14 лютого 2022 року ЛуцькСправа № 140/15295/21
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Дмитрука В.В.,
розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернулася із позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (далі - ГУ ПФУ в Дніпропетровській області) про визнання протиправними дій щодо незарахування періодів роботи до страхового стажу; зобов'язання зарахувати до страхового стажу період роботи з 01.02.1995 по 20.01.1999, а також призначити та виплачувати пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з дати звернення - 19.11.2021.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 19.11.2021 позивач звернулася до ГУ ПФУ у Волинській області із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Однак, ГУ ПФУ Дніпропетровській в області рішенням від 23.11.2021 №032450004860 відмовлено у призначенні пенсії за віком у зв'язку з тим, що період роботи ОСОБА_1 з 01.02.1995 по 20.01.1999 до страхового стажу не враховано, оскільки у трудовій книжці не вказано номерів наказів про прийняття та звільнення з роботи.
Позивач вважає протиправною відмову відповідача щодо не врахування періоду роботи з 01.02.1995 по 20.01.1999 до трудового стажу, посилаючись на порушення її прав та законних інтересів, просила позов задовольнити повністю.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 10.12.2021 відкрито спрощене позовне провадження у справі без проведення судового засідання та виклику сторін.
Відповідач у відзиві на позовну заяву позовні вимоги не визнав, просив відмовити у задоволенні позову повністю, мотивуючи тим, що рішенням від 23.11.2021 за №03245004860 позивачу було відмовлено в призначенні пенсії. Пенсійний вік визначений статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» становить 60 років, вік позивача 60 років.
Вказав, що необхідний страховий стаж визначений статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» становить 28 років.
Відповідно до частини другої статті 26 Закону України №1058, у разі відсутності страхового стажу, передбаченого частиною першою статті 26, право на призначення пенсії за віком така особа набуде після досягнення 63 років за наявності стажу від 21 до 31 року; після досягнення 65 річного віку за наявності стажу 15 років. Страховий стаж позивача складає 24 роки 4 місяці 22 дні.
За наданими позивачем документами, до страхового стажу не зараховано: період роботи з 01.02.1995 по 20.01.1999, оскільки не зазначено куди саме було прийнято позивача, також відсутні підстави прийняття та звільнення з роботи (накази та їх дати).
Представник відповідача зазначив, що згідно Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637 (далі - Порядок № 637), основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
Записи про прийом та звільнення з роботи повинні проводитись у відповідності із вимогами Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Кабінету Міністрів праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №58 (далі - Інструкція №58).
Відповідно до Порядку №637, у тих випадках, коли в трудовій книжці містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
За відсутності документів про наявний стаж роботи і неможливості одержання їх внаслідок ліквідації підприємства або відсутності архівних даних, трудовий стаж установлюється на підставі показань не менше двох свідків, які б знали заявника по спільній з ним роботі на одному підприємстві і мали документи про свою роботу за час, стосовно якого вони підтверджують роботу заявника.
Вищезазначеним Порядком передбачено, що за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, а також архівними установами. Якщо підприємство ліквідовано або припинило своє існування, довідки видаються правонаступником цих підприємств або архівними установами, які прийняли первинні документи на зберігання.
Крім того, представник відповідача заперечує проти стягнення витрат на правову допомогу, вважає позовні вимоги безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
Дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає до часткового задоволення з наступних мотивів та підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 у зв'язку із досягненням 60-річного віку 19.11.2021 звернулася до ГУ ПФУ в Дніпропетровській області із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Рішенням ГУ ПФУ в Дніпропетровській області від 23.11.2021 №032450004860 позивачу відмовлено у призначенні пенсії, до страхового стажу не зараховано період роботи з 01.02.1995 по 20.01.1999, оскільки не зазначено куди саме було прийнято заявницю, відсутні підстави прийняття та звільнення з роботи (накази та їх дати).
Позивач, вважаючи зазначену відмову ГУ ПФУ в Дніпропетровській області протиправною, звернувся із даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Законом України, що визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом, є Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV (далі - Закон №1058-IV).
Водночас, за приписами статті 1 Закону №1058-IV у цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:
застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до цього Закону підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачуються чи сплачувалися у встановленому законом порядку страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та до накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;
страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов'язкове державне пенсійне страхування згідно із законодавством, що діяло раніше, та/або підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню згідно із цим Законом і за який сплачено страхові внески;
Згідно із абзацом першим частини першої статті 24 Закону №1058-IV страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Як передбачено частиною другою статті 24 Закону №1058-IV, страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Частиною четвертою статті 24 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Таким чином, до 01.01.2004 стаж роботи підтверджується в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності Законом №1058-IV.
Так, приписами статті 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-ХІІ (далі - Закон №1788-ХІІ) визначено, що до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.
Статтею 62 Закону №1788-XII передбачено, що основним документом, який підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України. Такий порядок затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637 (далі - Порядок №637).
