03 лютого 2022 року справа № 380/4661/21
м.Львів
Львівський окружний адміністративний суд в складі:
Головуючого-судді Сакалоша В.М.,
секретаря судового засідання Наум'як Х.О.,
за участю:
представник позивача Цвікілевич М.С.,
представника відповідача Онищак М.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань розташованого у місті Львові, директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові Ляшка Руслана Володимировича про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-
на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Територіального управління Державного бюро розслідувань розташованого у місті Львові (79008, м. Львів, вул. Кривоноса, 6), директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові Ляшка Руслана Володимировича (79008, м. Львів, вул. Кривоноса, 6) в якій позивач просить суд:
- визнати протиправним і скасувати наказ директора територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові полковника Державного бюро розслідувань Р. Ляшка від 19.02.2021 № 42-о/с «Про звільнення ОСОБА_1 »;
- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Другого слідчого відділу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові або на іншій рівнозначній посаді;
- стягнути з Територіального управління Державного Бюро розслідувань, розташованого у місті Львові на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що спірний наказ в частині його звільнення із займаної посади є неправомірним, безпідставним, прийнятим з порушенням норм діючого законодавства України, та таким, що підлягає скасуванню, з огляду на те, що відсутнє реальне скорочення посади, яку обіймав позивач, позивачу не було запропоновано іншої рівнозначної або нижчої вакантної посади, крім того, спірний наказ підписаний не уповноваженою особою. Вважаючи свої права на працю порушеними, позивач звернувся до суду з позовною заявою.
Відповідачі Державне бюро розслідувань та Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Львові щодо задоволення позову заперечили з підстав, викладених у відзивах на позовну заяву. Вказали, що спірний наказ винесено на підставі та в межах повноважень, встановлених законом, а тому підстави для його скасування відсутні.
Представником позивача в спростування заперечень відповідачів, висловлених у відзивах на позовну заяву, подано до суду відповідь на відзив.
Відповідачем Державне бюро розслідувань подано письмові заперечення на відповідь на відзив.
Ухвалою судді від 31.03.2021 відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено справу до розгляду у підготовчому судовому засіданні.
Ухвалою суду від 22.04.2021 задоволено участь у підготовчих судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням комплекту технічних засобів та програмного забезпечення «EasyCon».
Протокольною ухвалою від 06.07.2021 суд перейшов до розгляду справи по суті.
Ухвалою суду від 16.09.2021 задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів.
06.10.2021 на виконання ухвали суду про витребування доказів відповідачем Державне бюро розслідувань надано додаткові пояснення із приєднаними доказами.
У судових засіданнях представник позивача позовні вимоги підтримав, надав пояснення аналогічні, викладеним у позовній заяві. Представник позивача просив позов задовольнити у повному обсязі.
Представники відповідачів у судових засіданнях проти позову заперечили з підстав, наведених у відзивах, просили у задоволенні позову відмови повністю.
Заслухавши вступне слово сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення спору, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.
Судом встановлено з матеріалів справи, що наказом в.о. директора територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові (далі - ТУ ДБР у м.Львові) від 13.11.2018 № 28-о/с «Про призначення ОСОБА_1 » позивача призначено на посаду заступника начальника Другого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові з випробувальним строком 6 місяців.
Наказом в.о. директора ТУ ДБР у м.Львові від 26.11.2018 № 35-2о/с «Про переведення ОСОБА_1 » позивача переведено на посаду заступника начальника Другого слідчого відділу слідчого управління ТУ ДБР у м.Львові.
Наказом Директора Державного Бюро розслідувань від 11.04.2019 № 78-ос «Про присвоєння рангу ОСОБА_1 », позивачу присвоєно 5 (п'ятий) ранг державного службовця, як такому, що пройшов випробування.
Указом Президента України від 05 лютого 2020 року № 41/2020 затверджено нову організаційну структуру Державного бюро розслідувань.
