Провадження №2/760/5421/21
Справа №760/2168/20
20 грудня 2021 року Солом'янський районний суд м. Києва в складі
головуючої судді - Усатової І.А.,
за участю секретаря судового засідання - Омелько Г.Т.,
представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Топольського В.О.,
розглянувши у судовому засіданні в залі суду в місті Києві в порядку спрощеного позовного провадження із викликом сторін цивільну справу за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, суд,
Позивач звернувся до суду з позовом і просить стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором у розмірі 136673,44 грн.
Посилається в позові на те, що 12 квітня 2012 року відповідач звернувся до АТ КБ «Приватбанк» з метою отримання банківських послуг, в зв'язку з чим підписав Заяву б/н, згідно якої отримав кредит у розмірі 2000,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок.
Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг» та «Тарифами Банку», які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua, складає між ним та банком Договір про надання банківських послуг, що підтверджується підписом у заяві.
При встановленні кредитного ліміту банк керувався п.п.2.1.1.2.3 та 2.1.1.2.4 договору, на підставі яких відповідач при укладенні договору дав свою згоду на прийняття будь-якого розміру кредитного ліміту та його зміну за рішенням та ініціативою банку.
Власник карткового рахунку зобов'язаний слідкувати за витратами коштів в межах платіжного ліміту з метою запобігання виникнення Овердрафту.
За умовами п. 1.1.1.52 договору овердрафт - короткостроковий кредит, який надається банком клієнту у разі перевищення суми операції за платіжною карткою над сумою залишку коштів на його рахунку в розмірі ліміту кредитування.
При укладенні договору сторони керувалися ч.1 ст.634 ЦК України і укладений між ними договір є договором приєднання.
Банк свої зобов'язання за договором виконав в повному обсязі, а саме надав можливість відповідачу розпоряджатися кредитними коштами на умовах, передбачених Договором та в межах встановленого кредитного ліміту.
У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем умов кредитного договору станом на 31.10.2019 утворилася заборгованість у розмірі 331900,12 грн., яка складається з:
- 1659,92 грн. - заборгованість за кредитом;
- 322940,20 грн. - заборгованість за відсотками за користування кредитом;
- 7300,00 грн. - заборгованість за пенею.
При зверненні до суду просив стягнути лише суму заборгованості у розмірі 136673,44 грн., яка складається з:
- 1659,92 грн. - заборгованість за кредитом;
- 135013,52 грн. - заборгованість за відсотками за користування кредитом за період з 12.04.2012 по 30.07.2018.
Позовна заява була зареєстрована в канцелярії суду 27 січня 2020 року та відповідно до ст. 33 ЦПК України було визначено склад суду.
Ухвалою суду від 10 квітня 2020 року в справі було відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження з викликом (повідомленням) сторін.
Сторонам було направлено копію ухвали про відкриття провадження, відповідачу копію позовної заяви з додатками з пропозицією надати відзив на позов.
18 вересня 2020 року відповідач надав відзив на позовну заяву в якій зазначає, що відповідач не погоджував в письмовій формі жодних істотних умов кредитного договору: ані предмет договору (суму кредиту), ані строку кредиту, ані процентної ставки, ані штрафних санкцій. Відповідач заперечує також проти застосування до правовідносин сторін Тарифів, Умов та Правил надання банківських послуг Приватбанку саме у редакції, наданій позивачем, оскільки дані документи не містять ознак їх узгодження відповідачем і немає доказів того, що саме цю, а не будь-яку іншу редакцію Умов і Правил, мав погоджувати відповідач, коли у 2012 році отримував картку «Універсальна». Крім того, відповідач просив відмовити позивачу у зв'язку з пропуском ним строків звернення до суду за захистом своїх прав (позовної давності), звертаючи увагу суду на те, що після 28.01.2013 банківською картою АТ КБ «Приватбанк» він не користувався, а строк дії банківської карти закінчився 31.01.2016.
