79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
25.11.2021 справа № 914/1321/17
м. Львів
Господарський суд Львівської області у складі головуючого судді Матвіїва Р.І., судді Король М.Р., судді Крупника Р.В., за участю секретаря судового засідання Бернацької Л.В., розглянувши матеріали справи
за позовом: Заступника військового прокурора Львівського гарнізону, в інтересах держави в особі органів, уповноважених здійснювати функції у спірних відносинах
позивача 1: Міністерства оборони України, м. Київ;
позивача 2: Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, м. Львів
до відповідача 1: Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, м. Львів
до відповідача 2: Виробничого підприємства “Мисливець”, м. Львів
третя особа 1: Школа вищої спортивної майстерності, м. Львів
третя особа 2: ОСОБА_1 , м. Івано-Франківськ,
про: визнати незаконним і скасувати розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 № 2130 в частині оформлення права власності виробничому підприємству "Мисливець" Товариства військових мисливців і рибалок Західного регіону України на нежитлове приміщення у будівлі "Б-1" площею 20,4 м.кв. та вартістю 5 740,85 грн., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за державою Україна в особі Міністерства оборони України право власності на нерухоме майно, яке розташоване на території військового містечка № 368 у АДРЕСА_1 , а саме: нежитлове приміщення в будівлі "Б-1" загальною площею 20,4 кв.м., вартістю 5740,85 грн.; витребувати у виробничого підприємства "Мисливець" на користь Міністерства оборони України нежитлове приміщення в будівлі "Б-1" загальною площею 20,4 кв.м. та вартістю 5740,85 грн., яке розташоване на території військового містечка № 368 у АДРЕСА_1 ,
за участю представників:
прокуратури: Бучко Роман Васильович - посвідчення № 063809,
позивача 1: Гудима Вячеслав Орестович,
позивача 2:Улинець Ольга Миколаївна - довіреність № 20 від 23.04.2021 ,
відповідача 1: Цибрух Ярослав Васильович - довіреність № 36-вих-3269 від 20.01.2020,
відповідача 2: не з'явився,
третьої особи 1: не з'явився,
третьої особи 2: не з'явився,
У провадженні Господарського суду Львівської області перебуває справа за позовом Заступника військового прокурора Львівського гарнізону, в інтересах держави в особі органів, уповноважених здійснювати функції у спірних відносинах: Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, Виробничого підприємства “Мисливець”, за участю третіх осіб: Школа вищої спортивної майстерності, ОСОБА_1 , про визнання незаконним і скасування розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 № 2130 в частині оформлення права власності виробничому підприємству "Мисливець" Товариства військових мисливців і рибалок Західного регіону України на нежитлове приміщення у будівлі "Б-1" площею 20,4 м.кв. та вартістю 5 740,85 грн., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнання за державою Україна в особі Міністерства оборони України право власності на нерухоме майно, яке розташоване на території військового містечка № 368 у АДРЕСА_1 , а саме: нежитлове приміщення в будівлі "Б-1" загальною площею 20,4 кв.м., вартістю 5740,85 грн.; витребування у виробничого підприємства "Мисливець" на користь Міністерства оборони України нежитлове приміщення в будівлі "Б-1" загальною площею 20,4 кв.м. та вартістю 5740,85 грн., яке розташоване на території військового містечка № 368 у АДРЕСА_1 .
Хід судових засідань відображено в ухвалах суду та протоколах судових засідань. Зокрема, ухвалою суду від 03.07.2017 порушено провадження у справі. Ухвалою від 13.09.2017 призначено колегіальний розгляд справи № 914/1321/17 у складі трьох суддів. Ухвалою суду від 09.11.2017 залучено до участі у справі у статусі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Школу вищої спортивної та ОСОБА_1 . Ухвалою суду від 29.11.2017 призначено у справі № 914/1321/17 комплексну судову експертизу та зупинено провадження у справі.
30.10.2018 на підставі розпорядження №509 у зв'язку із закінченням повноважень як вперше призначеної на посаду судді Горецької З.В. призначено повторний автоматичний розподіл справи № 914/1321/17 і справу № 914/1321/17 передано головуючому судді Матвіїву Р.І.
10.12.2018 провадження у справі зупинено до проведення експертизи, призначеної ухвалою Господарського суду Львівської області від 29.11.2017 у даній справі.
У судовому засіданні 23.01.2019 відповідачем 2 заявлено відвід члену колегії - судді Ділай У.І. 30.01.2019 у задоволенні заяви про відвід відмовлено, про що винесено відповідну ухвалу. Проте ухвалою суду від 06.03.2019 задоволено заяву члена колегії судді Ділай Уляни Іванівни про самовідвід.
03.04.2019 провадження у справі повторно зупинено до проведення експертизи, призначеної ухвалою Господарського суду Львівської області від 29.11.2017 року. 27.04.2020 року провадження у справі поновлено. Підготовчі засідання неодноразово відкладались з підстав, вказаних у відповідних ухвалах суду.
15.04.2020 судом отримано висновок експерта від 10.04.2020 за результатами проведення експертизи.
У судовому засіданні 13.08.2020 закрито підготовче провадження у справі. Хід розгляду справи відображено в ухвалах суду та протоколах судових засідань. Зокрема, 08.10.2020 за клопотанням третьої особи 1 викликано в судове засідання судового експерта Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України Перепелицю Б.Ю. у судовому засіданні 11.02.2021 залишено без розгляду клопотання Львівської обласної ради про залучення до участі у справі в статусі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача. Окремі судові засідання не відбулися у зв'язку з тимчасовою відсутністю членів колегії суддів та у зв'язку з перебуванням суддів на самоізоляції, а також за клопотаннями учасників справи.
01.03.2021 від відповідача 2 надійшла заява про застосування правових наслідків спливу позовної давності.
04.03.2021 від третьої особи 1 надійшли письмові пояснення.
22.09.2021 від прокуратури надійшли додаткові пояснення.
У судове засідання 25.11.2021 з'явилися представники позивачів, відповідача 1 та прокурор. Від третьої особи 1 надійшли клопотання про долучення доказів до матеріали справи від 16.11.2021 та про відкладення розгляду справи у зв'язку з неявкою представників 25.11.2021. Відповідач 2 та третя особа 2 явку представників повторно у судове засідання явку представників не забезпечили, причин неявки не повідомили, ухвала суду, надіслана на їхні адреси 04.11.2021, знаходяться у точках видачі з 09.11.2021 та «не вручені під час доставки: інші причини», що вбачається із відстеження поштових відправлень за трек-кодом 7901414244168 та 7901414244184.
Відповідно до ч. 1, ч. 4 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки. Причинами для відкладення розгляду справи визначено, зокрема, неявку в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; першу неявку в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.
Судом не встановлено обставин, які б були підставою для відкладення судового засідання в даній справі через неявку представників відповідача 2 і третьої особи 2. Суд зазначає, що неявка представників таких учасників справи є систематичною, при тому що про дане судове провадження учасникам справи відомо, адже у матеріалах справи є заяви та клопотання відповідача 2 і третьої особи 2, які подавались під час розгляду справи. Суд враховує позицію Верховного Суду, наведену у постанові від 15.05.2019 року у справі № 0870/8014/12, щодо того, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Щодо заявленого третьою особою 1 клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з неявкою представників у судове засідання 25.11.2021, суд звертає увагу, що об'єктивних підстав для відкладення розгляду справи не зазначено та доказами не підтверджено. Про дату та час судового засідання третя особа обізнана, розгляд справи по суті відбувається упродовж тривалого часу. Суд зазначає, що статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Враховуючи наведене, суд зазначає, що відкладення розгляду з мотивів, зазначених третьою особою, не відповідає завданням і принципам господарського судочинства, перешкод для розгляду справи в судовому засіданні за участю присутніх представників учасників справи немає, і обґрунтованих підстав для відкладення судового засідання суд також не вбачає.