Так, наказом Державного бюро розслідувань від 03.01.2020 № 2 внесено зміни до наказу Державного бюро розслідувань від 28.12.2019 № 343 «Про організацію проведення заходів на виконання вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» з урахуванням змін, внесених наказом Державного бюро розслідувань від 02.01.2020 № 1».
Наказ Державного бюро розслідувань № 343 доповнено пунктом 3: «Затвердити порядок зміни категорії посад працівників Державного бюро розслідувань, які заміщуються державними службовцями на посади, які підлягають заміщенню особами рядового і начальницького складу (додаток)».
Порядком зміни категорії посад працівників Державного бюро розслідувань (додаток до наказу Державного бюро розслідувань від 03.01.2020 № 2) визначено процедуру зміни категорії посад працівників Державного бюро розслідувань, які підлягають заміщенню особами рядового і начальницького складу з урахуванням специфічних умов проходження служби.
На підставі пунктів 5, 8 частини 1 статті 12, статті 14-2 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», прийнято наказ «Про затвердження Переліку посад у територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового і начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами» від 08.07.2020 № 323.
Так, наказом Державного бюро розслідувань від 14.07.2020 № 89ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису територіального управління ДБР, розташованого у місті Львові на 2020 рік» затверджено зміни до штатного розпису, що вводяться в дію з 17.08.2020.
Відповідно до зазначеного вище наказу від 14.07.2020 № 89ДСК, посади державної служби територіального управління, а саме Перший заступник Директора та заступник Директора - начальник слідчого управління, виведені з штатного розпису. Водночас введено посади старшого начальницького складу (полковник ДБР) - 2 штатні посади Заступника Директора.
Наказом Державного бюро розслідувань «Про попередження працівників» від 14.07.2020 № 336, Управлінню кадрової роботи та державної служби Державного бюро розслідувань доручено персонально попередити працівників територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, посади яких з 17.08.2020 скорочуються, про наступне вивільнення.
22.10.2020 ОСОБА_1 вручено попередження від 22.10.2020 № 12-12-26851 вих-20 про наступне вивільнення, яким позивача попереджено про наступне скорочення посади заступника начальника Другого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління ТУ ДБР у - Львові на підставі п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу».
Наказом від 19.02.2021 № 42-о/с «Про звільнення ОСОБА_1 » припинено державну службу та звільнено позивача із займаної посади 01.03.2021 у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису без скорочення чисельності або штату державних службовців.
Із зазначеним наказом позивача ознайомлено 23.02.2021 об 17:54 год.
Позивач, не погоджуючись із наказом Державного бюро розслідувань від 19.02.2021 № 42-о/с в частині його звільнення, оскаржив такий до суду.
Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що позивач не згідний із його звільненням, вважає оскаржуваний наказ про звільнення протиправним та такими, що підлягає скасуванню, а він поновленню на роботі на посаді із виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Вирішуючи даний спір, суд застосовує такі норми права та виходить з таких мотивів.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Тож, адміністративний суд, здійснюючи судовий розгляд справи, перевіряє оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність вищенаведеним закріпленим процесуальним законом критеріям.
Для вирішення спірних правовідносин судом застосовано, зокрема, норми Конституції України, Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП України), Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі також - Закон № 889-VIII), Закону України «Про Держане бюро розслідувань» від 12.11.2015 № 794-VIII (далі також - Закон № 794-VIII) (у відповідних редакціях, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом частин 2, 3 статті 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державному бюро розслідувань зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону. На службу до Державного бюро розслідувань приймаються на конкурсній основі в добровільному порядку (за контрактом) громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров'я ефективно виконувати відповідні службові обов'язки. Кваліфікаційні вимоги та критерії професійної придатності для зайняття посад у цих підрозділах затверджуються Директором Державного бюро розслідувань. Призначення на посади у Державному бюро розслідувань, крім посад, визначених у частині першій статті 10, частині першій статті 13 та частині першій статті 24 цього Закону, здійснюється за результатами відкритого конкурсу, що проводиться в порядку, визначеному Директором Державного бюро розслідувань на основі Типового порядку проведення відкритого конкурсу, затвердженого Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про державну службу» державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.
Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Згідно з частиною 1 статті 3 Закону України «Про державну службу» цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Положеннями статті 1 Закон України «Про Державне бюро розслідувань» (у редакції, чинній до 27.12.2019) передбачено, що державне бюро розслідувань є центральним органом виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
Тобто, законодавець при регулюванні трудових відносин при проходженні та припинені державної служби згідно з Законом України «Про державну службу» та державної служби особливого характеру, згідно з Законом України «Про Державне бюро розслідувань», встановив певні відмінності у правовому статусі осіб, які належать до різних за родом і умовами діяльності категорій службовців, у тому числі введено особливості щодо проходження служби та реалізації повноважень службовців Державного бюро розслідувань.
При цьому, враховуючи правовий статус Державного бюро розслідувань, державні службовці, які працюють у вказаному правоохоронному органі на відміну від державних службовців органів виконавчої влади мають певні особливості вступу, проходження та припинення державної служби, які визначені спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про Державне бюро розслідувань».
Судом встановлено та не заперечується сторонами, що у період з 13.11.2018 по 19.02.2021 позивач перебував у трудових відносинах із ТУ ДБР, розташованому у м. Львові та мав статус державного службовця.
Пунктом 4 частини 1 статті 83 Закону України «Про державну службу» державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
Пунктом 1 частини 1статті 87 Закону України «Про державну службу» (у редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Редакція статті 87 Закону України «Про державну службу» зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 19.09.2019 №117-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади», які набули чинності з 25.09.2019, була чинною на момент прийняття оскаржуваного наказу про звільнення та підлягала застосуванню.
Відповідно до частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу», в редакції Закону від 14.01.2020 №440-IX, суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
02.02.2020 набрав чинності Закон України від 12.12.2019 №378-IX «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України», яким внесені зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції.
Нормами зазначеного Закону змінений порядок скорочення державних службовців.
Відповідно до частини 6 статті 49-2 Кодексу законів про працю України вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті; не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
Отже, після внесення Законом України від 14.01.2020 №440-IX змін у Закон України «Про державну службу» положення статті 49-2 Кодексу законів про працю України в частині обов'язку власника або уповноваженого ним органу запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації на державних службовців не поширюються.
Трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини, або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Оскільки положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону України «Про державну службу», на час прийняття спірного наказу була врегульована процедура звільнення державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, тому до спірних правовідносин слід застосовувати саме норми спеціального законодавства.
Підставою для прийняття оскаржуваного наказу слугувало скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців.
Згідно з статтею 1 Закон України «Про Державне бюро розслідувань» (у редакції, чинній з 27.12.2019) державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції.
Отже, із Законом України від 03.12.2019 №305 «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань», який набрав чинності з 27.12.2019 відбулась зміна правового статусу Державного бюро розслідувань: з центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган.
Відповідно до частин 1-4 статті 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» (у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань.
Служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державному бюро розслідувань зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.
На службу до Державного бюро розслідувань приймаються на конкурсній основі в добровільному порядку (за контрактом) громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров'я ефективно виконувати відповідні службові обов'язки.
Прийняття громадян України на службу до Державного бюро розслідувань без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим Законом.
Кваліфікаційні вимоги та критерії професійної придатності для зайняття посад у підрозділах Державного бюро розслідувань затверджуються Директором Державного бюро розслідувань.
Призначення на посади у Державному бюро розслідувань, крім посад Директора Державного бюро розслідувань, керівника підрозділу внутрішнього контролю центрального апарату Державного бюро розслідувань та керівників підрозділів внутрішнього контролю територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, здійснюється за результатами відкритих конкурсів, що проводяться конкурсними комісіями з проведення конкурсів на зайняття посад працівників Державного бюро розслідувань. Типове положення про конкурсну комісію та порядок проведення відкритого конкурсу затверджує Директор Державного бюро розслідувань.
Порядок присвоєння спеціальних звань особам рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань та їх співвідношення з іншими спеціальними, а також військовими званнями і рангами державних службовців затверджується Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до частини 5 статті 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України "Про державну службу". Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.
