"16" лютого 2022 р.м. Одеса Справа № 916/3796/21
Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,
в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/3796/21
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Зелектра» (вул. Туманяна Ованеса, № 8, кв. 82, м. Київ, 02002, код ЄДРПОУ 43532527)
до відповідача: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
про стягнення 132 619,70 грн.,
1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Зелектра» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_1 , в якому просить стягнути з відповідача суму попередньої оплати за договором поставки, що сплачена позивачем на підставі рахунку-фактури №080421/1 від 08.04.2021 в розмірі 131063,10 грн. та суму процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі 1556,60 грн.
В обґрунтування заявлених вимог позивач вказує, що у квітні 2021 року ТОВ «Зелектра» вступило у правовідносини із ФОП ОСОБА_1 щодо замовлення позивачем та, відповідно, постачання відповідачем на адресу позивача непродовольчих товарів (супутніх матеріалів для колісних транспортних засобів), а саме: кінцевики EMAS MK1MIM2 (шт.), кінцевик на замок сідла+1 кінцевик на датчик шолому - у кількості 600 одиниць (шт.); реле LMR2-12D, 12VDC, DPDT, 10A/250VAC - у кількості 1200 одиниць (шт.); метал на замок + зуб (комплект) - у кількості 2 одиниць (шт.); конденсатор електроліт полімерний твердотільний SAMSUNG/SANYO (50v/4000мФ) - у кількості 600 одиниць (шт.); монтажна плата/стеклолітова 80х160 мм, одностороння лакована/луджена - у кількості 300 одиниць (шт.); реле LMR2-12D, 12VDC, DPDT, 8A/250VAC - у кількості 600 одиниць (шт.); корпус для електроніки Z5B 200*90*49 мм, пластиковий чорний - у кількості 300 одиниць (шт.); олово/каніфоль з розрахунку на 10 одиниць техніки Sopormetal SOPOR FLO Powder 100гр/ - у кількості 30 одиниць (шт.); кнопка антивандальна, із червоним підсвічуванням (KLS7-LPB-M16-03-11A-Z-R) KLS - у кількості 105 одиниць (шт.), загальною вартістю у 131 063 грн. 10 коп.
Як стверджує позивач, 08.04.2021, на підставі досягнутої домовленості, відповідачем на адресу позивача було виставлено відповідний рахунок-фактуру №080421/1 від 08.04.2021 для здійснення 100%-кової попередньої оплати товарів. В свою чергу, 09.04.2021 року позивач на підставі вказаного рахунку-фактури №080421/1 від 08.04.2021, здійснив повну попередню оплату товарів (шляхом перерахування на поточний рахунок продавця грошових коштів у сумі 131 063 грн. 10 коп. - за банківськими реквізитами, зазначеними продавцем у вказаному рахунку-фактурі.
Відтак, зважаючи на викладені обставини та норми чинного законодавства, позивач дійшов висновку, що 08.04.2021 між ним, як покупцем, з одного боку, та відповідачем, як постачальником, було у спрощений спосіб укладено договір поставки, предметом якого були товари (у вказаному вище асортименті та кількості), загальною вартістю (ціною) у 131 063 грн. 10 коп.
За ствердженням позивача, відповідач не заперечує факту (обставини) укладення вказаного договору поставки із позивачем, оскільки на виконання досягнутих домовленостей відповідач самостійно сформувала (підготувала) та направила позивачеві рахунок-фактуру №080421/1 від 08.04.2021, в якому відобразила як предмет укладеного договору, так й узгоджену ціну товарів. Окрім того, у вказаному рахунку-фактурі №080421/1 від 08.04.2021 відповідач самостійно та свідомо визначила себе як «Постачальника» та відобразила специфічну конфіденційну інформацію - номер поточного рахунку у банку та свій реєстраційний номер облікової картки платника податків, яка (інформація) могла бути у розпорядженні лише відповідача, банку та органів державної податкової служби.
Також, відповідач у повному обсязі прийняла від позивача грошові кошти у сумі 131 063,10 грн., де у призначенні платежу зазначено, що платіж здійснюється згідно рахунку №080421/1 від 08.04.2021, та після отримання грошових коштів від позивача остання не направляла будь-яких повідомлень та не повертала позивачеві отримані грошові кошти, як то, на думку позивача, мало бути у випадку незгоди відповідача із фактом укладення та необхідністю виконання укладеного договору поставки, а так само у випадку помилкового отримання грошових коштів.
Позивач наголошує, що враховуючи, що позивач здійснив повну попередню оплату товарів, та, при цьому, із боку відповідача не було здійснено будь-яких дій, що могли б бути розцінені позивачем як зупинення відповідачем або відмову останнього від виконання свого обов'язку щодо належної передачі товарів, позивач мав цілком об'єктивні та обґрунтовані очікування (сподівання) на те, що відповідач належним чином виконає свій обов'язок щодо здійснення передачі товарів у розпорядження позивача.
Проте, враховуючи, що договором на здійснення постачання товарів, укладеним між позивачем та відповідачем, не було чітко визначено ані обов'язок відповідача за свій рахунок здійснити доставку товарів позивачеві, ані обов'язку відповідача передати товари за їх місцезнаходженням, тобто, не передбачено й обов'язку позивача забезпечити приймання товарів за їх місцезнаходженням, позивач, на його переконання, мав цілком об'єктивні та обґрунтовані очікування (сподівання) на те, що відповідач належним чином виконає свої зобов'язання щодо передачі товарів - у порядку, що передбачений частиною 2 ст. 664 ЦК України.
Натомість, як зауважує позивач, не зважаючи на здійснення позивачем повної попередньої оплати замовлених товарів, відповідач протягом тривалого часу не забезпечував передачу позивачеві замовлених та оплачених останнім товарів, зокрема, на адресу позивача не надходили товари від відповідача, а так само не надходило будь-яких повідомлень про забезпечення відповідачем відправлення товарів на адресу позивача.