Щодо поданого третьою особою клопотання про долучення до матеріалів справи листа Львівської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону від 05.10.2021, копії витягу з ЄРДР, суд зазначає, що відповідно до ст. 119 Господарського процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Проте, причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування. При цьому, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином. Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом. В свою чергу, поважною може бути визнано причину, яка носить об'єктивний характер, та з обставин незалежних від заявника. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30.07.2020 у справі №640/10413/19, від 11.07.2019 у справі № 808/1726/18, від 29.08.2019 у справі № 362/2939/16-а.
Третя особа, подаючи клопотання про долучення доказів, зазначає, що документи були отримані представником в ході розгляду справи по суті, тому подані з пропуском процесуального строку з поважних причин. Тобто, об'єктивних підстав щодо пропуску процесуального строку для подання доказів заявником не вказано, адже звернення із запитом щодо стадії кримінального провадження залежить виключно від поведінки та дій заявника. Тому в задоволенні клопотання про долучення таких доказів та поновлення пропущеного строку судом відмовлено в судовому засіданні 25.11.2021, про що постановлено ухвалу без виходу до нарадчої кімнати.
У судовому засіданні 25.11.2021 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Заступник військового прокурора Львівського гарнізону звернувся до суду з позовом в редакції заяви про зміну предмету позову від 10.10.2017 в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова про
визнання незаконним і скасування розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 № 2130 в частині оформлення права власності Виробничому підприємству "Мисливець" Товариства військових мисливців і рибалок Західного регіону України на нежитлове приміщення у будівлі "Б-1", площею 20,4 м.кв. та вартістю 5 740,85 грн., що знаходиться за адресою м. Львів, вул. Єрошенка В., 34,
визнання за державою Україна в особі Міністерства оборони України право власності на нерухоме майно, яке розташоване на території військового містечка № 368 у місті Львові по вул. Єрошенка В., 34, а саме: нежитлове приміщення в будівлі "Б-1" загальною площею 20,4 кв.м., вартістю 5 740,85 грн.,
витребування у Виробничого підприємства "Мисливець" на користь Міністерства оборони України нежитлове приміщення в будівлі "Б-1" загальною площею 20,4 кв.м. та вартістю 5 740,85 грн., яке розташоване на території військового містечка № 368 у м. Львові по вул. Єрошенка В., 34.
Прокурор, враховуючи результати комплексної судової експертизи, що призначалась в даній справі, стверджує, що спірне нерухоме майно (нежитлове приміщення у складі будівлі під літ. «Б-1») повинно було бути проінвентаризоване та повернуте державі в особі Міністерства оборони України відповідно до постанови Верховного суду України від 18.11.2003 у справі № 18/375. Однак, Товариство військових мисливців і рибалок Західного регіону України, всупереч вказаному рішенню суду передало спірне майно в статутний фонд створеного ним же виробничого підприємства «Мисливець», яке в подальшому, на підставі розпорядження Шевченківської районної державної адміністрації від 22.12.2005 № 2130 «Про оформлення права власності на будівлі по вул. Єрошенка, 34 у м. Львові», оформило за собою право власності на спірне майно. Відповідно, спірне майно вибуло з володіння власника - держави - не за її волею, а внаслідок прийняття незаконних актів та укладення незаконних угод щодо відчуження спірного майна.
Позивач 1 Міністерство оборони України у поданому суду 22.11.2018 року клопотанні підтримує позовні вимоги. Зазначає, що незаконність володіння спірним майном Товариства військових мисливців та рибалок Збройних сил України встановлена рішенням Господарського суду міста Києва від 05.12.2002 року у справі № 18/375, залишеним без змін 18.11.2003 року, відповідно до якого все майно, що визначене в розподільчому акті від 03.12.1994 року, витребувано із чужого незаконного володіння товариства із зобов'язанням передати його Міністерству оборони України. Також звертає увагу, що 02.10.2018 року Міністерство оборони України визнано потерпілим у кримінальному провадженні № 42013260300000010 від 04.11.2013 року за фактом зловживання службовим становищем службовими особами Товариство військових мисливців і рибалок Західного регіону України та створених ним комерційних підприємств. Щодо позовної давності, позивач вважає, що така не пропущена, оскільки оскарження рішення органу місцевого самоврядування, як і повернення майна власнику, є триваючими порушеннями.
Позивач 2 підтримує позовні вимоги та в поясненнях, наданих суду 01.06.2020, аргументує позицію тими ж обставинами, що і прокурор.
Відповідач 1 Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради позовні вимоги вважає безпідставними, оскільки оскаржуване розпорядження прийняте на підставі звернення та наданих Виробничим підприємством документів, які вимагались рішеннями виконавчого комітету Львівської міської ради № 351 від 02.07.1999 року «Про порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна та затвердження вартості цих послуг», № 307 від 06.07.2001 року «Про внесення змін до рішення виконкому від 02.07.1999 року № 351».
Відповідач 2 Виробниче підприємство “Мисливець” стосовно позовних вимог заперечує, у поданому 01.08.2017 року відзиві вказує про те, що в матеріалах справи немає доказів закріплення спірного майна за Міністерством оборони України чи КЕВ м. Львова, тому права вказаних осіб не порушені; про те, що спірне нерухоме майно збудоване саме за кошти Всеармійського військово-мисливського товариства ПрикВО без залучення Міністерства оборони України чи будь-якого іншого державного органу, а на момент будівництва спірних об'єктів Міністерства оборони України взагалі не існувало. Посилання прокурора на судові рішення від 18.11.2003 року та від 05.12.2002 року вважає безпідставним, оскільки такі не стосуються спірного об'єкта.
Разом з тим, відповідач заявляє про закінчення строків позовної давності для звернення з даним позовом до суду.
Крім цього, сторона заявила клопотання про залишення позову без розгляду з тих підстав, що прокурор не надав оригінали документів, витребувані ухвалою суду від 03.07.2017 року.
Третя особа 1 Школа вищої спортивної майстерності стосовно позовних вимог заперечує, зокрема, з підстав недоведеності наявності у позивачів прав власника майна, недоведеності виділення державних коштів на побудову спірного майна та визначення меж військового містечка № 368 у м. Львов із конкретною земельною ділянкою.
Третя особа 2 ОСОБА_1 письмової позиції стосовно позовних вимог не висловила.
ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ІЗ МАТЕРІАЛІВ СПРАВИ
Рішенням виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 25.01.1964 № 30 відведено Всеармійському військово-мисливському товариству Прикарпатського військового округу земельну ділянку площею 7,00 га в урочищі Кортумова гора у м. Львові з правом забудови під зону обстрілу.
Рішенням виконкому Львівської міської ради народних депутатів від 08.02.1985 № 3-С "Об установлении границ земельных городков на территории г. Львова", закріплено за квартирно-експлуатаційною частиною Львівського району ПрикВО земельні ділянки згідно з додатком, зокрема, в додатку № 1 під номером 20 вказано ділянку по вул. Варшавській, Картумова гора, загальною площею 17,3 га.
19.02.1996 року начальник Львівської КЕЧ району передав, а начальник Товариства військових мисливців прийняв будинки і споруди по військових містечках № 67 та № 368 у м. Львові по вул. Коперника, 27 та вул. Варшавській, урочище Кортумова гора (зокрема, адміністративна будівля 1965 року будівництва, площею 189 м. кв.), про що складено Опис № 1 будинків і споруд, передаваємих товариству в/мисливців по в/м 67 в м. Львові по вул. Коперника, 27 та по вул. Варшавській, ур-ще Кортумова гора. Одночасно за товариством Військових мисливців згідно з описом № 2 закріплено земельні ділянки: військового містечка 76 - 0,3 га, військового містечка 368 - 17,3 га.