Відповідно до пунктів 1, 2 Порядку №637 основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Згідно з пунктом 3 Порядку №637 за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що основним документом, який підтверджує трудовий стаж позивача є його трудова книжка. При цьому, лише у разі відсутності трудової книжки або записів в ній органи пенсійного фонду мають право встановлювати трудовий стаж на підставі інших первинних документів.
Так, спірні правовідносини у даній справі виникли у зв'язку з відмовою пенсійного органу у зарахуванні до страхового стажу періоду роботи з 01.02.1995 по 20.01.1999 за даними трудової книжки, у зв'язку із неналежним оформленням записів про періоди роботи, не зазначено куди саме було прийнято заявницю, відсутні підстави прийняття та звільнення з роботи (накази та їх дати).
Проте, суд не погоджується з таким твердженням відповідача з огляду на наступне.
З наявної в матеріалах справи копії трудової книжки ОСОБА_1 НОМЕР_1 (а.с. 10-11) слідує, що позивач, зокрема, 01.02.1995 відповідно до угоди від 01.02.1995 прийнята на посаду продавця підприємцем ОСОБА_2 та 20.01.1999 ОСОБА_1 звільнено за власним бажанням по заяві і за згодою сторін.
При цьому суд зазначає, що згідно з пунктом 2.2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників від 29.07.1993 №58 (далі - Інструкція №58) до трудової книжки вносяться: відомості про працівника: прізвище, ім'я та по батькові, дата народження; відомості про роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення; відомості про нагородження і заохочення: про нагородження державними нагородами України та відзнаками України, заохочення за успіх у роботі та інші заохочення відповідно до чинного законодавства України; відомості про відкриття, на які видані дипломи, про використані винаходи і раціоналізаторські пропозиції та про виплачені у зв'язку з цим винагороди.
Відповідно до пункту п.2.4 зазначеної вище Інструкції №58 усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
Записи виконуються арабськими цифрами (число і місяць двозначними). Наприклад, якщо робітник або службовець прийнятий на роботу 5 січня 1993 р., у графі 2 трудової книжки записується «05.01.1993».
Записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.
Пунктом 2.27 Інструкції №58 передбачено, що запис про звільнення у трудовій книжці працівника провадиться з додержанням таких правил: у графі 1 ставиться порядковий номер запису; у графі 2 - дата звільнення; у графі 3 - причина звільнення; у графі 4 зазначається на підставі чого внесено запис, наказ (розпорядження), його дата і номер.
Суд зазначає, що в силу пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації. При цьому трудовим законодавством України не передбачено обов'язку працівника здійснювати контроль за веденням обліку та заповненням роботодавцем, іншими органами трудової книжки, а тому працівник не може нести і негативних наслідків за порушення порядку заповнення його трудової книжки.
Суд враховує, що позивач вжив усіх можливих заходів для підтвердження свого трудового стажу. Так, ОСОБА_1 надала архівну довідку Виконавчого комітету Нововолинської міської ради Волинської області «Трудовий архів» від 20.09.2021 №724 з якої слідує, що позивач дійсно працювала у Нововолинському магазині «Чайка» і за період з 01.10.1992 по 31.01.1995 виконувала роботу на посаді продавця (підстава видачі: накази по особовому складу Нововолинського магазину «Чайка» №1 від 01.10.1992, №6 від 01.02.1995) (а.с.12).
Також архівною довідкою Виконавчого комітету Нововолинської міської ради Волинської області «Трудовий архів» від 20.09.2021 №723 підтверджується, що ОСОБА_1 дійсно працювала у Нововолинському торгово-виробничому підприємстві «Волинянка» і за період з 23.07.1980 по 30.09.1992 виконувала роботу на посаді продавця (підстава видачі: накази по особовому складу Нововолинського ТВП «Волинянка» №596 від 22.07.1980, №647 від 23.09.1992) (а.с.13).
Отже, трудовою книжкою підтверджується факт роботи в період з 01.02.1995 по 20.01.1999 на посаді продавця та скріплено печаткою підприємця.
Суд не приймає до уваги посилання відповідача на неправильність та неточність записів у трудовій книжці, оскільки в даному випадку записи, внесені до трудової книжки позивача, між собою пов'язані хронологічно, відсутні ознаки підчисток та підробок. Доказів визнання недостовірними записів у трудовій книжці щодо спірного періоду роботи відповідачем суду не надано.
Таким чином, оскільки трудова книжка позивача містить усі необхідні записи про роботу у спірний період, тому, на переконання суду, є достатнім підтвердженням права на пенсійне забезпечення.
Суд зазначає, що підставою для призначення пенсії є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки. Відповідачем не взято до уваги, що не усі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці. Крім того, позивач не може нести відповідальності за правильність заповнення її трудової книжки.
Аналогічний висновок вказаний і в постановах Верховного Суду від 17.07.2018 у справі №220/989/17, від 19.12.2019 у справі №307/541/17.