Відтак, позивач зазначає, що з огляду на те, що відповідач протягом тривалого часу не забезпечував відправлення товарів на його адресу, та, при цьому, відповідач не повідомляв позивача про своє бажання зупинити виконання та/або відмовитись від виконання своїх зобов'язань за укладеним договором, позивач 07.10.2021 направив відповідачеві вимогу про передачу товарів у належний спосіб. Проте останній не забезпечив передачу товарів позивачу у встановлений належний спосіб, чим допустив порушення своїх зобов'язань за укладеним із позивачем договором поставки.
В подальшому, як вказує позивач, враховуючи, що внаслідок тривалого часу виконання відповідачем свого зобов'язання із передачі товарів вже втратило інтерес для позивача, останній 27.10.2021 направив відповідачеві вимогу про повернення суми попередньої оплати у розмірі 131 063,10 грн., яка отримана ним 30.10.2021, проте добровільно не виконана та відповідачем не повернуто позивачу суму попередньої оплати.
Крім того, позивач вважає, що відповідач має також сплатити на його користь проценти за користування чужими коштами у вигляді повної попередньої оплати в сумі 131063,10 грн. в розмірі облікової ставки НБУ, починаючи із 20.10.2021 року, що станом на дату розрахунку складає 1556,60 грн.
04.01.2022 до Господарського суду Одеської області ФОП ОСОБА_1 подано відзив на позов (вх. № 70/22), де заперечуючи проти позовних вимог остання зазначила, що жодного письмового договору або правочину, зокрема, але не виключно, договору поставки, між позивачем та відповідачем не було укладено. Не було і письмового замовлення позивача щодо необхідності поставити товар. Відповідно, не було письмово погоджено строки поставки товару, оплати чи інші умови. Відтак, відповідач вважає, що у позовній заяві позивач не навів доводи та не надав докази щодо укладання договору поставки та відсутній факт листування, воля сторін не виражалася за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Відповідач додає, що між позивачем та відповідачем не було оферти (пропозиції однієї сторони укласти договір) та акцепту (прийняття пропозиції) другою стороною, а також договір, який не містить усі істотні умови, є неукладеним.
На думку відповідача, виставлення рахунку-фактури №080421/1 від 08.04.2021 не свідчить про виникнення договірних відносин між позивачем та відповідачем, оскільки, рахунок носить лише інформаційний характер, де вказані платіжні реквізити.
Окрім того, відповідач стверджує, що він у встановленому порядку надав відповіді на вимоги або претензії позивача, обґрунтовуючи свою позицію, однак зі сторони позивача не було вжито заходів щодо узгодження місця, дати та часу передачі непродовольчих товарів.
Відповідач наголошує, що жодного письмового договору або правочину, укладеного між позивачем та відповідачем, немає та будь-який закріплений обов'язок відповідача щодо місця, дати та часу передачі непродовольчих товарів відсутній, а тому неможливо встановити юридичну природу зобов'язання щодо поставки непродовольчих товарів та неможливо дотриматися принципу правової визначеності місця виконання зобов'язання.
Відтак, на переконання відповідача, відсутні правові підстави щодо притягнення відповідача до юридичної відповідальності в частині нібито невиконання зобов'язання, оскільки відповідач намагався узгодити місце, дату та час передачі непродовольчих товарів, однак відповіді від позивача щодо даного питання на адресу відповідача не надійшло. Доводи позивача, що на його адресу не надходили товари від відповідача, а так само не надходило будь-яких повідомлень про забезпечення відповідачем відправлення товарів на адресу позивача, не заслуговують на увагу, оскільки не відповідають дійсним обставинам справи.
Щодо розрахунку суми процентів за користування чужими грошовими коштами, заявлених до стягнення, відповідач зауважує, що між позивачем та відповідачем не склалися відносини з комерційного кредиту, оскільки, по-перше, за договором комерційного кредиту боржником є покупець, а не продавець/постачальник, а по-друге, сплата процентів за неправомірне користування чужими коштами не є самостійною формою відповідальності за порушення грошових зобов'язань, а є гарантією належного виконання зобов'язання.
Крім того, відповідач вказує, що він не може вважатися таким, що користується чужими грошовими коштами, адже вони витрачені на закупівлю непродовольчих товарів (супутніх матеріалів для колісних транспортних засобів), які вказані в рахунку-фактурі № 080421/1 від 08 квітня 2021 та останні знаходяться на складі відповідача, належним чином запаковані та готові до транспортування, однак позивач не здійснив жодних дій щодо вивозу та отримання даних матеріалів, відмовившись від узгодження місця, дати та часу отримання товару.
У відповіді на відзив (вх. № 1689/22, вх. № 1721/22 від 20.01.2022) позивач звернув увагу, що відповідач фактично не заперечує щодо: самостійного формування та направлення позивачеві рахунку-фактури №080421/1 від 08.04.2021, де було відображено як предмет укладеного договору, так й узгоджену ціну товарів; самостійного визначення відповідачем себе як «Постачальника»; самостійного відображення інформації щодо своїх банківських реквізитів саме як суб'єкта господарювання, та реєстраційного номеру облікової картки платника податків; прийняття у повному обсязі від позивача платежу сумі 131 063,10 грн., де у призначенні платежу прямо зазначено, що платіж здійснюється за товари згідно рахунку №080421/1 від 08.04.2021.
При цьому, позивач наголосив, що відповідач, після отримання грошових коштів від позивача, не направляла останньому будь-яких повідомлень щодо відсутності договору між сторонами, щодо необхідності укладення договору в будь-який інший спосіб, щодо помилкового або безпідставного переказу коштів позивачем тощо, та не повертала вказані кошти позивачу.
З вказаного випливає, що у випадку, якщо договір між сторонами вважати неукладеним відповідач все одно зобов'язана повернути позивачеві повну суму отриманих від останнього грошових коштів, як безпідставно набуте майно, однак, за ствердженням позивача, після неодноразового отримання від нього вимог щодо повернення грошових коштів та після відкриття провадження у справі №916/3796/21 відповідач не здійснює жодних дій, спрямованих на повернення позивачеві зазначених коштів.