В акті прийомки і експлуатації будинків і споруд в/м 67 і в/м 367/1, 2, 3 по вул. Коперника, 27 і Стрельбища на «Кортумовой горе» в районі вул. Варшавській - за товариством в/мисливців ПрикВО, затвердженому начальником ПРИКВО 26.02.1996, установлено наявність і якість будинків і споруд згідно з описом № 1; разом з будинками і спорудами передали товариству в/мисливців зем. ділянки в/м 67 - 0.3 га, в/м 367 - 17.3 га згідно з описом № 2.
Як вбачається із постанови Кабінету Міністрів України від 13.01.1995 № 18 "Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР", до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, покласти на міністерства повноваження органів управління цим майном згідно з додатком. Відповідно до наведеного додатку на Міністерство оборони України покладено повноваження органу управління щодо підприємств, організацій та об'єктів Міноборони колишнього військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР: виробниче мисливсько-риболовецьке об'єднання, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарства, 3 будинки мисливця-рибалки, 3 магазини, 2 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Київського військового округу; 14 мисливських господарств, будинок мисливця-рибалки, магазин, 5 стрілецьких стендів військово-мисливського товариства Прикарпатського військового округу; 7 мисливських господарств, 7 будинків мисливця-рибалки, туристична база, 3 магазини, 3 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Одеського військового округу.
Згідно з такою постановою (п. 2) Міністерствам, зазначеним у додатку: прийняти до 15 січня 1995 р. до сфери управління майно згідно з порядком, передбаченим постановою Ради Міністрів УРСР від 28 квітня 1980 р. N 285 "Про порядок передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будинків і споруд" (ЗП УРСР, 1980 р., N 5, ст. 43), з наступним повідомленням органів державної статистики, податкових і фінансових органів; забезпечити до 31 січня 1995 р. перегляд установчих документів, а у разі потреби і перереєстрацію підприємств та організацій, майно яких передається до їхньої сфери управління. Перереєстрація цих підприємств і організацій провадиться без стягнення реєстраційного збору.
21.07.2000 Вищий арбітражний суд України відмовив у позові Товариства військових мисливців та рибалок Збройних сил України до Кабінету Міністрів України про визнання недійсною постанови Кабінету Міністрів України № 18 від 13.01.1995. Враховуючи таке судове рішення начальник головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України 24.07.2000 звернувся до Міністерства оборони України з пропозицією провести інвентаризацію та прийом в управління Міністерства оборони України підприємств, організацій та майна колишнього військово-мисливського товариства Збройних сил СРСР.
Як наслідок, 28.10.2000 Міністерство оборони України видало розпорядження № 120 про проведення інвентаризації та прийому майна, і до 30.01.2001 представити акти інвентаризації та прийому майна до сфери управління Міністерства оборони України. Однак, як вбачається із листа Міністерства оборони України від 18.01.2001, заступник голови Центральної Ради жодну із вимог розпорядження не виконав, чинить опір виконанню обов'язків головами регіональних та міських Рад тощо, що зумовлює необхідність звернення з позовом до суду про зобов'язання Товариства до вчинення дій.
Надалі рішенням Господарського суду міста Києва від 05.12.2002 у справі № 18/375, залишеним без змін постановою Верховного Суду України від 18.11.2003, задоволено позов заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України; зобов'язано Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України разом з фахівцями Міністерства оборони України здійснити інвентаризацію майна, а саме: виробничого мисливсько-риболовецького об'єднання, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарств, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарства, 3 будинки мисливця-рибалки, 3 магазини, 2 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Київського військового округу; 14 мисливських господарств, будинок мисливця-рибалки, магазин, 5 стрілецьких стендів військово-мисливського товариства Прикарпатського округу; 7 мисливських господарств, 7 будинків мисливця-рибалки, туристична база, 3 магазини, 3 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Одеського військового округу; зобов'язано Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України повернути з чужого незаконного володіння на користь Міністерства оборони України майно, а саме: виробниче мисливсько-риболовецьке об'єднання, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарств, 3 будинки мисливця-рибалки, 3 магазини, 2 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Київського військового округу; 14 мисливських господарств, будинок мисливця-рибалки, магазин, 5 стрілецьких стендів військово-мисливського товариства Прикарпатського округу; 7 мисливських господарств, 7 будинків мисливця-рибалки, туристична база, 3 магазини, 3 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Одеського військового округу.
Верховний Суд України, переглядаючи справу № 18/375, у постанові від 18.11.2003 року вказав таке. «Постановою Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю. Кабінету Міністрів України до 01.03.1994 доручено у встановленому порядку визначити органи управління зазначеним майном, що тимчасово виконуватимуть ці функції до законодавчого визначення правонаступників вищезгаданого майна. На виконання вказаної постанови 13.01.1995 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 18 "Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього СРСР", згідно з якою на Міністерство оборони України покладено повноваження органу управління майном підприємств, організацій та об'єктів колишнього мисливського товариства Збройних Сил СРСР. Таким чином, на Міністерство оборони України тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна громадських організацій колишнього Союзу РСР, покладено повноваження органу управління спірним майном. Як встановлено судами, на даний час, незважаючи на такі нормативні акти, спірним майном користується відповідач за відсутності для цього правових підстав.»
Прокурор у позові зазначає, що зі складу Всеармійського військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР у 1992 році вийшло товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України, проте грошові кошти і матеріальні цінності після ліквідації ВМТ в розпорядження Міноборони не повернуті, а перейшли в користування створеного в березні цього року Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України, до складу якого увійшло Товариство військових мисливців та рибалок Західного регіону України.
Товариство військових мисливців та рибалок Західного регіону України відповідно до Статуту в редакції 2016 року є правонаступником майна і фінансових ресурсів підрозділу Військово-мисливського товариства Збройних сил СРСР, розташованого на території Західного регіону України, та створено на базі майна і фінансових ресурсів Військово-мисливського товариства Прикарпатського військового округу, яке з розпадом Радянського Союзу реорганізоване за адміністративно-територіальною ознакою в регіональну громадську організацію - Товариство військових мисливців та рибалок Західного регіону України. Разом з тим, відповідно до акту від 25.02.1994 року, затвердженого головою ТВМР ЗРУ, Товариство військових мисливців та рибалок Західного регіону України є правонаступником розформованого виробничого мисливсько-рибальського об'єднання ПрикВО.
Згідно з довідкою Квартирно-експлуатаційного управління Прикарпатського військового округу від 24.05.1996 року за Виробничим мисливсько-рибальським об'єднанням ПрикВО будівель, комунальних споруд, земельних ділянок, меблів та майна не рахується.
16.12.1997 року командуючий військами ПрикВО затвердив ліквідаційний акт на предмет розформування виробничого мисливсько-рибальського об'єднання ПрикВО.
Згідно зі Статутом Виробничого підприємства “Мисливець” в редакції станом на 2010 рік підприємство створене за ухвалою Президії Ради Товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України.
07.12.2005 року Виробниче підприємство “Мисливець” звернулося до Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради із заявою від 06.12.2005 року про оформлення свідоцтва про право власності на будівлі і споруди Львівського стрілецького стенду за адресою м. Львів, вул. Єрошенка, 34.
Відповідно до розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 08.12.2005 року № 2053 «Про присвоєння поштового номера» за зверненням Виробничого підприємства “Мисливець” Товариства військових мисливців та рибалок західного регіону України будівлі адміністративного корпусу стрілецького стенду, яка позначена в тех.паспорті літ. «Б-1», загальною площею 190,9 кв. м., присвоєно поштовий номер 34 на вул. Єрошенка у м. Львові.