Крім того, суд зазначає, що відповідно до підпункту 2 пункту 6 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також про об'єднані управління, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 №28-2, Управління Фонду має право отримувати безоплатно в установленому законодавством порядку від державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності і від фізичних осіб підприємців відомості про нарахування, обчислення і сплату страхових внесків, а також інші відомості, необхідні для здійснення покладених на управління Фонду завдань.
Відтак, враховуючи вищенаведене, у випадку виникнення сумнівів щодо достовірності поданих особою документів відповідач наділений правом звернення до державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій з метою отримання інформації, необхідної для здійснення їхньої діяльності. Однак, ГУ ПФУ в Дніпропетровській області таким правом не скористалося.
Відповідно до вимог частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки Верховного Суду.
Так, Верховний Суд у постановах від 30.09.2019 в справі №638/18467/15-а та від 25.04.2019 в справі №593/283/17 зазначив, що формальні неточності у документах, за загальним правилом, не можуть бути підставою для органів Пенсійного фонду України для обмеження особи у реалізації конституційного права на соціальний захист.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 21.02.2018 в справі №687/975/17 вказав, що на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці. Працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення документів на підприємстві, неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки чи іншої документації з вини адміністрації підприємства, відтак вказані обставини не можуть бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань з призначення пенсії за віком.
З урахуванням встановлених обставин справи, наведених норм чинного законодавства України та правових висновків Верховного Суду, виходячи із наданих частиною другою статті 245 КАС України повноважень, суд у даній справі дійшов висновку, що належним способом захисту прав позивача є прийняття судом рішення про визнання протиправними дій ГУ ПФУ в Дніпропетровській області щодо не зарахування періодів роботи до страхового стажу; зобов'язання ГУ ПФУ в Дніпропетровській області зарахувати до страхового стажу період роботи з 01.02.1995 по 20.01.1999, а також призначити пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», з дати звернення - 19.11.2021.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання ГУ ПФУ в Дніпропетровській області виплачувати пенсію в подальшому, суд вважає, що вона не підлягає задоволенню та є передчасною, оскільки позивач просить зобов'язати відповідача до вчинення дій у майбутньому, що не відповідає завданню адміністративного судочинства, яке полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, а не у захисті можливого порушення такого права у майбутньому.
Таким чином, позов належить задовольнити частково.
Щодо відшкодування судових витрат на правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно з частиною третьою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Водночас частинами четвертою, п'ятою статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Разом з тим, відповідно до частин шостої та сьомої статті 134 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин сьомої, дев'ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
У пункті 269 Рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Отже, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм, вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Як вбачається із доданих письмових доказів (згідно копії договору про надання правової допомоги від 29.11.2021, копії квитанції до прибуткового касового ордера від 29.11.2021 №25) позивач сплатив ОСОБА_3 кошти в загальній сумі 3 500,00 грн. на оплату правової допомоги.
При вирішенні питання щодо розподілу витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката, суд, враховуючи предмет спору та виходячи із критеріїв, визначених частинами третьою, п'ятою статті 134, частиною дев'ятою статті 139 КАС України вважає, що представником позивача належним чином доведено вартість послуг з надання професійної правничої допомоги, яка підлягає стягненню з відповідача.
На думку суду, заявлений до відшкодування розмір витрат на оплату послуг адвоката є співмірним зі складністю справи та наданими адвокатом послугами, обсягом наданих послуг. З врахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що факт понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу в сумі 3 500,00 грн. підтверджується належними та допустимими доказами, а тому за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача слід стягнути витрати на правову допомогу в сумі 3 500,00 грн.
Відповідно до частин першої, третьої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Отже, на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача необхідно стягнути судовий збір в сумі 908,00 грн., що був сплачений квитанцією від 01.12.2021. Суд звертає увагу, що сума судового збору підлягає стягненню з відповідача в повному обсязі, оскільки, часткове задоволення позову стосується лише способу захисту порушеного права обраного судом.
Враховуючи наведене, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача слід стягнути на користь позивача судові витрати в загальній сумі 4 408,00 грн., що складаються із суми судового збору та витрат на професійну правничу допомогу.
Керуючись статтями 241, 242, 243, 245, 246, 262, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо незарахування ОСОБА_1 періодів роботи до страхового стажу.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу період роботи з 01 лютого 1995 року по 20 січня 1999 року, а також призначити пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», з дати звернення - 19 листопада 2021 року.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, Дніпропетровська область, місто Дніпро, вулиця Набережна Перемоги, 26, код ЄДРПОУ 21910427) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір в розмірі 908 (дев'ятсот вісім) гривень 00 копійок та 3 500 (три тисячі п'ятсот) гривень 00 копійок витрат на професійну правничу допомогу.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України. У разі подання апеляційної скарги рішення якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя В.В. Дмитрук