Водночас, позивач вказує, що зі змісту документів, доданих відповідачем до свого відзиву на позовну заяву, жодним чином неможливо встановити заперечення останньої щодо факту (обставини) укладення 08.04.2021 між сторонами відповідного договору поставки щодо постачання товарів на користь позивача, та навпаки, відповідач прямо зазначає про те, що остання витратила отримані від позивача грошові кошти саме на закупівлю товарів, які нібито належним чином запаковані, готові до транспортування та наразі зберігаються на складі відповідача, при цьому, не наводячи жодних об'єктивних обставин, які б завадили їй належним чином виконати свій обов'язок щодо передачі вказаних товарів.
Тобто сукупність аргументів сторін, документів, що містяться у матеріалах справи та дій сторін свідчать про те, що між сторонами не тільки виникли договірні відносини щодо постачання товарів, тобто було у спрощений спосіб укладено відповідний договір поставки від 08.04.2021, але й про те, що позивач та відповідач приступили до реального (фактичного) виконання умов такого договору поставки та здійснили його часткове виконання.
Крім того, на думку позивача, вимога останнього про стягнення із відповідача процентів за користування коштами позивача, ґрунтується виключно на відповідних положеннях чинного законодавства та дійсних обставинах взаємовідносин сторін, зокрема, невиконання відповідачем свого обов'язку щодо передачі товарів у встановлений строк, та при цьому, неповернення суми попередньої оплати.
07.02.2022 відповідачем до суду надано заперечення (вх. № 3330/22) на відповідь на відзив, відповідно до яких останній не заперечує проти прийняття від позивача платежу (грошових коштів) у сумі 131063,10 грн., проте відповідач не погоджується з доводами позивача про те, що дані кошти чи товар, придбаний за дані кошти, є безпідставно набутим майном, оскільки за дані кошти придбав непродовольчі товари, перелічені у рахунку-фактурі, тобто були використані за цільовим призначенням.
В свою чергу, відповідач наголошує, що вимагав узгодити місце, дату та час передачі непродовольчих товарів та прийняти їх, узгодження даного питання відповідач просив здійснювати методами зв'язку через електронну пошту ІНФОРМАЦІЯ_1 або за телефоном НОМЕР_2 , проте усі спроби узгодити місце, дату та час передачі непродовольчих товарів не мали успіху у зв'язку з відмовою від спілкування з боку директора позивача, отже з боку позивача не було вжито заходів щодо узгодження місця, дати та часу передачі непродовольчих товарів.
Між тим, за ствердженням відповідача, він вживає необхідних заходів для зберігання і непошкодження товарів, проте з боку позивача не було узгоджено витрати на транспортування чи пересилання даних товарів, так як при спробі узгодити дані питання директор ТОВ «Зелектра» відмовився від спілкування. Таким чином, відповідач вважає, що позивач самостійно відмовляється від товару, а тому в даному випадку неможливо дотриматися принципу правової визначеності місця виконання зобов'язання, оскільки дане питання не погоджене позивачем.
09.02.2022 до позивачем до суду надано додаткові пояснення (вх. № 3699/22), де останнім, окрім раніше вказаного, зазначено, що відповідач не надав будь-яких документальних доказів того, що сторони договору погодили певний порядок передачі товарів у вигляді необхідності безпосереднього прибуття позивача у певне «місце їх зберігання».
Крім того, відповідач не надав будь-яких документальних або інших доказів про те, що останнім дійсно зберігаються оплачені позивачем товари у певному конкретному місці, яке було достеменно відомо позивачу станом на момент виникнення зобов'язань відповідача із передачі товарів. Більш того, відповідачем не надано підтвердження того, що оплачені позивачем товари взагалі перебували у розпорядженні відповідача на момент виникнення його зобов'язань щодо їх передачі позивачеві.
Також, позивач додає, що відповідач не навів належного нормативного обґрунтування свого твердження про те, що саме позивач, як покупець мав прибути для безпосереднього отримання товарів за певним місцем їх зберігання. При цьому, у своїх поясненнях відповідач прямо підтверджує, що останній, отримавши відповідну вимогу позивача щодо передачі товарів, у встановлений строк не здійснив жодних дій, спрямованих на виконання свого головного обов'язку у договірних правовідносинах із позивачем.
У свою чергу, саме невиконання відповідачем його обов'язку щодо передачі товарів у встановленому порядку та строк змусило позивача звернутися до відповідача із вимогою про повернення суми грошових коштів, сплачених останньому 09.04.2021 року в якості повної попередньої оплати за товари.
При цьому, звернення позивача, як покупця за відповідним договором, до відповідача, як постачальника, із вимогою про повернення суми попередньо оплати - фактично опосередковує виникнення у останнього грошових зобов'язань перед позивачем), із одночасним припиненням зобов'язань щодо передачі товарів, що, на думку позивача, спростовує твердження відповідача про нібито існуючий обов'язок позивача забрати товари, із попереднім погодженням місця та порядку їх передачі у м. Одесі.
Інші заяви по суті справи до суду не надходили.
2. Процесуальні питання, вирішені судом
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.12.2021 позовна заява вх.№ 3916/21 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 15.12.2021 прийнято позовну заяву (вх.№3916/21 від 10.12.2021) до розгляду та відкрито провадження у справі №916/3796/21, справу постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін.
Відповідно до частини п'ятої статті 252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвала суду від 15.12.2021, яку суд надіслав відповідачу за місцезнаходженням відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, повернута на адресу суду з відміткою пошти «адресат відсутній за вказаною адресою», про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення за вх.№30701/21 від 29.12.2021.
