Справа № 459/842/16-ц
Провадження № 2/459/3/2021
08 лютого 2022 року Червоноградський міський суд Львівської області в складі:
головуючого судді Новосада М.Д.
з участю: секретаря судового засідання Канюки В.Р.
представника відповідача ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Червонограді за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою, усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення,-
17.03.2016 позивачка звернулась до суду з даним позовом, у якому просять визнати відповідачів такими, що втратили право на користування квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення їх з цієї квартири без надання іншого житла. В обґрунтування позову вказала, що на підставі Акту державного виконавця про проведення торгів від 26.10.2015 її було визнано переможцем торгів по реалізації арештованого майна, а саме спірної квартири шляхом проведення електронних торгів. Вказаний акт було звернено мною до виконання, зареєстровано в органі державної реєстрації та відповідно отримано свідоцтво про право власності на дану квартиру (додається). Після оформлення права власності на дану квартиру вона неодноразово намагалася потрапити до неї та реалізувати усі права власника майна. Проте, станом на сьогоднішній день відповідачка та її матір - ОСОБА_4 чинять перешкоди у доступі до квартири. Зазначила, що немає можливості користуватися та проживати у належній їй квартирі. На її неодноразові попередження про виселення з квартири відповідачка не реагує, добровільно залишити квартиру відмовляється, тому вона вимушена звернутися за захистом своїх прав та інтересів в судовому порядку. Посилаючись на ст.ст.316,317,391 ЦК України та ст.ст.150,191 ЖК, просить виселити відповідачів із вказаного житла.
Ухвалою від 27.04.2016 у справі було відкрито провадження .
03.06.2016 розгляд справи відкладався для виклику відповідачів.
Ухвалою від 07.07.2016 провадження у справі було зупинено до вирішення та набрання законної рішенням у справі №459/93/16-ц.
28.10.2020 провадження у справі було поновлено.
Розгляд справи неодноразово відкладався за клопотаннями учасників.
23.11.2021 в судовому засіданні представник позивачки адвокат Базюк В.Ф. позовні вимоги підтримав. Пояснив, що позивачка придбала спірну квартиру на прилюдних торгах, набула право власності на неї у порядку, встановленому законом. Однак вона не може проживати у свої квартирі, оскільки там проживає відповідачка ОСОБА_4 .. Також зазначила, що остання не сплачує комунальні послуги, у зв'язку із чим утворилась заборгованість. Просить усунути право позивачки користуватись житловим приміщенням шляхом виселення відповідачів із вказаної квартири. Крім того, відповідачка ОСОБА_3 має інше житло.
Представник відповідачки адвокат Дитинчук В.М. в судовому засіданні позов заперечила. Вказала, що відсутні правові підстави для виселення відповідачів із вказаної квартири без надання їм іншого альтернативного житла. Вказана квартира належала ОСОБА_3 , не була придбана за кредитні кошти, а передана в іпотеку банку. Банк при відчуженні спірної квартири мав повідомити покупця про наявність обтяження у ній, що там проживають відповідачі. Крім того, відповідачі не мають у власності іншого житла, оскільки наявне житло було реалізовано банківською установою за кредити.
08.02.2022 представник відповідачки адвокат Дитинчук В.М. позовні вимоги заперечила та просила відмовити у позові у повному обсязі.
Представник позивача та відповідачі в судове засідання повторно не з"явились, про час та місце розгляду справи повідомлені згідно чинного законодавства належним чином - рекомендованою поштою з повідомленням про вручення.
Відповідно до ч.2 ст. 77 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не з'явилися в судове засідання без поважних причин.
Вислухавши пояснення представника відповідача, його доводи та заперечення, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з"ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об"єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що у позові слід відмовити із наступних підстав.
Судом встановлено, що між АКБ СР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 (в подальшому прізвище було змінено на ОСОБА_3 ) 01.04.2008 року було укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 610/37-74, згідно з яким кредитор - АКБ СР «Укрсоцбанк» надав позичальнику - ОСОБА_3 30 000,00 доларів США, що за офіційним курсом НБУ на дату укладання цього договору становило 151500,00 грн., з відповідно визначеним графіком зниження ліміту заборгованості та кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту до 01.04.2023 року (а.с. 10-14).
19.06.2008 року, 07.07.2009 року та 19.02.2010 року між АКБ СР «Укрсоцбанк та ОСОБА_3 було укладено додаткові угоди про внесення змін до Договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 610/37-74 від 01 квітня 2008 року.
