Олевський районний суд Житомирської області
Справа № 287/2067/20
2/287/208/22
16 лютого 2022 року м. Олевськ
Олевський районний суд Житомирської області в складі:
головуючого - судді Винара Л.В.
з участю секретаря Кострицької Т.П.
позивачки ОСОБА_1
представника позивачки ОСОБА_2
третьої особи ОСОБА_3
відповідачки ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Олевського районного суду Житомирської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_3 про встановлення земельного сервітуту, -
До Олевського районного суду Житомирської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_3 про встановлення земельного сервітуту. У вказаному позові позивачка просить суд встановити безоплатний постійний земельний сервітут шириною 3 м. та довжиною 25,90 м. (двір), та шириною 1 м. навколо будинку та сараїв, для догляду та обслуговування частини будинку та сараїв, для здійснення поточного ремонту, опалювання, підвезення дров та їх складування в сараях, на земельній ділянці з кадастровим номером 1824455100:02:031:0008, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що знаходиться у власності ОСОБА_4 .
Свій позов обґрунтовує тим, що 06.03.2012 року приватним нотаріусом Олевського районного нотаріального округу Житомирської області Романчуком А.М. позивачці було видано свідоцтво про право на спадщину за законом, яка складається з Ѕ частки кімнати 2-4 пл. 18.1 кв.м., кухні 2-3 пл.12.1 кв.м., прибудови «а», сараю «Г», сараю «Г1», Ѕ огорожі, Ѕ колодязя, що становлять 1/3 частки житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 та внесені відповідні відомості про державну реєстрацію права власності. В липні 2020 року позивачка звернулася до Олевської міської ради Житомирської області із заявою про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки для її подальшої приватизації. В серпні 2020 року надійшла відповідь з Олевської міської ради Житомирської області, якою відмовлено у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки для її подальшої приватизації, а також повідомлено про те, що частина будинку позивачки розташована на земельній ділянці з кадастровим номером 1824455100:02:031:0008. В подальшому позивачці стало відомо, що власником вищевказаної земельної ділянки є ОСОБА_4 . Даний будинок необхідно обслуговувати, опалювати, для чого необхідно підвозити дрова, складувати їх в сараях, заносити їх у будинок, проводити поточні ремонти на стінах і т.д. Позивачка неодноразово зверталася до відповідачки з проханням надати їй та її сім'ї доступ до будинку на що отримувала відмову, що позбавляє її можливості належним чином користуватися належним їй майном, а тому вона змушена звернутися до суду за захистом своїх прав.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано судді Винару Л.В.
08.12.2020 року на запит суду надійшла інформація з Олевської міської ради Житомирської області про зареєстроване місце проживання відповідачки по справі ОСОБА_4 .
Ухвалою суду від 10.12.2020 року відкрито провадження по справі в порядку загального позовного провадження.
Не погоджуючись із вимогами позовної заяви 28.01.2021 року відповідачка надала до суду відзив на позовну заяву. Відповідно до вказаного відзиву ОСОБА_4 вважає, що вимоги позивачки не в повній мірі відповідають її інтересам. Зокрема, у позовній заяві позивачка просить суд визначити земельну ділянку для користування по 1 метру довкола будинку та 3 метри на 25, 90 метрів (двір) в тому числі для завезення дров. Однак, відвантаження дров на території подвір'я призведе до пошкодження будинку та інших надвірних споруд. На думку відповідачки цілком достатнім буде встановлення сервітуту в межах 1 метра довкола будинку по всьому периметру та 1,5 метри ширини та довжиною, яка є достатньою для входу в будинок, а також прохід до сараю для складування дров у будинок з метою опалення. Такий прохід на думку відповідачки, є цілком достатній для опалювання будинку та догляду за ним. Зазначає, що відповідно до ст. 403 ЦК України сервітут може бути оплатним. Натомість відповідачка вважає за необхідне не стягувати з позивачки оплату за користування частиною земельної ділянки, а вимагати у позивачки здійснювати утримання житлового будинку та огорожі земельної ділянки в належному стані. До того ж, відповідачка наполягає у випадку сплати податку на земельну ділянку, вносити відповідну плату у відсотковому відношенні до площі, щодо якої встановлено сервітут. Саме такі умови відповідачка вважає оптимальними для встановлення сервітуту на користь позивачки строком на один рік.
Позивачка та її представник - адвокат Паламарчук О.В. у судовому засіданні, кожен окремо, вимоги позовної заяви підтримали та просять їх задоволити. Вважають, що справу можна розглядати без участі представника відповідачки - адвоката Зембри Є.Є.
Відповідачка в судовому засіданні проти позовних вимог заперечила, проте в той же час просила врахувати свою правову позицію, викладену у відзиві на позовну заяву стосовно часткового задоволення позовних вимог. Яку з цих позицій потрібно брати до уваги при розгляді справи суду пояснити не змогла. Вважає, що справу можна розглядати без участі її представника - адвоката Зембри Є.Є.