02 жовтня 2020 року від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій позивач зазначив, що в даному випадку зміст кредитного договору зафіксовано в декількох документах: заяві позичальника, Умовах та правилах надання банківських послуг та Тарифах. Таким чином, між банком та позичальником укладається договір в письмовій формі. Укладення кредитного договору таким чином чинному законодавству не суперечить. Між сторонами були здійснені всі необхідні дії, що за змістом ч. 1 ст. 202 ЦК України вказує на вчинення двостороннього кредитного договору, складовими якого виступають заява, Умови та правила надання банківських послуг та Тарифи, з якими Позичальник ознайомлений, про що свідчить підпис в заяві. Сторонам при укладенні кредитного договору були досягнуті всі істотні умови договору, а Умови та Привила надання банківських послуг, а також Тарифи банку є загальнодоступною інформацією, яка також розміщена у відділеннях банку та на офіційному сайті банку. Відсутність підпису відповідача в Умовах, при наявності його письмового свідчення про те, що він ознайомлений у письмовому вигляді та згідний з Умовами та Тарифами, що заява разом із Умовами та Тарифами складають договір про надання банківських послуг, не є підставою вважати, що Умови укладені поза межами договору та є не допустимими доказами. Щодо позовної давності, зазначає, що відповідно до п. 1.1.7.31 Умов договору строк позовної давності за кредитним договором, щодо вимог про повернення кредиту, відсотків, винагороди, неустойки (пені та штрафів) був збільшений до 50 років. Враховуючи строк дії картки (до останнього дня січня 2016 року), позивач звернувся до суду з позовом до відповідача 24.01.2020, тобто до спливу строку позовної давності.
Представник позивача у судове засідання не з'явився, подав заяву про розгляд справи у його відсутність.
Відповідач у судовому засідання заперечив проти задоволення позову, просив суд відмовити у задоволенні позову з огляду на сплив строку позовної давності.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.
Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Згідно з ч.1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Згідно зі ст.1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі.
Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Судом встановлено, що 12 квітня 2012 року між сторонами був укладений кредитний договір шляхом підписання відповідачем Анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил банківських послугу Приватбанку.
При підписанні Анкети-заяви відповідач підтвердив свою згоду на те, що вказана заява разом з Умовами та правилами надання банківських слуг та Тарифами банку, які викладені на зазначеному в заяві офіційному сайті банку є Договором про надання банківських послуг.
Згода відповідача підтверджена його підписом у Анкеті-заяві.
Відповідно до довідки банку для користування картковим кредитним рахунком відповідач 12 квітня 2012 року отримував кредитну картку АТ КБ «ПРИВАТБАНК».
Відповідно до довідки про зміну умов кредитування 12.04.2012 кредитний ліміт було збільшено до 2000,00 грн, 07.11,2012 кредитний ліміт зменшено до 1850,00 грн, 11.02.2013 зменшено до 1700,00 грн, 31.10.2019 - анульовано.
З наданої позивачем виписки по кредитному договору вбачається, що відповідач користувався виданою банком кредитною карткою, проводив розрахункові операції в торговій мережі, знімав кошти з рахунку.
З наданого позивачем розрахунку заборгованості вбачається, що станом на 31.10.2019 утворилася заборгованість у розмірі 331900,12 грн., яка складається з:
- 1659,92 грн. - заборгованість за кредитом;
- 322940,20 грн. - заборгованість за відсотками за користування кредитом;
- 7300,00 грн. - заборгованість за пенею.
Відповідно до ч. ч.1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).
Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
Відповідно до ч. 1 ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому.
Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
За змістом ст.634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому.
Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної в постанові № 175/4576/14 від 17 липня 2019 року, яка, з точки зору ч.4 ст.263 ЦПК України, має враховуватися судом, умови договорів приєднання розробляються банком,а тому повинні бути зрозумілі усім споживачам, доведені до їх відома, а тому банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші.
За змістом статей 633, 634 ЦК України другий контрагент (споживач послуг банку) приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
Відповідно до ч. 2 ст. 1056-1 ЦК України розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.
Частиною 1 ст. 1048 ЦК України визначено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
За правилами ч.1ст.1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
З цього випливає, що при укладенні кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
Як зазначено вище, договір між сторонами був укладений у формі Анкети-заяви про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у ПриватБанку.
В її змісті процентна ставка за користування кредитом не зазначена і така графа самим бланком даного документа не передбачена.
Крім того, Анкета-заява не містить таких умов договору, як відповідальність позичальника, в тому числі в вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання.