Як вбачається з розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 року № 2130 «Про оформлення права власності на будівлі по вул. Єрошенка, 34 у м. Львові», Виробничому підприємству “Мисливець” товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України оформлено право приватної власності на будівлі, які знаходяться у м. Львові на вул. Єрошенка В., 34:
під літерою «І-1», площею 4,4 кв.м.,
під літерою «Е», площею 2,4 кв.м.,
під літерою «В-1», площею 60,0 кв.м.,
під літерою «А-1», площею 89,6 кв.м.,
під літерою «Д», площею 2,0 кв.м.,
під літерою «Б-1», площею 190,9 кв.м.,
під літерою «Г-1», площею 228,1 кв.м.,
під літерою «М», площею 67,2 кв.м.,
під літерою «Л», площею 66,2 кв.м.,
під літерою «З-2», площею 12,4 кв.м.,
під літерою «И-2», площею 12,6 кв.м.,
під літерою «Ж-2», площею 12,4 кв.м.,
під літерою «К-2», площею 12,6 кв.м. (згідно технічних паспортів), а Відділу приватизації державного житлового фонду Шевченківського району м. Львова - оформити і видати свідоцтва про право власності на вище зазначені об'єкти, а власнику - зареєструвати свідоцтва про право власності в БТІ та ЕО.
22.12.2005 року видно свідоцтво про право власності Виробничого підприємства “Мисливець” товариства військових мисливців та рибалок західного регіону України на відповідні будівлі, зареєстроване в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 16.01.2006 року.
Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 10.06.2008 року № 19139335 та з даними Реєстру прав власності на нерухоме майно (довідка № 86998483 від 13.05.2017 року) нежитлові приміщення в будівлі «Б-1», загальною площею 20,4 кв.м. за адресою м. Львів, вул. Єрошенка, В., 34 зареєстровані 10.06.2008 року на праві приватної власності за Виробничим підприємством «Мисливець» на підставі договору про поділ нерухомого майна № 928 від 05.06.2008 року.
Площа вказаного майна визначена сторонами договору про поділ майна, що є у спільній частковій власності, № 928 від 05.06.2008 року, що укладений між Виробничим підприємством «Мисливець», Школою вищої спортивної майстерності та Приватним підприємством «Назаріус», копія якого долучена до матеріалів справи.
До моменту укладення цього договору Виробниче підприємство “Мисливець” 28.02.2006 року відчужило Школі вищої спортивної майстерності частину будівель, загальною площею 735,4 кв.м., які знаходяться у м. Львові на вул. Єрошенка В., 34, зокрема, приміщення будівлі «Б-1» - адміністративний корпус: 1/1,6 (коридор), 2/24,0 (коридор), 3/19,3 (кабінет), 4/21,1 (склад), 5/24,5 (склад), 6/13,0 (майстерня), 7/7,2 (коридор), 8/8,6 (кабінет), 9/24,3 (склад), 10/13,3 (кабінет), 13/7,8 (котельня), 14/0,8 (складова).
Внаслідок зазначеного, Виробниче підприємство «Мисливець» стало власником частини будівлі, яка знаходяться у м. Львові на вул. Єрошенка В., 34, а саме площею 20,4 кв.м.
15.09.2015 року начальником КЕВ м. Львова затверджено акт проведення планової інвентаризації нерухомого військового майна відповідно до наказу начальника ГКЕУ ЗС України від 05.03.2015 року № 33 по військовому містечку № 368 м. Львова, вул. Варшавська, урочище Кортумова гора, відповідно до якого встановлено наявність та якісний стан будівель та споруд: службової будівлі, стрілецьких транш. стендів, круглого стрілецького стенду, складу господарського, майстерні та павільйону для відпочинку, встановлено, що військове містечко знаходиться на обліку КЕВ м. Львова та використовується радою товариства військових мисливців та рибалок.
На вирішення судової експертизи, яка призначалась в даній справі, ставились такі питання:
які технічні характеристики нерухомого майна, що знаходиться на території військового містечка № 368 у місті Львові по вулиці Єрошенка,34, а саме нежитлове приміщення будівля під літерою "Б-1" площею 20,4 кв.м., дата (рік) побудови;
чи відповідає фактичний об'єкт нерухомого майна, що знаходиться на території військового містечка № 368 у місті Львові по вулиці Єрошенка, 34, а саме нежитлове приміщення будівля під літерою "Б-1" площею 20,4 кв.м., матеріалам КЕВ міста Львова. У випадку встановлення невідповідності у площі будівлі, у чому полягають невідповідності, причини невідповідності, внаслідок чого і ким здійснені зміни, якщо так чи можливо відокремити покращення/зміни від майна без заподіяння йому шкоди;
яка ринкова вартість нерухомого майна, що знаходиться на території військового містечка № 368 у місті Львові по вул. Єрошенка, 34, а саме нежитлового приміщення будівля під літерою "Б-1" площею 20,4 кв.м.
Згідно з висновком експерта № 2535/2536 від 10.04.2020 року визначені технічні характеристики нерухомого майна, що знаходиться на території військового містечка № 368 у місті Львові по вулиці Єрошенка,34, рік побудови - 1965 рік; фактичний об'єкт нерухомого майна відповідає матеріалам КЕВ м. Львова; причини невідповідності у площі будівлі полягає у здійсненні до неї покращення у вигляді прибудови та відкритої тераси з навісом, відокремити від майна покращення без заподіяння йому шкоди неможливо; ринкова вартість нерухомого майна - нежитлового приміщення будівля під літерою "Б-1" площею 20,4 кв.м. становить 67 640,00 грн.
Дані факти матеріалами справи підтверджені, сторонами не спростовані.
Відповідно до Закону України «Про прокуратуру» в редакції на час звернення з позовом у даній справі до суду, а сама ч. 3 ст. 23, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Як вбачається із позовної заяви, Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні сили України. З метою реалізації повноважень, передбачених ст. 10 Закону України «Про Збройні Сили України», у сфері квартирно-експлуатаційного забезпечення військ, видано наказ № 448 від 03.07.2013 «Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України», відповідно до якого квартирно-експлуатаційні управління є територіальним органом військового управління ЗС України і призначене для реалізації у військах (силах), дислокованих у межах відповідальності територіального квартирно-експлуатаційного управління, державної військово-технічної політики з питань квартирно-експлуатаційного забезпечення з метою підтримання військ (сил) у стані високої бойової та мобілізаційної готовності.
Статтею 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» передбачено, що військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.
Заступник військового прокурора Львівського гарнізону з метою захисту порушених інтересів держави звернувся до суду з позовними вимогами у даній справі в особі Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова як органів, уповноважених здійснювати функції у спірних правовідносинах, оскільки Міністерством оборони України з метою захисту порушених інтересів держави позов до суду по спору не заявлений.
Щодо заявленого відповідачем 2 13.09.2017 клопотання про залишення позову без розгляду з тих підстав, що прокурор не надав оригінали документів, витребувані ухвалою суду від 03.07.2017 року, суд зазначає про безпідставність такого, адже у процесі розгляду справи жодним із учасників справи не стверджувалось про сумнівність походження документів, долучених до позовної заяви, а відповідачем 2 не подано обґрунтованих доказів на спростування належності, допустимості, достовірності та вірогідності доказів, наявні в матеріалах справи.
Дослідивши представлені суду докази, заслухавши пояснення представників учасників справи, суд вважає позовні вимоги підставними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю, з огляду на таке.
Відповідно до положень статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Згідно з частиною 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини 1, 2 статті 319 Цивільного кодексу України).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина 1 статті 321 Цивільного кодексу України).
Як вказано в постанові Верховного суду від 15.01.2020 у справі № 914/3142/15, при набутті самостійності Українською державою в 1991 році, майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, визначено державною власністю України відповідно до статті 1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України".