Статтею 14-3 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» передбачено, що державні службовці можуть бути переведені у системі Державного бюро розслідувань за їхньою згодою без обов'язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади, у порядку, визначеному Законом України «Про державну службу».
Особи рядового і начальницького складу можуть бути переведені у системі Державного бюро розслідувань, у тому числі з територіального управління до центрального апарату Державного бюро розслідувань, за їхньою згодою без обов'язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади.
Переведення осіб рядового і начальницького складу може здійснюватися за їхньою ініціативою, ініціативою прямих керівників (начальників), керівників інших закладів, установ системи Державного бюро розслідувань, які порушили питання про переведення.
Беручи до уваги положення статті 14-3 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», переведення працівників ДБР між посадами різних категорій є неможливим і суперечить вимогам закону.
Відповідно до частини 6 статті 9 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» територіальні управління Державного бюро розслідувань діють на підставі положень, що затверджуються Директором Державного бюро розслідувань.
Згідно з частиною 1 статті 10 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» керівництво діяльністю Державного бюро розслідувань здійснює його Директор, який має першого заступника та двох заступників.
Відповідно до пунктів 4, 5 частини 1статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» Директор ДБР: затверджує структуру та штатну чисельність територіальних органів Державного бюро розслідувань; визначає відповідно до законодавства в межах граничної чисельності переліки посад у територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами.
Відповідно до підпункту 4 пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 305-ІХ, працівники Державного бюро розслідувань, які перемогли у конкурсах для призначення на посади слідчих, оперуповноважених, продовжують здійснювати свої повноваження до їх звільнення з посади або припинення повноважень на посаді відповідно до Закону України "Про Державне бюро розслідувань" з урахуванням внесених цим Законом змін, у тому числі у разі визначення цих посад посадами рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань.
Частиною 3 статті 14 Закону № 794-VIII визначено, що на службу до Державного бюро розслідувань приймаються на конкурсній основі в добровільному порядку (за контрактом) громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров'я ефективно виконувати відповідні службові обов'язки.
Прийняття громадян України на службу до Державного бюро розслідувань без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим Законом.
Кваліфікаційні вимоги та критерії професійної придатності для зайняття посад у підрозділах Державного бюро розслідувань затверджуються Директором Державного бюро розслідувань.
Призначення на посади у Державному бюро розслідувань, крім посад Директора Державного бюро розслідувань, керівника підрозділу внутрішнього контролю центрального апарату Державного бюро розслідувань та керівників підрозділів внутрішнього контролю територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, здійснюється за результатами відкритих конкурсів, що проводяться конкурсними комісіями з проведення конкурсів на зайняття посад працівників Державного бюро розслідувань. Типове положення про конкурсну комісію та порядок проведення відкритого конкурсу затверджує Директор Державного бюро розслідувань.
В той же час Законом № 305-ІХ до Закону № 794-VIII введено нову статтю 14-3, якою визначено, що:
1. Державні службовці можуть бути переведені у системі Державного бюро розслідувань за їхньою згодою без обов'язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади, у порядку, визначеному Законом України "Про державну службу".
2. Особи рядового і начальницького складу можуть бути переведені у системі Державного бюро розслідувань, у тому числі з територіального управління до центрального апарату Державного бюро розслідувань, за їхньою згодою без обов'язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади.
3. Переведення осіб рядового і начальницького складу може здійснюватися за їхньою ініціативою, ініціативою прямих керівників (начальників), керівників інших закладів, установ системи Державного бюро розслідувань, які порушили питання про переведення.
Безпідставними суд вважає доводи позивача про те, що наказ про звільнення є незаконним, оскільки підписаний особою, яка не є уповноваженою особою, з огляду на таке. Відповідно до частини 1 статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Пунктом 7 частини 1 статті 2 Закону №889-VIII визначено, що суб'єкт призначення - державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади.
До повноважень Директора ТУ ДБР належить, зокрема призначення на посади та звільнення з посад працівників відповідного територіального управління (пункт 2 частини 3 статті 13 Закону № 794-VIII ).