Відповідно до п. п. 1, 2 розділу ІІ Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених Наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958, встановлені наступні нормативні строки пересилання простої письмової кореспонденції операторами поштового зв'язку (без урахування вихідних днів об'єктів поштового зв'язку): місцевої - Д+2, пріоритетної - Д+1, де Д - день подання поштового відправлення до пересилання в об'єкті поштового зв'язку або опускання простого листа чи поштової картки до поштової скриньки до початку останнього виймання; 1, 2, 3, 4, 5 - кількість днів, протягом яких пересилається поштове відправлення. При пересиланні рекомендованої письмової кореспонденції зазначені в пункті 1 цього розділу нормативні строки пересилання збільшуються на один день.
Згідно з п. 4 ч. 6 ст.242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому відділенні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
Відповідно до ч.ч. 3, 7 ст.120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Отже, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення, інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.
Відповідно до п. 10 ч. 2 ст. 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" відомості про місцезнаходження юридичної особи містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
З огляду на викладене, враховуючи термін зберігання поштової кореспонденції відділенням поштового зв'язку та її повернення до суду із відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою», суд дійшов висновку, що відповідно до п. 4 ч. 6 ст. 242 ГПК України ухвала суду від 15.12.2021 вважається врученою відповідачу в день проставлення у поштовому відділенні штампу із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
При цьому, суд окремо звертає увагу, що з 01.01.2020 набрали чинності зміни до Правил надання послуг поштового зв'язку, внесені Постановою Кабінету Міністрів України № 1149 від 27.12.2019, відповідно до яких:
- рекомендовані листи з позначкою "Судова повістка", адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються особисто адресату, а у разі його відсутності - будь-кому з повнолітніх членів його сім'ї, який проживає разом з ним. У разі відсутності адресата (будь-кого із повнолітніх членів його сім'ї) за вказаною на рекомендованому листі адресою працівник поштового зв'язку інформує адресата за наявним номером телефону та/або вкладає до абонентської поштової скриньки повідомлення про надходження рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка". Якщо протягом трьох робочих днів після інформування адресат не з'явився за одержанням рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка", працівник поштового зв'язку робить позначку "адресат відсутній за вказаною адресою", яка засвідчується підписом з проставленням відбитку календарного штемпеля і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду (пункт 991 Правил);
- рекомендовані поштові відправлення з позначкою "Судова повістка", адресовані юридичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються представнику юридичної особи, уповноваженому на одержання пошти, під розпис. У разі відсутності адресата за вказаною на рекомендованому листі адресою працівник поштового зв'язку робить позначку "адресат відсутній за вказаною адресою", яка засвідчується підписом з проставленням відбитку календарного штемпеля і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду (пункт 992 Правил).
Таким чином, зберігання відділенням Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" поштових відправлень суду, які є "Судовими повістками" в розумінні чинного законодавства України в період більше, ніж три робочі дні, а також їх повернення із непередбачених для "Судових повісток" причин є неправомірним. Більше того, такі дії зумовлюють порушення права позивача на своєчасне вирішення справи судом.
Крім того, у даному випадку суд враховує, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України Про доступ до судових рішень).
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що позивач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з ухвалами суду у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.
Згідно з ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України ст.252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
04.01.2022р. від ОСОБА_1 надійшло клопотання (вх.№69/22) про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін. Заявник, керуючись ч.7 ст.252 ГПК України, з метою доведення обставин не пропущення строків позовної давності, заявив про необхідність призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з викликом сторін.
05.01.2022 ухвалою Господарського суду Одеської області відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 (вх.№69/22 від 04.01.2022р.) про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін по справі №916/3796/21.
В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Водночас суд зауважує, що відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
16.02.2022 судом було постановлено рішення в нарадчій кімнаті у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.
3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.
Так, позивачем до позовної заяви додано копію рахунку-фактури №080421/1 від 08.04.2021, відповідно до змісту якого постачальником є ФОП ОСОБА_1 , платником ТОВ «Зелектра». Предметом поставки відповідно вказаного рахунку є: кінцевики EMAS MK1MIM2 (шт.) - 1 кінцевик на замок сідла+1 кінцевик на датчик шолому - у кількості 600 шт.; реле LMR2-12D, 12VDC, DPDT, 10A/250VAC - у кількості 1200 шт.; метал на замок + зуб (комплект) - у кількості 2 шт.; конденсатор електроліт полімерний твердотільний SAMSUNG/SANYO (50v/4000мФ) - у кількості 600 шт.; монтажна плата/стеклолітова 80х160 мм, одностороння лакована/луджена - у кількості 300 шт.; реле LMR2-12D, 12VDC, DPDT, 8A/250VAC - у кількості 600 шт.; корпус для електроніки Z5B 200*90*49 мм, пластиковий чорний - у кількості 300 шт.; олово/каніфоль з розрахунку на 10 одиниць техніки Sopormetal SOPOR FLO Powder 100гр/ - у кількості 30 шт.; кнопка антивандальна, із червоним підсвічуванням (KLS7-LPB-M16-03-11A-Z-R) KLS - у кількості 105 шт., загальною вартістю 131 063,10 грн.
Рахунок-фактура №080421/1 від 08.04.2021 містить реквізити банківського рахунку ФОП ОСОБА_1 , а саме р/р НОМЕР_3 в АБ «Південний», МФО 328704.
Відповідно до змісту платіжного доручення №367 від 09.04.2021, доданого позивачем до позовної заяви, 09.04.2021 позивач ініціював переказ коштів і 09.04.2021 такий переказ було виконано банком, що підтверджується відміткою банку на платіжному дорученні, у сумі 131063,10 грн. на користь ФОП ОСОБА_1 з призначенням платежу: «Оплата за матеріали згідно рах. № 080421/1 від 08.04.2021, без ПДВ».
Перерахування позивачем вказаних грошових коштів та отримання їх відповідачем також підтверджується наявною в матеріалах справи копією виписки по особовому рахунку з 27.02.2020 по 03.12.2021, та не заперечується відповідачем.