Третя особа ОСОБА_3 проти вимог позовної заяви не заперечує, підтримує їх та вважає обґрунтованими.
Ухвалою суду від 04.02.2022 року дозволено представнику відповідачки - адвокату Зембрі Є.Є. брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції за межами приміщення суду з використанням програмного забезпечення EASYCON, проте під час судового засідання якість відеозв'язку була досить низькою, якість зображення та звуку не давали суду можливості проводити судове засідання. На підставі наведеного, з метою дотримання розумних строків розгляду справи та забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового розгляду, враховуючи, що ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв'язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву, а також те, що сторони в судовому засіданні, та зокрема, сама відповідачка не заперечувала проти розгляду справи без участі її представника суд дійшов висновку про можливість розгляду справи без участі представника відповідачки - адвоката Зембри Є.Є.
Суд, дослідивши надані документи і матеріали, всебічно та повно з'ясувавши обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов наступного висновку.
Згідно ч. 2 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Ст.12 ЦПК України, передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
З матеріалів справи, а саме з наданих суду лише належним чином не засвідчених копій, вбачається, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 06.03.2012 року, виданого приватним нотаріусом Олевського районного нотаріального округу Житомирської області Романчуком А.М. спадкоємцями зазначеного у цьому свідоцтві майна ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 є дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , її розмір у спадщині складає Ѕ (одну другу) частку та дружина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , її розмір у спадщині складає Ѕ (одну другу) частку. Спадщина, на яку в указаних частках видано це свідоцтво, складається з: кімнати 2-4 пл. 18,1 кв.м., кухні 2-3 пл. 12,1 кв.м., прибудови «а», сараю «Г», сараю «Г1», Ѕ огорожі, Ѕ колодязя, що становлять 1/3 (одну третю) частку житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 8).
Відповідно до витягу Комунального підприємства «Коростенське міжміське бюро технічної інвентаризації Житомирської обласної ради» про державну реєстрацію прав від 20.03.2012 року ОСОБА_1 є власником 1/6 частки житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 9).
Також, власником 1/6 частки житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до витягу Комунального підприємства «Коростенське міжміське бюро технічної інвентаризації Житомирської обласної ради» про державну реєстрацію прав від 20.03.2012 року є ОСОБА_3 (а.с. 13).
Згідно листа Олевської міської ради Житомирської області від 31.07.2020 року за вих. № 1414 Олевська міська рада Житомирської області розглянула заяву ОСОБА_1 щодо надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та вказаним листом відмовлено у наданні дозволу на розроблення вищевказаної технічної документації із землеустрою, оскільки відповідно до вказаного ОСОБА_1 місця розташування майна, яке перебуває у спільній частковій власності ОСОБА_3 (частка складає 1/6 житлового будинку) та ОСОБА_1 (частка складає 1/6 житлового будинку) розташовані земельні ділянки приватної власності кадастровий номер 1824455100:02:031:0008, площею 0,0736 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) та кадастровий номер 1824455100:02:031:0009, площею 0, 0857 га межі яких визначені та належать іншій особі (а.с. 18).
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна власником земельної ділянки з кадастровим номером 1824455100:02:031:0008 є ОСОБА_4 на підставі договору дарування, серія та номер № 1311, виданий 31.07.2020 року, видавник: Романчук А.М., приватний нотаріус Олевського районного нотаріального округу Житомирської області (а.с. 28).
Позивачка звернулася до суду з даним позовом та зазначає, що у неї виникла необхідність для встановлення за нею земельного сервітуту відносно частини земельної ділянки відповідачки для обслуговування будинку, а саме: опалення будинку, для чого необхідно підвозити дрова, складувати їх в сараях, заносити їх в будинок, проводити поточні роботи на стінах будинку.
Згідно із ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно із частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У практиці Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які необхідно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Відповідно до п.2 ч.1 ст. 395 ЦК України, одним із видів речових прав на чуже майно є право користування (сервітут).
За приписами статті 401 ЦК України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
Відповідно до вимог ст.ст. 91, 96 ЗК України, власники земельних ділянок та землекористувачі зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.
Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (ч.1 стаття 100 ЗК України).
Згідно з вимогами ч.1, ч. 3 ст. 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
З аналізу положень ст.ст. 401, 402 ЦК України вбачається що підставою для встановлення судом земельного сервітуту є недосягнення домовленості сторін.
Згідно зі ст. 403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.
Положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 404 ЦК України визначено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.