З огляду на викладене, директор ТУ ДБР є найвищою посадою у відповідному ТУ Державного бюро розслідувань, яка законом уповноважена призначати на посади і звільняти з посад працівників ТУ ДБР, крім тих, яких призначає Директор ДБР, а суб'єктом призначення в розумінні пункту 7 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну службу».
Оспорюваний наказ про звільнення від 19.02.2021 року № 42 о/с підписаний Директором полковником Державного бюро розслідувань Ляшко Русланом.
За таких обставин, наказ ТУ ДБР у м. Львові від 19.02.2021року № 42 о/с про звільнення ОСОБА_1 підписаний уповноваженою особою суб'єкта призначення.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з такого.
12 листопада 2015 року Верховною Радою України прийнято Закон № 794-VIII "Про Державне бюро розслідувань" (далі - Закон № 794-VIII), який набрав чинності з 01 березня 2016 року, відповідно до статті 1 якого ДБР визначено як центральний орган виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
Отже, нормами Закону № 794-VIII ДБР визначався як орган виконавчої влади із спеціальним статусом, структурно незалежний від існуючих правоохоронних органів.
На виконання пункту 1 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 794-VIII Кабінет Міністрів України 29 лютого 2016 року прийняв постанову № 127 "Про утворення Державного бюро розслідувань".
03 грудня 2019 року Верховна Рада України, з метою удосконалення правових основ організації та діяльності ДБР, прийняла Закон № 305-IX "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань" (далі - Закон № 305-IX), який набрав чинності 27 грудня 2019 року.
Статтею 1 Закону № 794-VIII (у редакції з 27.12.2019 року) визначено, що ДБР є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
Отже, з 27 грудня 2019 року ДБР припинило своє існування, як центральний орган виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції та змінило статус на державний правоохоронний орган.
Судом встановлено, що позивач обіймав посаду державної служби - заступника начальника Другого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя), слідчого управління територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові та спірним наказом позивача звільнено із займаної посади у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису, з припиненням державної служби відповідно до пунктів 2,5 частини третьої статті 13 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», пункту 1 частини 1, частини 4 статті 87, статті 89 Закону України «Про державну службу», наказу від 20.10.2020 №198 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львова на 2020 рік».
Під час зарахування позивача до штату ТУ ДБР у м. Львові станом на 13.11.2018 р. пункт 1 частин 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» мав наступну редакцію: «Підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.».
Частина 3 ст. 87 Закону № 889, в редакції на час зарахування та роботи позивача встановлювала, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення має право поворотного прийняття на службу за його заявою, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
Таким чином, трудові права особи, що була прийнята на державну службу в частині дотримання суб'єктом призначення її трудових прав у разі скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу були гарантовані Законом та частинами 1, 2 ст. 40, статтею 49-2 КЗпП України.
Виходячи із системного аналізу пункту 1 частини першої та частини другої статті 40, частини другої статті 49-2 КЗпП України з метою забезпечення цієї гарантії на власника або уповноважений ним орган при звільненні працівника у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці та/або реорганізації покладається обов'язок при попередженні працівника про таке звільнення одночасно запропонувати йому наявні вакантні посади. Тобто, законодавець встановив принцип одночасності попередження про наступне вивільнення та пропонування наявних вакантних посад для забезпечення гарантії права громадян на сприяння у збереженні роботи.
02 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 12 грудня 2019 року №378-IX «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України», яким, зокрема, змінено порядок скорочення посад державної служби.
Так, відповідно до частини 6 статті 49-2 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:
про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;
у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті (Тут йдеться про те, що при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством, а також коли звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу);
не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
13 лютого 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи" від 14.01.2020 року №440-ІХ (далі - Закон №440-IX), яким внесені зміни до Закону №889-VIII.
Пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що однією з підстав для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Відповідно до частини 3 статті 87 Закону №889-VIII (в редакції Закону № 440-IX від 14.01.2020 року, чинній на момент попередження позивача про наступне вивільнення) суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
У подальшому Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби" від 23.02.2021, № 1285-IX, який набрав чинності 06.03.2021 року, частину 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» викладено в такій редакції: "3. Суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1 1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду".