Як на підставу для нарахування процентів по кредиту та неустойки, позивач посилається на Умови та Правила надання банківських послуг.
Разом з тим, матеріали справи не містять підтвердження, що саме з цими Умовами та Правилами надання банківських послуг відповідач був ознайомлений та погодився з ними, підписуючи анкету-заяву від 12.04.2012.
З наданих позивачем Умов та правил надання банківських послуг та Витягу з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» в ПриватБанку, вбачається, що вони є внутрішніми документами банку і відповідачем, як позичальником, не підписані.
Суд вважає, що надана позивачем роздруківка вказаних документів із сайту банку, не дає можливості ідентифікувати дані документи та їх редакцію станом на момент укладення договору, а тому не є достатніми для висновку про стягнення з відповідача процентів та штрафів, зазначених у позові.
Це ж підтверджується правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 342/180/17 / провадження № 14-131цс19 / і не спростовано позивачем при зверненні до суду.
Верховний Суд зазначив, що норми ст.634 ЦК України при вирішенні такого спору застосовуватися не можуть, оскільки при зверненні до суду позивач не надав будь-яких доказів, які б свідчили про те, що саме долучені до позову Умови та правила надання банківських послуг, якими обґрунтовуються вимоги позивача з посиланням на дану норму закону, які розміщені на офіційному сайті позивача, діяли при укладенні договору з відповідачем.
Виходячи з цього та викладеного вище, відсутність у Анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов та правил не можуть розцінюватись як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного з відповідачем кредитного договору, оскільки не підтверджують зазначених обставин.
Суд також вважає, що надані позивачем Правила надання банківських послуг в ПриватБанку, не підписані позичальником, а також підписана ним Анкета-заява позичальника, яка є єдиним свідченням прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору, не можуть вважатися складовою кредитного договору в розумінні вимог Цивільного кодексу України.
За таких обставин, через відсутність у Анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані документи не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами шляхом підписання Анкети-заяви.
Відповідно до ч.1 ст.632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
З анкети-заяви відповідача, як позичальника, вбачається, що питання про розмір процентів при її підписанні відповідачем не узгоджувалося, як і не узгоджувалося питання відповідальності позичальника в разі порушення зобов'язання у вигляді неустойки (пені, штрафів).
Суд вважає, що надані позивачем при зверненні до суду докази укладення договору не дають суду підстав вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань.
При вирішенні спору суд також враховує наступне.
З точки зору ч.1 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» відповідач є споживачем банківських послуг позивача.
У п. 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року № 39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.
Конституційний Суд України в рішенні щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань від 11 липня 2013 року у справі № 112/2013 зазначив, що з огляду на приписи ч. 4 ст.42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
Обґрунтування наявності обставин повинне здійснюватись на підставі належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, суд вважає, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. У зв'язку із чим, відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з відповідачем, АТ КБ «ПриватБанк» дотримало вимог, передбачених ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які Відповідач вважав узгодженими при укладенні договору.
Наданий Відповідачем Витяг з Умов та Правил надання банківських послуг в ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
З урахуванням того, що Роздруківки наказів Банку та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку, які містяться в матеріалах справи не визнаються відповідачем та не містять його підпису, їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 12.04.2012 шляхом підписання Анкети-заяви та відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань.
Оцінюючи Умови та правила надання банківських послуг, що містяться в матеріалах справи, суд враховує правові позиції Верховного суду з аналогічних спорів висловлені в Постановах від 17.07.2019 року (справа № 175/4576/14ц); від 03.07.2019 року (справа № 342/180/17), вважає не доведеним той факт, що останні становлять частину кредитного договору та відхиляє вказаний доказ.
Роздруківки розпорядчих документів (наказів Банку), надані позивачем, належними доказами також бути не можуть, оскільки такі фактичні дані повністю залежать від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування незалежно від їх узгодження позичальником, що не спростовано позивачем при розгляді даної справи.
Висновки суду в цій частині узгоджуються з правовим висновком Верховного Суду України висловленим в постанові від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15).
Відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час
Безпосередньо укладений між сторонами кредитний договір від 12.04.2012 у вигляді заяви-анкети, підписаної сторонами, не містить строку повернення кредиту (користування ним), однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ «ПриватБанк» не повернуті, а також вимоги, що свідчить про порушення його прав, суд вважає, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд шляхом зобов'язання виконати боржником обов'язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 342/180/17.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимоги про стягнення заборгованості за кредитом в розмірі 1659,92 грн та необхідність відмовити в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості по відсоткам за користування кредитом, через недоведеність позовних вимог в цій частині.
Разом з тим, відповідач звернулась до суду із заявою про застосування наслідків спливу строків позовної давності.
Враховуючи те, що суд прийшов до висновку про необґрунтованість вимог позивача в частині стягнення відсотків, підстав для застосування до заявлених вимог наслідків спливу строку позовної давності, суд не вбачає.
В той же час, до вимог про стягнення заборгованості по кредиту, спірні правовідносини допускають застосування строків позовної давності, оскільки суд прийшов до висновку про їх обґрунтованість та наявність у позивача права на захист судовий в цій частині.
Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Згідно зі ст. 253 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, що визначено частиною 1 статті 261 ЦК України.
Положеннями ч. 5 ст. 261 ЦК України закріплено, що за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.
Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.
Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного суду від 27.03.2019 року (справа № 355/183/17), від 19 березня 2014 року (справа № 6-14цс14), від 12 листопада 2014 року (справа № 6-167цс14). Такий же висновок застосування норм матеріального права викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), у якій також вказано, що для забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15.
З виписки по рахунку за період з 12.04.2012 по 18.08.2020 вбачається, що останню транзакцію за рахунок кредитних коштів ОСОБА_1 було здійснено 01.12.2012, а саме «покупка» на суму 1 грн., після чого транзакції по рахунку з використанням кредитних коштів не здійснювались. Негативний залишок після здійснення операції - 1804,72 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу ч. 3 ст. 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.
До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.
При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.
Відповідачем в рахунок погашення заборгованості за наданим кредитом 28.01.2013 було внесено кошти у сумі 220,00 грн.
Інші платежі на погашення заборгованості відповідачем не здійснювались та будь-які дії, що можуть розцінюватись як переривання строків позовної давності не вчинялись.
З наведеного вбачається, що строки позовної давності востаннє перервались 28.01.2013, а тому із цієї дати слід відраховувати строк позовної давності, оскільки вказані дії відповідача розцінюються судом, як свідоме волевиявлення, що свідчить про визнання ним боргу.
При цьому суд не бере до уваги доводи позивача щодо збільшення строку позовної давності до 50 років з огляду на таке.
Частиною 1 статті 259 ЦК України передбачено, що позовні давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.
Звернувшись до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості, банк наполягав на тому, що за згодою з відповідачем, між ними була збільшена позовні давність та визначена у 50 років.
Проте, визначений в Умовах та Правилах надання банківських послуг збільшений строк позовної давності не може бути застосований до виниклих між сторонами правовідносин, оскільки відсутня письмова згода позичальника на збільшення позовної давності, відповідно до положення частини першої статті 259 ЦК України.
Таким чином, збільшення позовної давності до 50 років потребувало дотримання сторонами встановленої законом письмової форми шляхом укладення відповідного договору, який боржник мав би підписати. За відсутності зазначеного, вважати, що відбулася домовленість між сторонами про зміну тривалості позовної давності, не має.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 07 лютого 2018 року у справі № 751/5977/17.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
З матеріалів справи вбачається, що позовна заява подана ПАТ «КБ Приватбанк» 27.01.2020 з фактичним пропущенням строків позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
Враховуючи викладене, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд приходить до висновку, що підстави для задоволення позовних вимог в частині стягнення тіла кредиту відсутні, внаслідок спливу строку позовної давності на звернення до суду з позовом.
Враховуючи те, що суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову, підстави для стягнення з відповідача судових витрат в порядку в порядку ст. 141 ЦПК України, відсутні.
Керуючись ст.ст. 3,6,15,16,207, 509, 526, 530, 549,551, 610, 632, 633, 634, 638, 1048,1054, 1056-1 ЦК України, Законом України «Про захист прав споживачів», ст.ст. 3, 4, 10, 13, 76-82, 89, 141, 259, 263-265, 268, 272, 273 ЦПК України, суд
У задоволенні позову Акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Київського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя І.А.Усатова