Для забезпечення виконання зобов'язань по вищевказаному договору, 01.04.2008 року між ВАТ Акціонерно-комерційний банк Соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 був укладений іпотечний договір, відповідно до якого відповідачка передала в іпотеку іпотекодержателю - ВАТ АКБ СР «Укрсоцбанк», належну їй на праві власності трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 58,8 м2, яка належить їй на праві приватної власності. Загальна вартість предмета іпотеки за згодою сторін становить 207 000,00 грн., що в еквіваленті складає 40 990,10 доларів США за офіційним курсом НБУ на дату укладення цього договору.
Передана в іпотеку квартира, яка належала ОСОБА_3 на праві власності на підставі Свідоцтва про право власності та на підставі договору міни, була придбана не за рахунок отриманих кредитних коштів, оскільки на час укладення кредитного договору зазначене майно вже належало відповідачу ОСОБА_3 на праві власності і в кредитному договорі від 01.04.2008 року не зазначено що кошти надаються для придбання квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 58,8 кв.м., житловою площею 40,8 кв.м.
У зв'язку з невиконання відповідачкою ОСОБА_3 кредитних зобов'язань та на підставі рішення Апеляційного суду Львівської області від 17.11.2014 було звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах.
05.02.2015 року державним виконавцем ВДС Червоноградського МУЮ було відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 459/2587/13-ц, виданого 26.12.2014 року Червоноградським міським судом Львівської області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить ОСОБА_3 - квартири за адресою АДРЕСА_1 , в рахунок заборгованості перед ПАТ "Укрсоцбанк" шляхом продажу на прилюдних торгах. Сума заборгованості становила 753540,36 грн. у гривневому еквіваленті.
09.10.2015 року проведено торги з початковою ціною 285866 грн.. Ціна продажу становила 394495,08 грн., переможець - ОСОБА_2 ..
Наведені вище обставин встановлені із рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 14.12.2017, яке залишене без змін постановою Львівського апеляційного суду від 12.12.2019 у справі №459/93/16-ц, та постанови Апеляційного суду Львівської області від 17.11.2014 у справі №459/2587/13.
Згідно із ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Позивач вважає, що вона, набувши право власності на спірну квартиру, намагалась потрапити до неї, однак нею було виявлено, що в квартирі проживає відповідачка ОСОБА_4 , яка не допустила її до житла. Вважаючи себе єдиним власником спірної квартири, просить усунути перешкоди у здійсненні її права користування майном шляхом надання постійного безперешкодного доступу до квартири та визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням з підстав втрати ними права власності на нього шляхом виселення.
Проте з такою позицією суд не погоджується, зважаючи на наступне.
За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність
(пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Частина перша статті 60 ЦПК України, у редакції, чинній на час ухвалення судами попередніх інстанції рішення, встановлювала, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов'язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Вимога позивача про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
Судом встановлено, що право власності на спірну квартиру зареєстровано за позивачем на підставі іпотечного застереження. Отже, спірна квартири до набуття позивачем права власності на неї, була предметом іпотеки.
При вирішенні спорів щодо права користування колишніми власниками та членами їх сімей іпотечним майном, судам, керуючись частиною четвертою статті 263 ЦПК України, потрібно враховувати висновки Верховного Суду України, від яких Верховний Суд не відступав, у цій категорії справ.
Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 сформулював правовий висновок, від якого Верховний Суд не відступав, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону № 898-IV та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Отже, визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Аналогічний висновок висловлено і в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
Можна зробити висновок, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами та забезпеченими іпотекою.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі
№ 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) вказала, що вважає правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, законним та обґрунтованим, цей висновок враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
Отже, колишні власники та особи, які проживають у житлі, яке придбано за їх кошти та передано в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, у силу положень статті 109 ЖК Української РСР мають право на користування таким житлом до моменту виселення із надання їм іншого постійного житла.
Відповідно до довідки №2197 від 03.03.2016 у спірній квартирі зареєстровані відповідачі ОСОБА_3 (власник) та ОСОБА_4 (мати власника).
Судом встановлено, що передана в іпотеку спірна квартира, належала ОСОБА_3 на підставі приватизації та договору міни, та не придбана за рахунок отриманих кредитних коштів. На час укладення кредитного договору вказане майно вже належало відповідачу ОСОБА_3 на праві власності і в кредитному договорі від 01.04.2008 року не зазначено що кошти надаються для придбання квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 58,8 кв.м., житловою площею 40,8 кв.м.
Даючи належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки спірна квартира не була придбана за кредитні кошти, відповідно відсутні підстави для визнання відповідачів таким, що втратили право користування спірною квартирою до моменту їх виселення та надання їм іншого постійного житла.
Керуючись ст.ст. 2, 12,13, 81, 141, 200, 206, 259, 263-265, 273, 354 ЦПК України,-
В позовних вимогах ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою, усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення - відмовити.
На рішення може бути подана апеляційна скарга до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 17.02.2022
Суддя: М. Д. Новосад