05.10.2021 позивач звернувся до відповідача з письмовою вимогою № 1/05-10 про передачу непродовольчих товарів, які є предметом договору від 08.04.2021 (оплачених згідно рахунку-фактури № 080421/1 від 08.04.2021), копія якої та докази її надсилання, подані позивачем до позовної заяви та дослідженні судом.
27.10.2021 позивач повторно звернувся до відповідача з письмовою вимогою №1 про повернення суми попередньої оплати у розмірі 131063,10 грн., із зазначенням реквізитів рахунку отримувача ТОВ «Зелектра», копія якої та докази її надсилання, подані позивачем до позовної заяви та дослідженні судом.
Відповідачем до суду надано копію листа № 23072021/1 від 23.07.2021, адресованого позивачу щодо відповіді на лист-претензію про повернення попередньої оплати, проте вказаний лист не приймається судом до уваги, оскільки в матеріалах справи відсутній відповідний лист-претензія, який був би складений позивачем до 23.07.2021.
Також, в матеріалах справи наявна відповідь відповідача № 31/10/21-1 від 31.10.2021 на вимогу позивача про передачу непродовольчих товарів, які є предметом договору від 08.04.2021, оплачених згідно рахунку № 080421/1 від 08.04.2021, відповідно до якої відповідач зазначив, що усі попередні спроби узгодити місце, дату та час передачі непродовольчих товарів, які є предметом договору від 08.04.2021, не мали успіху у зв'язку з відмовою від спілкування з боку ОСОБА_2 . Також відповідач вимагав узгодити місце, дату та час передачі непродовольчих товарів та прийняти їх. Узгодження даного питання відповідач просив здійснювати методами зв'язку через електронну пошту ІНФОРМАЦІЯ_1 або за телефоном НОМЕР_2 .
Однак, наданий відповідачем на підтвердження направлення вказаної відповіді позивачу, опис вкладення не містить номеру поштового відправлення, що унеможливлює ідентифікацію наданої послуги з відправлення відповіді на вимогу, а номер поштового відправлення, зазначений у рекомендованому повідомленні про вручення позивачу поштового відправлення не відповідає номеру, що відображений у поштовій накладній від 02.11.2021.
Непроведення відповідачем належних розрахунків з позивачем виступило підставою для нарахування ним процентів за користування чужими коштами в розмірі 1556,60 грн. та його звернення до господарського суду з позовом про примусове стягнення суми існуючої заборгованості та відповідних процентів.
Під час розгляду справи відповідачем доказів погашення заборгованості суду не надано.
4. Норми права, застосовані господарським судом при прийнятті рішення.
Частиною першою статті 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, зокрема, з договорів та інших правочинів.
Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За змістом частини першої статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно з частиною першою статті 175 Господарського Кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частини четвертої статті 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим державним органом або органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
Згідно з частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Частинами 1 - 3 статті 180 Господарського кодексу України унормовано, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
За приписами ч. 1, 8 ст. 181 Господарського кодексу України (в редакції на момент виставлення рахунку-фактури) господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.
Відповідно до вимог статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.
Відповідно до ч.1 ст. 222 Господарського кодексу України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законі інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.
Відповідно до частини першої статті 264 Господарського кодексу України матеріально-технічне постачання та збут продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання як власного виробництва, так і придбаних у інших суб'єктів господарювання, здійснюються суб'єктами господарювання шляхом поставки, а у випадках, передбачених цим Кодексом, також на основі договорів купівлі-продажу.
Частиною 1 ст. 265 ГК України встановлено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
За змістом ч. 1 ст. 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та закону, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно із ст. 536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
В силу статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання, при якому сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено умовами договору, актами цивільного законодавства тощо.
У відповідності до ст. 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до частини першої статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно з частинами першою та другою статті 615 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом. Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання.
Згідно зі статтею 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини другої статті 631 Цивільного кодексу України договір набирає чинності з моменту його укладення.
Згідно з частиною першою статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Відповідно до частини другої статті 638 Цивільного кодексу України договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
В силу частини першої та другої статті 640 Цивільного кодексу України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Відповідно до частини першої статті 641 Цивільного кодексу України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
Згідно з частиною першою та другою статті 642 Цивільного кодексу України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Статтею 655 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За положеннями статті 662 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Згідно ч. 1 ст. 663 ЦК України, продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Частиною першою статті 664 Цивільного кодексу України передбачено, що обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.
Відповідно до статті 689 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний прийняти товар, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або має право відмовитися від договору купівлі-продажу. Покупець зобов'язаний вчинити дії, які відповідно до вимог, що звичайно ставляться, необхідні з його боку для забезпечення передання та одержання товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.
Частиною 1 ст. 691 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Статтею 692 ЦК України визначено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Згідно ст. 693 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. На суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.
Відповідно до частини першої статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина друга статті 712 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.
Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
Наведеними вище нормами господарського законодавства врегульовано правові підстави виникнення господарських зобов'язань, до яких, зокрема, належить господарський договір.
Порядок укладення господарських договорів врегульовано нормами цивільного права та господарського законодавства.
Дослідивши письмові докази, що містяться у матеріалах справи, суд доходить до висновку, що між сторонами виникли майново-господарські зобов'язання.
Зобов'язання, що виникли між сторонами за своїм правовим змістом опосередковують відносини поставки.
Законодавством не встановлено вимог щодо змісту рахунку-фактури. Однак для того щоб рахунок-фактура сприймався як спрощена форма укладення договору, важливо, щоб цей документ містив необхідну інформацію щодо істотних умов певного договору, зокрема, умови про предмет, строки та ціну. У рахунку-фактурі також можна визначити суму передоплати та загальну суму домовленості.
Таким чином, для того щоб вважати укладеним договір у спрощеній формі на підставі рахунку-фактури останній повинен містити усі істотні умови договору.
У даному випадку рахунок-фактура №080421/1 від 08.04.2021 містить інформацію про найменування та вартість товару, водночас, строку виконання зобов'язань відповідачем у разі його сплати не зазначено.