Згідно з статтею 4 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності, а також створення акціонерних та спільних підприємств за участю органів влади та управління Союзу РСР після прийняття Постанови Верховної Ради України від 24.01.1991 "Про проголошення незалежності України" без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними.
Постановою Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю. Кабінету Міністрів України до 01.03.1994 доручено у встановленому порядку визначити органи управління зазначеним майном, що тимчасово виконуватимуть ці функції до законодавчого визначення правонаступників вищезгаданого майна.
На виконання вказаної постанови 13.01.1995 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 18 "Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього СРСР", згідно з якою повноваження органу управління майном підприємств, організацій та об'єктів колишнього мисливського товариства Збройних Сил СРСР покладено на Міністерство оборони України, а саме - Виробниче мисливсько-риболовецьке об'єднання, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарства, 3 будинки мисливця-рибалки, 3 магазини, 2 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Київського військового округу; 14 мисливських господарств, будинок мисливця-рибалки, магазин, 5 стрілецьких стендів військово-мисливського товариства Прикарпатського військового округу; 7 мисливських господарств, 7 будинків мисливця-рибалки, туристична база, 3 магазини, 3 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Одеського військового округу.
У даній справі (№ 914/1321/17) прокурор у позовній заяві також посилається на зазначені нормативні акти та наголошує, що на Міністерство оборони України тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна громадських організацій колишнього Союзу РСР, покладались повноваження органу управління спірним майном, а саме: нерухомим майном, що розташоване у м. Львові по вул. Єрошенка, 34 (військове містечко № 368). Жодних рішень про вилучення із державної власності нерухомого майна та земельних ділянок на території військового містечка № 368 Міністерством оборони України не приймалося.
Так, у матеріалах справи є документи, відповідно до яких Спеціальна контрольна комісія з питань приватизації Верховної Ради України 03.03.2004 року прийняла рішення звернутися до Президента України з пропозицією скасувати постанову № 18 в частині вилучення з додатку до неї п. 2 щодо підпорядкованих Міністерству оборони України підприємств. Про винесення розпорядження щодо скасування відповідного пункту до Прем'єр-міністра України зверталося також раніше Міністерство оборони України листом від 11.03.1996 року. А 24.10.1996 року Міністерство оборони України зверталося до Прем'єр-міністра України із листом про звернення до Верховної Ради з питанням про законодавче визнання Товариства військових мисливців та рибалок Збройних сил України як суб'єкта права власності на майно колишнього Військово-мисливського товариства Збройних сил СРСР, розташованого на території України, оскільки таке його право лише зафіксоване у його Статуті. Проте, суд зазначає, що це лише листування, яке не призвело до настання конкретних правових наслідків. Іншого учасниками справи не доведено.
Більше того, як встановлено вище, 21.07.2000 Вищий арбітражний суд України відмовив у позові Товариства військових мисливців та рибалок Збройних сил України до Кабінету Міністрів України про визнання недійсною постанови Кабінету Міністрів України № 18 від 13.01.1995. А рішенням Господарського суду міста Києва від 05.12.2002 у справі № 18/375, залишеним без змін постановою Верховного Суду України від 18.11.2003, зобов'язано Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України разом з фахівцями Міністерства оборони України здійснити інвентаризацію майна - виробничого мисливсько-риболовецького об'єднання, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарств, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарства, 3 будинки мисливця-рибалки, 3 магазини, 2 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Київського військового округу; 14 мисливських господарств, будинок мисливця-рибалки, магазин, 5 стрілецьких стендів військово-мисливського товариства Прикарпатського округу; 7 мисливських господарств, 7 будинків мисливця-рибалки, туристична база, 3 магазини, 3 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Одеського військового округу; зобов'язано Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України повернути з чужого незаконного володіння на користь Міністерства оборони України майно - виробниче мисливсько-риболовецьке об'єднання, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарств, 3 будинки мисливця-рибалки, 3 магазини, 2 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Київського військового округу; 14 мисливських господарств, будинок мисливця-рибалки, магазин, 5 стрілецьких стендів військово-мисливського товариства Прикарпатського округу; 7 мисливських господарств, 7 будинків мисливця-рибалки, туристична база, 3 магазини, 3 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Одеського військового округу.
Суд зауважує, що жодним із учасників справи не подано доказів на спростування того, що спірне в справі № 914/1321/17 майно не належить до вказаного переліку чи відноситься до іншої категорії майна, яким користується відповідач 2. Факт користування відповідачем 2 спірним майном - військовим містечком № 368 у м. Львові по вул. Варшавській підтверджується Описом № 1 будинків і споруд, передаваємих товариству в/мисливців по в/м 67 в м. Львові по вул. Коперника, 27 та по вул. Варшавській, ур-ще Кортумова гора, від 19.02.1996 та актом від 26.02.1996. Крім цього, здійснюючи експертне дослідження в межах проведення судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи, оформленого висновком експерта № 2535/2536 від 10.04.2020, а саме за результатами вивчення даних матеріалів КЕВ м. Львова, зіставлення їх з результатами візуального огляду будівлі літ. «Б-1», що знаходиться на території військового містечка №368 у м. Львові по вул. Єрошенка № 34, експертом встановлено, що фактичний об'єкт нерухомого майна, що знаходиться на території військового містечка № 368 у м. Львів на вул. Єрошенка, 34, а саме нежитлове приміщення, площею 20,4 кв. м. в будівлі під л. «Б-1», відповідає матеріалам КЕВ м. Львова.
Зауваження третьої особи 1 щодо належності та достовірності як доказу висновку експерта суд не вважає обґрунтованими. Зокрема, на другій сторінці висновку надано роз'яснення, що призначена судом експертиза не є комплексною по своїй суті, адже завдання, поставлені судом, полягають у вирішенні питань за двома експертними спеціальностями і вирішуються експертом, який має кваліфікацію судового експерта за відповідними експертними спеціалізаціями. Твердження третьої особи про те, що експерт в судовому засіданні не зміг пояснити визначення «військового містечка» та не бачив документів про визначення меж земельної ділянки військового містечка № 368, є недоцільними та некоректними, адже дослідження меж земельної ділянки не було предметом дослідження та не входило в межі питань, поставлених судом на вирішення експертом. Як вказано на четвертій сторінці висновку, об'єктами дослідження є: адмінбудинок літ. «Б-1», нежитлові приміщення будинку на вул. Єрошенка, 34 у м. Львові, матеріали господарської та інвентаризаційної справ.
Більше того, відповідачем 2 не заперечено факту володіння та користування саме спірними в даній справі приміщеннями, площею 20,4 м.кв.
Висновки щодо позовної вимоги про визнання незаконним і скасування розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 № 2130 в частині оформлення права власності
Щодо підстав набуття у користування та водночас у власність відповідного майна, то як встановлено вище, відповідно до розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 року № 2130 «Про оформлення права власності на будівлі по вул. Єрошенка, 34 у м. Львові», Виробничому підприємству “Мисливець” товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України оформлено право приватної власності на будівлі, які знаходяться у м. Львові на вул. Єрошенка В., 34, зокрема, під літерою «Б-1», площею 190,9 кв.м. Тоді ж, 22.12.2005 року, видно свідоцтво про право власності Виробничого підприємства “Мисливець” товариства військових мисливців та рибалок західного регіону України на відповідні будівлі, а 10.06.2008 року на праві приватної власності за Виробничим підприємством «Мисливець» на підставі договору про поділ нерухомого майна № 928 від 05.06.2008 року зареєстровано право власності на нерухоме майно - нежитлові приміщення в будівлі «Б-1», загальною площею 20,4 кв.м. за адресою м. Львів, вул. Єрошенка, В., 34 (довідка № 86998483 від 13.05.2017 року).
Відповідно до Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України (ст. 1). Рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності, а також створення акціонерних та спільних підприємств за участю органів влади та управління Союзу РСР після прийняття Постанови Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року "Про проголошення незалежності України" 1427-12 без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними (ст. 4).