Відповідно до роз'яснень викладених у листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.01.2013 N 24-150/0/4-13 при вирішенні спорів щодо встановлення сервітуту судам слід з'ясовувати, чи звертався позивач з такою вимогою безпосередньо до власників майна і чи вирішувалося це питання між сторонами в добровільному порядку, чи не будуть внаслідок установлення сервітуту порушуватись права власників майна або інших його користувачів, чи може позивач задовольнити свою потребу у користуванні своїм майном інакше як установленням такого сервітуту. У рішенні суд повинен зазначити, в якій саме частині належного відповідачу майна встановлено сервітут і в якому розмірі, чітко визначити обсяг прав особи, що звертається з питанням обмеженого користування чужим майном.
Відповідно до п. 38 постанови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», вирішуючи спори про встановлення сервітуту, суд має враховувати, що земельний сервітут встановлюється стосовно певного об'єкта і не залежить від власників цих об'єктів, оскільки його дія зберігається в разі переходу права на земельну ділянку, щодо якої його встановлено, до іншої особи (частина перша статті 401 ЦК України,частина перша статті 101 ЗК України), а в разі встановлення особистого сервітуту права закріплюються за певною особою і він припиняється внаслідок її смерті (частина друга статті 401,пункт 6 частини першої статті 406 ЦК України). Види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України. Зазначений перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки в ефективному її використанні; умовою встановлення сервітуту є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб,а сервітут, який встановлюється, є найменш обтяжливим для власника земельної ділянки. При цьому відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України саме позивач має довести, що повноцінне використання своєї земельної ділянки неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки; що задоволення потреб сервітуарія неможливо здійснити в інший спосіб; що відповідно до частини третьої статті 402 ЦК України він не досяг з відповідачем домовленості про встановлення сервітуту та про його умови. За певних обставин для вирішення спірних питань може бути призначена відповідна експертиза. У рішенні суд повинен зазначити,в якій саме частині належного відповідачу майна встановлено сервітут і в якому розмірі, чітко визначити обсяг прав особи, що звернулася до суду, стосовно обмеженого користування чужим майном. Під час розгляду спору щодо припинення сервітуту на вимогу власника землі суд має враховувати обставини, які мають істотне значення (наприклад, порушення умов використання земельної ділянки). Інші випадки припинення сервітуту визначено в статтях 406 ЦК України та102 ЗК України.
Також, відповідно до п. 22-2 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16.04.2004 №7 встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого права.
Потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом.
Враховуючи вимоги закону, для забезпечення гарантованих прав власника земельної ділянки земельний сервітут має здійснюватися найменш обтяжливим способом. Це означає, що незручності у використанні власником своєї земельної ділянки, обтяженої земельним сервітутом, мають бути мінімальними, тобто такими, що суттєво не перешкоджають йому користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою.
Отже, підставою встановлення сервітуту є відсутність у будь-якої особи, у тому числі і у власника майна, можливості задовольнити свої потреби іншим способом, як встановлення права користування чужим майном - сервітуту.
Аналогічні правові позиції містяться у постановах КЦС у складі Верховного Суду від 17 вересня 2018 року у справі № 127/1417/16-ц (провадження № 61-6528св18), від 17 вересня 2018 року у справі № 686/3104/16-ц (провадження № 61-19632св18), від 21 березня 2018 року у справі № 379/794/16-ц (провадження № 61-2810св18).
Також, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року в справі № 686/18456/18 (провадження № 61-18819св20) вказано, що умовою встановлення сервітуту є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб. Отже, передумовою звернення до суду за встановленням сервітуту повинен бути доказ вчинення дій зацікавленою особою щодо встановлення сервітуту та недосягнення про це згоди із власником ділянки, щодо якої планується встановити сервітут. Якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулася до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), то у суду немає підстав для задоволення відповідних вимог у зв'язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року в справі № 363/620/19.
У позовній заяві позивачка зазначає, що неодноразово зверталася до відповідачки з проханням надати їй доступ до будинку, що належить їй на праві приватної власності через земельну ділянку відповідачки на що отримувала відмову. Проте, належних та допустимих доказів про те, що позивачка дійсно зверталася до відповідачки з проханням про встановлення земельного сервітуту з метою досудового врегулювання спору матеріали справи не містять, що свідчить про те, що ОСОБА_1 не ініціювала питання встановлення сервітуту перед ОСОБА_4 .. Зокрема, ОСОБА_1 не зверталася до ОСОБА_4 із пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту на конкретно визначених умовах, що свідчить про відсутність у позивачки права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду.
Окрім цього, статтею 55-1 Закону України «Про землеустрій» передбачається, що встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту, проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів. Технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту, включає: а) пояснювальну записку; б) технічне завдання на складання документації, затверджене замовником документації; в) кадастровий план земельної ділянки із зазначенням меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту; г) матеріали польових геодезичних робіт; ґ) копії документів, що є підставою для виникнення прав суборенди, сервітуту.