При цьому, слід вказати, що не зазначення у даному рахунку-фактурі строків поставки товару, може вказувати на те, що договірні відносини, що склалися між сторонами є безстроковими.
Так, відповідач, надіславши позивачу рахунок-фактуру №080421/1 від 08.04.2021 із зазначенням номенклатури (опису) товару, його вартості, способу оплати, здійснив пропозицію позивачу укласти господарський договір поставки.
Позивач, здійснивши оплату у сумі 131063,10 грн. на підставі платіжного доручення №367 від 09.04.2021, вчинив дію, яка засвідчує його бажання укласти договір, і ця дія є прийняттям пропозиції. Сплата позивачем коштів відповідачу є попередньою оплатою товару, відповідно до статті 693 ЦК України.
Отже, суд доходить до висновку, що з моменту прийняття пропозиції (попередньої оплати товару) позивачем між сторонами укладено господарський договір поставки у спрощений спосіб і відповідно між сторонами виникли та існують зобов'язальні відносини.
Виходячи із системного аналізу вимог чинного законодавства аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (висновок про застосування норм права, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі №910/12382/17).
Також приписами ч. 4 ст. 213 Цивільного кодексу України унормовано, якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті (при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів), якщо немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.
Відтак, матеріалами справи підтверджується та обставина, що між сторонами склались правовідносини за якими продавець виставляє рахунок-фактуру покупцю, покупець оплачує 100% вартості товару, а відповідач після цього поставляє товар.
Отже, у зв'язку з оплатою позивачем на користь відповідача 131063,10 грн. відповідно до рахунку-фактури, у відповідача виникло зобов'язання з поставки оплаченого товару на користь позивача.
У зв'язку з тим, що сторонами у рахунку-фактурі не визначено строку відвантаження товару суд у даному випадку застосовує положення статті 530 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідач на момент звернення позивача з позовом не здійснив поставку товару, вказаного у рахунку-фактурі №080421/1 від 08.04.2021, що не заперечується відповідачем.
На підставі досліджених судом письмових доказів суд доходить висновку про доведеність позивачем обставин виникнення між позивачем та відповідачем господарського зобов'язання на підставі договору поставки та його порушення відповідачем.
Відтак, доказів поставки спірного товару чи повернення коштів, оплачених позивачем, відповідач під час розгляду не надав.
Отже, визначене ст.693 ЦК України право покупця вимагати від продавця повернення суми попередньої оплати є за своїм змістом правом покупця на односторонню відмову від зобов'язання, внаслідок якої припиняється зобов'язання продавця перед покупцем по поставці товару і виникає нове грошове зобов'язання.
З огляду на вказану норму, порушення продавцем строку передання покупцеві попередньо оплачених товарів породжує на стороні покупця дві правомочності, одну із яких покупець може використати на свій розсуд: 1) пред'явити вимогу про передання оплаченого товару; 2) вимагати повернення суми попередньої оплати. Реалізація другої із названих правомочностей означає, що він конклюдентними діями відмовився від прийняття виконання. Відмову від прийняття виконання в такий спосіб у цьому випадку слід вважати такою, що ґрунтується на спеціальному положенні ч.2 ст.693 ЦК України і є правомірною.
Тобто наведена норма наділяє покупця, як сторону правочину, саме правами, і яке з них сторона реалізує - є виключно її волевиявленням.
В свою чергу суд зазначає, що волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.
За змістом частини 2 статті 20 Господарського кодексу кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються, зокрема, шляхом присудження до виконання обов'язку в натурі. Суд враховує, що на момент звернення з позовом та розгляду справи відповідач доказів належного та повного виконання умов договору поставки, у розумінні вимог статей 74, 76 Господарського процесуального кодексу України, суду не подав, тому вимога про стягнення з відповідача 131063,10 грн. фактично отриманих коштів, як оплата вартості поставки товару, яка не була виконана, є обґрунтованою.
Позивачем при зверненні до суду із цим позовом використано належний, у розумінні вимог статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України, спосіб захисту порушеного права. З огляду на це суд вважає, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Зелектра» до ОСОБА_1 про стягнення з останньої 131063,10 грн. фактично отриманих коштів, як оплата вартості поставки товару, яка не була виконана, підлягає задоволенню.
Щодо тверджень відповідача про те, що він не має змоги поставити товар без правової визначеності та без визначення місця поставки, суд зазначає наступне.
Так, згідно ч. 1 ст. 664 ЦК України товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець проінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема, шляхом маркування.
Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві.
Таким чином, діюче законодавство України, а саме ч. 1 ст. 664 ЦК України, передбачає обов'язок продавця протягом строку, встановленого договором для здійснення поставки, повідомити покупця про готовність товару до відвантаження та про конкретну дату та місце, коли саме і де саме товар буде наданий в розпорядження покупця, а обов'язок покупця прийняти товар виникає саме після належного повідомлення продавцем покупця про конкретну дату та місце, коли саме і де саме товар буде наданий в розпорядження покупця, тобто переданий покупцю.
Разом з тим, доказів поставки відповідачем на користь позивача товару на суму оплати, підписання первинних документів (видаткової накладної, ТТН, акта), передачу товару службі доставки, надсилання будь-яких повідомлень про готовність відвантаження товару та про конкретну дату та місце, коли саме і де саме товар буде наданий в розпорядження покупця, у тому числі станом на час розгляду справи по суті спору, суду не надано.
Також, суд не приймає до уваги твердження відповідача щодо відсутності в нього спірних коштів у зв'язку з тим, що останні витрачені на закупівлю непродовольчих товарів, що вказані у рахунку-фактурі № 080421/1 від 08.04.2021, оскільки відповідачем не подано до суду жодних доказів на підтвердження перебування у його розпорядженні вказаних товарів.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про те, що відповідач не надав належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження виконання ним поставки товару, всупереч умовам договору, а відтак не спростував доводів позивача про необхідність повернення грошових коштів.