Судом вище встановлено, що Постановою Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" від 04.02.1994 також передбачено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю. Кабінету Міністрів України до 01.03.1994 доручено у встановленому порядку визначити органи управління зазначеним майном, що тимчасово виконуватимуть ці функції до законодавчого визначення правонаступників вищезгаданого майна. І згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 18 "Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього СРСР" від 13.01.1995 повноваження органу управління майном підприємств, організацій та об'єктів колишнього мисливського товариства Збройних Сил СРСР покладено на Міністерство оборони України.
Як зазначено Верховним Судом України у справі № 18/375, на Міністерство оборони України тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна громадських організацій колишнього Союзу РСР, покладено повноваження органу управління спірним майном.
Відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Законом України «Про управління об'єктами державної власності» передбачено, що суб'єктами управління об'єктами державної власності є, зокрема, міністерства, інші органи виконавчої влади та державні колегіальні органи.
У матеріалах справи немає доказів залучення Міністерства оборони України до процедури передачі спірного майна відповідачем 1 відповідачу 2. Тобто, передача майна відбулась всупереч положенню ст. 4 Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України», без узгодження з відповідними органами управління. Суд також звертає увагу, що в оскаржуваному розпорядженні № 2130 не вказано конкретної нормативної підстави прийняття відповідного рішення про оформлення права приватної власності Виробничому підприємству “Мисливець” Товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України.
Відповідно до ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Крім цього, правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується (ч. 1 ст. 393 Цивільного кодексу України).
Враховуючи наведені обставини, суд доходить висновку, що відповідачем 1 безпідставно та всупереч законодавству прийнято розпорядження № 2130 від 22.12.2005 року про оформлення за відповідачем 2 права приватної власності на будівлі, які знаходяться у м. Львові на вул. Єрошенка В., 34. Тому позовна вимога про визнання незаконним і скасування розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 № 2130 в частині оформлення права власності Виробничому підприємству "Мисливець" Товариства військових мисливців і рибалок Західного регіону України на нежитлове приміщення у будівлі "Б-1", площею 20,4 м.кв. та вартістю 5 740,85 грн., що знаходиться за адресою м. Львів, вул. Єрошенка В., 34, є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Щодо визначеної вартості об'єкта, то обґрунтування такої зазначались заступником військового прокурора у поясненнях від 26.07.2017, поданих суду 01.08.2017.
Щодо заперечень Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради стосовно позовних вимог, то такі не спростовують встановлених судом обставин, відповідачем 1 не наведено обґрунтованих підстав прийняття відповідного розпорядження.
Враховуючи наведене та висновки Верховного Суду України у справі № 18/375, які ґрунтуються на застосовуваних у цій справі нормативних положеннях, суд робить висновок про безпідставне та неправомірне набуття відповідачем 2 нежитлового приміщення у будівлі "Б-1", площею 20,4 м.кв., що порушує права позивачів як власника майна та суб'єкта, що здійснює його облік.
Висновки щодо позовної вимоги про визнання права власності.
Згідно зі статтею 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України, слід враховувати, що за змістом вказаної статті судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Зазначену правову позицію наведено у постановах Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 914/904/17 та від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17.
У пунктах 106-107 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19) вказано, що «відповідно до статті 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов'язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Передумовою для застосування статті 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права».
Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджено належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. Позивачем у такому позові може бути суб'єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи.
Зі встановлених обставин справи беззаперечним є порушення відповідачем 2 прав позивачів як власника спірного майна - Міністерства оборони України та суб'єкта, що здійснював облік відповідного майна, - Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, що полягає в безпідставному та неправомірному володінні нежитловим приміщенням у будівлі "Б-1", площею 20,4 м.кв. що знаходиться за адресою м. Львів, вул. Єрошенка В., 34.
Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, наведена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Згідно з частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Досліджуючи обставини справи в їх сукупності, виконуючи повно завдання господарського судочинства, суд зазначає про пов'язаність заявлених позовних вимог і їх загальну спрямованість на повний та ефективний захист порушуваних прав позивачів. Оскаржуючи розпорядження відповідача 1 як першопричину безпідставного закріплення за відповідачем 2 майна, належного позивачу 1, логічним та послідовним є заявлення вимоги про визнання за державою Україна в особі Міністерства оборони України права власності на нерухоме майно, яке розташоване на території військового містечка № 368 у місті Львові на вул. Єрошенка В., 34, а саме: нежитлове приміщення в будівлі "Б-1" загальною площею 20,4 кв.м., вартістю 5 740,85 грн.
Встановлені вище судом обставини перебування спірного майна у державній власності та закріплення такого саме за Міністерством оборони України відповідно до нормативних актів Верховної ради України та Кабінету Міністрів України 1994-1995 років спростовують заперечення відповідача 2 про те, що в матеріалах справи немає доказів закріплення спірного майна за Міністерством оборони України чи КЕВ м. Львова. Більше того, саме Львівським КЕЧ району у 1996 підписувався Опис № 1 будинків і споруд, передаваємих товариству в/мисливців по в/м 67 в м. Львові по вул. Коперника, 27 та по вул. Варшавській, ур-ще Кортумова гора, тобто КЕВ м. Львова обліковував відповідне майно. Необгрунтованим суд також вважає заперечення відповідача про те, що прокурор посилається на судові рішення від 18.11.2003 року та від 05.12.2002 року, адже спірний об'єкт є елементом тих об'єктів, стосовно яких прийнято постанову Кабінету Міністрів України № 18.
Висновки щодо позовної вимоги про витребування майна.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. При цьому зауважується, що віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. У разі пред'явлення віндикаційного позову належним відповідачем є володілець майна.
Згідно з матеріалами справи однією з позовних вимог є вимога про витребування у Виробничого підприємства "Мисливець" на користь Міністерства оборони України нежитлового приміщення в будівлі "Б-1" загальною площею 20,4 кв.м. Тобто прокурором обрано спосіб захисту шляхом пред'явлення віндикаційного позову.
Як вбачається з обставин прави та не заперечується відповідачем 2, спірний об'єкт нерухомого майна знаходиться у володінні відповідача 2. Разом з цим із матеріалів справи також встановлено, що таке володіння спірним майном є протиправним, а також таким, що порушує права позивача 1 як власника майна у можливості володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частини 1 статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, яка має речове право на майно (титульний володілець), що полягає у відновленні становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.
Тобто витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і таке майно перебуває у володільця не на підставі укладеного із власником договору.
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина 3 статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини 1 - 3 статті 388 ЦК України).
Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.
Власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Аналогічну правову позицію наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16.
Як передбачено ст. 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 11.09.2020 року у справі № 910/16505/19, тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Аналізуючи позиції сторін та подані на їх підтвердження докази, керуючись, серед іншого, наведеним критерієм доказування, суд доходить висновку, що наявні в справі докази підтверджують обставину вибуття з власності Міністерства оборони України нерухомого майна, розташованого на території військового містечка № 368 у місті Львові на вул. Єрошенка В., 34, - нежитлового приміщення у будівлі "Б-1", площею 20,4 м.кв., та безпідставне набуття у власність відповідного майна відповідачем 2.
Дослідивши обставини справи в їх сукупності, враховуючи, зокрема, вибуття спірного об'єкта нерухомості з власності позивача 1 незаконним шляхом, суд вважає не спростованими підстави позову в справі, що розглядається, та доходить висновку про обгрунтованість позовної вимоги про витребування у Виробничого підприємства "Мисливець" на користь Міністерства оборони України нежитлового приміщення в будівлі "Б-1" загальною площею 20,4 кв.м. та вартістю 5 740,85 грн., яке розташоване на території військового містечка № 368 у м. Львові по вул. Єрошенка В., 34.