Отже, відносно позивача, під час його попередження та звільнення було використано незначний період часу у проміжок якого були відсутні у Законі № 889 гарантії від звільнення з пропозицією рівнозначної або іншої роботи.
Таким чином суд констатує, що на час попередження позивача про звільнення відбулось законодавче звуження обсягу трудових гарантій прав державних службовців в частині обов'язку суб'єкта призначення здійснити пропозиції державному службовцю рівнозначної посади, іншої рівнозначної посади державної служби, нижчої посади державної служби, переведення на інші посади державної служби в цьому або в іншому органі, тобто права на подальшу працю на посадах державної служби у разі скорочення та поклав означені питання на розсуд суб'єкта призначення.
Відповідно до приписів частини першої статті 8 Конституції України визнається й діє принцип верховенства права. Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основу якого утворює ідея передбачуваності очікування суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам.
Положеннями ст. 22 Конституції України передбачено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними. Громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене (правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях від 22.09.2005 №5-рп/2005, від 29.06.2010 № 17-рп/2010 від 22.12.2010, № 23-рн/2010 від 11.10.2011, № 10-рп/2011).
Крім того, за змістом частини п'ятої статті 22 і пункту 2 частини першої статті 41 Закону №889-VIII працевлаштування державного службовця у випадку реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу передбачає його переведення на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу. Переведення у такому випадку відбувається за рішенням суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.
Як вбачається з матеріалів справи позивачу не пропонувалось переведення на іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.
Відповідно до частин першої та третьої статті 5 Закону України "Про державну службу" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Суд звертає увагу, що положення Закону України "Про державну службу" (в редакції, чинній станом на дату попередження 26.01.2021 року) не передбачали порядку звільнення державних службовців у випадку скорочення посад державної служби, як і не містять жодних застережень щодо застосування норм законодавства про працю у такому випадку.
Відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Словосполучення «згідно із законом» у пункті 2 статті 8 вимагає передусім, щоб відповідний захід був певним чином передбачений національним законодавством; він також стосується якості відповідного закону і вимагає його відповідності принципу верховенства права та доступності відповідній особі, яка, зокрема, має бути здатною передбачити його наслідки для себе (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 1 липня 2008 р. у справі «Ліберті» та інші проти Сполученого Королівства» (Liberty and Others v. the United Kingdom), заява № 58243/00, n. 59).
Практика Європейського суду з прав людини підтверджує, що елементом принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку Європейського суду з прав людини, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення Європейського суду з прав людини у справах "C. G. and Others v. Bulgaria", "Oleksandr Volkov v. Ukraine»).
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах "Кантоні проти Франції" ("Cantoni v. France", заява № 17862/91, § 31-32), "Вєренцов проти України" ("Vyerentsov v. Ukraine", заява "№ 20372/11, § 65)).
Як зазначалось вище позивач, як під час проходження конкурсу до органів ДБР, так під час роботи в органах ДБР, не міг передбачити подальші зміни у законодавстві, які мали наслідком його звільнення без пропозиції роботи на державній службі та, як наслідок, стати безробітним.
А отже, звільнення державних службовців без існування відповідного правового регулювання має наслідком свавільне втручання відповідного органу у право на працю та, як наслідок, суперечить вимогам принципу верховенства права.
Європейський Суд підтверджує, що немає ніяких принципових підстав вважати, що «приватне життя» виключає професійну діяльність. На обмеження, що накладаються на професійну діяльність, може поширювати свою дію стаття 8 Конвенції, якщо вони впливають на те, яким чином індивідуум формує свою соціальну ідентичність, розвиваючи спілкування з іншими людьми. У зв'язку з цим досить вказати, що саме в рамках своєї роботи більшість людей мають можливість зміцнювати безліч, тобто максимум, своїх зв'язків із зовнішнім світом (див. згадане вище рішення Рішення у справі «Німіц проти Німеччини», § 29).