Крім того, позивач на підставі статті 536 Цивільного кодексу України просив суд стягнути з відповідача 1556,60 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами, нарахованих внаслідок прострочення відповідачем виконання його грошового зобов'язання з повернення отриманої ним попередньої оплати в розмірі 131063,10 грн. у період з 20.10.2021 по 09.12.2021, із застосуванням облікової ставки Національного банку України при здійсненні обрахунку цієї суми.
Так, згідно з частинами 2, 3 статті 693 Цивільного кодексу України якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
На суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.
Статтею 536 Цивільного кодексу України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
У той же час, як вбачається з матеріалів справи договір поставки укладено між сторонами у спрощеній формі, у зв'язку з чим цим зазначеним договором розмір відсотків за користування чужими грошовими коштами не визначено.
В обґрунтування вимоги про стягнення з відповідача нарахованої на підставі статті 536 Цивільного кодексу України суми процентів за користування чужими грошовими коштами у розмірі 1556,60 грн., позивач вказував на те, що розмір вказаних процентів визначено на рівні облікової ставки Національного банку України відповідно до положень частини 1 статті 1048 Цивільного кодексу України.
З огляду на викладене, суд зазначає таке.
Термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.
Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством. Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин в силу частини другої статті 1054 Цивільного кодексу України та до відносин із комерційного кредиту в силу частини другої статті 1057 Цивільного кодексу України.
Сторони також мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). При цьому, відповідно до частини другої статті 628 Цивільного кодексу України до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Тому, зокрема, якщо одна сторона має сплатити іншій певну суму грошових коштів, але сторони досягли згоди про відстрочення сплати такої суми, то розмір процентів, що підлягає сплаті боржником за період, на який надана відстрочка, визначається за правилами статті 1048 Цивільного кодексу України.
Наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК боржник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Оскільки законодавством встановлені наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, так і наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, то підстави для застосування вказаної позивачем аналогії закону щодо застосування до спірних правовідносин приписів частини 1 статті 1048 Цивільного кодексу України відсутні, оскільки, по-перше, у цій справі йдеться про неправомірну поведінку боржника (в той час як частина 1 статті 1048 Цивільного кодексу України застосовується у випадку правомірної поведінки), а по-друге, у законодавстві немає прогалини у цій частині.
Аналогічна за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 в справі № 910/10156/17.
У той же час слід зазначити, що у позовній заяві Товариства з обмеженою відповідальністю «Зелектра» відсутні вимоги про стягнення з відповідача, зокрема, трьох процентів річних, нарахованих внаслідок прострочення ОСОБА_1 виконання його грошового обов'язку з повернення сплаченої позивачем суми попередньої оплати товару, заявлені на підставі статті 625 Цивільного кодексу України.
Враховуючи наведене, а також беручи до уваги, зокрема, те, що досягнутими між сторонами домовленостями конкретного розміру відсотків за користування відповідачем чужими грошовими коштами визначено не було, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача 1556,60 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами, у зв'язку з чим означені вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Сторони, звертаючись до суду повинні враховувати те, що визначення та наповнення доказової бази переданого на розгляд суду спору покладаються саме на сторони, а не на суд. Суд вирішує спір на підставі поданих та витребуваних в порядку ст. 81 Господарського процесуального кодексу України сторонами доказів.
Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).
17.10.2019 набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів". Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Мова йде про достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.
Усталеною є практика ЄСПЛ, в якій суд посилається на «balance of probabilities» («баланс ймовірностей») для оцінки обставин справи. Наприклад, у рішенні BENDERSKIY v. Ukraine 15.11.2007 суд застосовує «баланс ймовірностей». У рішенні J.K. AND OTHERS v. Sweden 23.08.2016 суд вказує, що цей стандарт притаманний саме цивільним справам.
У постанові Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі №923/2075/15 відхилено висновки апеляційного суду про відмову в позові про стягнення упущеної вигоди лише з тих підстав, що її розмір не може бути встановлений з розумним степенем достовірності, оскільки апеляційний суд не дослідив інших доказів, які надані позивачем, чим фактично позбавив останнього можливості відновити його порушене право, за захистом якого подано позов.
Аналогічний підхід продемонстрував і Касаційний цивільний суд в складі Верховного Суду у своїй постанові від 06.11.2019 у справі №127/27155/16-ц (провадження №61-30580св18).
Отже, під розумним ступенем достовірності слід розуміти те, що факт є доведеним, якщо після оцінки доказів вбачається, що факт скоріше відбувся, аніж не мав місце.
У зв'язку з цим, суд при розгляді даної справи застосовує вищезазначений стандарт доказування.
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За приписами статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010 №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України» за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.
Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що відповідачем не спростовано доводів позовної заяви в частині стягнення суми попередньої оплати за договором поставки, хоч йому було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконував взяті на себе обов'язки, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, з урахуванням наведеного.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У той же час, позивач просив суд стягнути з відповідача понесені ним витрати на оплату професійної правничої допомоги у розмірі 14000,00 грн., що відображено у позовній заяві, проте у попередньому (орієнтовному) розрахунку суму судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи останнім зазначено про можливість понесення іншої фактичної суми судових витрат - 30000,00 грн.
Згідно з частинами 1, 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Положеннями статті 16 Господарського процесуального кодексу України визначено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості: ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація вказаного принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 Господарського процесуального кодексу України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 Господарського процесуального кодексу України): подання заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу.
3) розподіл судових витрат (стаття 129 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до частин 1, 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Разом із тим, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
За змістом частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України «Про адвокатуру». Дія вказаного закону поширюється тільки на осіб, які є адвокатами.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом; договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Суд враховує, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю, водночас, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04).
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
На підтвердження судових витрат позивачем надано договір про надання правової допомоги № 25/2021 від 11.11.2021, що укладений між ТОВ «Зелектра» (клієнт) та адвокатом Север'яновим Денисом Ігоровичем (адвокат), акт приймання-передачі наданих послуг від 30.12.2021 на суму 14000,00 грн. та акт приймання-передачі наданих послуг від 09.02.2022 на суму 11000,00 грн., платіжне доручення № 3557 від 22.11.2021 на суму 14000,00 грн.