Висновки щодо заяви про застосування наслідків спливу позовної давності
Відповідач 2, заперечуючи позовні вимоги по суті, заявив про закінчення строків позовної давності для звернення з даним позовом до суду з таких підстав: враховуючи публічність документа, який оскаржується, - розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 року, строк на його оскарження закінчився 22.12.2008 року, а прокурор звернувся з даним позовом лише 23.06.2017 року; задовго до звернення з даним позовом до суду військовою прокуратурою Центрального регіону України розслідувалась кримінальна справа № 10400013 за фактом зловживання службовим становищем військовими службовими особами Міністерства оборони України, вчиненого в інтересах третіх осіб - Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України, що спричинило тяжкі наслідки у вигляді збитків, за ознаками вчинення злочину, передбаченого с. 2 ст. 423 КК України. За твердженнями відповідача, 05.05.2011 року прокуратурою проведено виїмку документів у Львівського обласного державного комунального підприємства бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки, що стосуються виготовлення технічної документації на будівлі та споруди військового містечка № 368 за адресою м. Львів, вул. Єрошенка, 34; документів щодо реєстрації права власності на вказані об'єкти нерухомості; витягів про реєстрацію права власності на нерухоме майно. Тобто як мінімум з 05.05.2011 року позивачу було відомо про оспорюване розпорядження від 22.12.2005 року та про укладені ВП «Мисливець» правочини.
Прокурором надано додаткові пояснення стосовно строків позовної давності (22.09.2021), відповідно до яких заперечує твердження відповідача 2. Зазначає, що строк позовної давності переривався, оскільки у 2011 році ініційовано подання позову до Шевченківського районного суду м. Львова (справа № 1328/5004/12) стосовно оскарження розпорядження № 230, а до січня 2011 року з 2005 року законодавством, зокрема, ст. 268 Цивільного кодексу України не передбачалося поширення позовної давності на вимоги про визнання незаконним акту органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Стосовно двох інших позовних вимог, то позовна давність пропущена з поважних причин, що не є перешкодою для задоволення позовних вимог.
Так, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (ст. ст. 257-258 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Статтею 267 Цивільного кодексу України передбачено наслідки спливу позовної давності. Так, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Водночас вказана норма передбачає, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, а також, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Суд звертає увагу, що відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, наведеної у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.
Також суд враховує, що позовна давність шляхом пред'явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред'явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається (висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 523/10225/15-ц та від 19.11.2019 у справі № 911/3677/17).
З'ясовуючи обставини обізнаності прокурора про порушення інтересів держави, суд зазначає таке.
Стосовно першої позовної вимоги про оскарження розпорядження відповідача 1 від 2005 року. Як підставно вказує відповідач 1, прокуратура була обізнана про факт існування такого акта щонайменше 05.05.2011 року. Більше того, прокурор стверджує, що вже у січні 2011 року було подано позов до адміністративного суду про оскарження відповідного розпорядження. Тобто станом на січень 2011 року прокуратурі безумовно було відомо про оскаржуване в даній господарській справі розпорядження № 2130 від 22.12.2005.
24 квітня 2014 року постановою Шевченківського районного суду м. Львова адміністративний позов № 1328/5004/12 задоволено. Визнано нечинним та скасовано розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради №2130 від 22.12.2005 року «Про оформлення права власності на будівлі по вул. Єрошенка, 34 у м. Львові». Відповідне рішення вступило в законну силу і лише 10.03.2016 ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду задоволено апеляційні скарги Виробничого підприємства «Мисливець» та Школи вищої спортивної майстерності; скасовано постанову Шевченківського районного суду м. Львова від 24 квітня 2014 року; провадження у справі закрито. Суд апеляційної інстанції закриваючи провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст.157 Кодексу адміністративного судочинства України виходив із того, що даний спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 25.10.2016 року Вищий адміністративний суд України ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 10 березня 2016 року залишив без змін.
Щодо періоду з 2005 по 2011 роки, прокурор обґрунтовано стверджує, що відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 268 Цивільного кодексу України на 2005 рік позовна давність на таку вимогу не поширювалась. Так, відповідно до вказаної норми закону в редакції на грудень 2005 року, як і на грудень 2008 року, позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Відповідна норма виключена відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20.12.2011 року.
Так, Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» (пп. 3 п. 5 прикінцевих та перехідних положень), який набрав чинності 15.01.2012 року, передбачено, що протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи.
Тобто, на час звернення з позовом у січні 2011 року обмежень щодо позовної давності не існувало. Такі обмеження могли застосовуватись з грудня 2011 року, проте, на цей час уже було пред'явлено позовну вимогу в адміністративний суд. Тобто позовна давність переривалась у зв'язку з судовим процесом, який завершився 24.04.2014 року винесенням постанови Шевченківським районним судом м. Львова. Прокурор обґрунтовано стверджує, що на січень 2015 року (трирічний період, встановлений зазначеним вище законом) право позивача, який оскаржував рішення органу місцевого самоврядування, було захищеним, так як 24.04.2014 року постановлено рішення про задоволення позову, яке було скасоване лише 10.03.2016 року, а апеляційне провадження було відкрите 25.06.2015 року.
Згідно з положеннями ч. 3 ст. 264 Цивільного кодексу України (після переривання перебіг позовної давності починається заново) 25.04.2014 року позовна давність почалась спочатку і тривала до 25.04.2017 року. До цього часу, 10.03.2016 року судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення від 24.04.2014 року, тобто позовна давність знову переривалась у 2016 році. Новий перебіг позовної давності почався після 25.10.2016 року і відповідно тривав до 25.10.2019 року. У межах цього строку - 29.06.2017 року заявлено позовну вимогу про визнання незаконним і скасування розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 № 2130 в частині оформлення права власності виробничому підприємству "Мисливець" у господарській справі № 914/1321/17. Таким чином, позовна давність щодо відповідної позовної вимоги не пропущена, що обґрунтовано доводить прокурор.
Враховуючи зазначені обставини, суд зауважує про безпідставність тверджень позивача 1 про триваюче порушення, адже такі не узгоджуються з положеннями ст. 268 Цивільного кодексу України, якою передбачено вимоги, на які позовна давність не поширюється.
Стосовно двох наступних позовних вимог: про визнання права власності та про витребування майна, суд зауважує, що такі не заявлялись у адміністративній справі № 1328/5004/12. Тому строки позовної давності стосовно них суд оцінює окремо.
Так, 28.04.2015 року Заступник військового прокурора Львівського гарнізону Західного регіону України подав позов в інтересах держави її уповноважених органів в особі позивача-1: Міністерства оборони України, позивача-2: Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, до відповідача: Виробничого підприємства “Мисливець”, про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння нерухоме майно, яке розташоване на території військового містечка №368 у м. Львові по вул. Єрошенка, 34, а саме нежитлове приміщення в будівлі “Б-1” загальною площею 20,4 кв.м. Однак, 03.07.2015 року позов залишено без розгляду через невиконання прокурором і позивачами вимог ухвал суду.
Надалі, 14.12.2015 року подано позов Заступника військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі позивача-1 - Міністерства оборони України, позивача-2 - Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова до Виробничого підприємства “Мисливець” про визнання права власності та витребування майна з незаконного чужого володіння. Проте, 16.05.2016 року залишено без розгляду, оскільки позовна заява не підписана.
