої моральної шкоди покладений на країну, яка здійснила незаконну окупацію, а не на країну, чия територія була окупована.
Крім того, з інформації, наданої Державної прикордонної служби України (а.с. 213) вбачається, що у період з 16.03.2017 року по 16.02.2020 року позивачка неодноразово перетинала лінію розмежування та перебувала на території, яка контролюється Україною незначний час. Зазначене свідчить, що більшість часу та з 16.02.2020 року постійно позивачка перебуває на території, яка не контролюється Україною, що свідчить про можливість користування нею своєю власністю, яка розташована у м. Макіївка Донецької області.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги про відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 240000,00 грн. є безпідставними, необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що вимоги про відшкодування моральної шкоди заявлені до відповідачів не як до винних осіб, що її спричинили, а як до відповідальних осіб, визначених законом, зокрема згідно статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», є безпідставними, виходячи з наступного.
Статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом,провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
Статтею 1 вказаного вище Закону передбачено, що терористичний акт - злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. У разі, коли терористична діяльність супроводжується вчиненням злочинів, передбачених статтями 112, 147, 258-260, 443, 444, а також іншими статтями Кримінального кодексу України, відповідальність за їх вчинення настає відповідно до Кримінального кодексу України.
Позивачка не надала доказів про порушення кримінальної справи за статтею 258 Кримінального кодексу України, інформацію про стан досудового розслідування кримінального провадження, про потерпілих та про наявність вироку суду у кримінальній справі, який набрав законної сили.
Статтею 13 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено, що при проведенні антитерористичної операції використовуються сили і засоби (особовий склад, спеціалісти, зброя, спеціальні і транспортні засоби, засоби зв'язку, інші матеріально-технічні засоби) суб'єктів боротьби з тероризмом, а також підприємств, установ, організацій, які залучаються до участі в антитерористичній операції, в порядку, визначеному згідно з Положенням, зазначеним у частині другій статті 12 цього Закону. Покриття витрат та відшкодування збитків, що виникли у зв'язку із проведенням антитерористичної операції, здійснюються згідно з законодавством.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування,їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Як вбачаться із частини 2 вказаної вище статті, моральна шкода полягає у фізичному болі та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Частиною 3 вказаної вище статті передбачено,що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до пункту 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03. 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із змінами) передбачено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується акт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в який матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Як вбачається із пункту 9 вказаної вище Постанови, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих i виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачкою ОСОБА_1 не надано будь-яких належних, допустимих, достовірних, достатніх доказів на підтвердження факту завдання їй моральної шкоди Державою України в особі КМУ та Державною казначейською службою України.
Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, правильно встановив обставини справи та відповідні їм правовідносини, наданим доказам дав правильну правову оцінку і обґрунтовано у відповідності з вимогами матеріального і процесуального права дійшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог позивача.
На підставі викладеного вище, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 06 грудня 2021 року і задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 немає.
Керуючись ст. 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 06 грудня 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді:
Повний текст постанови складений 16 лютого 2022 року
Суддя О.Д.Канурна