Так, 11.11.2021 між адвокатом Север'яновим Денисом Ігоровичем і ТОВ «Зелектра» укладено договір про надання правової допомоги № 25/2021.
Відповідно до пункту 4.1 зазначеного договору за надання правової допомоги (адвокатських послуг) відповідно до умов договору клієнт сплачує адвокату винагороду (гонорар) у розмірі 1000 грн. - за одну годину надання адвокатських послуг адвокатом. У разі, якщо надання адвокатських послуг здійснювалося менш ніж одну годину - розрахунок та сплата винагороди (гонорару) здійснюється як за одну (повну) годину.
Зі змісту пункту 4.4. договору № 25/2021, серед іншого, вбачається, що у разі відсутності претензій клієнт сплачує винагороду (гонорар) протягом 3-х календарних днів із дня отримання відповідного рахунку-фактури. За результатами надання певного обсягу послуг (за відповідний календарний місяць) адвокат складає та передає клієнтові акт приймання-передачі наданих послуг. Підписання клієнтом такого акту приймання-передачі наданих послуг підтверджує прийняття останнім (без будь-яких заперечень та претензій) відповідного обсягу наданих адвокатських послуг.
Пунктом 4.5. відповідного договору встановлено, що усі розрахунки здійснюються між сторонами в готівковій або безготівковій формі (відповідно до норм чинного законодавства та домовленості сторін).
На підтвердження факту надання послуг за вказаним договором, позивачем та адвокатом було складено акти приймання-передачі наданих послуг від 30.12.2021 та від 09.02.2022, в яких відповідно до умов договору про правову допомогу адвокат надав клієнту на належному якісному рівні в повному обсязі професійну правничу допомогу відповідно до умов договору № 25/2021 від 11.11.2021, а саме надана професійна правнича допомога по вказані судовій справи включає в себе:
- консультація щодо можливості представництва (захисту) прав та інтересів клієнта (у суді) у зв'язку із порушенням прав та інтересів клієнта діями (бездіяльністю) ФОП ОСОБА_1 , визначення потенційного впливу можливого спору на господарську діяльність клієнта - 1 година;
- аналіз норм законодавства, пошук актуальної судової практики, підготовлення правової позиції з метою підготовлення позову - 5 годин;
- підготовлення (складання) позовної заяви, підготовлення позовної заяви та додатків до подання до суду - 7 годин;
- пред'явлення позову (подання позовної заяви) до суду першої інстанції (Господарський суд Одеської області) - 1 година;
- ознайомлення з матеріалами справи № 916/3796/21 (у приміщенні Господарського суду Одеської області) - 1 година;
- підготовлення (складання) відповіді на відзив у справі № 916/3796/21, направлення відповіді на відзив до суду та іншим учасникам справи - 6 годин;
- підготовлення (складення) додаткових письмових пояснень у справі № 916/3796/21, направлення додаткових письмових пояснень до суду та іншим учасникам справи - 4 годин.
Відповідно до частин п'ятої та шостої статті 126 ГПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Отже, у розумінні положень частини п'ятої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, є можливим лише на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим адвокатом на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи (відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 27.11.2020 у справі № 911/4242/15, від 12.11.2020 у справі № 910/3233/18).
Відповідачем під час розгляду справи клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката або інших заперечень щодо неспівмірності заявлених витрат позивача, пов'язаних з розглядом справи, не заявлялось.
При цьому суд наголошує, що заявлена позивачем остаточна сума витрат на професійну правничу допомогу адвоката відповідає попередньому (орієнтовному) розрахунку судових витрат, наведеному у позовній заяві. Отже відповідач не був позбавлений можливості заявити відповідні заперечення ще до ухвалення рішення по суті спору, однак своїм правом не скористався.
Між тим, на думку суду, аналіз норм законодавства, пошук актуальної судової практики та підготовлення правової позиції входить до складу послуги з підготовки позовної заяви, а отже включення даних послуг до переліку наданих послуг окремо є необґрунтованим.
Отже, наявними у матеріалах справи доказами підтверджено, що загальний розмір фактично понесених позивачем витрат на професійну правову допомогу у зв'язку із розглядом цієї справи становить 20000,00 гривень.
Одночасно, суд зазначає, що відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, у разі часткового задоволення позову судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи те, що при звернені до суду із розглядуваним позовом позивачем до стягнення було заявлено вимоги про стягнення з відповідача 132619,70 гривень, однак судом встановлено, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню, а саме стягненню з відповідача підлягає сума в загальному розмірі 131063,10 гривень, суд дійшов висновку, що понесені позивачем витрати на правову допомогу та підлягають задоволенню пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З урахуванням наведеного, оскільки у позовні вимоги у цій справі задоволені частково, то суд дійшов висновку про те, що з відповідача підлягають стягненню витрати позивача на оплату правничої допомоги пропорційно розміру задоволених вимог, а саме у сумі 19765,25 грн.
Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст. 129 ГПК України також покладається на відповідача пропорційно задоволеним вимогам в сумі 2243,36 грн.
Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позов - задовольнити частково.
2. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Зелектра» (вул. Туманяна Ованеса, № 8, кв. 82, м. Київ, 02002, код ЄДРПОУ 43532527) суму основної заборгованості у розмірі 131 063 (сто тридцять одна тисяча шістдесят три) грн. 10 коп., витрати зі сплати судового збору в розмірі 2243 (дві тисячі двісті сорок три) грн. 36 коп. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 19 765 (дев'ятнадцять тисяч сімсот шістдесят п'ять) грн. 25 коп.
3. В решті позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку ст.241 ГПК України.
Наказ видати в порядку ст.327 ГПК України.
Повний текст рішення складено 16 лютого 2022 р.
Суддя О.В. Цісельський