Надалі, 29.06.2017 року подано позов у даній справі прокурором в інтересах позивача 1: Міністерства оборони України, позивача 2: Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, до відповідача 1: Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, до відповідача 2: Виробничого підприємства “Мисливець про: визнання незаконним і скасувати розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 № 2130 в частині оформлення права власності виробничому підприємству "Мисливець" Товариства військових мисливців і рибалок Західного регіону України на нежитлове приміщення у будівлі "Б-1" площею 20,4 м.кв. та вартістю 5 740,85 грн., що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Єрошенка В.34; визнання за державою Україна в особі Міністерства оборони України право власності на нерухоме майно, яке розташоване на території військового містечка № 368 у місті Львові по вул. Єрошенка В.34, а саме: нежитлове приміщення в будівлі "Б-1" загальною площею 20,4 кв.м., вартістю 5740,85 грн.; витребування у виробничого підприємства "Мисливець" на користь Міністерства оборони України нежитлове приміщення в будівлі "Б-1" загальною площею 20,4 кв.м. та вартістю 5 740,85 грн., яке розташоване на території військового містечка № 368 у м. Львові по вул. Єрошенка В., 34.
Оскільки позивачі - Міністерство оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова були учасниками адміністративної справи по оскарженню розпорядження від 2005 року, а сам позов подавався Львівською прокуратурою з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного регіону України, то 24.04.2014 року таким учасникам уже точно було відомо про порушення прав та інтересів держави. Враховуючи позицію Великої Палати Верховного Суду, зазначену вище, важливим моментом в часі є обізнаність саме прокурора із порушенням відповідних прав.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 09 квітня 2020 року у справі № 10/Б-743 зазначає, що початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно.
Жодним з учасників справи не доведено суду точної дати обізнаності прокурора чи позивачів про вибуття спірного майна з власності держави. Разом з тим, із наявних у справі доказів та наданих суду пояснень, найшвидшим таким моментом є січень 2011, коли як стверджує сам прокурор, він звернувся із адміністративним позовом. Суд вважає, що оскаржуючи розпорядження № 2130 та очевидно аналізуючи зміст такого розпорядження, прокуратура усвідомлювала, що наслідками виконання такого розпорядження є набуття відповідачем 2 майна у власність, а відповідно і вибуття такого з володіння держави. У такому випадку позовна давність мала б закінчитись у січні 2014. Разом з тим, станом на січень 2014 ще тривав судовий розгляд адміністративної справи № 1328/5004/12, який завершився 24.04.2014.
Після отримання рішення суду про задоволення позову, у 2015 році та 14.12.2015 року, прокурор звернувся до господарського суду із позовними вимогами про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння, але такі позови були залишені без розгляду. Відповідно до правових позицій Верховного Суду обов'язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред'явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб'єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі (висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 523/10225/15-ц та від 19.11.2019 у справі № 911/3677/17). Більше того, переривання не могло мати місця і через те, що строк уже закінчився в січні 2014.
Суд звертає увагу, що прокуратура визнає пропуск нею строку на звернення з позовними вимогами про визнання права власності та про витребування майна. Проте, просить визнати причини пропуску такого строку поважними, а саме, пов'язаними із адміністративним провадженням у справі № 1328/5004/12 та очікуваннями на постановлення судового рішення, яке було б у подальшому підставою для звернення з наступними вимогами до відповідачів. Також прокурор просить врахувати ту обставину, що апеляційна скарга на рішення суду від 24.04.2014 подана лише у 2016, у зв'язку з чим рішення суду про визнання нечинним та скасування розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради №2130 від 22.12.2005 року «Про оформлення права власності на будівлі по вул. Єрошенка, 34 у м. Львові» було чинним і сумнівів у його законності ні в кого не виникало. До того ж, рішення суду першої інстанції скасовано у зв'язку з належністю відповідного спору до компетенції господарського суду.
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.
Поважними причинами пропуску позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим. Якщо суд дійде висновку про те, що позовна давність пропущена з поважної причини, то у своєму рішенні наводить відповідні мотиви на підтвердження цих висновків (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 752/4422/17).
При цьому саме на позивача покладено обов'язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду було пропущено з поважних причин (правові позиції викладені у постановах Великої палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 7106/1272/14-ц, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 та від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17).
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").
Верховний Суд у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19 зазначає, що закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог.
До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.
При цьому, очевидно, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій на думку добросовісного розсудливого спостерігача виключає необхідність вчинення процесуальних дій спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі заяв про закриття провадження у справі, подачі позовів в порядку іншого судочинства тощо. За таких обставин є неправильним та несправедливим покладення виключно на позивача відповідальності за помилку у визначенні підвідомчості відповідної справи і позбавлення його права на захист у спірних правовідносинах.
У рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", Європейський суд з прав людини зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.
Конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Іліан проти Туреччини", зазначено правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.
Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції") від 16.12.1992).
Як зазначалось, частиною 5 ст. 267 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Враховуючи наведене, з метою недопущення порушення права особи на доступ до правосуддя, визначених ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, застосовуючи основні конституційні засади судочинства, принцип верховенства права, а також принципи справедливості, добросовісності і розумності, виходячи з фактичних обставин справи, суд доходить висновку про необхідність визнання причин пропуску строку позовної давності за заявою прокурора поважними та відповідно про необхідність захисту порушеного права позивачів як власника та суб'єкта, що обліковує майно, що перебуває у власності держави. У зв'язку з таким, заява відповідача 2 про відмову у задоволенні позовних вимог через сплив строків позовної давності не підлягає задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст. 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Розподіляючи витрати зі сплати судового збору, суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, сплачений Військовою прокуратурою Західного регіону України (код ЄДР 38326057) покладається на відповідачів порівну. Суд звертає увагу, що на час постановлення рішення в справі найменуванням органу прокуратури, а саме за кодом юридичної особи 38326057, згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Західного регіону.
Керуючись ст. ст. 74, 76-80, 126, 129, 237, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
вирішив:
1. Позовні вимоги до Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради та Виробничого підприємства “Мисливець” задовольнити повністю.
2. Визнати незаконним і скасувати розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 № 2130 в частині оформлення права власності Виробничому підприємству "Мисливець" Товариства військових мисливців і рибалок Західного регіону України на нежитлове приміщення у будівлі "Б-1", площею 20,4 м.кв. та вартістю 5 740,85 грн., що знаходиться за адресою м. Львів, вул. Єрошенка В., 34.
3. Визнати за державою Україна в особі Міністерства оборони України право власності на нерухоме майно, яке розташоване на території військового містечка № 368 у місті Львові по вул. Єрошенка В., 34, а саме: нежитлове приміщення в будівлі "Б-1" загальною площею 20,4 кв.м., вартістю 5 740,85 грн.
4. Витребувати у Виробничого підприємства "Мисливець" на користь Міністерства оборони України нежитлове приміщення в будівлі "Б-1" загальною площею 20,4 кв.м. та вартістю 5 740,85 грн., яке розташоване на території військового містечка № 368 у м. Львові по вул. Єрошенка В., 34.
5. Стягнути з Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради (ідентифікаційний код юридичної особи 04056115, 79058, Львівська обл., місто Львів, вулиця Липинського, будинок 11) на користь Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону (ідентифікаційний код юридичної особи 38326057, 79007, Львівська обл., місто Львів, вулиця Клепарівська, будинок 20) 2 400,00 грн. в рахунок відшкодування сплаченого судового збору.
6. Стягнути з Виробничого підприємства “Мисливець” (ідентифікаційний код юридичної особи 20788906, 79000, Львівська обл., місто Львів, вул. Коперніка, будинок 27) на користь Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону (ідентифікаційний код юридичної особи 38326057, 79007, Львівська обл., місто Львів, вулиця Клепарівська, будинок 20) 2 400,00 грн. в рахунок відшкодування сплаченого судового збору.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не буде подано.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У зв'язку з перебуванням судді Король М.Р. у відпустці з 29.11.2021 по 12.12.2021 повний текст рішення підписано 13.12.2021.
Головуючий суддя Матвіїв Р.І.
Суддя Король М.Р.
Суддя Крупник Р.В.