Крім того, професійне життя дуже часто переплетене з приватним життям в строгому сенсі цього поняття таким чином, що завжди важко розрізнити, в якій якості виступає індивідуум наразі. Коротко кажучи, професійне життя, будучи частиною зони взаємодії одних індивідуумів з іншими, навіть в публічному контексті може підпадати під поняття «приватне життя» (див. рішення Європейського Суду щодо прийнятності для розгляду по суті скарги у справі «Мулк проти Польщі »[Mуіka c. Pologne] (скарга № 56550/00)).
Суд зазначає, що редакція Закону України "Про державну службу", чинна до 25 вересня 2019 року, містила гарантії прав державних службовців, звільнених на підставі пункту 1 частини першої статті 87 цього Закону. Зокрема, передбачалось застосування до таких правовідносин вимог щодо переведення державного службовця на іншу посаду.
Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" № 117-IX від 19 вересня 2019 року (частково набув чинності з 25 вересня 2019 року) внесено зміни, крім іншого, до статті 87 Закону України "Про державну службу" та виключено норми, які забезпечували дотримання гарантій прав державних службовців при їх звільненні на підставі пункту 1 частини першої статті 87 цього Закону.
Натомість, норми Кодексу законів про працю України не зазнали змін: чинними є відповідні гарантії для працівників у цивільних правовідносинах при звільненні у випадку реорганізації підприємства, скорочення чисельності або штату (статті 36, 49-2 Кодексу законів про працю України).
Так, відповідно до статей 21 та 24 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Згідно з статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
Системний аналіз вказаних норм дає підстави для висновку про те, що Конституція України надає кожному рівні права у сфері трудових правовідносин. Так, положення Конституції України не передбачають різного правового регулювання щодо гарантій прав при звільненні державних службовців та працівників приватного сектору.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Статті 1 та 14 Конвенції про захист прав і основоположних свобод передбачають, що "кожний, хто перебуває під [...] юрисдикцією" Договірної Держави, повинен користуватися правами і свободами, визначеними в розділі І, "без дискримінації за будь-якою ознакою" (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Engel and Others v. the Netherlands" від 08 червня 1976 року). Як правило, гарантії Конвенції поширюються на державних службовців (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Schmidt and Dahlstrцm v. Sweden" від 06 лютого 1976 року, "Ahmed and Others v. the United Kingdom" від 02 вересня 1998 року).
Щоб держава-відповідач могла для позбавлення заявника захисту посилатися у суді на його статус державного службовця, повинні бути дотримані дві умови. По-перше, законодавство держави повинно чітко передбачати позбавлення осіб, що займають певні посади або категорії посад, права на звернення до Суду. По-друге, таке позбавлення має бути обґрунтованим об'єктивними підставами, пов'язаними з інтересами держави (рішення Європейського суду у справі "Vilho Eskelinen and Others v. Finland»).
Отже, скасування гарантій для державних службовців при їх звільненні у випадку реорганізації або ліквідації органу є дискримінацією порівняно з правовим положенням працівників у приватному секторі, оскільки не є обґрунтованим об'єктивними підставами.
Суд повторно звертає увагу, що положення Закону України "Про державну службу" (у редакції, чинній станом на дату звільнення позивача з посади) не містять жодних застережень щодо застосування законодавства про працю у сфері звільнення державних службовців у випадку ліквідації чи реорганізації органу.
Зміни у абзац перший частини третьої статті 87 Закону України "Про державну службу" внесені Законом України "Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи" від 14 січня 2020 року №440-ІХ, який набрав чинності 13 лютого 2020 року.
З огляду на відсутність відповідного правового регулювання у Законі України "Про державну службу" станом на дату виникнення спірних правовідносин, суд застосовує загальні норми Кодексу законів про працю України.
Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України).
Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (ч.2 ст.40 КЗпП України).
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. (ст.49-2 КЗпП України).