Таким чином, закон вимагає від позивачки виготовлення проекту технічної документації, зокрема кадастрового плану земельної ділянки, для встановлення такого земельного сервітуту.
Проте, ні позивачкою, ні її представником не було надано суду відповідної земельно-технічної документації щодо технічної можливості встановлення земельного сервітуту на земельній ділянці відповідачки, визначення на місцевості межі дії земельного сервітуту, встановлення сервітуту на земельну ділянку саме з зазначенням його меж - шириною 3 м. та довжиною 25,90 м. (двір), та шириною 1 м. навколо будинку та сараїв.
Також, звертаючись до суду з даним позовом позивачка зазначила, що встановлення земельного сервітуту необхідне їй для обслуговування будинку, а саме: опалення будинку, для чого необхідно підвозити дрова, складувати їх в сараях, заносити їх в будинок, проводити поточні роботи на стінах будинку і т.д.
При цьому, матеріали справи не містять жодних документів з яких можливо б було встановити яким чином домогосподарство позивачки межує з планом земельної ділянки та домоволодінням відповідачки, що позбавляло б позивачку можливості опалювати її будинок, підвозити дрова, складувати їх в сараях, заносити їх в будинок, проводити поточні роботи на стінах будинку і т.д.
Крім того, матеріалами позовної заяви не обґрунтовано розмір земельного сервітуту, який просить встановити позивачка на земельній ділянці відповідачки, те, чому він має бути безоплатним та безстроковим, а також те, що саме встановлення земельного сервітуту стосовно визначеної позивачкою частини земельної ділянки відповідачки є єдиним варіантом вирішення питання доступу до житлового будинку позивачки і цей варіант є найменш обтяжливим для відповідачки, як власниці земельної ділянки, щодо якої він встановлений
Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно пункту 3 вказаної частини, є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно ч. 1, 2 ст. 80, ч. 1 ст. 81 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ч.ч.1-2, 4, 5 ст. 95 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.
Відповідно до п. 5.26 ДСТУ 4163:2020 «Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів» відмітка про засвідчення копії документа складається з таких елементів: слів «Згідно з оригіналом» (без лапок), найменування посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її власного імені та прізвища, дати засвідчення копії.
Проте, подані позивачкою додатки до позовної заяви не відповідають вказаним вимогам, оскільки не містять відповідних реквізитів: слів «Згідно з оригіналом», назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії. При цьому, при розгляді справи ні позивачкою, ні її представником не надано оригіналів документів, що додані до позовної заяви, що позбавляє суд можливості дослідити зміст оригіналів документів та їх відповідність незасвідченим копіям документів, що містяться в матеріалах справи.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача. За таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не позбавляє позивача його процесуальних обов'язків.
Враховуючи вищенаведене, під час судового розгляду вказаної справи позивачка не довела, а також не надала доказів, на підтвердження того, що вона зверталася до відповідачки ОСОБА_4 з пропозицією письмово укласти договір земельного сервітуту з метою досудового врегулювання спору, не обґрунтувала необхідності встановлення земельного сервітуту, не надала технічної документації з визначення меж земельного сервітуту на місцевості, не навела обґрунтованих доводів, у зв'язку з чим повинен бути встановлений сервітут і що задоволення її потреб неможливо здійснити яким-небудь іншим способом.
За таких обставин, на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги з якими звернулася позивачка є не обґрунтованими, не доведеними та не підтверджені достовірними та беззаперечними доказами, а тому відмовляє в їх задоволенні.
В порядку ст. 141 ЦПК України, суд не розглядає питання розподілу судових витрат, враховуючи, що в межах даного спору судом ухвалено рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 15, 16, 401-404 ЦК України, ст. ст. 98, 99, 100-104 ЗК України, ст.ст. 12, 13, 76-81, 89, 95, 229, 258, 259, 263-266, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_3 про встановлення земельного сервітуту - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до суду апеляційної інстанції через Олевський районний суд Житомирської області. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Відомості про учасників справи згідно п.4 ч.5 ст.265 ЦПК України:
Позивачка: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , паспорт серії НОМЕР_1 , виданий 13.08.1997 року Олевським РВ УМВС України в Житомирській області, ІПН - НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 .
Відповідачка: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , паспорт серії НОМЕР_3 , виданий 08.04.2014 року Олевським РС УДМС України в Житомирській області, ІПН- НОМЕР_4 , місце проживання: АДРЕСА_3 .
Третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору на стороні позивача: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт серії НОМЕР_5 , виданий 05.09.2013 року Олевським РС УДМС України в Житомирській області, ІПН - НОМЕР_6 , місце проживання: АДРЕСА_2 .
Повний текст рішення суду складено і оголошено 17.02.2022 року.
Суддя: Л.В.Винар