З урахуванням викладеного суд приходить до висновку, що обов'язок щодо запропонування відповідної рівнозначної посади, як це визначено нормами Кодексу законів про працю України, визначені зокрема статтею 49-2, скасований не був. Отже, за рішенням суб'єкта призначення, зокрема директором Державного бюро розслідувань (або виконуючим обв'язки директора), позивач повинен був отримати пропозицію про призначення на нову рівнозначну посаду яка утворилась згідно штатного розпису, або інші посади державної служби.
Крім того, законодавцем самостійно виправлено відповідне законодавче положення, яке допускало звільнення державних службовців без дотримання гарантій на працю, як-то вже було встановлено судом вище, а саме набрання чинності 06.03.2021 року Законом України № 1285-IX, згідно якого одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
У зв'язку викладеним, суд доходить до висновку, що до позивача застосовані норми п. 1 ч.1 ст. 87 Закону України № 889-VIII від 10 грудня 2015 року «Про державну службу», яка суперечить самому Закону України «Про державну службу» та Конституції України, та які були в подальшому виключені самим законодавцем. Звільнення позивача на підставі положень п. 1 ч.1 ст. 87 Закону є протиправним, порушує принципи верховенства права, допускає дискримінацію та порушення базових принципів державної служби, а також суперечить висновкам Європейського суду з прав людини.
Крім того, формулювання вжите у частині третій статті 87 Закону № 889-VIII слово «може» пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності), одночасно не звільняє суб'єкта призначення або керівника державної служби від обов'язку обґрунтувати неможливість такого пропонування, окрім посилання вказаних осіб на слово «може» у цій нормі.
Означене не заперечує висновок Верховного Суду, викладеній у постанові від 28.07.2021 року у справі № 640/11024/20 стосовно не покладення обов'язку з працевлаштування працівників, що вивільняються.
Водночас слово «може» також означає, що закон не виключає можливість запропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності).
Отже, необгрунтування такої неможливості розцінюється як небажання керівника державної служби або суб'єкта призначення у пропонуванні посади.
Крім того, у справі № 640/11024/20 не було встановлено наявності чи відсутності вакансій державної служби у цьому ж або будь-якому іншому територіальному органі Державного бюро розслідувань, а також центральному апараті, та у зв'язку з цим неможливості перевести або запропонувати вільні, навіть й нижчі за посадою позивача вакансії.
З урахуванням наведеного вище суд погоджується із позивачем про протиправність наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові від 19.02.2021 №42о/с «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Щодо відшкодування витрат на правову допомогу, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.2 ст.134 КАС України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката також підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
За правилами частини третьої цієї статті, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
А за правилами частини четвертої цієї статті, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Вирішуючи питання про розмір витрат які підлягають відшкодуванню на користь позивача суд бере до уваги що спірні правовідносини за складом учасників, підставами виникнення спору, позовними вимогами та законодавством, яке їх регулює, підлягає вирішенню на основі типового застосування норм матеріального права, що на переконання суду свідчить про те, що витрати заявлені позивачем не є достатньо обґрунтованими та співмірними до позовних вимог.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. До аналогічного висновку прийшов Верховний Суд у постанові від 26.06.2019 по справі № 200/14113/18-а.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Враховуючи обсяг наданих доказів та їх достатність з огляду на вимоги КАС України, а також спосіб який обрано судом для захисту порушених прав позивача, суд вбачає підстави для відшкодування витрат пов'язаних з наданням правової допомоги адвоката в сумі 20 000 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, з огляду на те, що відповідачами, як суб'єктами владних повноважень, не доведено правомірності оскаржуваного рішення, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.
Керуючись ст. ст. 14, 22, 194, 243, 246, 249, 250, 255, 295 КАС України, суд,-
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань розташованого у місті Львові, директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові Ляшка Руслана Володимировича про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити частково.
Визнати протиправним і скасувати наказ директора територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові полковника Державного бюро розслідувань Р. Ляшка від 19.02.2021 № 42-о/с «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові (79008, м.Львів, вул. Кривоноса 6, ЄДРПОУ 42334907) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) понесені ним судові витрати в розмірі 20 000 грн.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Восьмого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів, з дня його проголошення.
В разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено та підписано 14.02.2022.
Суддя В.М. Сакалош